Перехід крізь стіну

Удосвіта на дні колодязя мені приснився сон. Однак це був не сон, а щось інше, що випадково набуло вигляду сну.

Я ішов сам‑один. На великому телеекрані в центрі просторого фойє відображалося обличчя Нобору Ватая. Він щойно почав свою промову. У твідовому костюмі, смугастій сорочці і темно‑синій краватці, позираючи в камеру і склавши руки на стіл, щось виголошував. На стіні за його плечима висіла велика карта світу. У фойє юрмилося понад сто людей, і всі вони, завмерши, слухали його із серйозним виглядом обличчя. Здавалося, ніби от‑от прозвучить важливе оголошення, що визначить людську долю.

Я також зупинився і глянув на екран. Завченим і водночас надзвичайно щирим тоном Нобору Ватая звертався до мільйонів людей, яких не бачив. Щось нестерпно неприємне, що я відчував щоразу, коли опинявся з ним віч‑на‑віч, зараз ховалося десь глибоко, за межею видимості. Він промовляв з притаманною йому переконливістю. Завдяки невеликим паузам, умілій зміні голосу та міміки він досягав дивовижної правдивості. Було видно, що його ораторські здібності з кожним днем зростали. Хоч‑не‑хоч мені довелося це визнати.

– Отже, усе на світі складне й водночас дуже просте. Такий основний закон, що править світом, – казав він. – Цього ніколи не треба забувати. Складні на вигляд речі – звісно, вони справді‑таки складні – дуже прості за своєю суттю, якщо збагнути мотиви, які ними рухають. Усе залежить від того, чого ви домагаєтеся. Мотив – це, так би мовити, джерело бажання. Важливо добратися до джерела. Докопатися до нього крізь поверхню складнощів, що називається реальністю. Копати й копати, аж поки докопаєтеся до самого джерела. І тоді, – Нобору Ватая вказав пальцем на карту за плечима, – усе кінець кінцем стане ясним. Так побудований світ. Нерозумні люди не можуть вибратися з‑під таких показних складнощів. Вони блукають у пошуках виходу з темряви і вмирають, так нічого й не зрозумівши в будові світу. Вони наче перебувають у лісових хащах або на дні глибокого колодязя і не знають, як звідти вибратися. Бо не розуміють принципів, яким підлягають речі. Їхні голови переповнені сміттям. Вони нічого не тямлять. Не можуть навіть розрізнити верх і низ, північ і південь. От чому вони не здатні добутися із цієї темряви.

Нобору Ватая зробив паузу, щоб його слова запали в голову слухачів, і вів далі:

– А втім, забудьмо про таких людей. Не заважатимемо їм збитися з дороги, якщо вони цього хочуть. Нам треба зробити багато чого важливішого.

Слухаючи його промову, я щораз більше закипав гнівом. Настільки, що аж задихався. Він удавав, що промовляє до світу, а насправді звертався тільки до мене. Безперечно, за цим стояв якийсь підступний, протиприродний задум. Крім мене, ніхто про це не знав. Саме тому Нобору Ватая зміг використати таку велетенську систему, як телебачення, щоб передати мені якесь закодоване послання. Я міцно стиснув кулаки в кишенях. Бо не міг дати виходу злості, поділитися нею з кимсь, а тому почувався в цілковитій самотності.

Я перетнув фойє, заповнене людьми, що слухали Нобору Ватая, не пропускаючи жодного слова, й попрямував коридором, що вів до номерів. Там стояв уже знайомий мені чоловік без обличчя. Коли я підійшов ближче, він повернув до мене своє безлике обличчя й безшумно перегородив мені дорогу.

– Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати.

Однак гострий біль, наче від глибокої рани, яку завдав мені Нобору Ватая, підстьобував мене вперед. Витягнувши руку, я відсторонив чоловіка без обличчя. Він захитався, немов тінь, і відступив убік.

– Я ж про вас турбуюся, – пролунав позаду його голос. Кожне його слово вгризалося мені у спину, як гострий осколок шрапнелі. – Якщо ви пройдете далі, то вороття назад не буде. Вас це влаштовує?

Не звертаючи на нього уваги, я, однак, швидким кроком рухався вперед. Я мушу знати. Не можу бозна‑доки тут блукати.

Я йшов начебто знайомим коридором, побоюючись, щоб безликий чоловік мене не зупинив, але, озирнувшись, нікого позаду не побачив. Обабіч довгого звивистого коридору тяглися однакові двері. На кожному з них висіла табличка з номером, але в які з них провели мене минулого разу, ніяк не міг пригадати. Тоді пам’ятав, а тепер зовсім забув. Відчиняти ж усі двері поспіль не годилося.

Якийсь час я безцільно блукав коридором сюди‑туди, поки не натрапив на коридорного з тацею в руках. На таці стояла повна пляшка «Cutty Sark», відерце з льодом і дві склянки. Я пропустив його і непомітно подався вслід за ним. Срібляста полірована таця раз у раз поблискувала відбитим світлом плафонів. Коридорний ні разу не обернувся. Випнувши підборіддя, він прямував кудись розміреним кроком та іноді насвистував увертюру із «Сороки‑злодійки» – те місце, де в гру вступають барабани. Його свист звучав майстерно.

