Щось схоже на відчуженість

Я сидів у темряві. Наді мною, наче якийсь знак, як і раніше, висів півмісяць світла, акуратно відрізаний половиною кришки колодязя. Однак до мене, на дно, не доходив жоден промінь.

З плином часу очі поступово звикали до пітьми. І невдовзі, піднісши руку до очей, я міг розрізнити її невиразні обриси. Навколишні предмети почали проступати в чорноті, наче лякливі створіннячка, що забули про обережність. Та хоч скільки очі звикали, темрява залишалася темрявою. Як тільки я на чомусь зосереджував свій зір, його обриси розпливались і беззвучно зникали в пітьмі. Можливо, її можна було б назвати «легкою пітьмою», але зі своєю густиною. Та іноді вона справляла набагато сильніше враження, ніж непроглядний морок. У ній я наче щось бачив і водночас – нічого.

У такій дивовижно неоднозначній темряві на мене з небаченою досі силою наринули спогади. Уривки різноманітних образів, що раз по раз виринали в пам’яті, були настільки яскравими в усіх подробицях, що, здавалось, їх можна було схопити руками. Я заплющив очі й згадав, як майже вісім років тому вперше зустрівся з Куміко.

Це сталося в чекальні університетської лікарні в Канда.[37]Мені доводилося бувати там майже щодня у справі успадкування власності нашого клієнта, який опинився на лікарняному ліжку. Цей чоловік років шістдесяти восьми мав величезне багатство – численні ділянки лісу в горах та землі, головним чином у префектурі Тіба. Його прізвище якось фігурувало в газетах серед найбільших платників податку. Та була в нього одна, так би мовити, пристрасть: він любив регулярно переписувати свій заповіт. У нашій конторі через важкий характер і дивні звички того чоловіка всі його остерігалися, та він був дуже багатий і за переписування заповіту платив нашій конторі немалі комісійні. Оскільки саме переписування не було важким, то ніхто й не думав скаржитися. Тож доручили цю роботу безпосередньо мені як новачку.

Оскільки я не мав адвокатського диплома, то, хоча вважалося, що цю справу доручено мені, насправді я був простим хлопчиком на побігеньках. Вислухавши клієнта, я передавав його побажання нотаріусу, який давав практичні юридичні поради (заповіти складаються за певною формою, відповідно до суворих правил, бо інакше вони залишаться невизнаними), накреслював його план і друкував чернетку. Я відвозив заповіт клієнтові для прочитання. Якщо ніяких питань не виникало, він переписував його власною рукою, підписував і завіряв особистою печаткою. Юридичною мовою це називається «власноручно складений заповіт», а тому від початку до кінця його має написати сам заповідач.

Готовий заповіт, вкладений у конверт і запечатаний, я відвозив до контори, немов дорогоцінний скарб, і там його замикали в сейф. Зазвичай справа на цьому закінчувалася, однак із цим клієнтом так просто все не обійшлося. Бо він, перебуваючи на лікарняному ліжку, не міг написати заповіту за одним разом. Оскільки заповіт був довгий, його переписування забрало цілий тиждень. Увесь цей час я їздив до лікарні щодня і відповідав на його запитання (адже і я вивчав юриспруденцію і в межах здорового глузду міг пояснити що до чого). А як чогось не знав, дзвонив до контори і запитував. Оскільки всі ці тонкощі – страшна нудота, то доводилось старанно добирати кожне слово. І все ж справа потроху рухалася вперед, і якщо так – я міг сподіватися, що нарешті ця виснажлива робота дійде кінця. Та коли, здавалось, кінець уже було видно, клієнт раптом згадував, що забув щось, або змінював заповіт. Якщо зміни виявлялися малими, їх можна було записати у вигляді додатку, а якщо значними, то доводилося все починати заново.

У всякому разі, усій цій тяганині не було краю. До того ж клієнту робили операцію, аналізи тощо, а тому, навіть прийшовши в призначений час до лікарні, я не завжди міг з ним зустрітись і поговорити. Бувало також, що він викликав мене на таку‑то годину, але потім казав, що почувається погано, і велів передати, щоб я прийшов іншим разом. Нерідко доводилося чекати зустрічі з ним дві‑три години. Через те я впродовж двох‑трьох тижнів майже щодня, марно гаючи час, просиджував у чекальні.

