Як зникла драбина?

Відразу після п’ятої ранку небо вже посвітліло, але над головою все ще видніло кілька зірок. Справдилися слова лейтенанта Мамії: з дна колодязя навіть удень видно зорі. На шматочку неба, вирізаного у формі півмісяця, вони тьмяно красувалися, немов зразки рідкісних самоцвітів.

Коли у п’ятому чи шостому класі ми з кількома товаришами одного разу піднялися в гори й поставили намет, то я вперше побачив, яка сила‑силенна зірок укриває небо. Здавалось, що воно, не витримавши їхньої ваги, розламається і впаде на землю. Такого чудового зоряного неба я не бачив ні раніше, ні пізніше. Як тільки всі товариші поснули, а мене сон не брав, я вибрався з намету, ліг горілиць на землю і взявся споглядати цю небесну красу. Іноді метеор прокреслював на небі світляну лінію. І поступово мені ставало страшно. Зірок було так багато, а нічне небо таке просторе й глибоке! Це велетенське чужорідне тіло, що оточувало мене звідусіль, збуджувало в душі неспокій. Я досі вважав, що Земля, на якій стою, – це вічна твердь. Та ні, скоріше я про це ніколи не думав. Вважав це само собою зрозумілим. А насправді Земля – це просто кам’яна брила, що літає в одному із закутків Всесвіту. Досить невеликої зміни енергії Всесвіту або миттєвого спалаху світла, щоб наступного дня її – разом з нами – не стало. Під зоряним небом, від якого перехоплювало подих, я до запаморочення відчув свою мализну й непевність власного існування.

Вранішні зірки, побачені з дна колодязя, на відміну від зоряного неба, спостережуваного на вершині гори, справляли надзвичайне враження. Здавалось, ніби моє єство тісно пов’язане із зірками особливими нитками, що протяглися через вузеньке віконце. Я відчував до них щось схоже на глибоку приязнь. Можливо, вони відкривалися тільки мені, що сидів на дні темного колодязя. Я сприймав їх як щось особливе, а вони навзамін наділяли мене силою і теплом.

З плином часу небо заповнювалося щораз більше яскравим вранішнім світлом літнього сонця, і разом з цим з мого поля зору одна за одною, поволі, непомітно, зникали зірки. Я пильно стежив за їхнім зникненням. Та це не означає, що світло літнього сонця стерло всі зорі з небесної бані. Кілька найяскравіших з них усе ще залишилося. Хоча сонце піднімалося все вище й вище, вони вперто стояли на своєму місці. Мені на радість. Бо якщо не брати до уваги хмарок, що інколи пропливали по небу, я міг бачити лише їх.

Під час сну я спітнів, і тепер цей піт мало‑помалу почав холонути. Я кілька разів здригнувся. Піт нагадав мені про темну кімнату в готелі і загадкову, з телефонної лінії, жінку. У моїх вухах усе ще звучали всі її слова і стукіт у двері. У ніздрях усе ще зберігалися задушливі пахощі квітів. А Нобору Ватая промовляв з телевізійного екрана. Час минав, але всі ці спогади анітрохи не слабшали. «Бо це не був сон», – свідчила пам’ять.

Навіть уже прокинувшись, я все ще відчував сильний жар на правій щоці. До нього домішувався легкий біль – так, наче щоку потерли грубим наждаком. Я притиснув до цього місця, зарослого щетиною, долоню, але ні жар, ні біль анітрохи не вгамувалися. На дні темного колодязя, без дзеркала, я, звичайно, не міг перевірити, що сталося з моєю щокою.

Простягнувши руку, я спробував торкнутися колодязної стіни. Спочатку пройшовся по ній кінчиками пальців, а потім приклав до неї долоню і виявив, що вона з бетону. Ударив по ній злегка кулаком. Стіна була твердою і ледь‑ледь вологою. Я добре пам’ятав, якою на диво слизькою вона була, коли я проходив крізь неї. У мене залишилося враження, ніби я справді проникав крізь желатин.

