Повія в думках

Повернувшись додому, я знайшов у поштовій скриньці товстий конверт з листом від лейтенанта Мамії, на якому знайомим гарним почерком чорною тушшю було написане моє прізвище й адреса. Переодягнувшись і вмившись, я пішов на кухню і випив дві склянки води. Після того, передихнувши, розірвав конверт.

Він містив аркушів десять тонкого поштового паперу, дрібно списаних авторучкою. Я перегорнув їх і знову вклав у конверт. Почувався надто втомленим і не міг зосередитися, щоб прочитати такого довгого листа. Коли я пробігав очима по рядах ієрогліфів, вони здалися мені роєм дивовижних синіх комах. А в голові все ще ледь‑ледь відлунював голос Нобору Ватая.

Я розлігся на дивані й, ні про що не думаючи, заплющив очі. Зробити це в моєму тодішньому стані було зовсім неважко. Щоб ні про що не думати, треба зупиняти свою увагу коротко на різних дрібних речах. Коротко задуматись над якоюсь дрібницею – й відразу викинути її з голови.

Була майже п’ята година вечора, коли я нарешті зважився прочитати лист лейтенанта Мамії. Вмостився на веранді, спершись спиною об стовп, і добув з конверта аркуші паперу.

Першу сторінку заповнювали багатослівні побажання гарної погоди, подяка за недавню гостинність та вибачення за втому від його тривалого візиту й нецікавої розповіді. Лейтенант Мамія був великим знавцем етикету – реліктом епохи, коли правила пристойності вважалися важливим елементом повсякденного життя. Перебігши очима першу сторінку, я перейшов до наступної.

«Вибачте за надто довгу передмову, – писав лейтенант Мамія. – Я наважився потурбувати Вас цим листом з однією метою – хочу Вас запевнити: все, що я розповів Вам кілька днів тому, не вигадка, не безладні старечі спогади, а чиста сувора правда, до останнього слова. Як Ви знаєте, відколи скінчилася війна, минуло багато часу, а разом з ним, природно, змінилась і людська пам’ять. Пам’ять і думки старіють так само, як люди. Однак є думки, які ніколи не старіють, і є спогади, які не блякнуть.

Досі я нікому, крім Вас, не розповідав цієї історії. Можливо, переважній більшості людей вона здаватиметься нісенітницею. Усе, що виходить за межі їхнього розуміння, вони вважають абсурдом, не вартим жодної уваги. Я часто думаю: от було б добре, якби моя історія виявилася несосвітенною вигадкою! Усі ці роки я жив слабкою надією, що я помилився, що ця історія – марення або сон. Я неодноразово намагався себе переконати, що такого насправді не було. Та хоч як я старався загнати свої спогади в темряву, вони вперто поверталися назад і ставали щораз чіткішими. Немов ракові клітини, вони пустили коріння в моїй свідомості й угризлися в тіло.

Навіть зараз я можу до найменших подробиць згадати все, що тоді сталося, начебто це було вчора. Я стискаю руками пісок і траву, відчуваю їхній запах. Пам’ятаю обриси хмар, що пливли по небу. Відчуваю на обличчі сухий вітер, перемішаний з піском. Скоріше різні події, що сталися зі мною згодом, здаються мені маренням на межі сну та уяви.

У монгольському степу, в якому нема за що зачепитися погляду, замерзло й згоріло осердя мого життя – те, що можна назвати людським „я“. Потім, утративши руку в лютій битві з радянськими танками, що вторглися через кордон, я скуштував неймовірного лиха в холодних сибірських концтаборах, повернувся на батьківщину, майже тридцять років був скромним сільським учителем, а тепер на самоті обробляю землю. Усі ці роки здаються мені видивом на одну дію. Наче вони були й водночас – ні. Мої спогади перестрибують через часову руїну й повертаються назад, у степ Хулунбуїр.

Гадаю, причину того, чому моє життя зійшло нанівець, перетворившись на порожній кістяк, можливо, треба шукати у світлі, яке я побачив на дні того колодязя. У потоці яскравого сонячного світла, що заливало колодязь секунд на десять‑двадцять. Воно з’являлося несподівано лише один раз на день і так само несподівано зникало. Але в цій миттєвій світляній повені я побачив таке, чого не бачив ніколи в житті. А побачивши, став зовсім іншою людиною – не такою, як раніше.

