Евлія Челебі: мешканці Сінопа отримали хатт‑і‑хумаюн

«Кажуть, – пише Мустафа Наїма, – що один посланець за іншим прибував… з повідомленням, що стосується нападу, якого зазнав Сіноп від козаків і що коли імператор (султан. – В. Ч.) запитав у великого везира Насух‑паші відносно правди у цій справі, той заявив, хоч і ложно, що нічого не знає про це. Імператор все ж, не будучи задоволений відповіддю, звернувся за вістями до ученого муфтія, який без вагань сказав йому правду. Імператор був надзвичайно сердитим на великого везира за неправду, яку той йому сказав».

А ось С. Жолкевський повідомив свого короля, що султан «так був обурений, що хотів було наказати повісити везира» і той врятувався тільки дякуючи проханням дружини, дочки та інших «білих голів» (жінок), але падишах бив його буздиганом (чеканом), про що рознеслася чутка по всій столиці».

За наказом Ахмеда І великого везира задушили петлею (шовковим шнурком) у його власному домі. За напад козаків на Сіноп.

Евлія Челебі, арабський мандрівник, який року 1640‑го побував у Сінопі, писав: «Мешканці міста мають хатт‑і‑хумаюн (султанський рескрипт, рівний по силі державному закону. – В. Ч.) на те, щоб убити коменданта, якщо він віддалиться від фортеці на відстань гарматного пострілу. І тому комендант (і це через чверть віку після нападу козаків! – В. Ч.) не сміє відійти від фортеці ні на крок.

У часи султана Ахмед‑хана козаки захопили цю фортецю в результаті несподіваного нападу вночі… Пізніше фортеця була звільнена, і в її нижньому укріпленні було розміщено 50 капу‑кулу, привезено багато канторів (міра ваги, рівна 58,4 кг) пороху установлено великі і малі гармати.

Починаючи з того часу, кожну ніч аж до настання ранку по 200 воїнів зі своїми белькбаші і чавушами (командири підрозділів) несуть дозорну службу. І ця сторожа, з барабанами і рожками, постійно викрикує: „Не дрімає стража всередині фортеці!“ і від бійниць вигукують „Аллах єдин!!!“ Таким способом щоночі сторожа показує, що фортеця готова до бою».

Як зазначав С. Жолкевський, велике значення сінопського походу було ще й у тому, що козацтво «провідало дорогу» через Чорне море: турки віднині на власній території будуть в постійному страху перед козацькими набігами. Звідтоді козаків називатимуть «володарями моря» і при одній лише чутці про їхню появу паніка охоплюватиме все малоазійське узбережжя, османські судна боятимуться виходити з портів, а солдат доведеться силою заганяти палицями на кораблі, які готувалися для дій проти козаків і запорозькі козаки – морські вовки з придніпровських степів – постійно триматимуть у страсі населення Константинополя – особливо з 1620 по 1625 рік і події 1614 року стали переддвер'ям майбутніх босфорських атак.

Після того ще буде здійснено багато нападів козаків на Туреччину, але напад на Сіноп залишиться неперевершеним. Про нього заговорить вся Європа і тій же Європі стане відомо ім'я Петра Сагайдачного як непереможного морського адмірала козаків, полководця. Це його тріумф. Петро Сагайдачний з козаками тоді здобув і славу, і авторитет, яких до нього ніхто з козацьких зверхників не мав.

Слушно писатиме вже в наші дні один з дослідників, що «За Сагайдачного козаки вперше відчули себе причетними до великого історичного руху, до боротьби за незалежність, чистоту віри, батьківський спадок. Гетьману потрібні були не голодранці, які позбулися сімей та домівок, а люди, віддані військовому обов'язку, які відстоювали великі ідеали». «За масштабом історії постаті Сагайдачного, – зазначає інший історик, – не міг зрівнятися жоден з його попередників, не кажучи вже про пізніших козацьких провідників аж до Богдана Хмельницького. Справді, мав рацію К. Сакович, коли писав, що „слава козацького гетьмана може позмагатися з вічністю“ …»

По двору ходить, як зоря сходить…

Коли чайки, подолавши море Чорне, щасливо уникнувши погоні розлюченого падишаха, прийшли нарешті до гирла Дніпра і бранці зі сльозами радощів вигукували: «Дніпро!.. Дніпро!.. Ми вдома, в Україні рідненькій!..», Яна, лівою рукою притискуючи синочка в сповиточку, а правою осінивши себе хрестом, прошепотіла: «Прийми, Господе, ласкавий і милосердний, душу мою грішну і душу безневинну синочка мого, котрого турченям називають, прийми в царство своє справедливее, щасне і вічне, де всі рівні і немає там рабів та панів», зробила крок за борт чайки і назавжди зникла в пінявих хвилях…

