Колоситься золотим, налитим колосом пшениця. Рясні роси виграють веселково на її стеблі. І лише червоні маки нагадують про пролиту тут козацьку кров.., а ще назва – «Посіч».

v

Півні сповістили світанок, а разом з ним мала забутися тривога останніх днів. Ще не лягла спати сова, а вже ворони летіли на схід сонця зустрічати новий день. На захід опускався місяць, а на сході сходило сонце.

Ту і там по селі скрипіли двері. Чулося бекання і мекання кіз і овець. Десь мукала голодна корова. Знову заспівав півень. Дзвінке ку-ку-рі-ку неслося селом і вернулося назад до того хто першим сповістив прихід нового дня. Той гордо тріпнув крилами і скочив з бантиння закликаючи своє стадо курей наслідувати його приклад. Півень має свої покони: нагадувати людям і звірам, що день з його клопотами, горем, а може і щастям буде завжди. Щоб не сталося в світі, а сонце зійде в небесах. Ходу часу повернути не можна.

Тут і там запахло димом. В усіх хатах жінки розпалювали родинні вогнища, щоб приготувати їжу для мужчин, для дітей і для себе. Чоловіки порали господарство і навіть діти вже виганяли гусей і качок на берег Дністра. Жителі Дністрика пробудилися для нових справ.

Літо накочувалося повною силою. Столочені татарами трави піднімалися до неба. Лише поле чорнілося витоптаною і политою кровю землею. На вишнях уже появилася завязь ягід. Судячи з цвіту мав бути добрим урожай яблук і груш. Бджоли старанно зносили мед. Коні й корови вже добре набрали ваги. Люди мали вдосталь і масла, і сиру. Та не раділи життю.

Як пережити майбутню зиму без зерна?, – запитували самі в себе селяни.

Будемо їсти варене мясо з приправою цибулі й коріння і трав. Матимемо печене мясо і рибу, і дичину. Буде молоко, сир і сотовий мед. А як же бути без хліба?, – бідкалися господарі.

На церкві бамкнув дзвін, закликаючи мирян до утрені.

Сьогодні на сході села, після відправи в церкві, жителі мали вірішити, що б можна було ще посіяти взамін витолоченої татарами озимини.

Ще вчора прискакав в село гінець від пана Комарницького. Мав дізнатися чи ціле село? Чи збережена худоба і птиця? Чи буде збіжжя в коморах? Про людей ані слова. Згідно наказу мала бути сита козацька сторожа і осінню пан мав отримати з кожного двору по мішку зерна, вівцю, кварту меду і круг воску, вінець цибулі і часнику, бочівку квашеної капусти, кошик вяленої риби, відро пташиного пуху. Пан добре знав, що в людей не має ні грошей, ні золота, а тому брав все, що змогли виробити селяни на своїх господарствах. Такі податки перетворювалися у дзвінку монету, що відкривала двері до слави і кар’єри. Раз є податки, то є і люди – так мабуть думав пан.

А люди в селі не так дбали про пана, як дбали про себе, будуть ситі й здорові родини, буде багатство. Перепаде щось і пану.

Сьогодні жителі зібралися на раду, де кожен газда мав сказати яке збіжжя може він дати для посіву. Ще можна було посіяти і яру пшеницю, і овес, і просо, і гречку. Мали зважити і розрахувати, що, де і в якій кількості посіяти.

Сонце дібралося до полудня. Гуділа і шуміла рада. Під ногами газдів ходили голуби – не боячись людей, і раз по раз клювали розсипані зерна.

Рада під проводом старости Стефана постановила засіяти поле, що дістало назву «Посіч», порівну всім зерном, що його надали господарі осель. Так же порівно мали ділити майбутній урожай. За рішенням ради, як зіницю ока, мали зберегти озиму пшеницю, щоб осінню це зерно лягло в землю на майбутній урожай. Рада тривала недовго. Ніхто не торгувався і не викладав свої умови. Вже завтра мала відбутися толока з посіву зерна.

Газди розійшлися порати свої господарства. Лише староста та новий сотник козацької сотні ще довго сиділи у затінку липи та обговорювали, як будуть жити козаки. Вчора гінець повідомив, що турецьке й татарське військо відходить з земель Галичини. Настають мирні дні. З кожним днем має повертатися село в розмірений ритм життя. Післязавтра буде зелена субота.

v

Толока розпочалася з першими променями сонця. Отець Григорій обійшов поле, обкуривши його ладаном і скропивши свяченою водою. Посеред поля відправили молебень.