Як може здогадатися кожен, лікарняна чекальня – непривітне місце. Вінілова оббивка на диванах тверда, немов охололий труп, а повітря в ній таке, що, здається, захворієш, як вдихнеш його. По телевізору постійно показують саме дрантя, кава в автоматах – з присмаком вивареної газети. Обличчя всіх людей сумні, похмурі. Здається, ніби все це – ілюстрації Мунка до романів Кафки. Куміко також приходила щодня до лікарні – в перервах між лекціями в університеті відвідувала матір, яку поклали для того, щоб оперувати виразку дванадцятипалої кишки. Зазвичай на ній були джинси або коротка спідничка і светр, зачіска – «кінський хвіст». Почався листопад, а тому Куміко іноді одягала пальто. На її плечі висіла сумочка – завжди з кількома книжками, схожими на університетські підручники, та блокнотом.

Коли одного дня пополудні я вперше з’явився в лікарняній чекальні, Куміко вже сиділа на дивані й, схрестивши ноги в чорних черевичках, захоплено читала якусь книжку. Я сів навпроти й, поглядаючи на годинник через кожних п’ять хвилин, очікував зустрічі з клієнтом. Куміко майже не відривала від книжки очей. Пам’ятаю, я тоді відзначив, що в неї гарненькі ноги. Від споглядання її зовнішності мій настрій трохи посвітлішав. І я подумав: що, власне, відчуває молода дівчина з таким розумним обличчям та чарівними ніжками?

Після кількох зустрічей у лікарняній чекальні ми поступово завели сяку‑таку розмову, обмінювалися прочитаними часописами, їли фрукти, що залишилися у матері від гостей, що її відвідували. Нам було страшно нудно там, а тому ми відчували потребу в спілкуванні з однолітками.

Здається, від самого початку ми з Куміко якось розуміли настрій одне одного. Наше знайомство відбувалося не раптово, імпульсивно, з першого погляду, а досить стримано й повільно. Було таке враження, ніби два вогники поступово зближувалися, пливучи в безмежній пітьмі паралельно один одному. Що частіше я зустрічався з Куміко, то моє відвідування лікарні ставало щоразу менш обтяжливим. Виявивши це, я трохи здивувався – мені здалося, наче я випадково зустрівся з кимсь рідним, а не з чужою людиною.

Я часто думав, що було б добре побувати десь наодинці вдвох і докладно про все поговорити, а не перемовлятися кількома словами в лікарні в перерві між справами. І от одного дня я нарешті відважився і запропонував Куміко побачення.

– Здається, нам треба трохи розвіятися, правда? – сказав я. – Ходімо звідси куди‑небудь, де немає ні хворих, ні клієнтів!

На мить задумавшись, Куміко відповіла:

– Може, до акваріума?

Це було перше наше побачення. У неділю вранці Куміко принесла матері до лікарні переміну білизни, і ми зустрілися з нею в чекальні. Стояв теплий погідний день. На Куміко була порівняно проста біла сукня, поверх неї – довгий світло‑блакитний жакет. Із того часу я не переставав дивуватися, як вона вміло одягається – як простий одяг завдяки якійсь винахідливій дрібниці – підгорнутому рукаву або стоячому комірцю – набував особливої привабливості. Куміко ставилася до свого одягу з любов’ю і дбайливо берегла його. Прогулюючись поруч з нею під час побачення, я захоплювався, з яким смаком вона одягається. На блузці – жодної складки, спідничка – рівненько випрасувана, білизна – білосніжна, мовби щойно виготовлена, взуття – лискуче, без однієї‑однісінької плямочки. Дивлячись на її одяг, я уявляв собі, як у шухляді комода лежать старанно складені її блузки і светри, як у шафі висять у вінілових чохлах її спіднички та сукні. (Саме таку картину я побачив після одруження.)

