І продали 11 за п'ятнадцять тисяч цехінів, а потім у Стамбулі перепродали за тридцять тисяч

Місто коханців палало.

До гурту невільників, що складався чи не з самих жінок – молодих і вже в літах, серед яких було багато потурчених, – освітлений заревом пожеж у супроводі охорони й розсильних козаків підійшов Сагайдачний.

– Що було з цими людьми, те за водою спливло, – звернувся отаман до козаків. – До жінок наших, котрі не зі своєї волі потрапили в неволю і були потурчені, будьте милостивими. З кожним може трапитись сіє лихо.

Ледь загледіли бранки отамана, як почали вигукувати: «Слава, слава Сагайдачному!!!»

Хто опускався перед отаманом на коліна і з сльозами на очах дякував за звільнення, хто цілував йому руки.

Сагайдачний чи не вперше розгубився, адже не терпів, аби йому симоцілувати руки.

– Що ви, що ви, дівчата й молодички, – відмахувався отаман. – Це ми вам мусимо цілувати руки.

– Дівчат серед нас уже немає, – вигукували бранки. – Усі жінки, зганьблені й силувані.

– Що було, кажу, те за водою спливло. Однині ви вільні.

А жінки все намагалися поцілувати йому руки чи бодай ухопити за поли й припасти до нього лицем.

– Годі, годі, – відбивався отаман. – Швидше йдіть до гавані – неволя ваша скінчилася. Богу та козакам дякуйте, а не мені. Ідіть, ідіть, кажу, до гавані… Ей, осавуле Йване, виділи козаків для охорони жінок. Відправте їх до чайок, на них і додомоньку повернетесь…

Що далі станеться, отаман чи не все життя, що в нього лишалося, згадуватиме – як сон. Гіркий і болючий. І якийсь нереальний, коли ні‑ні та й здаватиметься: а, може, то йому тоді в сум'ятті палаючого Сінопа, коли вони визволяли полонянок, приверзлося?

А він потім і повірив, тож і карається тепер, старанно утаємничуючи сердечні свої терзання од світу білого та маючи думку, що все то – мана, наслання, якого насправді і не було.

У гурті потурначок він побачить… Яну. Дочку київського міського судді, чийого брата Кирика він колись, ще юнаком, був найнятий вчити уму‑розуму. А вчив і її, і так захопився було Яною, що коли б не довелося тікати на Січ, то, може, й побрався б з голубооким дівчам.

– Ти…

Глянула на нього – небесно‑блакитні очі її згаслі, згорьовані. Та й сама вона вже не юне дівча, яким колись її знав, а змучена недолею, хоч і молода, але вже рано постаріла жінка.

– Я, Петрику, – о, боги, голос її все ще ніжний, як і тоді, коли вони гуляли схилами Дніпра, тільки вже хриплуватий. Наче надтріснутий…

– У неволі… була?

– У неволі. Бо як би то я у турків опинилася, бодай би їх вік не знати! Та й чому ти дивуєшся – не перша я і не остання…

Вона сиділа в гурті потурначок… з немовлям на руках, що його в Україні споконвіку називають байстрям.

Яна, Януся з його далекої – невже далекої? – юності. Перше його щасливе і нещасливе закохання. (А раптом і останнє, козаку нема коли жінками займатися.)

– Як ти в неволю потрапила?

– Коли наш люд гуртом женуть в ясир – це не складно. – Помовчала, щось доправляючи у своєму сповиточку. – А ти зник тоді так несподівано…

– Думав, що після козацької служби повернуся до Києва.

– Думав… А сам наче у воду впав. Чи гніву мого батечка злякався? Так він лише для виду такий… Сердитий. А насправді він добрий… Та що тепер минуле згадувати. Хоч я кілька років виглядала свого Петрика. Усе вірила, чекала… Ось‑ось Петрик, накозакувавшись, з'явиться голубком сизокрилим… Не з'явився, то й не діждалася. (Він звісив голову.) А рік тому поїхала до тітоньки своєї у Чернігів, дорогою натрапила на татарську засідку – нишпорили в тих краях людолови… І погнали мене разом з іншими такими ж нещасними у Крим. Опинилася в Кафі, на тамтешньому невільницькому базарі. Татарин продав мене у Стамбул – за 15 тисяч цехінів[14]. Це добра ціна за невільницю. Велика. Тож він радувався, що на мені добряче заробив. А вже в Стамбулі мене перепродали – за ЗО тисяч цехінів…

Гірко всміхнулася.

– Ось як мене цінують людолови!