Хтозна, де вона нині. Яна‑Януся, дочка міського київського судді – мабуть таки в царстві Господнім, де немає зла і насильства людини над людиною, де всі праведні та святенники…

Сагайдачний, крутячи сивий вус думав: нащо Яна так учинила? І не знаходив відповіді – Бог їй судія. Виріс би на Вкраїні її синок, дивись, козаком би став – серед січовиків були й турки з татарами, які, прийнявши християнство, хіба ж такими завзятими козаками ставали, але…

Але Яна вибрала глибини моря Чорного – собі й синові своєму. Не могла знести тієї ганьби, у якій вона була неповинною.

Справді, Бог їй судія, царство душі її небесне!

Не одне літо звідтоді мине, не одна весна‑красна відполум'яніє рутою‑м'ятою, а Сагайдачний все не може забути Яну. Не його вина була, що вона потрапила в неволю, не його, а проте… Іноді думав: коби він її тоді не залишив у Києві, може б, і доля її (і його теж) склалася б інакше… Не так гірко. Але й не міг він зрадити своїй мрії стати козаком на Січі Запорозькій…

Але що сталося, те сталося і дні, що зникли в безвісті не повернути і кращими не замінити…

Згадуючи Янку‑Янусю (невже він її й справді тоді палко покохав, а чи те було всього лише юнацьке захоплення? Швидше, що так), ловив себе на тому, що намугикує про себе давню колядку:

У нашого хазяїна хороша жона:

Раненько встає, по двору походжає,

До двору ходить, як зоря сходить,

По дрова пішла – мед‑вино внесла,

По воду пішла – золото внесла,

В світлоньку ввійшла – все панство встало.

Все панство встало, шапочку ізняло,

Один каже: – Царівна увійшла,

Другий каже: – Королівна увійшла,

А третій каже: – його царівна і не королівна,

Це бо жена пана хазяїна…

А де ж його жона, його царівна і королівна, радше проста жінка. І у своїй простоті – царівна і королівна. Намугикував коляду і йому здавалося, що це в його дворі, по його обійстю, якого в нього немає, ходить його жона.

І він вкотре думав, що літа летять, йому вже за сорок, а в нього все ще немає ні двору свого, ні хати, ні жони любої‑коханої, тієї жони, що для чоловіка і царівна, і королівна…

І гетьман все частіше й частіше задумувався, що, мабуть, пора йому обзаводитись хазяйкою… Царівною і королівною, а найперше простою жіночкою. Як не на Січі, куди жінкам зась, то в Києві, що його він вже давно задумав зробити столицею Війська Запорозького. І заодно відновити в Києві православну ієрархію.

Він ще встигне за два роки до смерті переконати єрусалимського патріарха Феофана, який повертатиметься через Київ з Москви, відновити на Україні православну ієрархію, що її знищила Брестська унія. 1590 року патріарх рукоположить в київські митрополити Іова Борецького, а також ще чотирьох єпископів для Київської митрополії.

І жіночку собі встигне знайти і все нарешті наладиться, і буде він… Але якраз щасливим він себе й не відчував, хоча й берегтиме й шануватиме дружину, але… Між ним і жоною назавжди стане те київське дівча з далекої його юності з небесно‑блакитними очима, і стане його тайною любов'ю, про яку так ніхто й не відатиме, бо він її заховає у своїй душі за сімома дверима. Як за сімома козацькими печатями.

Утрачена назавжди, вона ніколи його не полишить – ніжне дівча, з яким він колись гуляв схилами Дніпра і, здається, тоді таки був щасливий…

А може, то йому тільки так здавалося – хто тепер достеменно скаже?

Та й чи треба. Ось тільки жаль його звідтоді не полишав – що ніщо в цьому житті не повторюється і нічого в ньому не можна змінити – особливо на краще.

Який жаль!..

P.S. До 1922 року, коли тодішній заступник Голови Раднаркому УРСР (у 1919–1946 pp. РНК – найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади України, уряд республіки) М. В. Фрунзе підпише укладений в Анкарі року 1922‑го Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною (того ж року Договір буде ратифікований ВУЦВКом та національними зборами Туреччини) залишалося ще 308 років.

Дата добавления: 2015-08-18