Тієї неділі після обіду ми півдня провели разом у зоопарку Уено. Я думав, що при такій гарній погоді було б приємно просто прогулятися парком, і натякнув на це Куміко, поки ми їхали до Уено електричкою, але вона, напевне, від самого початку вирішила відвідати саме акваріум. Звичайно, я не заперечував, якщо вона цього хотіла. Бо саме тоді там відбувалася спеціальна виставка медуз, і ми почали оглядати одних за одними дивовижних медуз, зібраних з усього світу, – від маленьких, з палець, пухнастих, як вата, до чудовиськ, схожих на парасольку завширшки з метр, що, гойдаючись, плавали у своїх скляних баках. Хоча була неділя, відвідувачів налічувалося небагато. Можна навіть сказати, що акваріум був порожній. Мабуть, люди воліли подивитися у зоопарку на слонів і жираф, а не на медуз в акваріумі.

Хоча я не казав цього Куміко, та насправді я відчував огиду до медуз. У дитинстві я плавав у морі неподалік від дому і не раз натикався на їхні колючки, а відпливаючи від берега й непомітно опиняючись у круговерті цих слизьких холодних створінь, відчував шалений страх, наче мене затягло в якусь глибоку темряву. Та от саме тоді медузи мене не жалили, але в паніці я чимало води нахлебтався. А тому, якби моя воля, я облишив би виставку медуз, а натомість подивився б на звичайних тунців і палтусів.

Та, видно, медузи повністю зачарували Куміко. Вона зупинялася перед кожним скляним баком, нахилялася над ним і, немов забуваючи, що час спливає, була готова стояти там вічно.

– Гей, подивися‑но! – зверталася вона до мене. – Ти бачиш, які яскраво‑рожеві медузи бувають на світі! А до того ж, як вони гарно плавають, чи не так? Усе своє життя ось так ширяють морями цього світу. Правда, вони чудові?

– Ага, – відповідав я, та поки в товаристві Куміко проти власної волі приглядався до кожної медузи, то поступово почав відчувати, що задихаюся. Я непомітно замовк, кілька разів перерахував дрібні гроші в кишені й кілька разів витер рота хусточкою. А з моїх уст не сходила молитва: «От було б добре, якби ці скляні баки з медузами скінчилися!» Однак їм не було кінця‑краю. Виявляється, у морях усього світу їх видів водиться сила‑силенна! Хвилин тридцять я терпів, і від напруження в голові замакітрилося. Тож урешті‑решт, спершись об поруччя, я так знесилів, що сів на найближчу лавку. Куміко підійшла до мене і стривожено запитала, що зі мною сталося. Я чесно признався, що мені погано, що поки я дивився на медуз, мені голова закрутилася.

Куміко пильно глянула мені в очі.

– Справді. В тебе очі посоловіли. Щось неймовірне! Невже таке може статися, коли людина дивиться на медуз? – здивувалася вона й, потягнувши за руку, вивела мене з похмурого вологого акваріума на сонце.

Просидівши хвилин десять у парку й поволі глибоко віддихавшись, я поступово прийшов до тями. Приємно сяяло сліпуче осіннє сонце, раз по раз з тихим шелестом під вітром ворушилося сухе листя гінкго.

– Ну що, тобі краще? – невдовзі спитала Куміко. – Яка ти дивна людина! Чого ти відразу не сказав, що не зносиш вигляду медуз – настільки вони тобі огидні? – І вона засміялася.

Того недільного дня з чистим, бездонним небом і лагідним вітерцем обличчя людей, що прогулювалися парком, світилися радістю. Вродлива струнка дівчина вигулювала здоровенного кудлатого пса, старий у м’якому капелюсі стежив за внучкою, що гойдалася на гойдалці. Кілька парочок, схожих на нас, сиділи на лавках. Десь далеко хтось управлявся на саксофоні.

– Чого тобі так подобаються медузи? – запитав я.

– Та як тобі пояснити? Може, тому, що вони такі милі, – відповіла Куміко. – Коли оце недавно я на них дивилася, то раптом от про що подумала. Те, що ми зараз бачимо, – це лише невелика частина світу, чи не так? Ми звикли вважати: ось він, наш світ! А насправді світ набагато темніший, глибший – його більшу половину займають такі істоти, як медузи, хіба ні? Дві третини земної поверхні – океан, і неозброєним оком видно тільки його поверхню, так би мовити, його шкіру. А що ховається під нею – майже нічого не знаємо.