Личко її було зів'яле, як пережоване, передчасно постаріле і красномовніше слів говорило про те, що вона пережила в неволі. А із сповиточка, що його тримала, визирало смагляве личко з очима‑сливками й чорним чубчиком…

– Мене купив заможний та вельможний капу‑кулу[15]із Міста коханців. Чимало було в нього наших дівчат, красулечок хіба ж таких. їх він купував на Аврет Пазари, де продавали жінок. І хоч мав не одну жінку‑мусульманку, але наших дівчат ґвалтував як навіжений і всіх дітками наділяв. Наділив і мене турченям проклятим, турським синочком, що став уже й моїм рідним синочком…

– І ти… ти потурчилась? – для чогось запитав Петро, хоча й так усе було ясно.

– А що мала робити, Петрику? Підкажи… – він мовчав, звісивши голову, вона теж помовчала, зітхнула. – Ти далеко тоді був, на незнаній мені Січі, до якої не догукаєшся і не докричишся. Та й нічого ти мені не обіцяв…

Було в нас просто захоплення одне одним. Прогулянки над Дніпром – та й по тім… А коли вже я в неволі опинилася, то… То що мала робити? Або гинути, або потурчитись і якось з бідою пополам жити. Прийняла іслам. Хоч і з турченям, але, як бачиш, жива. Та бодай так не жити, Петрику, який колись був мені люб…

Козаки в гарячці й сум'ятті бою ледь було не порішили потурначку та ще з дитям‑турченям, але Сагайдачний, спохопившись, заступився.

– Не змогли ми захистити своїх людей, не маємо права їм і потурнацтвом попрікати. Вони сповна горя й без нас сьорбнули.

– Мене можете вбити, козаченьки рідненькі – всі очі продивилася, вас виглядаючи в неволі, а маля не чіпайте, – плакала Яна і плакала без сліз – виплакала їх за роки неволі. – Дитинча хоч і турченя, але ж і моє вже дитинча. Без вини винувате – та й не зі своєї волі воно прийшло в цей світ. Як і в мене ніхто згоди не питав, чи хочу я мати байстрятко…

А ніч була червона од пожежі, і вогні тріщали й жерли все підряд, що тільки можна було зжерти, кричали, голосили люди.

І козаки з кривавими шаблями носилися там і тут. Тисячу миль вони подолали ревучим морем, аби відомстити людоловам за люд свій поневолений і тепер мстили… Квапились, щоб до ранку впоратись, бранців звільнених та добро захоплене повантажити на чайки і до білого світу в морі зникнути. На просторах його розчинитися між водою і небом поки османи не отямились…

Звільнених бранців було багато, чайки аж осідали, перевантажені, а тут ще й потурнаки та потурначки…

Невже і їх брати? Чи туркам їх залишити, перевертнів, чи смерті їх віддати?..

– Беріть цю жінку з турченям, – велів Сагайдачний козакам. – Бог дасть на рідній нашій землі виросте з нього порядна людина, козаком колись стане – добрий може вийти з нього лицар, братове!

Узяли… Хоча краще б не брали, краще б Яна назавжди залишилася в Сінопі, своїй новій батьківщині, в будинку капу‑кулу…

До кінця днів краятиме йому серце згадка про Яну, та чайкою в душі квилитиме вже тоді давня пісня‑зойк України:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

Були роки – 1516, 1537, 1575, 1589, 1640, 1666, 1671 (а скільки цих років залишилося незафіксованими історією!), коли напади на Україну, як писатимуть історики, досягали розмірів жахливої стихійної біди.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється,

По ногах ланцюг б'ється…

П'ять версій того, що було потім…

Швидко впоравшись з нападом, козаки повернувшись до гавані, повантажили на чайки полон та здобич і вийшли з Сінопської бухти так же швидко, як і увірвалися до неї, «розчинилися на морі». Завдавши в самому центрі турецького малоазійського узбережжя величезних збитків османській скарбниці. Не кажучи вже за дошкульний удар по престижу імперії.

Отямившись, турки буцімто погналися за козаками і буцімто багато чайок при цьому познищували. Але так свідчать турецькі джерела, а вони завжди перебільшували – і витрати козаків, і свої успіхи в боротьбі з ними.

Буцімто…

Існує кілька версій – турецьких, – що потім відбулося.

За донесенням везира імперський флот, який знаходився в Аккермані, буцімто перехопив під Очаковом козаків, які поверталися з‑під Сінопа «і там з Божою поміччю вони були вирубані шаблями, інші в морі потоплені, а деякі… уціліли…» (У біографії Сагайдачного такого не зафіксовано.)

Це одна версія.

Друга.

Буцімто румелійський бейлербей (намісник) Ахмед‑паша зібрав 4 тисячі яничар і «багато іншого народу», посадив своє військо на галери, кинувся до гирла Дніпра й очікував там повернення козаків в урочищі Хазілер Хереміх (Переправа Воїнів). Ще й звелів доставити до Очакова гармати з Аккермана. Козаки, які буцімто намагалися пробитися мимо згадуваного урочища, були перебиті й потоплені. Лише незначній купці їх вдалося врятуватися. (Такого факту теж не зафіксовано.)