Я досі, через понад сорок років, не можу збагнути суті того, що сталося тоді на дні того колодязя, що це було. А тому те, що я зараз скажу, – це лише один з моїх здогадів, що не має під собою логічної підоснови. Однак я думаю, що моя гіпотеза зараз найточніше відображає реальну картину того, що я пережив.

Монгольські солдати кинули мене в глибокий темний колодязь посеред степу, і я, пошкодивши ногу й плече, залишившись без їжі та води, просто чекав смерті. А перед тим я бачив, як здирають шкіру з живої людини. У такому особливому стані моя свідомість надзвичайно зосередилась, і коли яскраве світло на мить залило колодязь, я наче проник в її серцевину. І тоді я побачив якісь обриси. Усе навколо мене заливало сліпуче світло, а я перебував у самій середині його потоку. Мої очі нічого не бачили. Але в осліплих на мить очах щось почало вимальовуватися, набирати форми. Щось живе. Як під час сонячного затемнення, воно напливало на світло чорною тінню. Однак я не міг визначити її форму. Воно рухалося до мене, щоб передати мені щось схоже на небесну благодать. Я, тремтячи, жду, але воно – чи то передумало, чи то часу забракло – не підійшло. За мить до того, як набрати обрисів, воно розчинилось і зникло в потоці світла, яке також згасло. Його час закінчився.

Так тривало цілих два дні. Повторювалося одне й те саме. Щось виринало з потоку світла і, не набравши форми, зникало. Я страждав на дні колодязя від голоду й спраги. Мук зазнав страшних, але в кінцевому рахунку не це було найважливішим. Найбільше я страждав через те, що в потоці світла не міг чітко побачити обрисів того чогось. Це був голод, спричинений нездатністю бачити те, що треба бачити, і жага зрозуміти те, що треба зрозуміти. Я ладен був умерти, аби тільки як слід це щось роздивитися. Справді так думав. Ладен був жертвувати будь‑чим.

Однак воно покинуло мене назавжди. Усе закінчилося тим, що я не отримав небесної благодаті. І, як я вже казав, моє життя після виходу з колодязя стало схожим на порожню шкаралупу цикади. А тому, коли наприкінці війни радянські танки ввірвалися в Маньчжурію, я попросився добровольцем на передову. І в сибірському концтаборі я навмисне старався, щоб опинитися в найтяжчих умовах, але так і не вмер. Як тієї ночі пророкував капрал Хонда, я повернувся на батьківщину й прожив на диво довге життя. Пригадую, як тоді я зрадів, почувши його слова. Та пророцтво обернулося скоріше на прокляття. Бо я не лише не вмер, а не зумів умерти. Як казав Хонда, добре, що я цього не знав.

Не спізнавши одкровення і благодаті, я змарнував своє життя. Усе, що було в мені живого й тому мало якусь вартість, остаточно вмерло, згоріло дощенту в тому сліпучому світлі. Можливо, жар, який випромінювало одкровення і благодать, спопелив мою серцевину. Мені несила терпіти цей жар, а тому я не боюся смерті. Ба більше, фізична смерть була б для мене навіть порятунком. Вона назавжди позбавила б мене муки бути собою, звільнила б з в’язниці, з якої нема виходу.

Вибачте, що знову й знову втомлюю Вас своєю довгою розповіддю. Однак ось що я хочу Вам сказати: я – людина, що за випадкових обставин втратила життя і прожила без нього понад сорок років. І як людина з таким життєвим досвідом вважаю, що людське життя обмежене вужчими рамками, ніж думають люди, втягнені в його круговерть. Світло проливається на людину на короткий час – можливо, на кілька секунд. Коли воно зникає, а людині не вдається зловити одкровення, що міститься в ньому, то другої нагоди зробити це не буде. І тоді, можливо, їй доведеться решту життя провести в глибокій самотності і каятті. У такому похмурому світі вона не може чогось сподіватися. В її руках залишається тільки недовговічний кістяк того, що було.

Та хоч би там що, я радий, що зміг з Вами зустрітися і розповісти цю історію. Щоправда, не знаю, чи вона вам стане у пригоді, але завдяки цьому я, здається, досяг своєрідного порятунку. Хоч і слабкого, однак дорогоцінного, мов скарб. Я бачу знак провидіння в тому, що Хонда‑сан привів мене до цього. І подумки молюся, щоб ви, Окада‑сан, жили щасливо».