Потім ми ще довго прогулювалися парком, аж поки о п’ятій годині Куміко не сказала, що їй треба навідатися до матері в лікарню, і я провів її туди.

– Щиро дякую тобі за сьогоднішню прогулянку! – сказала вона на прощання.

Її усмішка світилася небаченим досі спокоєм. Помітивши це, я зрозумів, що за цей день трохи зблизився з нею. «Можливо, завдяки медузам!» – подумав я.

Після того ми ще кілька разів зустрічалися. Коли ж її мати, одужавши, виписалася з лікарні, а тяганина із заповітом мого клієнта вгамувалася й відпала потреба навідуватися до лікарні, ми зустрічалися щотижня – ходили в кіно, на музичні концерти або просто прогулювалися містом. При кожній зустрічі звикали одне до одного. Перебування з нею приносило мені радість, а коли ненароком ми торкалися одне одного, у мене тьохкало серце. Під кінець тижня робота переставала клеїтися. Я не сумнівався, що подобаюся Куміко. Бо інакше хіба щотижня зі мною зустрічалася б?

Однак форсувати наші стосунки я не спішив, бо помітив у Куміко якесь вагання. Конкретної причини в цьому я не вбачав, але в її словах і поведінці раптом проглядала якась невпевненість. Коли я щось запитував, вона на один подих спізнювалася з відповіддю. У таку мить я мимоволі відчував, що між нами мигала якась «тінь».

Настала зима, за нею – Новий рік. Увесь той час ми щотижня зустрічалися. А про це «щось» я в неї не розпитував, а вона сама нічого не казала. Зустрічаючись, ми куди‑небудь ходили, сиділи в кав’ярні, вели невимушені розмови про всяку всячину.

– Послухай, ти маєш коханця? – зважився я спитати одного разу.

Куміко глянула мені у вічі:

– А чому ти так думаєш?

– Просто чомусь так здається, – відповів я. У цей час ми прогулювалися безлюдним зимовим Імператорським парком Сіндзюку.

– Як це так здається?

– Мені здається, ніби ти хочеш щось сказати. Якщо можеш – кажи.

Вираз обличчя Куміко ледь‑ледь, майже непомітно, змінився. Можливо, вона все ще вагалася. Але від самого початку було зрозуміло, що вона відповість.

– Дякую, але, в усякому разі, мені нема чого сказати, вартого уваги.

– Але ж ти ще не відповіла на моє запитання.

– Про коханця?

– Ага.

Куміко зупинилася, зняла рукавичку й засунула в кишеню пальта. Потім узяла мою голу руку і стиснула у своїй теплій і м’якій долоні. Я відповів легким потиском своєї руки, і мені здалося, ніби пара, яку вона стримано видихнула, побілішала.

– Зараз можна поїхати до тебе на квартиру? – спитала вона.

– Звичайно, можна, – трохи здивувавшись, відповів я. – Я не проти. Тільки вона така, що нею не похвалишся.

Я тоді мешкав у районі Асаґая. Моя однокімнатна квартира на другому поверсі – невеличка кухня, туалет і душова завбільшки з телефонну будку – виходила вікнами на південь, за якими виднів склад якоїсь будівельної фірми. Нічим особливим непримітна, вона мала одну‑єдину перевагу – у ній було багато сонця. Зіпершись спинами об стіну, ми з Куміко довго сиділи, гріючись в його промінні.

Того дня я вперше обійняв її. Як тепер згадую, вона того дня прагла моїх обіймів. У певному розумінні спокусила мене. І не конкретно якимись словами. Просто коли я обхопив її за плечі, то зрозумів, що від самого початку вона цього хотіла. Відчувалося, що її тіло розм’якло й не чинило жодного опору.

Виявилося, що до мене Куміко ні з ким не мала фізичної близькості. Після любощів вона довго мовчала. Я намагався почати розмову, однак вона не відповідала. Прийняла душ, вдяглась і знову сіла під сонячним промінням. Не знаю чому, але сидячи поряд з нею, я також тривалий час мовчав. Сонце пересувалося по небу, а ми разом з ним – під стіною. Надвечір Куміко сказала, що їй пора вирушати. Я провів її до самого дому.

