Післямова автора

З давніх часів знаходився наш край на перехресті шляхів переселення народів, а згодом і торгівельних шляхів. Про історичні часи XV, XVI, XVII століть та події маємо обмаль інформації, лише окремі і скупі відомості. Однак з них видно, що наші предки творили відчайдушні спроби здобути право на вільне життя і розвиток Звичайно десятки і сотні років під гнітом загарбників наклали свій відпечаток на долі і судьби людей. Та все ж вони вистояли серед представників таких народів, як польський (що переселився на свої етнічні землі), німецький та єврейський (їх не стало на наших теренах після відомих подій Другої світової війни), а татари просто асимілювалися серед українського населення.

Карпатські гори були тою межею, або як ще кажуть пограниччям, що поперемінно належали одній або іншій державі. Карпати були прихистком народу в часи лихоліття, що жив у Прикарпатті. Загарбавши Галичину король Польщі Владислав ІІ роздав галицькі міста і села польським, німецьким, угорським і чеським феодалам, що зубожіли у своєму краю та хотіли збагатитися на нових землях, «вірою і правдою» служачи королю. Зростали землеволодіння, зростало багатство. Та з плином часу ситуація ускладнювалася наскоками татар і турків. В кінці XV на початку XVI століть Прикарпаття було спустошено і жителі жили у вічному страху перед нападниками. Були в цьому краю і свої розбійники, що їх наймали феодали для вирішення власних інтересів, Особливо таким промислом займалися угорські землевласники, що постійно воювали з польськими магнатами. В результаті цих воєн терпів народ.

За таких умов польський королівський уряд почав залучати до оборони маєтків шляхти козаків, що ставали потужною військовою силою проти татар і турків на кордонах польської держави. Наймані козаки дістали назву «реєстрові». Вони були зараховані на державну службу.

Польський уряд захищаючи інтереси держави, не забував і про те, що потужна військова сила на кордоні держави була створена з вільних людей. Козаки в першу чергу захищали себе від гніту панів, що було невигідно польській шляхті. Було придумано спосіб, як розсварити козаків. Так застосовуючи засіб «розділяй та володарюй», в українському козацтві того часу створилася ситуація коли частина козацтва ставала привілейованою. Створювалася штучна напруга в суспільстві, яка відволікала основні маси населення від виступів проти польської шляхти. Козак ненавидів козака, а пани ще більше закріпачували селян і збільшували свої статки.

Так тривало до 1648 року. В часи національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького запорожці, або як їх ще називали «низовики», «реєстровики» селяни і міщани спільно виступили проти польських панів і отримали перемогу. Результатом перемоги було створення незалежної козацької держави. Козаками стали і наші предки – бойки. Та лише політичні прорахунки керівництва козацької держави не дозволили створити козацьке самоврядування на Прикарпатті. Польські пани знову «взяли верх». Бойки бралися за зброю і відстоювали свої права, тепер уже в загонах опришків.

З ліквідацією російським царизмом Запорізької Січі населення бойківського краю забуло про козаків. Лише через два століття бойки згадали, що вони «козацького роду» і в роки святкування 500-річчя козацтва, в перші роки незалежності сучасної України, відродили Українське козацтво та створили Прикарпатську Січ у Львові. Першим її отаманом (1992 – 1993 роки) став житель Стрийського району, мешканець села Верхня Стинява Теодор Скрипець.

Не той тепер бойківський край, що був в козацькі часи. Та й люди уже не такі. Вони стали біль мудрими і виваженими в своїх діях, більш толерантні і освічені. Але так, як і раніше люблять свій край незважаючи на прикрості долі, стихійні лиха, політичну ситуацію в державі, матеріальні і духовні достатки.

Складне і багатоаспектне життя прожили бойки у своєму Богом даному краю. На житті народу позначилися нашарування епох, історичні події. Та все ж вони зберегли органічну спорідненість із загальнослов’янською, зокрема, східнослов’янською традицією народної свідомості. Як сказав Іван Юсипович в одній із своїх літературних праць – «жили хоч і не заможно, та все ж на своїй землі, під рідним небом, серед казкової краси Карпатських гір, котрі стояли і стоятимуть вічно, як вічна у віках Україна».

Коли в Карпати приходить сонце спочити після турботливого дня і дарує гірським вершинам своє найласкавіше передвечірнє проміння, погляньте навколо: як мальовничо прекрасні полонини, напоєні запахами живиці і духмяних гірських трав, стрункі смерекові ліси, що своїм верховіттям торкаються самого неба, скільки пісень у бігу кришталевих гірських потоків.

При кожній зустрічі з Прикарпаттям, з його квітучим сьогоденням, з його чудовими людьми вражає, як невпізнанно змінився, як розцвів цей край.

Історія цього краю – роки, століття боротьби за волю, боротьби довгої і впертої, з покоління в покоління. Як ген високо в горах підтримують вівчарі вогонь полонинської ватри, так живив народ полум’я цієї боротьби своєю жагучою ненавистю до поневолювачів – експлуататорів, своїм прагненням будь-що здобути свободу.

Та не корився народ ворогам. Не корився він і багатіям – експлуататорам, які разом з іноземними загарбниками пригнічували трудовий люд.

Хай не всі імена героїв, яких щедро народжувала земля, збереглися в пам’яті людській. Хай не знаємо ми тих, хто піднімався з косами і бартками проти феодалів-кріпосників під час багатьох селянських повстань на початку і в середині ХV століття. Хай немаємо повних відомостей про національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького на теренах Бойківщини. Хай не все відаємо ми про пригоди і боротьбу опришків в наших краях. Та про ці повстання населення проти гнобителів досі розповідають народні пісні та перекази, про них згадується в історичних документах.

Бойки пам’ятають своїх Героїв.

Дата добавления: 2015-08-03