І цар, і бог, і вершитель доль

Грає синє море.

Грає серце козацькеє…

Веде морський отаман наказний полковник Петро Сагайдачний морем Чорним 40 чайок летючих з двома тисячами козаків на їхніх бортах, з чотирма полковниками та осавулами.

Не близький світ від гирла Дніпра до Босфору, де живуть людолови. Наловлять людей в Україні, запроторять їх у рабство і розкошують на своїх берегах, в апельсинових та інших садах, певні, що ніхто їх за це не покарає, бо вони у світі найсильніші. Але… Давно відомо: бере вовк, але й вовка візьмуть…

І ось летять морем чайки, вовка брати. У його ж лігві. Попереду чайка отамана – двадцять веслярів і стільки ж козаків з особистої охорони готові кинутися виконувати його повеління.

На морі отаман для козаків і цар, і Бог, і головний вершитель доль. Слово його – нерушний закон. Скаже – умри, а виконай, умре козак, але виконає. Інакше яке ж це військо, якщо не буде слухати свого керманича. Не бачити такому війську успіху, удача від нього відвернеться, з вітром на морі розвіється.

Суворий отаман Сагайдачний, що його козаки шанобливо звуть Сагайдаком. Суворий, але справедливий.

Хоч і буває безжалісним.

Скаже – як відріже.

І не буде рятунку тому, хто порушить закони походу!

Другодні, як флотилія козацька додала простори Кара‑Деніза, прямуючи до Сінопа, Сагайдачному доповіли: на десятій чайці двоє козаків вживали оковиту, порушивши таким чином головний закон походу: в морі – ані краплини бісового зілля! Хто хоч ковток у поході зробить, пощади такому не буде!

Спохмурнів Сагайдачний, на кістляве продовгувате його лице лягла чорна тінь. Такого в його поході ще не траплялося.

– Як звати цих… відчайдух, котрі порушили наш закон?

– Хвесько Кожухар та Грицько Дрига, пане отамане.

– Як такі потрапили в похід?

– Та вроді ж як… бувалі. Раніше за ними такого не водилося. А це… біс попутав. Хлобиснули оковитої.

– Де сіє зілля взяли?

– Та з собою бутель, приховавши його, на судно пронесли. Мо' не знали, що в поході морському пити – ані‑ні!

– Бувалі й не знали?

– Пане отамане, та вроді вперше з ними таке лучилося.

– Помилувати їх? Так завтра в похід інші бугелі понесуть.

Вмовк отаман, хмурніє, темніє на виду. Кінчик вуса жує. Стис щелепи так, що мускули на вилицях – жовна – випнулися.

– Полковнику команди, з якої ці… герої!

– Я тут, пане отамане.

– Чи вперше твої молодці порушили закон – не відаю. А ось відаю, що востаннє. Хіба що Нептун, котрий сидить на дні моря, їх пригостить. Але то вже нас не стосуватиметься.

Рішення отамана громом пролунало для екіпажів чайок:

– Учинимо з порушниками так, як у подібних випадках чинили батьки наші й діди. Наказую…

– Всім слухати! – пролунало від чайки до чайки. – Слухати, що велить пан отаман!

– А звелю я те, що заслужили порушники. Наказую: Хвеська Кожухаря та Грицька Дригу за пиятику під час морського походу викинути в море! На пострах іншим!

– Пане ота‑амане…

– Виконувати! А ту чайку, яка виловить їх і візьме до себе на борт, розстріляти з фальконетів!

І понеслося від чайки до чайки:

– Хвеська Кожухаря та Гринька Дригу – за борт! До Нептуна в гості! А ту чайку, яка візьме їх до себе на борт, розстріляти з фальконетів!

І так було вчинено і жодна чайка не взяла до себе порушників на борт. Побовтавшись у воді, Хвесько та Грицько пішли на дно.

«Якщо море завжди було сердитим за давніх часів, то тепер (з появою на ньому козаків) воно стало неспівставимо чорним і страшнішим – по причині багаточисельності чайок, що все літо спустошують море і сушу…» – з тогочасних свідчень.