Коридор виявився довгим, та більше нікого я не зустрів. Нарешті парубок зупинився перед однією кімнатою і тричі тихенько постукав. Через кілька секунд хтось відчинив двері, й парубок зайшов усередину. Я притулився до стіни, намагаючись сховатися за великою китайською вазою в коридорі, й чекав, коли він вийде. Номер кімнати був 208. «Так, 208! – подумав я. – І чого це я досі не міг його пригадати?»

Парубок довго не виходив. Я поглянув на годинник – стрілки невідомо коли зупинилися. Я взявся розглядати й нюхати одну за одною квіти у вазі. Надзвичайно свіжі, вони зберігали запах і колір, наче їх щойно зрізали в якомусь саду. Можливо, вони ще не помітили, що їх відділили від коренів. Маленька крилата комашка залізла в середину бутона червоної троянди із соковитими товстими пелюстками.

Хвилин через п’ять коридорний нарешті вийшов, з порожніми руками, як і раніше, з випнутим підборіддям. Пішов тією ж дорогою, що й прийшов, і як тільки зник за рогом, я вже стояв перед дверима. Затамувавши подих, я нашорошив вуха: чи не почую чогось ізсередини. Однак там – нічичирк! Тоді я рішуче постукав. Як і коридорний: тихо, тричі. Відповіді не почув. Трохи почекавши, постукав сильніше, знову тричі – також без відповіді.

Я сторожко повернув ручку, і двері безшумно відчинилися. У кімнаті панувала непроглядна темрява, але крізь щілину у щільних завісках проникала вузька смужка світла, й, уважно придивившись, я зміг розгледіти обриси вікна, стола і дивана. Так, це був номер, де я минулого разу зустрівся з Критою Кано. Готельний люкс: вітальня, за нею – спальня. На столику вітальні ледь‑ледь видніла пляшка «Cutty Sark», склянки й відерце з льодом. Коли я відчинив двері, світло з коридору, відбившись від сріблястого металу відерця, зблиснуло, немов вістря гострого ножа. Я зайшов у цю темряву й зачинив за собою двері. У номері було тепло, у повітрі висіли густі пахощі квітів. Затамувавши подих, я прислухався. Рука трималася за ручку дверей – на випадок, якщо доведеться звідси забиратися. У номері напевне хтось був. Хтось же попросив принести віскі, лід, склянки й відчинив двері коридорному.

– Світла не вмикайте, – почувся жіночий голос зі спальні. Я відразу його впізнав. Він належав загадковій жінці, що кілька разів дзвонила мені по телефону. Я відпустив ручку дверей і повільно, навпомацки рушив крізь темряву в напрямі голосу. У задній кімнаті пітьма була густіша, ніж у вітальні. Зупинившись у проймі між двома кімнатами, я напружив зір.

Почулося щось схоже на шурхіт простирадла, у темряві злегка хитнулася чиясь тінь.

– Нехай буде темно, – промовила жінка.

– Гаразд. Світла не вмикатимемо, – сказав я і міцно схопився за одвірок.

– Ви самі прийшли? – запитала вона якось утомлено.

– Авжеж, – відповів я. – Я так і думав, що зустріну тебе тут. А якщо не тебе, то Криту Кано. Мені треба знати, куди пропала Куміко. Адже все почалося з твого дивного дзвінка. Після того, наче з перевернутої коробки, посипалися химерні речі, одна за одною. І нарешті зникла Куміко. Ось чому я прийшов сюди. Сам. Не знаю, хто ти така, але в тебе є якийсь ключ до цієї історії. Правда?

– Крита Кано? – обережно поцікавилася жінка. – Ніколи не чула цього імені. А що, вона також тут?

– Не знаю. Але я кілька разів тут з нею зустрічався.

Вдихнувши повітря, важке, застояне, я знову відчув сильні пахощі. Напевне, десь у кімнаті стояла ваза з квітами. Десь у темряві вони дихали й коливалися. У цій задушливій атмосфері я почав утрачати зв’язок зі своїм тілом. Здавалось, ніби я став крихітною комашкою, що намагається проникнути між велетенські пелюстки. Там на мене чекає солодкий нектар, пилок і ніжні тичинки. Вони потребують мого вторгнення і втручання.

– Послухай, передусім я хотів би знати, хто ти. Ти сказала, що знаєш мене. А от я ніяк не можу пригадати, хто ти. Хто ж ти така?

– Хто я така? – повторила за мною жінка, однак без тіні насмішки. – Знаєте, я хотіла б чогось випити. Ви не могли б приготувати дві порції віскі з льодом? Гадаю, ви також вип’єте зі мною.

Я зайшов у вітальню, відкоркував нову пляшку, кинув шматки льоду в склянки й налив дві порції віскі. У темряві я витратив на це досить багато часу. Повернувся зі склянками до спальні.

– Поставте на столику в узголів’ї, – сказала жінка. – А самі сідайте на кріслі при кінці ліжка.