Вийнявши навпомацки баклагу, я ковтнув води. Майже цілісінький день не мав ні ріски в роті. Від такої думки я відчув страшний голод, але невдовзі таке відчуття потроху ослабло й перетворилося на глухе заціпеніння. Я ще раз обмацав рукою обличчя – оцінив, наскільки воно обросло щетиною. На підборідді вона досягала одноденної висоти. Справді‑таки, минув один день. Однак моя відсутність, напевне, нікого не обходить. Видно, ніхто не помітив, що мене не стало. Навіть якби я зник, світ рухався б своїм звичайним трибом. Моє становище справді вельми ускладнилося. Ясно лише одне: ніхто мене не розшукує.

Я ще раз підвів догори голову, глянув на зорі. Від споглядання їх серце поволі заспокоювалося. Потім я зненацька згадав про драбину, яка мала б висіти на стіні колодязя, й узявся її шукати в темряві, але не знайшов. Уважно, зосереджено провів руками по стіні. Однак ніде її не намацав. Її не було там, де мала б бути. Я глибоко вдихнув, зробив коротку паузу й засвітив електричний ліхтарик, добутий з рюкзака. Драбина пропала. Вставши, я освітив ліхтариком і дно колодязя, і стіну над головою. Ніде, куди сягало його світло, драбини я не побачив. З‑під пазухи, боками живота, ніби щось живе, стікав піт. Ліхтарик раптом вислизнув з руки, упав на землю і від удару погас. Це був якийсь знак. У цю мить моя свідомість розтанула – стала схожою на дрібний пісок і злилася з навколишньою пітьмою. Я завмер, наче моє тіло позбавили електричної енергії. Мене огорнула цілковита порожнеча.

Усе це тривало, можливо, кілька секунд, поки я не прийшов до тями. Функції мого тіла мало‑помалу відновлювалися. Нагнувшись, я підняв ліхтарик з‑під ніг, трусонув його кілька разів і знову ввімкнув. Він, на щастя, відразу спалахнув. Я спробував заспокоїтись і дати лад своїм думкам. Поспішність і страх нічим не допомагали. Коли востаннє я перевіряв драбину? Учора, пізно вночі, перед тим, як ліг спати. Переконався, що вона є, і заснув. Ні, я не помилився. Виходить, що драбина пропала, поки я спав. Хтось підняв її нагору й забрав із собою.

Вимкнувши ліхтарик, я сперся об стіну. Заплющив очі. І відразу відчув, що хочу їсти. Голод напливав на мене здалека, хвилями, безшумно омивав тіло й котився далі. І тоді я ставав порожнім, наче оббілована тварина без нутрощів. Та коли перша паніка минула, я вже не відчував ні страху, ні відчаю. Як не дивно, я начебто справді з усім змирився.

Повернувшись із Саппоро, я обійняв Куміко й узявся заспокоювати. Вона здавалася розгубленою і збентеженою. На роботу не пішла – відпросилася. Сказала, що напередодні вночі зовсім не спала.

– Знаєш, саме того дня все так зійшлося – прийом у лікарні й мій вільний день… А тому я вирішила поїхати туди сама, – розповіла вона й схлипнула.

– Усе вже скінчилося, – промовив я. – Ми багато про це говорили, і тепер уже нічого не зміниш. Тож не варто більше про це думати. Забудьмо. Ти казала по телефону, що маєш щось мені сказати, чи не так?

Куміко хитнула головою.

– Уже все позаду. Ти маєш рацію. Забудьмо.

Після того якийсь час ми жили, цілковито уникаючи розмови про аборт. Зробити це було непросто. Іноді за будь‑якою іншою розмовою ми обоє ні з того ні з сього раптом замовкали. У вихідні дні ми часто ходили дивитися кіно. У темряві намагались зосередити увагу на кінофільмі, а думали про щось інше, ніяк з ним не пов’язане, або давали голові досхочу відпочити. Іноді я інтуїтивно відчував, що, сидячи поряд зі мною, Куміко роздумує над чимось своїм.

Після кіно ми заходили кудись перекусити й випити пива, однак інколи не знали, про що розмовляти. Таке життя тривало тижнів шість. Справді довгих шість тижнів, наприкінці яких Куміко сказала:

– Слухай, а що, якби ми вдвох узяли завтра відпустку й кудись майнули? Оскільки сьогодні четвер, то до кінця тижня ми могли б десь відпочити, правда? Іноді такі речі треба ж робити.