Наче біс пронісся тихим ще мить тому морем, воно враз стає вируючим, скаженіє‑лютує, і маленькі чайки, оплетені хмизом‑очеретом, уже не здіймаються вгору, а злітають, наче ядро, пущене з фальконета. Та так, що аж душа холоне і все нутро кудись униз провалюється. І засмокче тоді під ложечкою, засмокче…

І життя в тілі завмирає. Вітер здіймає запінені хвилі горами і як він не розтерзує в одну мить чайки – лише Богові відомо та святому Миколаю. Підкидає вгору і розкидає їх по чималій ревучій площі, але мине лише трохи часу і чайки знову вишикуються в похідну колону, в бойові ряди, все так же рухаючись уперед, наче ніякого шторму на морі й немає, а всюди тиша і благодать… Тому не пливуть суденця синім морем, що вітрищами гуде‑виє‑реве та стогне, а наче й справді сизокрилими чайками линуть…[13]

За два‑три дні долітають вони до південного узбережжя Чорного моря, до Анатолії, до «обителі щастя на Босфорі», як турки називають свій Стамбул. І такого там шерхоту нароблять, такого, що турки довго‑довго будуть отямлюватися, згадуючи набіг «християнських гяурів». «І річ не в тім, – як писатимуть історики про подібний напад отамана Івана Багатого, – що декілька сот молодців висадилися на берегах Золотого Рогу і запалили міські чи заміські царгородські поселення з розкішними палацами султана і турецьких пашів, а в тому враженні, що подібний набіг справив на могутню державу, першорядну на той час у Європі…»

«Увесь світ тремтить переді мною, крім якихось запорожців»

Сорок годин – чи й менше було потрібно козакам аби досягнути берегів Анатолії. Швидко висаджуються на тамтешні береги (хоч де‑не‑де вони там і гористі та неприступні). Кожен козак бере з собою рушницю (у човні, для охорони його, залишаються двоє), і вперед, на штурм! Швидкість і навальний наступ – ось що було вирішальним за таких нападів. Не дати отямитися ворогові, звалитися на нього каменем з неба! У зв'язку з такою тактикою хтось із істориків справедливо зауважив, що «козаки досить широко застосовували правило, яке пізніше сформулював і практично застосував у великих битвах геніальний полководець Суворов: „Швидкість і несподіваність заміняють кількість!“»

Наробивши шерхоту на узбережжі, пустивши там добрячого червоного півня, натворивши руйнацій, завдавши збитків, з багатою здобиччю поверталися козаки додому. А трапиться дорогою галера – захоплять і галеру. Ще Боплан, французький військовий інженер, який перебував на службі в польського уряду, керуючи будівництвом фортець на Україні, писатиме у своїй широко відомій книзі «Опис України»:

«Човни їхні виступають з води не більше як на дві з половиною стопи (стопа – близько ЗО см), тому козаки бачать ворожий корабель чи турецьку галеру скоріше, ніж їх самих запримітять. Далі вони спускають вітрила і дивляться, куди дме вітер, намагаються пливти так, щоб сонце було у них за плечима. За годину перед заходом сонця чимдуж веслують до галери чи корабля і зупиняються за милю поодаль, щоб не втратити його з поля зору. Таким чином тримають їх на оці, а опівночі за сигналом підпливають до кораблів. Половина козаків готова до бою, чекає лише відповідної хвилини, коли візьмуть галеру на абордаж, а тоді проникає в середину. На кораблях дуже здивовані, що на них напало 80–100 човнів, з яких лізуть козаки, захоплюють корабель, беруть цінності і невеликий крам. Забирають гармати, усе те, що на їхню думку не псуватиметься у воді, а потім галеру разом із залогою пускають на дно».

За роки й десятиріччя морських походів козаки виробили особливу тактику в боротьбі з турецькими кораблями. Чайка була легко озброєною, тож запорожці не могли вступати в артилерійський двобій з галерою перед зближенням з нею. Але чайка мала й великий плюс – вона була малопримітною серед морських хвиль, швидкохідною і сильна вогнем ближнього бою.