Радісно заревли воли, тягнучи плуги. Вже під обід поле було зорано. Козаки дали татарських коней, які невміло тягали борони, що розгортали землю, яка покривала посіяне зерно. Через якісь дві – три години робота була завершена.

Подякувавши Богу, громада, що працювала на полі зібралася на подвірї однієї з хат щоб спожити їжу…

Тут і там, в кожній оселі жінки давали лад господарству. Газди ремонтували повалені паркани, копали грядки. Діти і дорослі зносили у викопані ями зібрані нечистоти, що залишилися від татарського війська та закривали їх землею. Білили хати, бо завтра отець Григорій мав їх освячувати. В село поверталося життя.

v

В суботу під вечір вся робота по господарстві була пороблена. Газди везли з лісу на возах зелене гілля. Маїли хати. Завтра зелені свята.

Цього року зелений тиждень не розпочинався так, як це встановлено поконами Святої Трійці. Дівчата не ходили в ліс і там не завивали вінки на всі святки. Такі вінки виготовляються з живих квітів, або з березових гілок. Дівчата одягають їх на голови і ходять селом. Тут у Дністрику був звичай починати завивати вінки в четвер і зберігати до неділі – Святої Трійці. Та відомі події останнього тижня відмінили урочисте святкування. Дівчата не мали змоги на Святу Трійцю ворожити на вінках про довговічність батьків, сестер, братів, наречених. Обряд був дуже святковий. Вінок розвивали і якщо він ще не засох. То тому кому він був офірований ще довго жити. Зівялі вінки кидали у річку. Вважалося, якщо вінок попливе – на щастя, потоне – на біду.

В українських народних обрядах вінки є символами великої пошани, символами молодості й чистої, незаплямованої краси. Бо, вважалось, що дівчина, яка втратила свою невинність, вже не мала права одягати на голову вінок. До того ж, вінок з живих квітів, за народною уявою, був символом оборони від злої напасті.

Тут в селі, на цей раз всі святкування почалися з суботи. Розпочали свято молоді дівчата. Вони ще до схід сонця пішли на полонини та на берег Дністра, де збирали запашне зілля – любисток, полин, чебрець, татарське зілля та багато інших трав і квітів. Увечері цим зіллям обтикали лави, стіни, підвіконня, образи в оселях та притрушували долівку хат. На вечір газди привозили галузки клену, липи, ясеня, осики, берези. Цими гілочками оздоблювали обістя, ворота, тини, одвірки хат, дахи та й всю оселю. Гілками липи маїли городи і лани. Стежка від воріт до хати мала бути обставлена великими галузками липи і берези. Осикове гілля ставили по глухих кутках подвіря – «щоб відьми не заходили».

Бо, традиційно це дерево, як ми знаємо, вважається «грішним». З нього не будували хат – «бо гроза влучить», не виготовляли ритуальних речей, не цямрували криниць.

Як відомо, наші предки молились і поклонялися деревам. Найсвятішим деревом вважався дуб. Відтак, ніяка жертва не була принесена без того, щоб не оздобити її гіллячкою священного дуба.

Ці стародавні повір’я збереглися і до наших днів. До стародавніх дубів і досі підходять люди, притуляються до них, щоб набратись від них сил.

Неділя зеленого тижня називалась клечальною. Цей день особливий і незвичайний. У селах і містах оселі були оздоблені зеленим гіллям, підлога встелена запашними травами. В горщиках на столі красувались квіти: півонії, фіалки, пижма. Перед іконами жевріла лампадка або свічка.
Діти залюбки босими ходили по запашних травах. Вважалось, що цього дня вони були особливо незвичайними: додавали сил, мали дивовижні лікувальні властивості.

Впоравшись, що треба в хаті, селяни вбиралися в святковий одяг, потім посідавши на лавки, чекали благовісті. Почувши дзвін, вставали і перехрестившись йшли до церкви.

З святковим настроєм всі поспішали в церкву. Одягались цього дня по особливому святково. Дівчата вплітали в коси кольорові стрічки, на шиях блищало намисто. А в руках неодмінно тримали полин, барвінок чи любисток. Парубки одягали суконні свити, підперезувались поясами і в смушевих шапках рушали до храму.

По завершені Служби Божої люди з храму йшли на цвинтар, щоб вшанувати мертвих предків – охоронців роду. Їм також віддавали шану – заквітчували хрести на могилах. Поминали мертвих в «поминальну суботу» – першу після зелених свят.

Існував звичай – після Літургії йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. Хто з селян бажав певного посвячення господарських будівель, виносив до воріт стіл, покривав скатеркою, а зверху клав хліб та сіль. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було пов’язане з віруванням селян в існування русалок.

v

…весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й зазеленіють поля, тоді «з води на берег виходять русалки».

