Ранок прийшов аж надто швидко.

– Я кохаю тебе!!! – промовила Марина до Степана.

– Я кохаю тебе!!! – промовив слова Степан, що бальзамом вилились на душу Марини.

v

Мабуть, востаннє зустрілися Марина і Степан. Зі сльозами на очах Марина просила його, щоб захистив батьківський край від ворогів. Заворожила дівчина Степана. Задивився він на її чорні очі, на її косу пишну русяву, на її стан гнучкий, тополиний. Закохався козак у Марину. І вона його всім серцем покохала. Пообіцяв красуні козак, що все буде добре, якщо дівчина дозволить себе поцілувати. Згодилася Марина, і припав Степан спрагло до її уст медових…

v

Сканер зняв чергову інформацію з одного з валунів. Яке ж було здивування шифрувальників, коли комп’ютер видав інформацію – настанови старшого козака молодому.

– Козацтво – братерство людей, об'єднаних особливим станом духу і свідомості, моральності і моралі. Козаки – народ, що має свою культуру, історію і пам'ять. Славнозвісне минуле козацтва, справи і заповіти предків дають нам право з гордістю сказати: «Слава тобі, Господи, що ми козаки!»

У Козацтві загальне завжди було понад особисте. Козаки завжди служили рідній землі – своєму народу і своїй державі.

Козаки! Ми – нащадки і спадкоємці вільних людей, що створили Україну, виборюючи волю народу.

Вище над усе в козацтві завжди була козача воля і народоправство.

1. ЧЕСТЬ І ДОБРЕ ІМ'Я ДЛЯ КОЗАКА ДОРОЖЧЕ ВІД ЖИТТЯ

Бережи честь змолоду. Гідність зберігай у будь-якій ситуації. Май волю визнати свою неправоту. Поважай інших, не принижуй себе. Не заздри і не тримай зла в серці своєму. Не будь гордим; і в думках не допускай, що ти вище інших козаків. Нікого не повчай зверхньо, подивися спочатку на себе. Будь доброзичливий, але не улесливий. Май широку душу. Удари долі зустрічай непохитно. Скоївши ганебний вчинок, май силу волі сам прийняти належне рішення. Якщо треба, покарай сам себе.

2. КОЗАКИ ВСІ РІВНІ У ПРАВАХ. ПАМ'ЯТАЙ: «НЕМАЄ НІ КНЯЗЯ, НІ РАБА, АЛЕ ВСІ РАБИ БОЖІЇ!»

Козаки рівні як у правах, так і у відповідальності за вчинене, незалежно від суспільного становища, утворення і минулих заслуг. Рішення, прийняте на Раді, – закон для усіх. Повнолітнього козака ніхто не може позбавити слова, крім старшини. Будь-який козак може бути обраний на будь-яку посаду. Бережи єдність козацтва.

3. ПО ТОБІ СУДЯТЬ ПРО ВСЕ КОЗАЦТВО І НАРОД ТВІЙ

Не чини дурних вчинків і утримуй від них інших. Будь чесний і правдивий, не бійся постраждати за правду. Нехай не спокушають тебе ні користь, ні користолюбство, ні безчесні прибутки, ні слава. Не піддавайся згубним пристрастям. Не захоплюйся вином і куривом, це не на користь ні тобі, ні оточуючим. Уникай лихослів'я. Будь прикладом у житті своєму, захисти скривдженого, допоможи страждаючому, нагодуй голодного, не дай упасти слабкому духом і тілом.

4. СЛУЖИ ВІРНО СВОЄМУ НАРОДУ, А НЕ КЕРМАНИЧАМ

Козацтво своє головне призначення бачить у служінні народу і Батьківщині заради їхнього благоденства, а не для власної користі і слави. Козак за це готовий пролити кров свою, але «не створи собі кумира і подоби його!» Честь – нікому! Душу – Богові! Серце – Україні!

5. ДОТРИМУЙ СЛОВА. СЛОВО КОЗАКА ДОРОГЕ

Козаче! Пам'ятай, що кожне твоє слово – це слово твого народу, слово козацтва. Говори, та не проговорюйся.Слово не горобець, випустиш – не спіймаєш. Стійкість честі в слові.

6. ПОВАЖАЙ СТАРШИХ, ШАНУЙ СТАРІСТЬ

Пам'ятай! Без схвалення старців жодне важливе рішення Отамана не може бути виконано. Влада ж старців – не від сили, а від авторитету і мудрості. Прислухайся до слова бувалих – і уникнеш багатьох помилок. Кожного старця почитай Батьком своїм, а старезну козачку – Матір'ю.

7. ТРИМАЙСЯ ВІРИ ПРЕДКІВ, ЖИВИ ЗГІДНО ЗВИЧАЇВ СВОГО НАРОДУ

Якщо сумнів торкнувся твоєї душі, і ти не знаєш, як поступити, – чини за звичаєм свого народу і Віри предків. Пам'ятай: козачий звичай завжди скріплював общину і все козацтво.

8. ГИНЬ, А ТОВАРИША ВИРУЧАЙ

Так було завжди в козаків. Взаємна виручка – основа козачого братерства. Як ти подивишся в очі матері товариша, якого міг врятувати і не врятував?
9. БУДЬ ПРАЦЬОВИТИЙ. НЕ ЛЕДАРЮЙ.

Кожний козак повинен прагнути, щоб він і його сім'я жили в достатку, але не протягай руку зі словом «Дай!». Живи своєю працею. Не ледарюй. Будь-яка справа повинна «горіти» у твоїх руках.

10. БЕРЕЖИ СВОЮ СІМ`Ю. СЛУЖИ ЇЙ ПРИКЛАДОМ

Сім'я – святиня шлюбу. Ніхто не має права втручатися в життя сім'ї без її прохання. Сім'я – основа козачого товариства. Глава сім'ї – батько, і з нього запит за усе. Батьку! Доможися в сім'ї авторитету і порозуміння. Виховай дітей своїх чесними, сміливими, добрими і чуйними, безкомпромісними в боротьбі зі злом, відданими Вітчизні. Виховай їх козаками. Дай дітям гідне продовження в освіті і мужності, гідності і обов’язку. Козак зобов'язаний оберігати жінку, захищати її честь і гідність. Цим ти забезпечиш майбутнє свого народу. Козак не має права втручатися в жіночі справи. Поважай Матір свою і Батька.

v

Стелиться дзвін високо в небеса, несучи Всевишньому славу і подяку.

Стоїть під лісом на березі Дністра стара церква. Приходять сюди помолитися перед шлюбом наречені. Одружуються і приносять немовлят, прибігають маленькі діти. Стелиться від броду стежка, якою споконвіку ходили люди. Несуть сюди свої радощі і печалі, надії і сподівання, смутки і жалі. З покоління в покоління передається справжній скарб – молитва до Бога, яка кріпить нашу віру, дух і тіло, допомагає вистояти у скрутну хвилину.

…Благослови, Господи, мою родину, моє село, благослови всіх, що до Тебе приходять, благослови всю Україну. І подай оздоровлення для душ наших, щоб в серцях струменіло чисте джерело, що тече у життя вічне…

Довкола церкви і всередині її стояли вільні від варти і робіт козаки. Непокритими головами з буйними чупринами бавився вітер. Широкі спини сильних людей були покриті були розмаїтою пістрявою одіжжю: тут була і порвана свитка, і білий, виложений шнуром кобеняк, і кармазиновий запорозький жупан, і короткий кожушок і, замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш. В погляді похмурих очей лежала глибока дума.
Із широко розчинених церковних дверей лунав тихий спів:
«Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!»
Невеличка церква сяяла світлом. Перед образами у високих ставниках догоряли товсті зелені свічки, а біля них і коло самих образів миготіли малесенькі офірні свічечки. Вузькі вікна у церкві були розквічені різноколірними шибками, що раз-у-раз спалахували відблисками веселки ранкового сонця. В храмі Івана Хрестителя відбувалася недільна Служба Божа. Сиві оселедці, підголені чорні чуприни і лисі геть голови схилялися, хрестячись, до самого поясу. Попереду, перед царськими вратами, стояв сотник Степан. Ліворуч та праворуч за ним стояла козацька старшина і молодші козаки та місцеві газди. Під правою стіною церкви тісним гуртом розмістилися інші жителі Дністрика. Під лівою стіною смиренно стояли жінки.

