Романтична історіографія в США. Дж. Бенкрофт

Романтичні впливи проявилися також у молодій історіографії США, яка переживала період становлення. Політичні проблеми молодої держави, віра у особливу місію Нового Світу стосовно “старої” Європи були сприятливим ґрунтом для американського романтизму. Специфіка америк. Романтизму → відсутність середньовіччя у США → нема з чим порівнювати розвиток історичного знання, потреба знайти інший, ніж у Європі простір для порівняння. Основний елемент – америк. війна за незалежність → міф про особливу місію Америки та творення нового ідеального суспільного устрою.

Провідним істориком т.зв. “ранньої школи” був Джордж Бенкрофт (1800-1891), який завершував освіту у Геттинґенському університеті, звідки виніс головні ідеї ліберального романтизму. Беручи активну участь у політиці (морський міністр, посол у Лондоні й Берліні), Бенкрофт не полишав історичних студій, підсумком яких стала 10-томна “Історія Сполучених Штатів” (1834-1874). Історію він розглядав через втілення ідеї моральності, яку пов’язував з християнством, а також конкретного народу, який обраний Богом для її втілення. Зрозуміло, що таким “вибраним” народом вчений вважав американський, який розвивається у напрямку до досконалості. Причиною цього стало не тільки провидіння, але й сприятливі природні умови Америки й еміграція туди кращої частини європейців-пуритан, які привнесли у свідомість нової нації “дух свободи”, що став її неодмінним атрибутом. Він привів до утворення нової нації, а значить згодом приведе і до появи нової держави. Ідеалізував постаті творців держави. На базі його праці (успішно перевидавалася 20 разів) формувалася ідеологія формування американської держави.

Послідовники – Джордж Мотлі, Вільям Прескотт. → вивчення історії колоній.

49. Соціальна історія позитивізму: головні методологічні постулати (Конт, Спенсер)

Перша половина ХІХ ст. ознаменувалася не тільки ідейними баталіями навколо проблем політичного устрою і прав народів, але й швидким індустріальним розвитком передових західно-європейських країн, а також пов’язаного з ним прогресу природничо-наукових знань. Успіхи прикладних наук створювали підстави для внесення серйозних коректив у світобачення, у наукову картину світу. Ряд нових ідей, які підносилися до рангу універсальних, змушували дослідників по-новому подивитися й на конкретні галузі життя. Серед них була ідея еволюції, запроваджена Ч.Лайєллем стосовно геологічних явищ, і дещо пізніше застосована Ч.Дарвіним до органічного світу. Нові здобутки наукового пізнання знайшли відбиття у філософії позитивізму, яка прагнула протиставити раціонально-споглядальному світобаченню Просвітництва і Романтизму таке розуміння світу, яке б ґрунтувалося на раціонально-емпіричних засадах. На противагу досить довільним розумовим побудовам, які часто заводили дослідників у сферу ірраціонального (духу), виникли міркування про необхідність опертя науки на позитивних, емпірично верифікованих (перевірених) знаннях. Виразником цих нових тенденцій стала філософія позитивізму, яка поряд з природними явищами включила в обрій своїх зацікавлень також людину й суспільство.

