Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Закріплена драбина

Читайте также:
  1. Як зникла драбина?

 

Майже тієї миті, коли я заснув, задзвонив телефон. Спочатку я спробував знехтувати дзвінком й далі спати, але він, ніби вгадавши мій намір, не переставав уперто, безперестанно дзеленчати разів десять‑двадцять. Я неквапливо розплющив одне око й глянув на годинник біля мого узголів’я. Минула шоста ранку. За вікном уже зовсім розвидніло. А що, як це Куміко телефонувала? Я встав з ліжка, пішов у вітальню і взяв слухавку.

– Алло! – сказав я. Однак відповіді не почув. Я здогадався, що на тому кінці лінії хтось був, але розтуляти рота не збирався. Я також мовчав. Приклавши слухавку до вуха, я почув чиєсь тихе дихання.

– Хто це?

Знову жодної відповіді.

– Якщо ви та сама, що мені завжди дзвонить, то, будь ласка, подзвоніть трохи пізніше, – сказав я. – Поки не поснідаю, про секс говорити не маю охоти.

– А хто це вам завжди дзвонить? – раптом почувся голос Мей Касахари. – З ким це ви ведете розмови про секс?

– Та ні з ким.

– З жінкою, яку обіймали вчора ввечері на веранді? Ви з нею по телефону про секс розмовляєте?

– Та ні. Це зовсім інша.

– Заводний Птаху, скільки жінок навколо вас крутиться? Крім дружини, га?

– Довго пояснювати, – відповів я. – А ти знаєш, уже шоста ранку, а вночі я погано спав. А хіба ти приходила сюди вчора ввечері?

– І бачила, як ви з тією жінкою обіймалися.

– Насправді це нічого не означає. Як би це сказати… Невеличка церемонія…

– Не треба переді мною виправдовуватися, Заводний Птаху! – холодно сказала Мей. – Бо я не ваша дружина. Та скажу вам відверто: ви маєте якусь проблему.

– Можливо, – сказав я.

– Я не знаю, в яку халепу ви вскочили – напевне, таки неприємну, – та мені здається, ви самі її накликали. Ви маєте якусь головну проблему, і вона, немов магніт, притягує до себе різноманітні клопоти. А тому будь‑яка хоч трохи кмітлива жінка дала б від вас драла.

– Можливо, що так.

Мей Касахара трохи помовчала. Потім, прокашлявшись, вела далі:

– Здається, ви приходили вчора на доріжку? І довго стояли навпроти нашого задвір’я. Наче злодій‑невдаха. Я все це добре бачила.

– І не вийшла?

– Іноді буває і так, що дівчата не хочуть виходити, – сказала Мей. – На них нападає така впертість. Мовляв, якщо хтось хоче ждати, то нехай жде.

– Угу.

– Однак потім я відчула докори сумління і подалася до вас. Як дурепа.

– І побачила, що я обіймаюся.

– Послухайте, а вона сповна розуму? – поцікавилася Мей. – Тепер уже ніхто так не одягається і не гримується. Якщо вона не прилетіла з інших часів, то їй варто було б піти до лікаря і голову перевірити.

– Не турбуйся. Голова в неї нормальна. Просто у людей різні смаки.

– Це правда, що кожен може мати свій смак. Але нормальна людина до такого не доходить. Вона з голови до ніг… як би це сказати… наче взята з фотографії старого ілюстрованого журналу.

Я мовчав.

– Заводний Птаху, ви з нею спали?

– Не спав, – завагавшись, відповів я.

– Справді?

– Справді. Ніяких фізичних стосунків з нею не мав.

– То чого ж ви обіймалися?

– Просто жінкам іноді хочеться, щоб їх обіймали.

– Можливо, але, як на мене, така думка небезпечна.

– Напевне, – погодився я.

– А як її звати?

– Крита Кано.

Мей Касахара знову на хвилю замовкла.

– Ви що, жартуєте?

– Зовсім ні, – відповів я. – А її старша сестра – Мальта Кано.

– Але ж це не справжнє ім’я.

– Не справжнє. Робочий псевдонім.

– Вони що, комічний дует? А може, якось пов’язані із Середземним морем?

– Так, вони справді мають якийсь стосунок до Середземного моря.