Сонце, спливаючи над горою по той бік Дністра, променем освітило землю. Він спалахнув жарким полум'ям на високім хресті і полинув далі понад лісом. Отець Григорій освятив воїнство благословенням Господа і повернувся за престіл продовжити Службу Божу…

v

Недалеко від церкви розкинулася поляна. Там колись стояв козацький табір: вози, худоба, коні. Козацьке військо мало свого сотника, який справно навчав молодих козаків битися, бо час від часу на ці землі нападали татари і тому треба було бути напоготові для відсічі ворога. Під час таких бойових підготовок-навчань під разючим сонцем схрещувалися блискучі шаблі. Козаки не шкодували ні сил, ні свого тіла, хвацько бралися до зброї. Добрими козацькими чеснотами вважалася товариськість, взаємодопомога, відданість.

Почувши про небезпеку, козацьке військо стало на захист села. На околиці села, навпроти найвужчого місця Дністра на горі козаки влаштували засідку. Немало тоді було січено шаблями, вбито кулями з рушниць, а то й бито згори камінням бусурман, а ті все йшли та йшли на приступ. Здолали тоді татари козаків і пробилися до Дністра. Вздовж потоку ріки пішли вверх у гори, щоб пробитися на рівнини і вернутися в рідні краї.

v

Було це дуже давно – ще у ті часи, коли козаки клали свої буйні голови захищаючи волю своїх батьків і наречених, коханих і дітей. Проте вже й тоді швидкоплинний Дністер, звиваючись блакитною стрічкою, ніс свої чисті води аж до Чорного моря. Був травень. Навколо шуміли вікові ліси, величні і красиві…

v

Дерева і люди дивно схожі. Народжуються маленькими і зовсім беззахисними. Ростуть, змагаються за краще життя, хворіють і вмирають деколи зовсім молодими. За жорстокими законами живе дика природа. Найзворушливішим ліс буває у травневу пору, в час свого дитинства. Дерева ж тоді мають таке нове вбрання, як люди на Великдень. Усе оживає й цвіте, зовсім не зважаючи на торішнє листя, що тліє під ногами.

З незапам'ятних часів ліси служили людям. У яворових колисках вигойдували дідів і прадідів. Яворові скрипки і цимбали водили молодих під вінець. На липових ґринджолах везли воли небіжчика на вічний спочинок. У пишній чи скромній, але дерев'яній труні відходять люди у інші світи. Повітря соснових борів зцілює недуги, лісова ідилія лікує душу…

Травень справді фантастичний! Він запрошує тепло на землю, спонукає до пригод і авантюр, породжує незабутні дні і ночі, провокує містифікації, дарує чудові емоції. Мабуть, найкращі миті в житті людини бувають саме в цьому місяці.

У травні хочеться прокинутися з першими променями сонця і зробити багато-багато всього, з натхненням і невичерпним бажанням жити.

Десь там шумить ліс. Звучать незвідані голоси, що навіюють чари. Ліс шумить… Його шум передається навколишнім полям. Його шум йде і в найблищі поселення, там передається вербам і яворам. Вони зустрічають його тихим поклоном та передають, як естафету, в сади. І тоді здається, що шумить все, пульсує життя.

Лише у травні хочеться лежати на зеленій траві і спостерігати за цвітом фруктових дерев, який немов сніг летить на тебе, зачаровуючи ароматом кохання. У такий час хочеться пробачати навіть те, що дуже-дуже болить. Травневі почуття – це пік емоційності, що швидко приходить і швидко зникає. Почуття ці кольорові, як метелики. Вони немов бджоли, що перелітають з квітки на квітку, назавжди залишаючи свій слід у нашій памяті.

Мелодію травневого дня хочеться слухати і слухати. А ще краще пережити травневу ніч. Тоді хочеться довго затриматися з кимось під квітучою яблунею. Хочеться творити щось особливе, вічне. Хочеться говорити чи мовчати, поглядаючи на зорі – слухати мелодії травневої ночі. Заплющуєш очі і вдихаєш аромат яблуневого цвіту. Ритми клітин твого тіла зливаються з ритмом Землі. Травневий вітер лоскоче лице, вуха і шию. Він пробирається під одяг породжуючи млість і бажання творити дурниці…

Травнева ніч тихенько лісом ходить,
І вітер спить десь високо в дуплі.
Лиш зіронька маленька в вишині
Із місяцем все хороводи водить.

Дерева у садах купаються у квітах,
Чарує всіх цей дивний аромат.
І близько – ось, на калинових вітах,
Спить соловей.
Спить весь травневий ліс.

v.

В одній із хат Дністрика, у селянина Данила, зростала в сім’ї одна - єдина чорноока донька Марина. Біда прийшла несподівано серед літа у жнива захворіла і раптово померла його дружина Стефа. Тяжко переживали батько із донечкою ­ улюбленницею смерть найближчої людини. Та чоловік був ще молодим і витримав розлуку.

Збігав час. Марина стала красунею і допомагала поратись в господарстві своєму батькові. Не забарилося, прийшло перше кохання ­ вибрало дівоче серце серед усіх ставного козака Степана. Казкову весну (одну на двох!) подарувала їм доля. Та не всі мрії збуваються: заспівали бойової сурми, покликали козаків на боротьбу з ворогом. Бій був жорстокий. Знайшла Степана смерть на березі Дністра...

Темна нічка впала на дівочі очі. Тяжко сумувала Марина. Сохла, бідна наче билиночка на осінньому вітрі. Та спершу ніщо не віщувало трагічного фіналу. Минув рік, почався другий. Не забувався козак. Та віджила дівчина, почала ходити на вечорниці.

Потроху минуле, що важким каменем давило на дівчину, стало забуватися. Минув вже рік. Дочекалася Івана Купайла ­ подружки з віночками квітів побігли до Дністра, щоб поворожити собі на щастя. Наблизилась до води і Марина. Й умить постав перед очима коханий Степан. Ніжно взяв за руку і повів подалі від берега... Коли дівчата зауважили, що Марини немає з ними, блакитні хвилі річки вже накрили її…

Нещастя глибоко ранило батькову душу. Знайшли і поховали Марину за християнським звичаєм, бо не вважали її самогубцею. Кладовище було на другому березі Дністра біля церкви, де вдень і вночі несли вартову службу нові воїни-козаки в своєму таборі.

v

Перед обідом закличні голосні звуки сурм і бамкання дзвону на дзвіниці храму розтривожили тихе, розмірене життя Дністрика. У багатьох хатах почалася метушня На вулицю, на подвір'я садиб вибігали люди. То там, то тут чулося брязкання зброї, цокіт копит коней. Поодинокі вершники і піші старші козаки, що жили по хатах, прямували до місця зібрання на околицю села. Сивочолі діди, жінки, дівчата виносили пожитки з будинків. Виганяли худобу і простували на берег Дністра, де був брід і кладка до церкви. Від козацького табору, через Дністер, здіймаючи хвилі води, скакали молоді козаки.

Тут біля церкви жінки підходили до своїх чоловіків, які допомагали переправляти худобу та утвар через ріку. Вони дарували їм маленькі іконки із зображенням Святої Богородиці, щоб берегла, захищала від ворога в жорстокому бою. Ці люди зголосилися бути добровольцями, і разом з козаками боронити село від татар.

Розділившись на гурти стояли дівчата і крадькома позирали на ставних молодих козаків, які зупинялися навпроти церкви та хрестилися закликаючи заступництво Пресвятої Богородиці. А найсміливіші підходили і дарували власноруч вишиті хустинки.

Козаки взявши хустину, злегка пригортали дівчат і приязно промовляли:

­ Дякую за дарунок!

Дівчата, схиливши голови з двома чорними тугими косами, тремтливим голосом казали:

­ Бережи тебе Господь...

Посміхався козак і гнав галопом коня через брід.

Перехрестившись на церкву йшли дівчата до лісу й шепотіли: «Боже, збережи козаків. Хай живими повернуться до нас...». З-під дівочих вій котилися сльозини….

v

Широкою долиною плив на північ Дністер. З правого боку ріки палала сторожова вежа на горі Пагор. А з лівого боку, під лісом страшним криком кричали люди, ржали коні і чувся брязкіт зброї. Серед того гамору виділявся загін озброєних вершників, які поволі віддалялися від юрмища мордованих старців, жінок і дітей. Зв’язані попарно люди Головецька і навколишніх поселень приречено брели по дорозі берегом Дністра, гнані татарами в неволю. Разом з ними, знімаючи хмару куряви, брела худоба – корови і вівці. Там, за лісом, в стороні Головецька, палала заграва. Дух смерті літав над Дністром. Він поволі наближався до Дністрика.

