У морі козацькі чайки!!! Не спати!!!

Аби закрити козакам вихід у море, яке вони оголосили своїм і тільки своїм, турки перегородили гирло Дніпра великим ланцюгом, що його протягнули від Кизикермена до острова Тавані і далі до Асланкермена. На середині ріки залишили «ворота» (для приманки), націливши на них гармати з фортечних мурів та з бортів галер. Козацькі чайки, мовляв, попруться в ті «ворота» і потраплять під нищівний вогонь…

Але козаки не ликом шиті. Підпливши вночі до Тавані, спершу пускали вниз стовбури дерев з прив'язаним до них грімкотливим залізяччям. Здіймався гуркіт і брязкіт, як стовбури потрапляли на ланцюг, турки у відповідь зчиняли шалену стрілянину, гатячи на чім світ стоїть з гармат у «ворота», гадаючи, що то чайки гяурські, з Дніпра випливаючи, наткнулися на ланцюг. А тим часом козаки вигулькували з очерету, де перечікували несусвітній рейвах, розривали ланцюг в іншому місці і пливли під завісою ночі в Чорне море, на оті 0,4 мільйона квадратних кілометрів його площі, де їх уже не просто було виявити і наче білі баранці на гребенях хвиль неслися Кара‑Денізом. Навіть не відаючи, що воно зле. Неслися до анатолійського узбережжя. І спинити їх ніхто не міг. Дорога їм була вже добре відомою – ще з часів запорозького гетьмана Богданка, знаменитого козацького вождя XVI ст., коли козаки здійснювали успішні походи на Трабзон і навіть на Стамбул. (Польський історик Михайло Глищинський писав, що Богданко тоді повернувшись додому, зазнав майже «гомеричної слави».) Чи в середині 1570‑х років під керівництвом військового старшини Нечая, коли штурмом брали Кафу.

Ієромонах Митрофан з монастиря Іоанна Предтечі у своїх записках зазначив, що «в рік 7120 (1612) в місяці квітні» козаки доходили до Босфору на своїх фустах. (Поширені на Середземномор'ї малі галери, швидкохідні гребні судна довжиною 27 м, легкі і маневрені вітрильно‑гребні судна ускоків, що вміщували до 50 чоловік, себто чайки.)

З давніх‑давен, з фінікійських чи й давніших часів, люди знали: для успішного плавання морем необхідні так звані морехідні якості судна. Сукупність якостей, що зумовлюють безпеку плавзасобу в будь‑яких умовах погоди і стану моря. А основою цих якостей є остійність – здатність судна протистояти зовнішнім силам, що порушують його рівновагу і повертають у вихідне положення рівноваги, коли дія цих сил припиняється – найголовніша умова морехідних якостей судна. А ще – плавучість, здатність розвивати задану швидкість, хідкість та ще залишатися на плаву при пошкодженні корпуса та рухатись із заданим курсом, швидко реагуючи на зміну положення керма (керованість). Усе це залежить від лінійних розмірів судна і співвідношень між ними, від форми ободів судна, розподілу мас за довжиною і висотою.

Усім цим умовам блискуче відповідали козацькі чайки – плюс професійне вміння екіпажу, що як уже зазначалося, в основному був із придніпровських селян, далеких, між іншим, від моря, але саме вони створювали чайкам усі умови, аби долати Чорне море.

Чайки завжди йшли до Босфору проти течії – вздовж узбережжя Румелії, йшли на веслах, вітрила були лише підпомогою. Головним «двигуном» суден залишалися весла, а значить сила м'язів козаків, їхнє уміння та мореходні набутки. За свідченням Боплана, запорожці досягали Анатолії за 36–40 годин ходу, а це швидкість 10–11 вузлів. Себто 19–22 кілометри на годину, що було значно більшою швидкістю за швидкість тодішніх галер. Сучасний рейс Херсон‑Стамбул (правда, із заходом в Одесу) нараховує 428 миль (792 км) і Одеса – Стамбул 342 милі (633 км) – ось яку відстань мали долати козацькі чайки при походах на Босфор. І вони такі відстані успішно долали!

В «Кратком описании Малороссии» між подіями 1574–1577 pp. гордовито говориться: «В то время казаки напавши на Азию, на 1000 миль повоевали, Трапезонт взяли и изсекли, Синоп до фундаменту опровергли и под Константинополем корысти побрали». Ось так. На цілу тисячу миль повоювали. Одна міжнародна морська миля – середня довжина 1 мінути дуги земного меридіана – дорівнює 1852 метрам. От і виходить, що 1000 морських миль складає 1 852 000 метри, що їх треба було і подолати, і повоювати на чайках!

Коли турки дізнавалися – маючи всюди вивідників – що з гирла Дніпра «на полювання» виходять у море козацькі чайки, то здіймали тривогу чи не на всю імперію.

Узбережжям Криму і Босфору на швидких конях до правителів провінцій притьмом мчали гінці падишаха:

– Не спати! Зело пильно пантрувати!!! Не спускати з моря очей – у морі козацькі чайки! Лихо, лихо насувається. У набіг вийшли «морські вовки», народжені у степах!!!

Коли на Чорному морі з'являвся плавучий козацький табір, який не боїться ні шторму, ні самого шайтана, ні гніву падишаха і який уміє штурмувати най‑найукріпленіші міста анатолійського узбережжя, втрачав сон і сам падишах у своїй неприступній фортеці на березі Босфору. Яничари тоді оточували султанів палац чи не потрійним кільцем. А раптом «прокляті гяури» увірвуться в гавань – що постійно за їхніх набігів і траплялося, – і спробують штурмом узяти палац «султана двох морів і двох континентів»?..

…Грає, грає синє море. Тріпочуть вітрила, несучи чайку, скриплять кочети, не розгинаються козаки, налягаючи на весла.

Чорне море ніколи не знає спокою, чайки кидає на хвилях, що ті тріски – вгору‑вниз, вгору‑вниз – у ревучу безодняву. То злітають суденця високо – тоді козакам далеко видно, аж до обріїв, – то провалюються в прірву і світ білий зникає – ось‑ось підуть на дно. До отого самого, як його… Посейдона, грецького бога морів, котрий має на дні моря свій палац, а розсердившись, зчиняє бурі… Хай сердиться Посейдон, козакам і його гнів – ні по чому. Та й бурі на морі боятися – краще вдома на твердій землі сидіти.

Але суденця щасливо виринають і далі на вітрилах та веслах линуть, як на крилах… Та і яке море злякає козаків! Міцніше тримають весла – уперед, уперед! Чи й не буря. Море на те й море, щоб бути вітристим. Просто грає синє море, бадьорить свіжим вітром‑буревієм. Як зітхне, бувало, то ого куди чайку швиргоне!

Вітрища мовби ж до неба здіймають хвилю навіжену – до Бога тоді стає козакам ближче, до небесних його чертогів, – а чайки летять і летять усе вперед і вперед. Козаки лише посміхаються, мокрі од солоних хвиль: щось почало вітріти. Так собі вітронько дме, кажуть. Нічого, не вперше, нам не звикати. Хай турки дивуються: яким це, мовляв, вітром принесло в їхню османію запоріжців?!

Дата добавления: 2015-08-18