– А її старша сестра нормально одягається?

– Загалом нормально. Принаймні, набагато нормальніше, ніж Крита. Тільки от завжди носить червоний вініловий капелюшок.

– Мені здається, що й вона схибнута. І чому ви навмисне з такими водитеся?

– Надто довго розповідати, – відповів я. – Коли все вляжеться, я, можливо, тобі розкажу. А от зараз не можу. У мене в голові нечуваний розгардіяш, не збагну, що зі мною відбувається.

– Зрозуміло, – сказала Мей недовірливо. – А дружина все ще не повернулася?

– Ще ні, – відповів я.

– Послухайте, Заводний Птаху! Ви ж доросла людина, то чому б вам не думати головою? Що було б, якби ваша дружина передумала й, повернувшись учора ввечері додому, побачила, як ви притискаєте до себе цю жіночку?

– Справді, таке могло статися.

– А якби не я вам зараз подзвонила, а дружина? І якби ви заговорили про секс по телефону, то що тоді вона подумала б?

– Твоя правда.

– Отож я й кажу, що маєте велику проблему, – зітхнувши, сказала Мей.

– Здається, маю, – визнав я.

– Не треба так просто з усім погоджуватися. Бо не думайте, що геть усе розв’яжеться, якщо чесно визнаєте свою помилку й попросите вибачення. Визнаєте чи ні, а помилка залишиться помилкою.

– Це правда, – сказав я. Вона мала цілковиту рацію.

– Ну, досить! – роздратовано сказала Мей. – А що вас приводило до мене вчора ввечері? Щось було потрібне?

– Тепер уже це не має значення.

– Не має значення?

– Ага. Коротко кажучи, не має.

– Хочете сказати, що пообіймалися з нею, і до мене не маєте ніякого діла?

– Та ні! Я тоді лише подумав…

Мей Касахара обірвала розмову. «От тобі й на!» – подумав я. Мей, Мальта Кано, Крита Кано, жінка з телефону й Куміко… Здається, правильно сказала Мей, що останнім часом навколо мене крутиться забагато жінок. І в кожної свої незрозумілі проблеми.

Однак більше думати я не міг – страшно хотів спати. А як прокинуся – доведеться зробити одну справу.

Я вернувся на ліжко й заснув.

 

Прокинувшись, я вийняв із шафи рюкзак, в якому на випадок евакуації містилися баклага, сухарі, кишеньковий ліхтар і запальничка. Коли ми переселилися в цей дім, увесь цей набір десь купила Куміко, яка боялася великого землетрусу. Однак баклага виявилася без води, сухарі відсиріли й розм’якли, а батарейка в ліхтарику сіла. Я налив води, сухарі викинув, вставив у ліхтарик нову батарейку. Потім подався до найближчої крамниці господарчих товарів і купив мотузяну драбину, використовувану в разі пожежі. Подумав, що ще знадобиться, але, крім лимонних карамельок, нічого не згадав. Обійшовши зсередини дім, зачинив вікна, вимкнув світло. Замкнув на ключ вхідні двері, але потім передумав: а що, як хтось прийде? Може, Куміко повернеться. А крім того, у нашому домі не було нічого, що б злодій захотів украсти. На столі в кухні я залишив записку:

«Вийшов на короткий час. Скоро повернуся. Т.».

Я уявив собі, як Куміко, повернувшись додому, побачить мою записку. Що вона подумає, коли її прочитає? Я порвав її і написав нову:

«Вийшов ненадовго у важливій справі. Незабаром повернуся. Будь ласка, почекай. Т.».

У легких бавовняних штанах і тенісці з короткими рукавами, закинувши на спину рюкзака, я спустився з веранди в сад. Я оглянувся – навколо було справжнє літо. Сонячне сяйво, запах вітру, колір неба, обриси хмар, сюрчання цикад – усе це сповіщало про настання прекрасної літньої пори. З рюкзаком на спині я перебрався через стіну й спустився на доріжку.