­Татари! Татари!

Той крик нісся вгору Дністром.

Кінний загін, мабуть сотня, а може й більше, поволі наближався до броду. Ось передові вершники вийшли на берег Дністра і зупинилися. Над бродом зупинялося все більше і більше вершників. Гурт татар, над якими майорів двохвостий бунчук зупинився осторонь від татарського загону. Там відбувалася коротка рада. Вдягнений в дорогу одежу татарин махнув нагайкою. Від загону відділився десяток вершників, які сміливо рушили через брід на дорогу, що вела в село.

В селі було тихо.Навіть дзвін на церкві припинив свій тривожний гул. Передові татари досягли крайньої хати. Опору не було ніякого.Один з вершників подав сигнал і основні сили загону почали переправу на правий берег. Десятки вершників виїзджали на сільську дорогу.

В бік Головецька поскакав гінець. Ще не весь загін татар увійшов у Дністрик, а до броду вже наближався інший загін. Він мав рушити на Ріп’яно.

Поволі, по три вершники в ряд, просувалися татари селом. З кожної хати татари виносили наспіх спаковані клунки з добром, яке вони вважали за потрібне забрати. Жителів в селі не було. Мабуть з приказу провідця татар, жодну хату не обійняв пожар. Лише поламані паркани і витолочені грядки свідчили, що в село прийшли непрохані гості.

В Ріп’яній тривожно бамкали дзвони. Великі клуби диму сповіщали, що горять оселі. Лемент і гомін бою лунав за горою. Люди Ріп’яної боронили свої хати.

Вже сонце котилося до заходу. Над Ріп’яною стояла заграва вогню. Стовпи чорного диму все вище і вище піднімалися над горами. По дорозі до броду на Дністрі з Ріп’яної татари вже гнали бранців.

Татарський загін вже минув крайні хати по шляху на Лімну. Та враз зупинився. З коней впав добрий десяток татар.Передовий загін обстріляли з рушниць і луків. Брід на Дністрі по переду був перекритий козаками і добровольцями з Дністрика. Татари зупинилися і поквапом відхлинули в село.

Яскраве проміння сонячного світла гарячим проміням пробивалося через зелений ліс і іскрилося на хвилях Дністра. Перший день татарського нападу добігав кінця. Сутінки оповили село. На подвірї кожної хати Дністрика татари запалювали смолоскипи. Там татарська сторожа пильнувала свій стан від можливого нападу жителів села. Ліс за рікою і нескорені землі в горах таїли небезпеку. Татари запалювали вогнища на полі серед зеленої озимини, яку смачно спасали малорослі татарські коні. Перегукувалася сторожа. Татари готовилися до спочинку.

Вечеряли й козаки. Вогню не запалювали. Сухе варене м'ясо, сало та цибуля і окраєць хліба були єдиним підкріпленням на яке вони розраховували.

Тут, під скалою був табір оборонців, який півкругом оточили вози. На скалі стояла сторожа. В декількох десятках метрів від скали, зі сторони Ріп’яної, розмістилася залога з десятка козаків. Зліва від скелі шумів на порогах Дністер. На лівому березі Дністра, в лісі, що впритул підходив до броду, розмістилися лучники з числа добровольців з Дністрика.

За скалою, у видолинку на березі Дністра пофиркували козацькі коні. Обидва табори поринали у сон. Чорні хмари ночі покривали землю. На найвищій смереці кричали сови.

v

На березі Дністра, під кущем калини, неподалік від броду сиділи люди. Вони тихенько перемовлялися. Це відбувалася рада козацького сотника і старости села зі своїми побратимами – провідцями козацьких десятків.

­­­­­­­­­ – ­ Ну, що, панове!? Будемо боронитися!?, ­– промовив сотник.

Ця думка, без обговорення переважала всі інші.

– ­Ми загинемо в обороні цього броду!, ­– схвильовано говорили провідці козацьких десятків.

­– Дністер в цьому місці вузький, ­– промовив сотник, – зможемо перекрити рух. Сил вистарчить. Думаю затримаємо їх на пару днів, а там наспіє допомога. Ми готові до бою. Надія на Бога допоможе вижити.

Надія, що звучала в словах сотника, передалася присутнім.

– Тільки по наших трупах татари зможуть прорватися в гори!, –­ один наперед одного вигукували присутні.

­ – Закинемо в брід борони, – радив староста села. Недопустимо татар до броду. Стрілами з лісу боронитимемо його.

­ – А ми рушницями і шаблями битимемо ворога на підступах до броду з боку поля!, ­­ – мовив сотник Степан.

­ – Хоча нас тільки сотня і ми не можемо дати відкритого бою на полі, та це наше воєнне діло. Наш козацький талант і надія на Бога допоможуть вижити. А там і допомога прийде, ­– ще раз повторив свої слова сотник.

­– План оборони простий. Боронитимемося на скалі. Пороху і куль вдосталь. Іжа є, -­ мовив далі сотник.

­ – Жителі села укриті в лісі. Татари туди не підуть, ­ ­ – продовжив мову сотника староста. Підтримку обороні броду нададуть добровольці. Будемо бити ворога на скільки вистарчить наших сил.

– Через брід будемо тримати зв'язок, ­ – ­ підсумував розмову козацький отаман. Якщо не дамо ради втримати брід, відійдемо в ліс.

­ – Ось мабуть і все!?

­ – На цьому стоїмо? Добро, панове!?, ­ – ­ не то стверджуючи, не то запитуючи, ­ – звернувся до присутніх сотник.

На цьому рада завершилася. Міцно, по чоловічому обнімалися на прощання староста і сотник. Потиски рук і гурт розпався.

У воді броду кипіла робота. Дужі чоловіки села вкладали на дно ріки міцні деревяні борони, закріплюючи їх валунами. Інші, нижче по течії вкладали валуни поперек русла, щоб підняти рівень води.

При світлі місяця, що раз по раз визирав з-за хмар, води Дністра вкривали міцні шпичаки борін. Тут татари пройти не могли.

Опівночі все навкруг полинуло в тишу. Лише сторожа перегукувалася в таборах і поодинокі птахи кричали в лісі.Остання ніч ще спокійного сну оповила людей та коней і спустошені хати Дністрика.

Що готовив прийдешній день?....

v

Світало. Ледве жевріли нічні вогнища татарського табору. На повалений паркан біля однієї з хат, невідомо звідки, заскочив чорний півень. Подивившись пильним оком навкруги він розправив крила. Прийняв горду поставу і голосно закукурікав.

­ Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! – понеслося в ранковому тумані над рікою, та ехом відбилося від лісу.

Перший півнячий крик позбавив дрімотного стану татарську сторожу, яка злякано почала озиратися навколо. Півень відчувши радість, що знову може вернутися до звичного способу життя, ще вище витягнувся на своїх довгих ногах. З горла птаха вирвався ще дужчий крик, який підняв на ноги татарське військо. Татари з острахом хапали поводи коней і зброю та озиралися навколо, чекаючи розказу своїх провідців.

В наметі татарського воєводи було тихо.Сторожа на вході стояла мов закаменіла. Вогнища біля входу ледве жевріли.

На дзвінниці церкви закричала сова. В лісі почали просипатися птахи. За першим щебетом почався другий. Згодом ранковий щебіт птахів переріс у веселу весняну пісню. Легенький вітерець шелестів у листі дерев. Солодкий запах квітучих дерев все більше і більше лоскотав ніздрі людей і коней.

Півень зіскочив з паркану і неквапливими пташиними кроками пішов у напрямку хати, де сховався в закутку стодоли.

По руслу Дністра клубами котився туман. Над горами, зі сходу гірського краю, загорялася зоря. Перші промені сонця запалювали хмари. Починався новий день.

В село алюром ввійшов новий загін татар. Більше ніж п’ятсот осіб і вдвоє більше коней розмістилися на полі в недосяжній для пострілів козаків відстані. Ще вчора яскраво зелене поле озимини було вщерть витоптане копитами коней і перетворилося в місиво землі і коріння. На пагорбі, в стороні Ріп’яної, татари ставили ще три намети. Там мали розміститися провідці татар. В табір прибув хан Гаюк. З цього часу він мав очолити татарське військо, що мало завдання знищити козацьку заставу і вирватися на простори Польщі. Сотник, що вчора зупинив своїх воїнів на цьому полі, низько припав до землі. Так він вітав прибулого провідцю татарських військ. Хан лише кивнув головою та пройшов у свій намет. Кругом наметів розмістилася сторожова сотня.