– Ти справді нічого не хочеш мені сказати? – ще раз спитав я її в електричці.

Куміко хитнула заперечливо головою.

– Та облиш це, – сказала вона тихо.

Більше на цю тему я її не допитувався. Урешті‑решт, вона сама віддалася мені, і навіть якщо не може висловити чогось про мене, то з плином часу все природним чином уладнається.

І після того ми щотижня зустрічалися. Зазвичай вона заходила до мене в гості, і ми займалися любов’ю. Коли обіймалися, тулилися голими тілами одне до одного, вона потроху розповідала мені про себе. Про різні події, які досі пережила, і що про них сама думає. Мало‑помалу я починав розуміти світ, який вона бачила власними очима. І потроху навчився розповідати, яким здається цей світ мені. Я глибоко закохався в Куміко, а вона сказала, що не уявляє собі життя без мене. Дочекавшись, поки вона закінчить університет, ми одружилися.

Після одруження ми жили щасливо, без особливих проблем. Однак іноді я відчував, що в її душі є закуток, куди я не можу проникнути. Скажімо, посеред якої‑небудь розмови – звичайної або серйозної – Куміко раптом замовкала. Без особливої причини (принаймні я про неї не здогадувався) і зовсім несподівано. Здавалось, наче йшла‑йшла й раптом – бах! – падала в яму. Така мовчанка тривала недовго, але після неї все ще здавалося, ніби думками вона десь далеко. Минало багато часу, поки вона нарешті знову ставала собою. На мої запитання вона навмання відповідала: «ага», «справді», «можливо». Здавалось, її голова думала про щось інше. Невдовзі після одруження, коли вона занурювалася в себе, я запитував, що сталося, і губився, бо побоювався, що своїми словами завдаю їй болю. Однак Куміко тільки відповідала з усмішкою: «Та нічого особливого» й через якийсь час верталася у свій попередній стан.

Пригадую, що така ж дивна розгубленість охопила мене при нашій першій фізичній близькості. Куміко, напевне, не відчувала тоді нічого, крім болю, і тому все її тіло напружилося. Але я розгубився не лише з цієї причини. Сюди домішувалося щось таке, що не вдається виразити словами, – дивне просвітлення, відчуття відчуженості. Я ловив себе на неймовірній думці, що тіло, яке обіймаю, належить не тій жінці, з якою ми, пригорнувшись одне до одного, щойно розмовляли, а іншій, яку мені непомітно підмінили. Обіймаючи, я гладив долонею її тендітну гладку спину і від цього дотику втрачав розум. Водночас здавалося, ніби Куміко страшно далеко від мене – десь в іншому місці й думає про щось зовсім інше, а я обіймаю чуже тіло, що випадково опинилося біля мене. Можливо, через це, незважаючи на збудження, я довго не міг скінчити.

Але таке відчуття залишилося тільки після першого разу. Потім виникла справжня близькість. Куміко стала чуйніше відгукуватися на мої пестощі. А перед тим усе для неї було вперше, а тому, напевне, я відчував щось схоже на відчуженість.

Перегортаючи в пам’яті спогади, я раз по раз протягав руку до стіни і сильно смикав драбину, щоб перевірити, чи вона тримається. Здавалося, що вона може зникнути в будь‑яку мить, і я ніяк не міг подолати страху. Думаючи про це, я не міг заспокоїтися. Я відчував, як лунко б’ється серце. Перевіривши драбину смиканням разів двадцять‑тридцять, я нарешті втихомирився. Вона була прив’язана до дерева міцно й просто так не відв’яжеться.

Я глянув на годинник. Його фосфоресцентні стрілки показували майже третю годину. Третю годину пополудні. Над головою все ще плив півмісяць світла. Наверху, напевне, сяяло сліпуче літнє сонце. Я уявив собі блискучу річкову бистрінь, зелене листя, що тремтіло під подувом вітру. Там панувало світло, а тут, під ногами, – морок. Досить трохи спуститися по драбині, як опинишся у такій глибокій темряві.

Я ще раз смикнув драбину й переконався, що вона тримається міцно. Прихилившись головою до стіни, заплющив очі й поволі поринув у сон, схожий на приплив.

Дата добавления: 2015-07-26