Третя версія.

Буцімто бейлербей виступив з військом суходолом, а Алі‑паша з флотом – морем. Останній «в очаківському порту став у засідку», на яку й наткнулися, не знаючи про неї, козаки. Прорватися з‑під гарматного вогню буцімто вдалося лише 18 чайкам із сорока. Решта була або знищена, або захоплена і буцімто – все буцімто та буцімто, – «Алі‑паша повернувся з тріумфом». (Ні про який «тріумф» якогось Алі‑паші даних немає.)

Четверта версія.

Козаки пішли через очаківський лиман, втратили багато здобичі (змушені були її повикидати, аби облегшити чайки) і багато втратили людей.

П'ята версія (Це вже за Мустафою Наїма.):

Ібрахім‑паша (ще один «герой» боротьби з козаками!), «дізнавшись про… напад, на шістдесяти дрібних суднах вирушив для захисту берегів Чорноморських. Увійшов у річку, через яку повинні були переправлятися ці собаки, залишився чекати їх, але прокляті, дізнавшись про це, в одному місці на березі Чорного моря зійшли, поставили судна свої на санки (кизак) і хотіли тягти їх сушею до верхів'я річки. Але зграя татар напала на них; зав'язався бій; майно й сімейства, викрадені в Сінопі, були залишені на місці, із козаків хто здався в полон, а хто загинув у битві».

До всього ж згадуваний Ібрахім‑паша змінив маршрут і спостерігав, де вийде решта розбійників. Він пішов проти тих, які уникли меча і з них теж хто потрапив у полон, а хто був убитий.

«У перших днях рамазана (25–29 вересня. – В. Ч.) Ібрахімові воїни привезли до Порога (Стамбул. – В. Ч.) двадцять чоловік гяурів – козаків – скованими».

Ще буцімто 20 полонених козаків були віддані в руки «гінців», які прибули з Сінопа із скаргою на допущені козаками беззаконня».

Такі вони, турецькі версії, що не стикується одна з одною і вигадані, аби хоч якось підсолодити поразку від козаків у Сінопі.

Ще за однією версією – Станіслава Жолкевського – при поверненні з‑під Сінопа козацька флотилія втратила біля 200 (із двох тисяч) чоловік. Звільнивши при цьому кілька тисяч бранців.

Щоб повернутися козацькій флотилії на Січ, треба було після подолання морських просторів (здебільшого й витримуючи бої з турецькими галерами) увійти в гирло Дніпра. А це було не просто, адже турки встигали своїми кораблями перегородити гирло. Турецька сторожа була препильна і мала суворий наказ будь‑що покарати «гяурів» за нечуване зухвальство.

Козаки, усе непомітно розвідавши та вияснивши, що галер надто багато, висаджувалися на берег за 12–16 кілометрів на схід від Очакова і далі долиною тягли вгору Дніпром чайки – до одного човна впрягалося 200–300 козаків і за два‑три дні вони вже преспокійно пливли собі Дніпром, де їх з‑за валів Січі виглядали побратими. (За Бопланом козаки мали ще один зворотний шлях – через Донський лиман. «Вони переходять протоку між півостровом Тамань і Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пересуваються до річки Міус до того місця, де вже можуть плисти човнами, звідти до Тачводи лише одна миля (французька миля – близько 4 км), а Тачвода впадає в Самару, яка в свою чергу тече в Дніпро за милю вище Кодака…»)

Але цим шляхом козаки рідко користалися, бо треба було перш ніж дістатися Січі, долати ревучі пороги. Коли в гирлі Дніпра збиралася велика кількість турецьких галер, цим шляхом козаки вирушали з Січі в морський похід, аби штурмом взяти неприступні, як вважалося, фортеці Сіноп, Кафу чи Кілію… І для турків було загадкою: вони перегородили вихід з Дніпра в море, а козаки з'явилися в морі – як? Яким шляхом? Не на крилах же вони прилетіли.

«Султан вислав великий флот до Очакова, щоб покарати козаків, коли вони підійдуть до гирла Дніпра. Про ці заходи турків стало відомо П. Сагайдачному. Він розділив свій флот на дві частини. Одна частина пристала до Кінбурнської коси і почала перетягувати чайки волоком через Прогноївські озера, щоб вийти в лиман в обхід турецького флоту.

Але під час перетягування чайок на флот напали татари, і частина козаків загинула. Друга частина козацького флоту зробила спробу пробитися через бойові порядки турецьких кораблів. Від сильного артилерійського вогню з турецьких кораблів флот Сагайдачного зазнав дуже великих втрат».[16]

Дата добавления: 2015-08-18