З чийогось приказу вершники татарських загонів залишили на сплюндрованому полі спутаних запасних коней, а самі розмістилися вздовж сільської дороги. Їх коні пощипували травичку на подвір’ях хат та об’їдали молоді пагони малини. Татари тягнули з оборогів солому та стелили її на дорозі, облаштовуючи місця для відпочинку. Кожен десяток звідкісь приносив собі вівцю чи барана, а то й молоде теля. Шум, гам, мекання і мичання наповнювали табір незваних іновірців. Вже знімали шкіру з вбитої худоби. Одні ділили м'ясо, інші ставили триноги між якими запалювали вогонь. Дрова тягнули з запасів сільських жителів, що були біля кожної хати. На винесені з хат ряднини викидали непотрібні тельбухи вбитих тварин, які відтягували у природні ями на березі Дністра. Там тельбухи прикривали свіжо зламаним гіллям. Дехто з татар набирав з криниць води, якою поїли коней. Інші набирали води в курдюки. Ще інші набирали воду в казани та ставили їх на триноги і кидали в них м’ясо. Сонце вже вийшло з-за гори. Татари готували собі сніданок.

За козацькими возами також горіли багаття. Над ними в триногах стояли казани в яких булькала каша. Кашовари вже зварили куліш.

Ця смачна їжа була постійним супутником козаків, що любили примовляти: «Водою ситий не будеш. Воду вари, вода буде. Пшоно вари – каша буде.» Козаки були майстрами приготування цієї каші.

В казан кидали порізане кавалками сало, що згодом починало підсмажуватися. З нього робилися запашні шкварки. Потім сипали подрібнену цибулю. Коли цибуля ставала золотавою наступав час спецій. Як правило це був часник та секретні інградієнти кожного кашовара – корінці та трави. Туди ж клали різане дрібними кавалками м’ясо, або ж гриби. М’ясо в соці з сала, цибульки, часника та спецій купається десь хвилин з тридцять. При потребі в казан додовалася певна кількість води.

Зі своєї практики козаки знали, що якщо вариться куліш із грибами, то гриби треба кидати в казан невеликими порціями, підсолювати і чекати поки пустять сік, потім додавати наступну порцію і т. д. Але то можна було робити в мирний час, коли козаки могли чекати.

Гарно промите пшоно засипали в казан коли мясо протушкується, або гриби повністю пустять сік і присмажаться. Страву треба добре перемішувати. Коли пшоно добре розварилося в казан додавали ще порцію часнику і вкидали порізану зелень.

Першим мав спробувати куліш отаман і дати добро – або варити кашовара, або гайда до столу…

­ Куліш був зварений ще на світанні. Козаки чисто вмиті і перебрані в свіжу одіж вже склали молитву Пресвятій Богородиці. Тепер, чекаючи наказу до їжі вони чистили свою зброю та поїли коней. Козацька сторожа пильнувала татарський табір.

Сотник Степан пильно оглядав татарський стан. На скалу він прийшов ще до сходу сонця. Перед тим козацький очільник перевірив сторожу. Все було добре. Та дуже хвилювала голову сотника ситуація, що склалася з можливістю нападу татар зі сторони Ріп’яної. Тут у декількох десятках метрів від скали стояла козацька сторожа. Та цього було мало. Татари розігнавшись з гори могли зімяти сторожу та захопити скалу. Дати туди більше людей та перегородити гірський хребет возами Степан не міг. Татари ще не починали бою. Козаки не могли своїми силами напасти на татар в селі. Ворога було вп’ятеро більше. Треба було чекати. Тяжкі думки обсіли сотника. Ще вчора увечері він відправив гінця у Лімну та далі в Польщу за допомогою. Але чи прибуде вона, він не знав. Північний вітер приносив запах згарищ. Десь там, у Старому Самборі і Самборі, вочевидь, були татари. Цілу ніч в тій стороні стояла заграва.

Тут, під скалою, півколом оточеною возами, була надія козаків на життя. Можливо, через годину-дві загинуть перші з них. Що буде пізніше, не хотілося думати. Потягнувши себе за оселедця, сотник натягнув шапку з гарним павичевим пером і почав сходити зі скали. Опинившись між козаками, він перехрестився, спробував куліш з одного із казанів і запросив козаків до сніданку.

Перехрестившись першою до їжі приступила змінна варта. За ними з мисками до казанів поспішили козаки. Кожен, перехрестившись, всідався, де вибрав собі місце. Дали миску кулешу і сотникові. Хтось жартував над кимось, хтось сміявся над жартами інших, а дехто вже облизував ложку та йшов до ріки мити миску.

Швидко порожніли казани. Кашовари потягнули їх до річки, де піском і водою вимили до блиску. Чисті крутобокі казани і триноги закинули на вози. Хтось курив люльку, а хтось вже готував наладовані рушниці, прилаштовуючи їх між возами. Гармаші ладували гаківницю. Козаки набивали пістолі. Козацький табір готувався до бою…

Після ситого сніданку не дрімали й татари.

v

Почали ряд за рядами формуватися сотні татар.Ось уже останній воїн заскочив в ряд. Завмерли татари чекаючи розказу. Над ними кружляли в безкінечному танку ворони і круки – чуючи поживу. Їх крики розривали тишину передполудневого дня. Але швидко все змінилося.

Махнув нагайкою татарський сотник. Перший ряд поволі рушив полем, все блище і блище підходячи на відстань рушничних пострілів до козацького стану. Мовчав козацький табір. На відстані двох списів за ними рушив наступний ряд. А далі третій, четвертий і п’ятий. Перша сотня татар йшла у бій.

Хан Гаюк, сидячи на коні, спостерігав за початком бою. З горба, де розмістилися намети татарських провідців, було добре видно і поле і табір козаків, що розмістився під скалою.

Зразу ж після сніданку татарські кінні роз’їзди пронеслися галопом по березі Дністра. Там, біля броду їх зустріли пострілами з луків. Стріли стрімко вилітали з лісу на тій стороні Дністра, але не завдали шкоди татарам. Лише постріли козаків з рушниць заставили татарів розвернути коней та поскакати до свого стану.Двоє коней принесли в своїх крупах стріли жителів села. Скаженіючи від болю вони ніяк не могли заспокоїтися. Крутилися й крутилися серед татар допоки вершники не відвели їх до найблищої хати. Там стріли були вирвані з тіла, а рани припечені розжареним залізом.

Інший роз’їзд поскакав на полонини над Ріп’яною, де мав розшукати обхідні стежки в тил козакам. Ще інші татари на повному скаку пронеслися перед табором козаків. Вони мали завдання розвідати вогневу міць козаків. Та мовчав козацький табір. Сотник Степан заборонив стріляти по татарах, а тим більше виступати на герць. Татари покричали перед возами та й рушили до свого стану.

Хан Гаюк чекав розвідників, що пішли на полонини. А тепер дав наказ першій сотні провести розвідку боєм.

– Треба розворушити тих псів під горою!, – люто крикнув він татарському сотнику, ­ показуючи нагайкою на козацький табір.

Ось уже перший ряд наблизився до козаків на відстань пострілу з лука. Враз всі п’ять рядів татар з лютим криком понеслися на табір. Ось уже двадцять кроків відділяють вершників від возів. Мовчать козаки. Здавалося татарам, що ще мить і їх маленькі коні проскочать в щілини між возами. Та ожив козацький табір. Перший постріл з рушниць повністю змів перший ряд татар. Другий татарський ряд з розгону перескочив через побитих та тут же був звалений новими пострілами. Третій ряд з розгону врізався в купу полеглих татар і зляканих коней. Козаки зробили третій залп з рушниць.

Час зберіг для нащадків чимало свідчень військової майстерності козаків. З покоління в покоління передавалися здобуті в боях знання і досвід. Під час бою козаки-піхотинці шикувалися в три шеренги. Стріляла тільки перша лава, друга подавала, а третя заряжала рушниці.

Так було і зараз. Козаки готові були провести ще декілька залпів. Та дикий крик, що супроводжував татарський наступ потонув в передсмертному крику полеглих, ревінні поранених коней та замішанні нападаючих, які наштовхнулися на опір. Посилаючи прокляття, обливаючись потом і кров’ю повертали вцілілі татари своїх коней.