– Я знаю, що треба, однак сумніваюся, чи в моїй конторі знають таке чарівне слово, як «відпустка», – відповів я, сміючись.

– А хіба через хворобу не можна взяти відпустки? Скажи, що в тебе грип абощо.

Ми сіли в електричку й вирушили до Куруїдзави.[38]Бо Куміко казала, що не завадило б досхочу прогулятися де‑небудь у гірській тиші. У квітні в Куруїдзаві ще не курортний сезон, у готелях порожньо, більшість крамниць замкнена, та саме це нас найбільше влаштовувало. Там ми тільки те й робили, що цілими днями, від ранку до вечора, гуляли.

Минуло аж півтори доби, коли нарешті Куміко дала волю своїм почуттям. Сидячи на кріслі в готельному номері, вона проплакала майже дві години. Я тримав її у своїх обіймах і не казав ні слова – просто дав їй виплакатися.

Після того поволі Куміко почала, ніби пригадуючи, розповідати. Про операцію. Про свої тодішні переживання. Про щемке відчуття втрати. Про те, якою самотньою почувалася, коли я перебував на Хоккайдо. І про те, що лише в такій самотності змогла здійснити задумане.

– Однак я ні за чим не жалкую, – сказала вона нарешті. – Бо не було іншої ради. Це точно. Та найприкріше те, що я не можу розповісти тобі геть‑чисто все, що я відчуваю.

Куміко підгорнула догори волосся і відкрила свої маленькі вуха. А тоді злегка хитнула головою.

– Це не означає, що я щось приховую від тебе. Гадаю, що одного дня я тобі це відкрию. Сказати таке я зможу лише тобі. Тільки не зараз. Ще не знаходжу відповідних слів.

– Це стосується минулого?

– Ні.

– Якщо треба, я можу почекати, поки в тебе не з’явиться бажання розповісти. Часу маємо ще багато. Я буду з тобою, тож можемо не спішити, – сказав я. – Я хочу, щоб ти запам’ятала одне: усе, що належить тобі, я сприймаю як своє. Можеш у цьому не сумніватися.

– Дякую, – відповіла Куміко. – Я така рада, що ми разом!

Однак ми не мали стільки часу, як нам раніше здавалося. Власне, для чого Куміко не знаходила відповідних слів? Невже це було якось пов’язане з її майбутнім зникненням? Можливо, якби я силоміць видобув з неї це «щось», то не втратив би її. Та, обдумавши це з усіх боків, я дійшов висновку, що нічого не вийшло б з таких намагань. Куміко сказала, що для цього ще не знаходила відповідних слів. Виходить, що їй бракувало сили.

– Гей, Заводний Птаху! – гучно покликала мене Мей Касахара. Я тоді дрімав, а тому, почувши її голос, подумав, що це мені сниться. Та це не був сон. Я звів голову догори – там видніло маленьке обличчя Мей. – Гей, Заводний Птаху, я знаю, що ви там! Якщо це правда, відгукніться!

– Я тут!

– Власне, що ви там робите?

– Думаю.

– Не зовсім розумію. А хіба треба обов’язково спускатися на дно колодязя, щоб думати? Це забирає стільки сил і часу, чи не так?

– Бо таким чином можна краще зосередитися. Тут темно, прохолодно й тихо.

– Ви часто так робите?

– Ні, зовсім не часто. Уперше в житті спустився на дно колодязя, – відповів я.

– Успішно думається? Перебування там сприяє?

– Ще не знаю. Бо зараз тільки пробую.

Вона кашлянула, і той звук голосно долинув до самого дна колодязя.

– Заводний Птаху, ви помітили, що драбина зникла, га?

– Угу, недавно помітив.

– Здогадалися, що це я її витягла?

– Ні, не здогадався.

– А на кого подумали?

– Не знаю, – щиро признався я. – Точно не можу сказати, але я навіть не подумав, що хтось забрав драбину. Вважав, що вона просто зникла. Чесне слово!

Якийсь час Мей мовчала.

– Просто зникла? – спитала вона обережно – так, наче в моїх словах таїлась якась хитра пастка. – Що значить оте «просто зникла»? Що раптом пропала сама собою?