Я зробив, як було сказано: одну склянку поставив на столик в узголів’ї, а з власною склянкою сів віддалік на кріслі з бильцями, оббитими тканиною. Очі, здавалось, трохи звикли до темряви. Було видно, як у ній повільно ворушилися якісь тіні. Жінка начебто підвелася на ліжку. Дзвякнув лід у склянці, і я зрозумів, що вона п’є. Я також ковтнув свого віскі.

Вона довго нічого не казала. Поки тривала мовчанка, запах квітів здавався ще сильнішим, ніж перед тим.

– Ви справді хочете знати, хто я? – спитала жінка.

– Я ж заради цього сюди прийшов, – відповів я, але мій голос прозвучав у темряві невпевнено.

– Ви справді прийшли дізнатися, як мене звати?

Замість відповіді я кашлянув, але цей звук пролунав також дивно.

Жінка кілька разів потрусила шматками льоду в склянці.

– Ви хочете знати моє ім’я, та, на жаль, я не можу нічого вам сказати. Вас я знаю дуже добре. І ви мене також. Однак я не знаю, хто я.

Я похитав у темряві головою.

– Я не зовсім добре розумію, що ти кажеш. Уже втомився від твоїх загадок. Мені потрібне щось конкретне, за що я міг би вхопитися. Тверді факти, якими я скористався б як важелем для того, щоб силоміць відімкнути двері. От чого я хочу.

Здавалось, жінка видушила із себе глибоке зітхання.

– Тору Окада‑сан, відгадайте моє ім’я. А втім, не треба. Ви його вже знаєте. Вам досить його пригадати. Якби ви його пригадали, я могла б звідси вибратися. І тоді, гадаю, зуміла б допомогти вам відшукати вашу дружину Куміко. Якщо ви хочете знайти її, то постарайтесь пригадати моє ім’я. Це важіль, який вам потрібен. Ви не маєте часу, щоб нічого не робити. Кожен день запізнення віддаляє від вас Куміко.

Я поставив склянку з віскі на підлогу.

– Скажи мені, де ми перебуваємо. А ти давно тут? Що робиш?

– Вам уже пора йти, – раптом, наче отямившись, сказала жінка. – Якщо той чоловік вас побачить, то, гадаю, матимете неприємності. Він набагато небезпечніший, ніж ви думаєте. Може вас убити. І нічого дивного в цьому не буде.

– А, власне, хто він такий, той чоловік?

Жінка нічого не відповіла. А я не знав, що ще сказати. Здавалось, ніби я зовсім утратив орієнтацію. У кімнаті запанувала глибока, задушлива тиша. Я відчув, що мене охопила гарячка. Можливо, під дією квіткового пилу? Його малюсінькі частки, змішуючись з повітрям, проникали мені в голову й розладнували нерви.

– Послухайте, Окада‑сан! – знову озвалася жінка. Її голос звучав тепер по‑іншому: раптово змінився, злившись водно з в’язким повітрям кімнати. – Ви не хотіли б ще раз мене обняти? Заволодіти моїм тілом? Усю обцілувати? Можете робити зі мною все, що захочеться. А я зроблю вам навіть таке, чого не зробить ваша дружина Куміко. Почуватиметеся таким щасливим, що на все життя не забудете… Якщо ви…

Раптом хтось зловісно постукав у двері – впевнено, наче забивав цвях у щось тверде.

Рукою, простягнутою з темряви, жінка схопила мене за зап’ястя.

– Ідіть сюди, – прошепотіла вона. Її голос тепер набув природного звучання. Ще раз пролунав стукіт у двері: двічі, з однаковою силою. «Напевне, я не замкнув дверей», – подумав я.

– Ну, швидше! Вам треба звідси забиратися. Для цього є тільки один спосіб, – сказала вона.

І я пішов крізь темряву туди, куди жінка потягла мене за руку. Почувся повільний скрип ручки дверей. Від цього звуку мені спину обдало морозом. Майже в ту мить, коли в темну кімнату з коридору увірвалося світло, ми прослизнули у стіну – холодну, драглисту, як велетенське желе. Щоб воно не потрапило в рот, я міцно стулив губи. «Я проходжу крізь стіну! – майнуло в моїй голові. – Для того, щоб перебратися з одного місця на інше». Однак така дія – проходження крізь стіну – здалася мені надзвичайно природною.

Я відчув, що язик жінки проник мені в рот. Теплий і м’який, він обмацував мене зсередини і переплітався з моїм язиком. Задушливі пахощі квіткових пелюсток гладили поверхню моїх легенів. Унизу живота проклюнулася статева жага. Та, міцно заплющивши очі, я стримав її. І невдовзі відчув, що сильно палає права щока. Це було дивне відчуття. Жодного болю, тільки жар. Я навіть не зрозумів, звідки він узявся – ззовні чи зсередини мене самого. Потім усе зникло: і язик, і запах пелюсток, і статева жага, і жар на щоці. Я пройшов крізь стіну й, розплющивши очі, опинився на другому боці – на дні глибокого колодязя.

Дата добавления: 2015-07-26