Перед козацькими возами лежало чоловік з тридцять вбитих татар, та ще з двадцять ворушилися, створюючи судорожні рухи, серед гори тіл людей та коней.

Поле виглядало тепер як пекло. Диким вереском верещало татарське військо. Жалібним стогоном кричали поранені люди. Храпіли коні – і живі, і мертві.

Повітря розігрілося від полудневого сонця. Шумів Дністер на порогах. Раділи козаки з першої перемоги. Та недовгою була радість. Наказав хан Гаюк ще одній сотні пронестися поза валом вбитих татар. Вони мали палаючими стрілами на повному скаку запалити козацькі вози та вивернути на березі Дністра до бойових порядків татарського війська.

Сотня почала свій розбіг від татарських наметів. Запалених стріл невидно було в променях сонця та дим над сотнею сповістив козаків, що татари починають ще одну атаку. З диким криком і свистом неслася татарська сотня вздовж козацького табору. Запалали перші вози. Зойкіт вирвався з горла поранених козаків. Зі стоном впали полеглі. Козаки відповіли залпом з рушниць. Татари вивертали коней на березі Дністра. Тут їх вражали стріли жителів Дністрика. Ще з двадцять татар знайшли свою смерть. П’ятьох козаків вбили на смерть палаючі стріли татар. Ще п’ять були поранені. Та ще не кінець був цієї атаки. Двома колонами неслися на козацький табір татарські воїни ще однієї сотні. Половина летіла берегом Дністра і мала завдання з ходу проскочити брід та вийти в тил козакам. Інша половина сортні мала атакувати козаків зразу ж, як тільки сотня з палаючими стрілами закінчила свою атаку.

Добре бачив сотник Степан маневр татарського війська. Він дав наказ окремій групі козаків зустріти наступаючих татар пострілами з рушниць і гаківниці. Знову впали вбиті і поранені татари. Не завершили вони атаки і відступили.

Зі злістю цвьохкав нагайкою татарський хан. Він бачив, як захлинулася атака татар. Він бачив, як вилетів з сідел десяток татар, напоровшись на перешкоду. У воді броду барахталися коні і люди. Рікою плила кров. Тіла полеглих залишилися в воді. Решта тої половини сотні зі страхом повернула коней та втрачаючи смертельно поранених безславно повернулася в татарський стан.

Хан лютував. Вже майже сотня воїнів лягла на полі бою, а перемоги не було. Твердо стояв козацький табір. Жалібний вереск рвав горло татарських воїнів. Вузьким було місце проходу через гірську річку. Не було місця для татарської круговерті.

Хан Гаюк зіскочив з коня і бігав перед наметом, клянучи все на світі.Татарські сотники не показувалися йому на очі. Розвідників з полонин над Ріп’яною ще не було. Лють наповнювала груди і кривавий туман застеляв очі хана. Треба було щось придумати. Потрібна була хитрість. Сонце вже схилялося до вечора. Стая круків насмілилася сісти на гору вбитих татар. Хан підкликав гінця і дав наказ запросити до себе сотників.

По хвилі четверо татарських вершників підїхало до ханського намету. Спішившись вони низько схиливши голови входили в намет. Традиційно бажаючи здоров’я хану вони очікували кари. Та на диво мирно зустрів їх хан.

– Міцно сидять гяури за возами, – почав свою мову хан. – Маєте поїхати до них та сказати, що ми хочемо миру.

– Улесливо скажете їм, – продовжив хан, – що славні вони воїни. Що татари поважають героїв. Ми ж залишимо їх у спокої та підемо геть.

Хан уважно подивився на сотників. Чи розуміють вони, що він їм говорить?

Ті ж стояли перед ханом і дружно кивали головами, як коні, що дякують за подані ласощі.

– Чи розумієте ви, що це лиш обман?, – спитав хан.

– Так провідце! Ми розуміємо твою мудрість! Нехай дасть тобі Аллах багато років життя!, – хором вигукнули присутні.

­– То добре, – продовжив хан. Підете до них і будете просити миру. Скажете, що хочемо похоронити полеглих ще до заходу сонця. Ще скажете, що переночуємо тут в цьому селі. Справимо тризну і завтра по-обіді рушимо в свої краї.

– Так володарю, так!, – затараторили татарські сотники. – сповнимо твій наказ.

­ – Все! Йдіть!, – роздратовано вигукнув хан.

– Зберіть полеглих людей і коней, – навздогін наказав хан. – Поле має бути чистим.

Задкували татарські сотники, виходячи з намету. не вірили вони, що голови їх залишилися на плечах. Ще мить і почепивши на спис білу ряднину троє вершників поїхали виконувати наказ хана Гаюка.

v

Сотник Степан стояв на скалі і бачив, як від татарських наметів відїхало троє вершників. Один з них тримав у піднятій руці спис з білою рядниною.

– Парламентарі!. Що ж задумали татари?, – тихо промовив сам до себе Степан.

­ – Олексо!, – гукнув сотник осавула. – Візьми хлопців та поїдь поговори з ними.

Козаки також бачили, як під’їжджали парламентарі.

Осавул і ще двоє козаків скочили на коней, що були прив’язані до куща ліщини, в затінку під скалою. Козаки тим часом відсунули один з возів і козацькі парламентарі виїхали в поле. Там їх вже чекали татарські посли.

Розмову почали татари. Вони улесливо посміхалися. Хвалили козаків і слово в слово переповіли сказане ханом Гаюком. Козаки слухали прохання татар не перебиваючи.

– Ми доповімо ваше прохання нашому сотнику, – мовив Олекса. – Відповідь надішлемо самі.

Татари дякуючи розвертали коней і гнали їх галопом в свій табір.Олекса і його побратими повернулися до козаків.

Сотник Степан вислухав те, що сказали Олексі татари та задумався.

– Мені здається, що щось замислили татари, – через хвилину промовив сотник.

– Що скажете панове?, – запитав він козаків, що стояли навкруги і слухали розповідь парламентарів.

– Ви чули, що просять татари. Яку дамо їм відповідь?

– Може тут є й загроза, – промовив один з старших козаків, – та ще більша загроза буде, як почнуться розкладати трупи. Так і до зарази недалеко.

– Даймо їм забрати своїх, – підхопив розмову інший козак. – Нехай ховають людей і палять трупи коней.

– Вони тим самим розчистять поле для нових атак, – зауважив сотник.

– Ми відіб’ємося, – кричали один наперед одного козаки.

В розмову втрутився один з добровольців – житель села.

– Але просіть їх щоб не палили оселі. Раз ідуть, то нехай ідуть з миром.

– Ми також маємо п’ятеро полеглих, – промовив осавул Олекса. Маємо їх похоронити поки є нагода.

– Мені також здається, що заберуть вони своїх полеглих, – продовжив Олекса, – дочекаються підмоги і кинуться на нас, як дикі вовки. Чи встоїмо ми перед ордою?

На деякий час запала тиша. Досвічені козаки знали, що збороти у відкритому бою козацький бойовий порядок – табір, татари не могли. Табір застосовувався козацьким військом на марші, в обороні і в наступі. Він будувався з возів, скріплених ланцюгами у кілька рядів та влаштованих чотирикутником, півмісяцем, як і цей, або ж овалом. Наперед виводилося три-чотири гармати, з боків – по одній, позаду дві. Козацьке військо перебувало в середині укріплення. Наступаючи на ворога піхота виходила назовні, але в разі небезпеки поверталася в захисне кільце. Табір називався «рухомою фортецею», бо козаки під прикриттям возів могли долати сотні кілометрів голим степом.

Та в даний момент козаки мали вистояти і непустити татар на перевали. Вони чекали допомоги. Тепер треба було годитися на прохання татар. Сотник відчув думки присутніх козаків.

– Значить добро!, – мовив сотник. – Олексо! Їдь з нашою відповіддю і проси щоб не палили село.