Русалки – це дівчата або молодиці, котрі під час купання втопилися. Утоплениці – русалки на віки - вічні відійшли від буденного земного буття й переселились в темничну сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з кришталю.

Місяць і зорі викликають русалок з води на берег. Вони не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло, довге волосся, зелене, як трави, стан високий і гнучкий, очі палкі і сині. На голові в кожної вінок з осоки, а в старшої з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні – хто почує їх, то як зачарований підійде близько до русалок, а вони тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитись з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку на дно.

В Україні довго зберігався звичай серед жінок – в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на сорочки. Ба більше: на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його порою русалки будуть ситі. Не слід також кидати лушпиння яєць бо як потрапить воно у воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям.

В русалчин тиждень ніхто не відважується купатися в річці, хіба що відьми, бо лише вони не бояться русалок. В Зелений тиждень, у четвер, ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок, щоб вони не попсували худоби, птиці й усього господарства. Цей день називається Русалчин Великдень. Дівчата ранком йдуть у поле «на жита» та на межах кладуть хліба для мавок – «щоб жито родило».

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток (бо русалки бояться цих рослин) і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. По одинці в ліс чи в поле не ходять, і не купаються в річках – «щоб русалки не залоскотали».

В цей четвер селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно частуються. Господині поливають молоком шлях, чи стежку, де ходили їхні корови до водопою, або на випас. На межах полів господарі кладуть бувало по шматку хліба для русалок.

В Русалчин Великдень, у четвер, русалки виходять з води, бігають по полях та городах, розшукують своїх матерів. Якщо родичі не поминали їх у суботу, то впіймавши матір, русалка лоскоче її, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала!» – і може залоскотати до смерті.

Якщо помре хтось на свята Трійці, то люди журяться. Якщо помре маленька дитина, то мати плаче і каже: «Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими, тебе будуть там щипати, лоскотати».

Русалками стають діти померлі нехрещеними або ті, що народилися неживими, а також і утоплені. Таких дітей хоронять під порогом хати, бо душам тих немовлят на тому світі буває легше: їх хрестять і люди і священик, коли йде з хрестом, або молитву читають, переступаючи через поріг. Протягом семи років, до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а в день Тройці і Духів день просять собі хреста: «Мене мати породила, нехрещену положила». Якщо хтось із християн почує цей голос, то мусить сказати: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», – і кинути рушник чи хустку, тоді душа такої дитини піде до раю і русалкою не буде. Якщо ж до семи років отак не буде охрещена, то йде в русалки…

v

…коли козаки справедливо розправилися з татарами на перевалі, думали люди, що всі вороги загинули, але помилилися. Розповідають, троє молодих татар залишилися і заховалися десь в непрохідних хлісах. Пастухи не раз бачили дим в тій стopoні. А згодом в навколишніх селах почали пропадати pізні речі. То полотно хтось вкраде, то кожухи, що сушились на сонці.

Згодом почали пропадати кoні та корови. Все приписувалося різним бандам розбійників, що після війни переховувались в лісах. Але коли одного дня в село з пасовиська не повернулись три дівчини, всі зрозуміли; що то, мабуть, татари, бо нічні розбійники ніколи не крали людей. Плакали мaтepі, грозилися батьки і брати, але ніxтo не мав відваги йти до лісу. Літо видалося дощове і безперестанку бив в тому лісі гpім. Люди думали, що то Бог карає тих тaтapів і що вони вже вбиті.

Минув деякий час. Розповідали, що вночі приходили невідомі жінки до священиків в навколишніх селах, хрестити дітей. Чи то правда – хтозна. Священики, повязані присягою, ніколи про це не говорили. Помалу заспокоїлися люди, крадіжки стали рідшими, а над лісом не втихали громи. Люди обходили ліс здалека. Лиш козаки не могли простити татарам смерть своїх побратимів. Вибралися в похід на кілька днів. Була середина літа, стояли безхмарні дні. Йшли мовчки, прорубуючи хащі і чагарі.

Незабаром на одній галявині вони побачили три людські оселі. Хати зложені невміло, наполовину з каменю, наполовину з дерева, якісь господарські прибудови (видно, для худоби), грядки з городиною. Людей не було, але видно, що все це покинуто недавно. Був нaвіть слід від воза.