Я ще раз уважно перечитав листа від самого початку і поклав назад у конверт.

Хоча лист мене надзвичайно вразив, у моїй уяві залишив тільки далекі й туманні образи. Я вірив лейтенанту Мамії і міг сприймати за правду те, що він вважав фактом. Однак зараз такі слова, як «факт» або «правда», мене особливо не переконували. Найбільше в листі мене зацікавило його невдоволення тим, що він не може описати й пояснити все, як йому хотілося б.

Я подався на кухню випити води, потім трохи поблукав по дому. У спальні сів на ліжко й розглядав одяг Куміко, розвішаний у шафі. «Як, власне, я жив досі?» – подумав я. Добре розумів те, що сказав Нобору Ватая. Я розсердився на його слова, та, якщо добре подумати, він мав рацію.

«Минуло шість років, як ви одружилися. І що ти робив увесь той час? Нічого. Звільнився з роботи і тільки ще більше ускладнив життя Куміко. Тепер ти без роботи, без планів на майбутнє, а в голові – якщо казати відверто – саме сміття», – сказав він. І я мушу визнати, що це правда. Якщо бути об’єктивним, за цих шість років я справді не зробив нічого змістовного, а в моїй голові саме сміття. Я – ніщо. Як він сказав.

Та невже я справді ускладнив життя Куміко?

Я довго дивився на її сукні, блузки і спіднички у шафі. Тіні, що залишилися після неї. Втративши господиню, вони безсило висіли на плічках. У ванні я добув з шафки флакончик туалетної води фірми «Christian Dior», отриманий від когось як подарунок, зняв ковпачок і понюхав – запах був такий же, як і того ранку, коли Куміко виходила з дому. Повільно вилив його вміст у раковину. Рідина потекла у зливник, і сильний запах квітів (я ніяк не міг пригадати їхньої назви) заповнив ванну, несамовито розбудивши мою пам’ять. Умившись і почистивши зуби в цих різких пахощах, я вирішив навідатися до Мей Касахари.

Як завжди, я чекав Мей, стоячи на доріжці, позаду дому Міякави, але вона так і не з’явилася. Спершись об огорожу, я смоктав лимонну карамельку й думав про лист лейтенанта Мамії. А тим часом навколо стемніло. Прождавши марно десь з півгодини, я махнув рукою. Напевне, Мей кудись пішла.

Я повернувся доріжкою до нашого дому, переліз через стіну. Всередині дому витали тихі синюваті літні сутінки. І сиділа Крита Кано. Мені видалося, ніби я бачу сон. Та ні, це відбувалося наяву. У повітрі все ще плив запах туалетної води, яку я розлив. Крита Кано сиділа на дивані, поклавши руки на коліна. Я підійшов, але вона навіть не ворухнулася, ніби час у ній зупинився. Увімкнувши світло, я сів на стільці навпроти.

– Двері були незамкнені, – сказала вона нарешті. – От я і зайшла.

– Та нічого. Зазвичай я не замикаю дверей на ключ, коли виходжу з дому.

На дівчині була біла мережана блузка, пишна бузкова спідничка, у вухах – великі сережки, на лівій руці – два браслети, які мене ошелешили, бо такі ж були на ній, коли я бачив її уві сні. Зачіска і макіяж – як завжди. Волосся гарно укладене й закріплене лаком, наче вона щойно вийшла з перукарні.

– У мене обмаль часу, – сказала дівчина. – Уже пора вертатися. Та будь‑що я хотіла б з вами поговорити. Ви зустрічалися сьогодні з моєю сестрою та Ватая‑саном, чи не так?

– Так, зустрічався, але не сказав би, що наша розмова була приємною.

– А мене ні про що не хочете запитати?

«І чого це всі ставлять мені якісь запитання?» – подумав я.

– Хотів би знати більше про Нобору Ватая. Мені здається, що мушу знати про нього.

Крита кивнула.