Козаки, не помічені на морській широчіні, наздоганяли галеру й захоплювали її, як тільки для цього, пишуть історики, створювалися відповідні умови – темрява, туман тощо. І брали на абордаж ворожу посудину, а потім пускали її на дно. І так тривало з віку в вік. Тривало на території, яку турки звали Дар аль харб – територія війни. І з віку в вік лунало в Османській імперії: «У морі козацькі чайки! Не спати!.. Зело пильно пантрувати!!!» І мчали узбережжям гінці падишаха: «Стережіться!!! Стережіться!!! У морі козацькі чайки!..» І часто великі везири втрачали голови, якщо не зуміли чи не змогли дати відсіч козакам – султан був нестримним у своєму гніві.

Узагалі, Османська імперія була надзвичайно грізним і небезпечним противником, являючи собою велику морську державу. Особливо в порівнянні з козаками – запорожцями і донцями разом узятими. У першій чверті XVII ст. чисельність населення Війська Запорозького і Війська Донського разом узяті визначалася десятками тисяч, в той же час, як в Османській імперії проживало приблизно 22–25 мільйонів чоловік (за іншими даними – 30–35 мільйонів) – не так просто було козакам з малими людськими ресурсами змагатися з подібною імперією з сильною армією і міцними законами, яких піддані неухильно дотримувалися, і в якій наведені лад і порядок просто були зразкові. Та й за розмірами території вони не йшли ні в яке порівняння. Площа імперії складала майже 6 мільйонів квадратних кілометрів. Для порівняння: нині площа Туреччини складає 0,7, України – (всієї України, а не лише Запорозької Січі) – 0,6, Франції – 0,55, Іспанії – 0,5, Іраку – 0,43, Італії – 0,3 мільйона квадратних кілометрів!

Османія мала величезну армію, що здобула колосальний воєнний досвід, її флот уже в XV ст. перетворився на грізну морську силу і, пануючи над морями, вважався непереможним. У гаванях імперії і портах постійно знаходилося до 200 великих і середніх кораблів – від потужних баштрад до малих човнів з досвідченими моряками на борту, як турків, так і греків, з не менш досвідченими офіцерами, у ролі яких виступали крім турок ще й ренегати з усіх морських країн Європи. Флот постійно воював, тож досвіду йому було не позичати.

Кращими воєнними моряками вважалися північно‑африканські корсари – загартовані, які не знали страху. Цих найманців на турецькій службі називали «турками по професії». Саме корсари й дали Туреччині багатьох видатних флотоводців. Серед капітанів на службі в Туреччини було чимало європейців – італійців, ірландців, шотландців, датчан та інших.

Османські галери в порівнянні з козацькими чайками мали багато переваг: вони були значно і значно більшими – фортеці на воді – складніше влаштованими, краще захищеними, з великим екіпажем, люду в імперії завжди вистачало.

Один Стамбул у кілька разів переважав за кількістю населення всі запорозькі поселення разом узяті. Та плюс вогнева міць. Боротися з таким противником було важко, але запорозькі чайки боролися і часто вигравали. Хоча траплялося, що терпіли й поразку. Турецький флот постійно знаходився в бойовій готовності, ладен був у будь‑який день вирушити в похід проти невірних.

І це не рахуючи тих сотень кораблів, що борознили Чорне море та Середземне – часом там одночасно перебувало й по 300 галер! І в кожної грізна зброя, і на кожній до біса численний екіпаж, добре навчений і дисциплінований.

Але й усе це разом узяте не зупиняло запорожців, і вони щовесни відправлялися в походи. А вже як вирвуться, як нині прийнято казати, на оперативний простір – спробуй їх спіймати, як площа Чорного моря сягає 0,4 мільйона квадратних кілометрів. Турки розуміли, що легше їх, «клятих гяурів» туди не пускати – на ту площу, обсягом 0,4 мільйона квадратних кілометрів, аніж потім їх ловити – на все тих же 0,4 мільйонах квадратних кілометрів!

Османська імперія століттями не мала спокою через чайки. Султан Мурад II кричав на польських послів у Стамбулі, дорікаючи їм за те, що вони не можуть стримати запорожців:

– Чи ви збожеволіли?! Мене страшиться Персія, тремтять венеціанці, у мене просять пощади іспанці, німці мусять давати все, що скажу… Увесь світ тремтить переді мною, крім якихось там запорожців.

Дата добавления: 2015-08-18