Ще раз оглянули покинуті хати і переконалися, що тут мусили господарювати жінки, і то наші жінки. Бо печі були подекуди складені по-нашому, виліплені червоною глиною, подекуди прикрашені білими квітками.В усьому був лад, який можуть дати працьовиті руки українки.Чи сaмі вони пішли, домовившись на пасовиську з татарами, чи були вони дійсно вкpaдeні – залишилося таємницею. І тоді розлючені козаки, пізнавши гіpкy правду, почали трощити ті оселі.Щоби каменя на кaмeні не залишилося там, де жили зрадниці свого народу.Спалили все, що тільки горіло. Великий вогонь піднявся над лісом…

v

Минав п’ятий день роботи над скануванням валунів вздовж русла Дністра вище і нижче села та й в самому поселенні. Потужні комп’ютери обробляли інформацію та формували її в хронологічному порядку подій сивої давнини. Сиве каміння відкрило свої таємниці для нащадків.

Можливо вперше людству, заглянувши в сиву давнину, вдалося оживити правду подій, струснувши пелену з віків. Тепер стало відомо, що ж відбулося на цих теренах тисячу років тому.

Інша група археологів дослідила поховання на скалі і на найблищому горбі скраю поля Посіч. В могилах виявилися напівзітлілі кістяки людей. Додаткові дослідження підтвердили, що в похованні на скалі було розміщено до ста осіб, які своє свідоме життя прожили в помірному кліматі Європи. В іншому похованні, а іх виявилося два, було виявлено понад двісті кістяків людей, які своє свідоме життя прожили в жаркому кліматі півдня Європи. Знайдені в похованнях залишки посуду і зброї підтверджували, що то були могили воїнів, які в один і той самий час померли насильницькою смертю в цій місцевості. Згадуваної могили на березі Дністра не виявили. Вчені, провівши відповідні дослідження вимитих водою кісток, прийшли до висновку, що вони мабуть і належать до того поховання, яке розшукувалося. Кількість кісток і характер їх пошкодження давали підставу стверджувати, що це саме та могила. Співставляючи дані сканування валунів, історичних відомостей і сучасних досліджень вчені підтвердили, що мова йде про історичну подію – бій на полі Посіч.

В інших місцях, в самому селі та на його окраїнах, було виявлено інші підтвердження достовірності проведених досліджень. Окремі експедиції були направлені на дослідження згаданих подій і місць, що їх надав сканер. Було зібрано неоцінений матеріал на місці лісового поселення жителів Дністрика та на ймовірному місці розташування козацького табору. Не залишилося старого храму Івана Хрестителя, ні цвинтаря, ні місця перебування козаків. Невблаганний час стер з лиця землі згадані об’єкти. Лиш сиве каміння ще пам’ятало події козацької доби. Нащадки жителів старого Дністрика збудували новий храм Івана Хрестителя, на новому місці і значно більший.

З історичних матеріалів відомо, що цей храм був збудований у 1929 році архітектором Нагірним Євгеном Васильовичом (13 серпня 1885—8 червня 1951). Народився він у селі Рудно біля Львова у сім'ї архітектора і громадського діяча Василя Нагірного. Після закінчення гімназії, у 1903 році вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки. Проте, незабаром його, як активного борця за український університет, заарештувала австрійська поліція. Після звільнення він продовжив навчання і у 1912 році закінчив політехніку. Вирішальний вплив на формування Є.Нагірного, як архітектора, мали професор І. Левинський та архітектор Дайчак, у чиїх творчих майстернях він стажувався. Згодом, на творчі погляди сина безпосередньо вплинув сам батько, у проектно-будівельному бюро якого Є. Нагірний працював. Їх творча співпраця була перервана Першою світовою війною, потім у 1915 році другим арештом і засланням Євгена цього разу угорським самодержавством, що захопило Львів. Повернувшись із заслання, архітектор займається відбудовою зруйнованих споруд у м. Долина (Івано-Франківська область). Після смерті батька та молодої дружини, з маленькою донечкою на руках, повернувся до Львова. У 1922 році заснував власне архітектурне бюро, яке знаходилося до 1940 року на пл. Ринок. У 1939 році після входу Західної України до складу СРСР, Є.Нагірний разом з М. Микулою створює Львівську організацію Спілки архітекторів України. Він стає членом спілки і до кінця життя виконує функції заступника голови, керує секцією охорони пам'яток архітектури у Львівському облвиконкомі, викладає у Політехнічному інституті, а з 1947 році і у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Помер Є. Нагірний 8 липня 1951 року, залишивши своїм нащадкам понад 500 спроектованих і близько 300 побудованих об'єктів. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Ще інша експедиція вирушила на вододільний хребет Карпат, де згідно інформації, що її надав сканер, мало бути місце бою козаків з татарами, які стали переможцями в бою на полі Посіч. Нажаль впродовж віків так змінилося місце, що відшукати поховання не вдалося. Після короткої наради, вчені перевірили лише наявність інформації про згаданий бій, скануючи камінь скал, які виступали з землі на визначеній ділянці лісу. Сканування дійсно підтвердили інформацію про перебування в цьому місці озброєних людей, які в ті далекі часи пересувалися лісовими дорогами.То були татари і козаки, а то й просто охорона, що оберігала купецькі валки. Точного місця бою виявити не вдалося. Вчені мали бажання працювати і віднайти місце захоронення, але наказ звернути дослідження припинив подальші пошуки.