Одного разу в дитинстві такого ж погідного літнього ранку я втік із дому. Чому – не пригадую, мабуть, розсердився за щось на батьків. У всякому разі, пішов з рюкзаком на спині, прихопивши гроші зі своєї скарбнички. Матір попросив приготувати бенто,[36]збрехавши, що зібрався в похід з товаришами. Недалеко від нашого дому були гори, придатні для туристичних походів, куди навіть дітям дозволялось підніматися без нагляду дорослих. Вийшовши з дому, я сів на заздалегідь вибраний автобус і доїхав до його кінцевої зупинки. Для мене це було «далеке незнайоме місто». Після того я пересів на інший автобус й добрався до іншого «далекого незнайомого міста». Я зійшов у цьому невідомому місті й безцільно прогулювався його вулицями. Воно виявилося нічим непримітним. Трохи багатолюднішим і бруднішим за моє рідне. З торговою вулицею, залізничною станцією і маленькою фабрикою. Через нього протікала річка, навпроти неї стояв кінотеатр з афішею ковбойського фільму. Опівдні я вмостився на лавці парку і з’їв бенто. Я пробув у місті до вечора, а коли почало смеркати, відчув себе самотнім. «Це остання нагода вернутися назад, – подумав я. – Як стемніє, я вже не виберуся звідси». Я повернувся додому на тих же автобусах, на яких поїхав, ще до сьомої, а тому ніхто не помітив, що я тікав з дому. Батьки думали, що я піднімався з товаришами в гори.

Про цей випадок я геть‑чисто забув. Але в ту мить, коли з рюкзаком за плечима взявся перелазити через стіну, раптом у моїй пам’яті сплило ні з чим незрівнянне відчуття самотності, яке охопило мене, що стояв на незнайомій вулиці серед незнайомих людей і дивився, як поволі гасне надвечірнє сонце. І я згадав про Куміко, яка десь пропала, прихопивши із собою тільки сумочку через плече і блузку зі спідничкою з хімчистки. Вона пропустила останню нагоду повернутися додому і тепер, можливо, стоїть серед незнайомого далекого міста. Від такої думки мені стало кепсько.

«Та ні, вона не сама!» – подумав я потім. Мабуть, з коханцем.

І я перестав про неї думати.

 

Я проходив доріжкою.

Трава під ногами вже втратила свіжий дух зелені, напоєної весняними дощами, і тепер мала похмурий вигляд, характерний для літа. Коли я йшов, з трави іноді жваво вискакували коники‑стрибунці. А інколи навіть жабки. Це був світ маленьких створінь, а я – порушник їхнього порядку.

Дійшовши до дому Міякави, я відчинив хвіртку і рушив через густу траву в глиб саду, повз забруднену статую птаха, який, як завжди, дивився в небо. «От було б добре, щоб Мей мене тут не побачила», – подумав, обходячи дім збоку.

Підійшовши до колодязя, я зняв камінь з кришки, прибрав одну з її дощаних половинок і кинув униз камінець, щоб ще раз переконатися, що там усе ще нема води. Як і минулого разу, камінець сухо стукнувся об дно. Води не було. Я зняв рюкзак, добув мотузяну драбину і прив’язав її до дерев’яного стовбура поруч. Потім кілька разів сильно смикнув драбину, щоб переконатися, що вона мене витримає. Обережність ніколи не буває надмірною. Якщо вона розв’яжеться або розірветься, вдруге поверхні мені не бачити.

Тримаючи скручену драбину обома руками, я заходився спускати її повільно в колодязь. Драбина повністю спустилася вниз, але я не відчув, що вона досягла дна. Її довжини, напевне, вистачало, адже була досить довгою. Однак колодязь виявився глибоким, і хоч скільки я світив ліхтариком униз, так і не розгледів, дійшла драбина до дна чи ні. Промінь світла, ніби задихаючись, танув і зникав у пітьмі.

Присівши на край колодязя, я прислухався. Кілька цикад несамовито сюрчали на деревах, ніби змагаючись гучністю своїх голосів та об’ємом легенів. А от птахів не було чути. Я згадав про рідного заводного птаха. Можливо, йому не сподобалося змагання із цикадами, і він кудись полетів.

Я підняв руки долонями до сонця, і вони одразу потепліли. Видно, сонячне проміння проникло в кожну зморшку і лінію. Тут було справжнє царство світла, що заливало все навколо літніми барвами. Літнє сонце благословляло навіть те, що, як час і пам’ять, не мало форми. Я сидів на краю колодязя і смоктав лимонну карамельку, поки вона не розтанула в роті. Потім ще раз, для певності, сильно смикнув драбину й пересвідчився, що вона міцно закріплена.