Осавул скочив на одного з коней, що їх тримали козаки в таборі для гінців. Хтось подав списа з прикріплено білою рядниною. Олекса повільно виїхав з табору і рушив до стану татар. Там вже побачили парламентаря. Назустріч скакав вершник – посланець хана. Він вислухав згоду і прохання козаків та поніс цю вістку до хана. Перемиря почалося. Його час мав сплинути завтра опівдні.

v

Козацький гінець. Здолавши Дністер вище від броду, поскакав в ліс до старости Стефана. Сотник передав вістку про перемиря і просив, щоб в козацький табір прибув священик Григорій. Козаки хотіли похоронити своїх побратимів.

v

На лівому березі Дністра тихо шелестіло листя верби. З висоти голубого неба всьому живому посміхалося золоте сонце. З річки тягнуло приємною прохолодою. На правому березі буйним цвітом квітнули сади. Десь там у лісі, на столітньому дубі, щебетали птахи та чулося розмірене «ку-ку, ку-ку».

Козаки мимоволі прислухалися до того кукування й мовчали, бо кожному хотілося дізнатися, а скільки ж років накукує сива зозуля? Чи довго топтати ряст на рідній землі?

Пророче кукує зозуля. Один, два, три …

Тепло і сонячно стає у світі від того кукування, що про смерть навіть думати гріх. Та все ж вона, невидима і непрошена, ширяє над головами козаків.

Зозуля все ще кукувала в лісі, пророкуючи комусь довгі літа, комусь багатство, а комусь і лиху долю. Кожен козак загадував скільки ще літ житиме на цьому світі: «Зозуленько рябенька, пташко дорогенька! Закукуй мені по звичаю, доки жити в світі маю!»

Кукувала зозуля… Один… Всього один раз. Що це? Рік, місяць чи день, а може година? Враз замовкло кукування.І ось радість від сліпочого сонця, від лагідного вітру, від запаху трав і квітів, від шуму води, від надії, що дає зозулене кукування, враз змінилася смутком. Кожен знав, що зозуля має віщий дар – кукує людині щасливі літа, або нещасливе життя… Мабуть Богиня Доля зупинила кукування зозулі, бо вже знала долю кожного козака.

Народні перекази вважають зозулю перевернутою на птаха вдовою. Через те вона і не в’є собі гнізда. Бо ні з ким в цьому гнізді сім’ю заводити. Сказано ж бо, вдова… А вдова вчинила злочин, бо вбила свого чоловіка, а тому не може знайти собі пари, поневіряється одна.

Кукує зозуля тільки навесні – від Благовіщення до Івана Купала. Як ячмінь наллеться колосом зозуля перестає кукувати.

Вперше почувши зозулю в новому році треба мати в кишені гроші. Тоді будеш при грошах цілий рік, а ще будеш мати і щастя, і долю.

Зозуля першою вилітає у вирій і останньою звідти повертається. А це означає, що ключі від того райського острова в неї. Там, у вирії, душі людей. То ж віща птиця є символом людської долі. Кажуть, що зозуля пов’язана з Богинею Долею, а тому й питають: «Скільки років я ще проживу?»…

Один, два, три …. Кукує зозуля.

v

Зеленими листками шумлять старі ліси,
Десь линуть над вершками таємні голоси.
Вітри лісам шепочуть казки зелених гір.
Тихесенько бренькочуть на струнах срібних лір.

Колишуться берези, гойдає гілки граб….

В кожному лісовому масиві є частина такого лісу, що віддалена і недоступна для людей. Хоча «віддалена» – поняття відносне, бо якщо віддалена від одного села, то до іншого, навпаки, приближена. Є така частина лісу і на цьому гірському хребті Карпат. Це відносно рівне плато, вершечок однієї із гір, що є вододілом рік і потоків. Зблизька цей ліс є старим, зовсім листяним – дуби, ясени і буки, граби, берези та густий травяний покрив. Густа папороть покриває найменші прогалини. Мабуть завдяки старим деревам, що тільки но вкрилися ніжною зеленню, цей травневий ліс був привітним і лагідним. Преображені дерева весело простягали вгору зелене гілля. Ніби хотіли вдихнути якомага більше кисню до своїх зелених грудей. Дивна ця неперевершена сила природи…

Козацький гінець і два місцеві легіні скакали лісом до табору втікачів. У лісі за кожним кущем, за кожним деревом на них чекала таємниця природи. Сонце травневого дня пробивалося крізь гілля, освітлювало квітки глухої кропиви. Тут і там на кущах сиділи напівсонні хрущі. Під ними шаруділи пожовклим листям равлики. У верховіттях дерев дзвінкоголосе птаство виводило свої пісні.

Зовсім не було в цьому лісі дикого звіра. Небуло й лісових доріг, які б розбігалися в різні сторони. Сюди, на плато вела єдина дорога. В одному місці над нею нависала скала. З другого боку дороги – глибокий яр з потічком, який як підковою обгинає цю частину лісу. На обладнаному деревяним бар’єром виступі скали стояла залога з молодих парубків Дністрика.

З іншого боку плато також яр. В протилежній стороні плато була ще одна дорога, яка звивисто збігала між скалами на полонину. Там також стояла залога, оберігаючи плато від непроханих гостей. Ще далі дорога спиналася на іншу гору, а там далі на найвищу гору краю – Магуру.

З вершечка гори по крутому схилу в яр збігав потічок. Він створював маленький водопад, вода якого бурлила в копанці, що її створили люди для своїх потреб. Над копанкою похилий дашок. На кілку повішане деревяне відро. Потреба у воді була велика. Жителі села і худоба хотіли пити, а ще треба було варити їсти, а при потребі і прати одежу.

Тут і там по лісі були збудовані невеликі хатинки – землянки та загороди для худоби. В цьому лісі поселялися жителі навколишніх сіл втікаючи від татар.

Посеред поселення, під дубом, був змайстрований стіл, накритий дашком. На столі стояла ікона Пресвятої Богородиці та церковне начиння. Це була каплиця. Тут отець Григорій щодня правив церковну службу.

Ось і зараз гомоном повнилася округа. Це люди з Дністрика переховувалися від татар зі своїм майном і худобою.

Козацькі гінці зустрілися з старостою Дністрика і священиком та передали йому прохання сотника Степана.Отець Григорій збирався не довго. Ще сонце не зайшло за верхівки смерек, щоб котитися на спочинок, а козацькі гінці, староста, отець Григорій та ще декілька поважних газд вже сідали на коней і вирушили на берег Дністра. Вони мали взяти участь в похоронах козацьких побратимів, які першими полягли в боротьбі з татарами.

v

…дізналася красуня Уляна ім’я мертвого козака, закричала страшно, заридала і кинулася в лісову гущавину... Поховали люди козака в братській могилі, на місці де він прийняв останній бій. Щодня приходила до неї Уляна, зрошувала землю гіркими сльозами. Ходила красуня на могилу, доки й сама не злягла на ній від горя в один із днів. Перетворилося її тіло в ніжну польову квітку... Квітне щоліта довкола могили ціле море польових квітів. А біля них в пшеницях на полі Посіч полум'яніють гарячі маки, мов краплі крові вбитого козака…

v

Через хвилю часу одні татари з запасними кіньми почали забирати своїх полеглих воїнів, інші арканили ноги вбитих коней і тягнули їх на пагорби, де стояли намети татарських провідців. Там, під березою, була викопана велика яма, де складали завернуті в саван тіла полеглих татар. Трохи подалі від могили було наскладало дрова на які вкладали туші забитих коней. Сонце вже занурювалося в ліс. Татари закінчили збирати вбитих.

v

Козаки пильнували, щоб не було підступу, наставивши рушниці в сторону татар, які збирали полеглих воїнів.

Вбиті козаки вже були обмиті і перебрані в чисті одежі. Вони лежали рядком на зв’язаних ношах, що мали служити їм домовинами. Очі козаків вкривали червоні хустини, що їх знайшли в кишенях полеглих. Поруч з тілами були шаблі й пістолі. Біля голів мерців лежали шапки.

Отець Григорій правив парастас. Козаки молилися. По завершенні відправи вони підняли побратимів на плечі і понесли їх на берег Дністра. Там під кущем калини була вирита братська могила. Одні за одними ноші з тілами козаків помістили в ямі. Отець Григорій завершив похоронний обряд. Полеглих козаків накрили сплетеним з лози щитом та закидали землею. Над могилою виріс курган висотою в людський ріст. Тут знайшли останній спочинок козаки, що віддали своє життя за волю людей Дністрика.

v

Незабаром запалали погребальні вогнища і в стані татар. Страшно смерділо паленою шкірою і горілим м’ясом вбитих коней.