– Я також хотіла б знати про Ватая‑сана більше. Сподіваюсь, сестра, напевне, вам уже розповідала, що ця людина давно колись мене збезчестила. Я не можу говорити тут про це зараз, може, потім розкажу. В усякому разі, це сталося всупереч моїй волі. Звичайно, була домовленість, що я матиму з ним статеві стосунки, а тому це не було зґвалтування у звичному розумінні. Однак він мене збезчестив. І тим самим сильно змінив мене як людину. Та все одно я зуміла вистояти. Ба більше, внаслідок пережитого і завдяки допомозі сестри я піднялася на вищий рівень. І все ж факт залишається фактом: Нобору Ватая всупереч моїй волі зґвалтував мене й збезчестив. Це був неправильний і небезпечний вчинок. Адже я могла зовсім пропасти. Розумієте?

Звісно, я не розумів.

– Окада‑сан, я мала і з вами статевий зв’язок, але він був правильним як за метою, так і за способом. Мене не опоганив.

Я дивився на її обличчя, як на стіну з різноколірними плямами.

– Зі мною?

– Так, – відповіла вона. – Спочатку я користувалася тільки ротом, а вдруге все пішло по‑справжньому. Обидва рази в тій самій кімнаті. Пригадуєте? Першого разу було обмаль часу, тому довелося спішити. А от удруге я мала трохи більше часу.

Я не знайшовся, що відповісти.

– Другого разу я наділа сукню вашої дружини. Блакитну. На зап’ясті лівої руки мала ці самі браслети. Правда? – Крита Кано простягла до мене ліву руку з двома браслетами.

Я кивнув.

– Звичайно, насправді ми не кохалися, – сказала вона. – І досягали ви оргазму не в мені, а в думках. Розумієте? Придумана свідомість. І все‑таки ми обоє переконані, що це між нами відбувалося.

– Навіщо все це здалося?

– Щоб знати, – відповіла Крита. – Знати більше й глибше.

Я зітхнув. Що й казати, безглузда розмова! Однак Крита Кано описала мій сон цілком точно. Проводячи пальцем по губах, я невідривно дивився на її браслети.

– Може, в мене не все гаразд з головою, але я так і не зрозумів, що ти сказала, – промовив я сухо.

– У вашому другому сні, Окада‑сан, під час любовної гри замість мене з’явилася незнайома жінка, правда? Хто вона – я не знаю. Може, для вас це якийсь натяк. От що я хотіла сказати.

Я мовчав.

– Вам не треба почуватися винним через те, що мали зв’язок зі мною, – сказала дівчина. – Ви ж знаєте, Окада‑сан, я – повія. Раніше торгувала тілом, тепер – свідомістю. Усе проходить через мене.

Після цих слів Крита Кано піднялася з дивана, стала навколішки біля мене і взяла мої руки у свої, м’які, теплі і маленькі.

– Окада‑сан, обійміть мене, будь ласка, – сказала вона.

Обійнявши її, я, чесно кажучи, зовсім не знав, як поводитися, хоча не вважав, що зробив щось неправильно. Чому так вважав – пояснити не можу, просто так мені здалося. Я обхопив руками її струнку фігуру, ніби збирався танцювати. Крита була набагато нижчою від мене, тому її голова сягала до мого підборіддя, а груди притулилися до живота. Вона пригорнулася щокою до моїх грудей і беззвучно плакала. Мою теніску зволожували її теплі сльози. Старанно укладене волосся дівчини злегка хилиталося. Здавалось, усе це мені сниться. Та це не був сон.

Ми досить довго сиділи в такій позі, та раптом Крита Кано, ніби щось згадавши, відхилилася від мене.

– Окада‑сан, дякую. Мені пора йти. – Хоча вона щойно гірко плакала, її грим майже не розплився. Дивовижне відчуття реальності пропало.

– Ти ще прийдеш коли‑небудь до мене уві сні? – запитав я.

– Не знаю, – відповіла вона, ледь хитнувши головою. – Не знаю, але, будь ласка, довіряйте мені. Що б не сталося, не бійтесь і не остерігайтеся мене. Добре?

Я кивнув.

І Крита Кано пішла.

Нічна пітьма стала ще густішою. Теніска на грудях промокла наскрізь. Я не міг заснути до самого досвітку. Сон не брав, а крім того, я боявся заснути. Здавалось, як заплющу очі, то мене відразу поглине сипучий пісок і затягне в інший світ, з якого не буде вороття. Я просидів на дивані до ранку, попиваючи бренді й роздумуючи над розповіддю Крити Кано. Навіть коли розвидніло, її дух і запах туалетної води фірми «Christian Dior» витали в домі, немов ув’язнені тіні.

Дата добавления: 2015-07-26