v

На край дороги, блище до місця надзвичайної події, раз за разом приземлялися платформи на гравітаційній тязі. Потужні механізми вигружали з них різноманітні конструкції та будівельні матеріали. На березі Дністра, пошкодженого паводком, кипіла робота. Механізми, які керувалися заданою програмою, свердлили землю, забивали бетонні палі, кріпили конструкції. Під керівництвом будівельного майстра відбувалися роботи з укріплення берегів Дністра.

За задумом інституту збереження навколишнього середовища та згідно правил ліквідації наслідків надзвичайної ситуації природного характеру, місце пошкодження, після проведених робіт, мало виглядати так, як його створила природа. Наявні технології дозволяли відновити берег так, щоб він мав вигляд оголеної скали, яку омивала вода ріки. Матеріал скали мав вигляд природного каменю. По своїй суті він і був природним каменем, що його взяли з русла ріки. Завдяки подрібненню до консистенції муки цей камінний порошок був змішаний у відповідному механічному пристрої з скріплюючим реагентом. Збудовані будівельні конструкції були оточені електромагнітним полем, що дістало форму природного берегу ріки. В цей оточений полем простір було залито приготовлену камінну субстанцію. Згідно технології реагент випаровувався протягом доби, а камінний порошок перетворювався в природний камінь. Після зняття електромагнітного поля відповідні механізми придали верхній частині берега природний вигляд, засипавши камінь певним об’ємом землі.

Комп’ютер, опрацювавши ландшафт берегів Дністра в районі Дністрика, видав інформацію, що ще декілька місць потребували укріплення берегів. Було віддано відповідні накази і таким чином на берегах Дністра, тут і там, появилися нові скалисті береги різної висоти і конфігурації.

Робота на берегах Дністра тривала три дні. А тим часом потужні комп’ютери завершили опрацювання отриманої під час сканування каменів інформації. Вся інформація була розшифрована і сформована в архівний матеріал, який був відтворений на паперових носіях і розповсюджений в засоби масової інформації. Електронний варіант проведеного дослідження був відправлений в архівний відділ Служби безпеки Землі.

v

Іван Савич Петровський – координатор робіт, керуючий регіональною службою порятунку, в черговий раз зібрав керівників служб, археологів, працівників, операторів, що обслуговували комп’ютери та представників місцевої влади регіону. Всі запрошені розсідалися на відведені місця в наметі, який розмістився на полі Посіч. Вже давно не сіяв ніхто тут зерна. Природний, уходжений ландшафт радував око своєю красотою.

Він оглянув присутніх і розпочав свою мову загадковими словами:

– Кожного року травень приносить на своїх крилах весну, квіти, радість. Бо пробуджується від зимової сплячки вся природа Землі. Чути радісні чудові мелодії птахів. Дерева починають одягатися у різнокольорове квітчасте вбрання, наповнюють наші легені живильним ароматним запахом. Так сталося і цього року. Ми завершили збір інформації щодо подій, які відбулися на цих теренах тисячу років тому. Цікаві з історичної точки зору, трагічні – по людським вимірам події закрили ще одну білу пляму в історії нашої України. Ми виконали свій обов’язок, як служба порятунку. Маємо ще одне завдання, відносно якого мусимо порадитися всі спільно.

Буквально дві години тому,–продовжив Іван Савич, я мав відео-зустріч з Вченою Радою західного регіону. Отримавши інформацію про наші дослідження голова Вченої Ради Петро Огієнко дістав дозвіл на проведення робіт з увіковічення памяті героїв-козаків.Департамент захисту памяток культурної спадщини постановив встановити на місці поховання козаків меморіальний пам’ятний знак. Декілька різних ескізів такого знаку направили нам для погодження. Маємо вибрати такий щоб відповідав суті поховання і гармонійно вписувався в місцевість.

Дата добавления: 2015-08-03