Татарський мула, що прибув на похорон своїх одновірців читав молитву над могилою вбитих татар. Над нею виростав курган. Татари засипали яму з тілами землею, яку принесли в подолах своїх халатів. Ті, що висипали вже землю скакали в село. Там горіли вогнища. Татари мали справити тризну, а одночас і повечеряти. Всі були голодні. Обідати вони не мали коли, бо вели бойові дії. Тепер на них чекала вечеря.

За возами священик читав молитву. Козаки також всідалися на розстелені ряднини. Жителі Дністрика передали їм з лісу смажене м'ясо, хліб, сир і квасне молоко. Козаки справляли тризну за своїми побратимами і вечеряли.

Сутеніло. Сонце вже зовсім сховалося за лісом. Завершувався ще один день оборони краю від татар. Отець Григорій, староста та ще декілька поважних газд села покинули козацький табір.

В лісі кричали сови. Починала перегукуватися сторожа в обидвох таборах. Наступала ніч.

v

Після сніданку, на другий день після невдалих штурмів козацького стану під скалою, хан Гаюк зібрав у своєму наметі повідців татарських сотень, своїх радників і писаря. Усі хвилювалися, чекаючи найстрашнішої кари. До намету заходили один по одному і тихо всідалися на відведені по старшинству місця. Хан зустрічав їх усміхнено. Він сидів на похідному троні – кінському сідлі, покритому верблюжою шкірою, і говорив, карбуючи кожне слово:

– Доблесні воїни, поки ви пробували цілий день долати козацький табір, мої розвідники дослідили полонини над Ріп’яною.

Хан зробив паузу, та, примруживши і так розкосі очі, уважно обвів поглядом усіх присутніх. Повідці сотень мовчали, уважно слухаючи хана.

– Я ось подумав, що час штурму закінчився, – таким же карбуючим голосом говорив хан.

– Нині ми дамо спочинок нашим воїнам, а тим часом скритно сотня Арзая вийде на полонину. Завтра сотні, що залишилися, знову підуть на штурм. Я не маю наміру, – продовжив хан, – далі стояти тут і дивитися, як гинуть татари. Мені набридла ця скеля, це поле. Я хочу швидше покінчити з козаками і рушити на захід.

Хан ще раз оглянув присутніх.

– Арзаю, залишся. Все! Йдіть!

Розходилися сотники і радники, кланяючись хану Гаюку, поспіхом промовляючи звичні побажання здоров’я та прохання до неба – зберегти провідцю татарського війська.

Хан ще довго сидів у наметі і думав над своїми словами. Після невдалих атак він не знав, як далі діяти. До табору підступитися було неможливо, а губити ще одну сотню своїх воїнів він не мав наміру. Дякувати Аллаху, небо наслало думку оглянути округу. Саме там, в стороні Ріп’яної, з полонини, він побачив слабке місце в обороні козаків. Скористатися цим потрібно було негайно. Ще день-два і до козаків могла надійти допомога. А йому вже хотілося прямувати в Карпати, а там і до багатих міст Польщі.

Серце хана щеміло, він побоювався, щоб із заходу не прийшла допомога козакам…

v

Сотник Степан спостерігав за табором татар. Їх дивна поведінка після невдалих спроб вчорашніх атак викликала тривогу. Він терміново скликав раду провідців козацьких десятків.

– Не подобається мені це затишшя, – мовив сотник.

– Щось у цьому є зловісне. Чи дійсно підуть вони з цього села? – запитав, не чекаючи відповіді сотник.

– Вони відпочивають. Кінний загін покинув стан, –продовжив сотник.

– Як би там не було, але перепочинок і нам потрібен, – сказав один з козацьких десятників.

– Потрібен то потрібен, – відповів на ці слова сотник. Та здається мені, що татари щось задумали. Очевидно вони вирахували наше слабке місце в обороні.

Сотник оглянувся і шаблею показав на хребет гори, де стояла козацька залога. Всі козацькі провідці враз побачили, що дійсно сотня татар може змести козацьку сторожу і захопити скалу. А це вірна смерть всім. На раді запала тиша. Всі задумалися, як вчинити краще. По хвилі одні радили полишити табір і відійти в гори, другі говорили, що треба боронити слабке місце.

– Яке ж рішення приймемо? Що ж радите зробити? – спитав сотник.

Ніхто не зміг дати конкретну раду.

І тут роздався сильний свист зі скали. Сторожовий козак закликав сотника негайно вийти на скелю. Степан схопив рушницю і побіг стежкою на гору. Рада закінчилася. Козацькі провідці побігли до своїх поріділих десятків.

На горі пролунали постріли.

Вибігши на скалу, сотник побачив, що колона татар, по два вершники в ряд, хвилею котиться по хребту на козацьку заставу.

Перші постріли козаків збили з коней десяток татар, та сотня продовжувала свій рух. На скалу вже вибігали козаки, які мали допомогти заставі в такому випадку. Така ситуація була передбачена планом оборони. І ось цей час настав.

Десяток козаків одночасно вистрілили в сторону татар і відійшли, надавши місце для стрільби іншому десятку. Так, змінившись два рази, три десятки козаків своїми пострілами нанесли втрати татарам. Та це не зупинило навали. Татари досягли завалу з дерев і каміння. Маленькі татарські коні здиралися на завал. Козаки провели ще один залп з рушниць і з шаблями кинулися на татар. На завалі почалася люта битва.

В той же час густа маса татарських вершників понеслася на козацький табір з боку поля. Постріли з рушниць і гаківниці не зупинили навалу. Татари досягнули частково спалених возів. Там також почалася битва. Керував битвою осавул.

v

Хан Гаюк, отримавши повідомлення, що татарська сотня непоміченою вийшла на полонину, дав наказ до наступу. Він не став чекати завтрашнього дня. Небо надало шанс, і він вирішив ним скористатися. Лише охоронна сотня залишилася в татарському таборі. Дві сотні татар за одним помахом руки хана понеслися на козацький табір. Ось впали перші татари. Серце хана завмерло – чи не захлинеться атака? Ні. Несуться далі татарські коні, не здригнулися воїни. Вони, окрилені нападом сотні Арзая, вирішили покінчити з козаками. Ось вони вже біля возів. Ось вони вже б’ються з козаками. Ще одне зусилля – і можна хоронити полеглих. Переможців не судять.

Та битва на возах тривала. Три сотні татар ще не скорили козаків. Татари Арзая ще не вибили залогу козаків на горі.

Хмара стріл вилітала з лісу через Дністер і наносила шкоду наступаючим татарам. Це добровольці з числа жителів Дністрика, як могли допомагали козакам. Та татари навіть не зважили, що їх атакують на фланзі.

– Яка сила тримає невірних? Що змушує їх боронитися?, – думав хан.

Сотні татар перелізали через трупи і билися з козаками вже за межею возів. Козаків ставало все менше і менше. Нарешті і залишки сотні Арзая здолали завал. Вони тіснили десяток козаків на скалу. Хан з гори свого коня сягав оком то на скалу, то під скалу. Битва тривала вже дві години, і кінця їй не було видно.

Та ось хтось з татарських очільників віддав наказ, і татари зупинилися. Вони відступили до возів. Десяток козаків спиною до спини стояв під скалою з шаблями в руках. Ось помах руки татарського сотника – і добрих п’ять десятків стріл пробили козацькі тіла. Тут битва була завершена.

А на скалі троє козаків, ставши в коло, відбивали атаки татарів, що як трава, падали під ударами шабель. Ось їх вже залишилось двоє. Татари зупинилися і розширили смертельне коло.Знову постлли з луків. Десяток стріл пробили тіла сотника і його побратима.

Сонце стояло в полудні, битва закінчилася. Три дні п’ять сотень татар не змогли здолати сотню козаків. Нещасні, пошматовані, дві сотні татар стояли на полі бою і не вірили, що вже все закінчилось. Вони не знали, чи радіти їм, чи горювати.

До місця битви під скалу під’їхав хан Гаюк в супроводі охоронної сотні. Татари ловили своїх коней та гуртувалися навколо своїх уцілілих провідців. Треба було давати раду пораненим та хоронити полеглих. Гіркий смак смерті не давав радості перемоги…

v

Знову збирали татари своїх полеглих воїнів. Знову зносили їх до березового гаю, де хоронили за своїми звичаями. Знову насипали могилу. Знову горіли вогнища, де спалювали трупи коней.

Варене м'ясо не лізло в горло. Було воно гірке від сліз, що капали в казани з очей кашоварів, може від диму, а може від горя. Татари справляли тризну.