– Можливо.

– Послухайте, Заводний Птаху! Не ображайтеся на мене, але ви трохи дивакувата людина. На світі небагато таких диваків, як ви. Ви про це знаєте?

– А я не вважаю себе таким.

– Тоді чого думаєте, що ні сіло ні впало драбина мала б зникнути?

Я потер обличчя долонями і спробував зосередитися на розмові з Мей.

– Отже, це ти її підняла, хіба ні?

– Звичайно, я, – відповіла вона. – Якби трохи помізкували, то, здається, могли б легко до цього додуматися. Я це зробила. Тихенько підкралася вночі до колодязя і витягла драбину нагору.

– Навіщо?

– Учора я кілька разів підходила до вашого дому. Думала запросити на тимчасову роботу зі мною. Але вас не застала. У кухні побачила записку. Тому довго чекала. Однак ви ніяк не поверталися. Тож я подумала, що, можливо, у тому порожньому будинку. Зайшла в той двір і побачила, що кришка колодязя напіввідкрита і висить у ньому драбина. Я тоді й не здогадувалася, що ви на дні колодязя. Подумала, що просто приходили робітники щось лагодити й повісили драбину. Бо навряд чи є на світі люди, які зумисне спускаються на дно колодязя, щоб віддатися роздумам.

– Авжеж, – погодився я.

– Однак після того уночі я ще раз пробралася у ваш дім і переконалася, що ви не повернулися. І тоді мені спало на думку, що, може, ви часом на дні колодязя. Я не уявляла собі, що ви там робите, але знала, що ви трохи дивна людина. Тому ще раз підійшла до колодязя і витягла драбину наверх. Ви злякалися?

– Звичайно, – сказав я.

– Харчі й воду маєте?

– Маю трохи води. А харчів не взяв із собою. Залишилося тільки три лимонні карамельки.

– І давно там сидите?

– Від учорашнього ранку.

– Голодні?

– Аякже!

– А як нужду справляєте?

– Якось обходжуся. Проблем нема, бо не напиваюсь і не наїдаюся.

– Заводний Птаху! А ви знаєте, що могли б там умерти залежно від того, який у мене настрій? Я одна знала, що ви там, і заховала драбину. Ви це розумієте? Тож якби я пішла кудись, ви там дали б дуба. Хоч би скільки кричали, ніхто вас не почув би. Ніхто й не подумав би, що ви на дні колодязя. А крім того, якби ви пропали, ніхто цього не помітив би, хіба ні? Ви ніде не працюєте, і навіть дружина втекла від вас. А якби навіть хтось і звернув увагу на те, що вас немає, й повідомив у поліцію, у той час вас уже не було б на цьому світі й навіть труп не знайшовся б.

– Правду кажеш. Я міг померти залежно від твого настрою.

– І що ви про це думаєте?

– Мені страшно, – відповів я.

– У вашому голосі цього не відчувається.

Я все ще тер обличчя долонями. «Це мої руки, це мої щоки», – подумав я. Невидиме в темряві, моє тіло все ще існувало.

– Бо, здається, до мене ще не дійшло.

– А от до мене дійшло, – сказала Мей Касахара. – Як на мене, немає нічого простішого, як убити людину.

– Напевне, усе залежить від способу.

– Просто! Досить залишити вас у колодязі. І більше нічого не треба робити. Заводний Птаху, спробуйте уявити собі, як від голоду і спраги вмиратимете у темряві! Це буде нелегка смерть.

– Мабуть, – відповів я.

– Послухайте, Заводний Птаху! Невже ви справді мені не вірите? Вважаєте, що я не здатна на таку жорстокість?

– Не знаю. Річ не в тому, вірю чи не вірю. Будь‑яка можливість існує – я так гадаю.

– Ідеться не про можливість, – сказала Мей страшно холодним тоном. – Послухайте, мені щойно прийшла в голову чудова думка. Оскільки ви забралися туди, щоб віддатися роздумам, то, може, я зроблю так, щоб ви ще краще зосередилися?

– Як? – запитав я.

– А ось так! – відповіла Мей і опустила другу половину кришки над колодязем. Настала цілковито непроглядна темрява.

Дата добавления: 2015-07-26