Спускатися в колодязь м’якою мотузяною драбиною виявилося набагато важче, ніж здавалося. Сама драбина, зроблена з переплетених між собою бавовняних і нейлонових ниток, не викликала сумнівів щодо її міцності, але під час спуску страшно гойдалася, а підошви тенісних тапочок ковзали, коли я намагався підніматися вгору. Тому мені довелось чіплятися за драбину так міцно, що аж долоні боліли. Я спускався обережно, переступаючи з одного щабля на інший, але дна все не було. Здавалось, спуск триватиме вічно. Я пригадав, як стукнув камінець, кинутий у колодязь. Дно повинно бути! Тільки доведеться довго спускатися цією недолугою драбиною.

Одначе коли я нарахував двадцять щаблів, мене охопив страх. Він наринув несподівано, немов удар струмом, і вмить заморозив мене. М’язи затверділи, як камінь. Тіло взялося потом. Ноги затремтіли. Невже бувають такі глибокі колодязі? Та ще й тут, у центрі Токіо? За моїм домом? Затамувавши подих, я нашорошив вуха. Але нічого не почув. Навіть сюрчання цикад. І тільки шалене калатання серця відлунювало у вухах. Глибоко зітхнувши, я застряв на двадцятому щаблі, неспроможний рухатися ні вниз, ні вгору. Повітря в колодязі було холодним, пахло землею. Це був світ, відірваний від землі, щедро залитої сонячним світлом. Я підвів очі догори – було видно маленький отвір колодязя. Половина дощаної кришки, залишеної на круглому отворі, ділила його навпіл. Знизу вона здавалася півмісяцем на нічному небі. «Скоро упродовж кількох днів на небі висітиме півмісяць», – сказала Мальта Кано. Так вона передбачила по телефону.

«От тобі й на!» – подумав я. І відразу тіло обм’якло: м’язи розслабилися, повернулося затамоване дихання.

Зібравши сили, я знову почав спускатися. «Ще трохи спущуся, – казав я собі. – Ще трохи. Не треба турбуватися. Дно таки буде». Нарешті на двадцять третьому щаблі моя нога торкнулася землі.

 

Насамперед, не відпускаючи драбини на випадок, коли щось станеться й доведеться тікати, я взявся обмацувати ногою дно. Переконавшись, що немає ні води, ні підозрілих предметів, я став на дно. Скинув рюкзак, навпомацки відкрив його і вийняв електричний ліхтарик. Його проміння освітило місце, де я опинився. На щастя, дно – не особливо тверде й не м’яке – виявилося сухим. Валялося кілька каменів, що, видно, кинули люди, й старий пакет від картопляних чіпсів. Освітлене ліхтариком дно скидалося на поверхню Місяця, яку колись показували по телевізору.

Стіни колодязя були із звичайного бетону, подекуди порослого мохом. Вони спиналися вгору, наче димар, – туди, де виднів маленький півмісяць світла. Дивлячись угору, я знову оцінив глибину колодязя. Ще раз сильно смикнув драбину – вона трималася міцно. Можна не турбуватися. Поки вона є, завжди можна повернутися на землю. Я глибоко вдихнув. Трохи відгонило пліснявою, але загалом повітря було нормальним. Саме воно найбільше мене тривожило. Бо у висохлих колодязях часто накопичується отруйний газ, що проникає з‑під землі. Якось я читав у газеті статтю про те, що один робітник отруївся в колодязі метаном. Зітхнувши, я сів на дно спиною до стіни. Заплющив очі, щоб призвичаїтися до нового місця. «Ну от, – подумав я, – я вже на дні колодязя».

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 63 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: На сцену виходить Крита Кано | Роздуми про різновиди болю | Дослідження Мей Касахари про перуки | Посланець з дарунком на пам'ять | Туалетна вода | Довга розповідь лейтенанта Мамії | Довга розповідь лейтенанта Мамії | Апетит у літературі | Розділ без жодних добрих новин | Історія про мавп з паскудного острова |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Повія в думках| Щось схоже на відчуженість

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.011 сек.)