Козацькі тіла лежали на полі смерті і навіть круки не сміли потривожити їх. Природа сама охороняла героїв. Іх ніхто не хоронив. Хан Гаюк не дав такого приказу. Він радий був покинути цю місцину та лише ніч затримала його.

Татарський табір лаштувався до сну, щоб з новими силами зранку рушити на нові грабунки.

v

На сході загорався світанок. Неподалік від табору татар стояв табун коней. Ліс мовчав в тяжкій зажурі. Нічні лісні птахи бачили, як розбитий і розграбований табір козаків, так і стоянку переможців та не сміли подати щебету. Вовки, що чули запах крові підібралися блище до краю лісу та не наважувалися вийти на відкритий простір бо чули присутність живих людей, які причаїлися на нижніх гілках крислатих дубів та споглядали на сонний табір. В головах хижаків природа заглушила рефлекси до їжі, хоча страшно вили вони всю ніч, ніби оплакуючи полеглих. Природа оберігала тіла героїв від наруги. В гущавині лісу перемовлялися сови.

Татари спали не тісно, але й не по одинці. Хтось підложив під голову шмат шкіри, або збитого волоку, голова когось сповзла з сідла, що служило подушкою. В ранковій темноті сонні татари виглядали як купи шкіри і хутра. Поряд з кожним татарином валялися напівпорожні сагайдаки зі стрілами, короткий сильно зігнутий лук і такий же короткий спис. Кожен тримав в руці лише шаблю і повід коня, що стояв над сплячим. Воїни були вимучені боєм.

Гіркою є військова наука, але її наслідки дорожці за золото – в ній життя воїна. Вони залишилися живими. Вечером повечеряли та справили тризну і тепер спали. Декілька покритих сажею казанів лежали на кованих триногах, що були засипані попелом пригашених вогнищ. Від вечері залишилося варене м'ясо. Пси, що постійно супроводжували татарське військо, доїдали кості.

Сонні татари щось бормотали. У сні вони бачили дітей, які швидко забудуть свій народ і мову батьків. Бачили гарних жінок, що танцюють в наметах і мужчин, які стали рабами і вірно служать господареві. У сні вони насолоджувалися владою переможців, бо збороли противника. Вони спали вбаюкані своїми бажаннями…

Схід неба все більше і більше освітлювало сонце Не чулося перегукування сторожі. Вони дрімали, хоча добре знали, що з лісу можна чекати нападу жителів цього села, а може й козаків, що мали б прийти на підмогу своїм побратимам та спізнилися.

v

День розпочався як і звичайно. Ніби не було вчорашнього бою. Гіркою була тризна. Сьогодні важко просипалися татари. Та мали порати своїх коней, складати своє майно. Кінь для татарина все: живність, бо є і молоко, і м'ясо, – сила, що перевозить спожитки в час кочівлі, і награбоване в час походу. Кінь найвірніший побратим – рятівник у бою. Що піший супроти вершника. Втратити коня для татарина – то втрата всього, на що він сподівається жити. То ж і горіли вогнем очі татар, коли ділили козацьких коней. Не обійшли подарком і хана. Два гарні коні. Інкрустована сріблом рушниця і шабля в окованих золотом піхвах були урочисто вручені хану під виголошені здравиці своєму провідці.

– Слава мудрому хану!

– Слава й хвала! Слава й хвала!, – кричали навперебій татари.

Не кривив серцем хан Гаюк, радий був чути ці здравиці. Бо дійсно вдався його замисел. Дарма, що загинули воїни. Війна є війна. Тепер шлях вільний. Вперед за новим багатством.

Татарське й турецьке військо гуляло по Галичині, грабуючи й палячи поселення. Натрапивши на опір польського війська під Добромилем, як повідомив татарський гінець, що прибув в табір під Дністриком, татарському війську було дано наказ розвідати вільні шляхи відходу через ще не сплюндровані землі. Надіявся хан, що його сотні перейдуть хребет і вийдуть на полонини Турківських земель, а там вздовж Стрия вийдуть на простори, а далі в турецькі землі, в рідні степи.

Сотні чекали, що повелить хан, куди поведе. Вони заслужили спочинок, та не має на то часу.

– Всіх на коней і вперед!, – був наказ хана.

– П’ять возів беремо з собою, – продовжив хан, – відпочивати будемо на перевалі. Ще три переходи і будемо в рідних краях.

Впевненість хана Гаюка передалася воїнам. І вже гуртувалася колона. По шляху вздовж Дністра поскакала розвідка. Рушили татари в дорогу, що мали привести додому.

v

Після битви мов темна хмара посунули до річки Дністер поріділі сотні ворожого війська. П’ять возів взятих з козацького табору їхали шляхом вздовж русла Дністра. Проте не слухалися козацькі коні запряжені у вози, бо не хотіли вони працювати на ворога.За татарським військом обози розтягалися на добру милю. У кожному возі татари везли свою одіж, постелю, харчі, нагарбане майно здобуте в поході. На окремому возі везли награбовані пожитки хана. Виснажені боєм з козаками, та все ж раді з перемоги, татари хотіли чим скоріше перейти перевали і вийти на простори, дороги яких вели до рідного дому.

На такій дорозі татари ніколи на себе не зважали. Спинялися лише тоді, як треба було покормити коней, напоїти їх, чи зняти з змарнілих сідло. Міняли коней і знову вперед. Бо не терпілося їм. Гнала думка: скоріше б зустрітися з родом.

Торована дорога вела у гори. Не було сторожі на перевалі. Козацька сотня сотника Миколи десь поділася. Не прийшла вона і на допомогу сотні Степана в Дністрик. Там на перевалі татари мали спочити. Потішені вдалим походом гнали коней. Вривалися в хати, що стрічалися по ходу сотень. Брали, що попадалося в руки. Та далі і далі на перевал з шумом і гамом, бо так звикли за багато віків грабувань по чужих землях. На цей раз не палили осель, щоб не позначати шляху свого походу, бо мабуть відчували, що буде погоня. Вперед і вперед.

Ось вже і сонце схилилося додолу. Татари зійшли на перевал. Звідси, верхом хребта вони мали йти на Турку, а там вздовж ріки Стрий на простори Прикарпаття.

v

Сторожа жителів Дністрика побачила кінний загін, що тихо пробирався до села по лісовій дорозі зі сторони Грозьова. То були козаки.

Гінець, якого сотник Степан направив за допомогою не знайшов козаків сотника Миколи в Лімні. Взявши замінного коня він вирушив до воєводи, що якраз перебував в одному із сіл неподалік. Змінюючи коней гінець скакав через Хащів, Лопушанку, Махновець у Бистре. Там воєвода, вислухавши гінця, дав наказ сотнику Миколі, який з козаками був вже готовий їхати на місце служби в Лімну, вирушити лісовими догогами навпростець до Дністрика. Шлях пролягав через Грозьову і ліси. Татари далі Головецька не пішли, бо зустріли сильний опір під Мшанцем і на перевалах в Карпатах. Воєвода надіявся, що і в Дністрику татари зустрівши опір відвернуть своїх коней. Збігав до кінця вже другий день татарської навали. Козаки сотні Степана мабуть ще були живі. Найпізніше в обід наступного дня сотня Миколи мала бути в Дністрику. Розуміючи, що Степанова сотня понесла втрати, до Миколової сотні було долучено ще сотню козаків, які мали продовжити свою службу в Дністрику.

Козаки переїхали Мшанець і пізно вночі були в Грозьово. Село не було спалено. Поодинокі жителі, які ховалися в навколишніх лісах, навіть не дали про себе знати. Козацька розвідка доповіла, що Дністрик не спалено, але жителів в ньому не має. Дві сотні козаків переночували на одній із полонин, не розпалюючи вогнів. З першими променями сонця козаки-розвідники пішли лісовими дорогами в напрямку Дністрика. За ними, зберігаючи, як тільки можна лісову тишу, рушили і основні сили козаків…

v

Необізнаному подорожньому, який у селі Дністрику,південніше розгалуження доріг на Головецько і Ріп’яну, пройде по головній сільській дорозі і добереться до непоказної скали, рідко зарослої кущами, навряд чи спаде на думку, що тут - одна з національних святинь. Та факт залишається фактом: саме під цією скалою, за два-чотири десятки метрів вiд сільської околицi, знайшли останній спочинок козаки, про що розповість безіменна могила на вершині. Тут вони прийняли останній бій, в якому волею долі поплатилися життям.

Дата добавления: 2015-08-03