Засновником філософії позитивізму вважають французького вченого Огюста Конта (1798-1857). Заслуга Конта полягала в тому, що він переглянув поширену на той час класифікацію наук, розташувавши їх відповідно до історії виникнення, розвитку, ускладнення предмету і зростання складності досліджуваних явищ. З класифікації виникало, що найбільш складному живому організму — суспільству — повинна відповідати нова наука “соціальна фізика”, яку пізніше Конт назвав “соціологією”. Свої міркування французький мислитель виклав у кількох великих працях — 6-томному “Курсі позитивної філософії” (1830-1842), “Позитивістському катехизисі” (1851), багатьох інших, в тому числі 4-томному “Заповіті Огюста Конта”. Соціологія, на думку Конта, повинна будуватися за взірцем природничих наукових дисциплін, на фундаменті виявлення докладних фактів і встановлення законів — зв’язків між явищами, що повторюються. За аналогією з цими науками вчений запропонував розглядати суспільство, як “соціальну систему”, що складається з певних елементів, кожен з яких виконує в ній відповідні функції. Він писав:”Я доведу, що існують такі ж визначені закони розвитку людського суспільства, як і закони падіння каменя” Виходячи з цього, Конт виокремив “соціальну статику”, що вивчає суспільний порядок, і “соціальну динаміку” або теорію суспільного прогресу — закони розвитку і зміни соціальних систем. Конт проголосив, що відкрив “великий основний закон” розвитку людства, який полягає у проходженні трьох прогресивних стадій розвитку свідомості (людського розуму): ”теологічної”, зміст якої розкривається у міфологічно-релігійному мисленні, “метафізичної”, коли людина оперує абстрактними схемами, і “позитивної”, у ході якої на основі емпіричного вивчення встановлюються закони взаємодії явищ. Позитивна (наукова) стадія людського мислення є вищим щаблем історії суспільства, якому відповідає раціональний суспільний устрій, що формується вченими, промисловцями й банкірами. Спільними зусиллями вони забезпечать торжество наукової організації соціуму. Суспільний устрій зумовлюється гармонійним поєднанням трьох головних підстав — матеріальної, духовної і моральної, яким відповідають три інститути — держава, церква і сім’я. Три ступеня (стадії) розвитку є головним законом історії, а її рушійною силою — ідеї. Суспільний організм, за Контом, ґрунтується на сукупності поглядів, думок, котрі, поступово змінюючись, впливають і визначають всі інші сторони людського життя. У такому вигляді концепція Конта мало чим різнилася від просвітницької філософії історії. До того ж соціальні явища вчений зводив до конкретної галузі — психології, дотримуючись погляду, що соціальні явища є прямим відбиттям колективної психології (людського духу). Історичний процес перетворювався у системі Конта на прямолінійний рух, еволюцію, зумовлену дією незмінних законів. Проте, соціологічна схема, метод і висновки французького мислителя мали неабияке значення для розвитку науки в цілому й історичної зокрема. Їхнє значення полягало у запровадженні соціологічного методу вивчення суспільства, який передбачав погляд на соціум, як на цілісний організм, систему, котра розвивається завдяки дії певних чинників. Конт закликав у наукових дослідженнях відмовитися від відповідей на спекулятивно-метафізичні питання, а зосередитися на отриманні позитивних знань, заснованих на можливостях їхньої емпіричної перевірки. Його соціологія закликала усунути з історичних досліджень усе те, що несло відбиток емоцій, суб’єктивних фантазій. Вплив позитивізму на інтелектуальне життя Європи і Америки був величезним. Прихильники наукової історії розвинули різні сторони історичної соціології Конта. Ідеї здобуття “позитивного” історичного знання у поєднанні з джерелознавчими закликами Л.Ранке спричинили посилення уваги професійних дослідників минулого до вдосконалення, насамперед, “техніки” опрацювання документів і підготовки історичних праць, у яких відхилення від інформаційного змісту джерела вважалося мало не “зрадою” науки. Скрупульозна докладна робота з джерелами стала стандартом фахівців від історії. Позитивістської методології, а скоріше її загальних гасел притримувалася більшість європейських істориків другої половини ХІХ ст. Проте, не так багато істориків розвивали теоретичну сторону історичної соціології позитивізму. Найбільше послідовників Конта у теорії було у Франції. Серед них — засновники провідного історичного часопису Франції “Ревю історік” (“Історичний огляд”) Г.Моно, Г.Фаньєз, Фюстель де Куланж, Е.Лавісс, П.Ренан.

Соціологічне бачення історії знайшло гідних наступників у Анґлії, де позитивістська філософія в цілому була збагачена еволюційним вченням. Заслуга у цьому належала анґлійському філософу і соціологу Ґерберту Спенсеру (1820-1903). Будучи інженером за освітою, Спенсер добре знав математику і природничі науки. Отримавши спадок, він полишив роботу і розпочав життя незалежного вченого. Спираючися на еволюційне вчення Ч.Дарвіна, анґлійський мислитель створив систему “синтетичної філософії”, яка об’єднала усі теоретичні науки того часу. Свою доктрину він виклав у десяти томах, кожен з яких починався зі слова “Підстави” — “Підстави біології”, “Підстави психології”, в тому числі й “Підстави соціології”. Спенсер декларував, що на відміну від Конта, який створив опис походження ідей, прагнув подати картину походження речей, тобто зовнішнього світу. Стрижневою ідеєю його вчення був закон еволюції, який діє у зовнішньому світі, що включає природу живу й неживу, а також людину й суспільство. За цим законом усі зовнішні (поза свідомістю) речі є результатом інтеґрації однорідної речовини і утворення різнорідних елементів, котрі функціонально взаємозв’язані у системі. Остання існує тільки в межах рівноваги, порушення якої провадить до руйнування системи й нового витка еволюції. Спенсер виокремив три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний (жива природа) і надорганічний (суспільство). Суспільство, таким чином, було включене у загальноеволюційний процес природи і представлялося Спенсеру логічним підсумком еволюції біологічних систем. Власне за аналогією з біологічним організмом анґлійський вчений будує свою соціологію. У ній розглядається еволюція “біологічної маси” (населення і матеріальні ресурси), яка диференціюється на соціальні групи та інституції; далі окрема структурна одиниця набуває своїх суспільних функцій, кожна з яких забезпечує інтеґральний розвиток системи. Порушення функцій одного з елементів структури (наприклад, посилення ролі держави і набуття нею громадських функцій) провадить до порушення рівноваги системи в цілому. У суспільстві, однак, на противагу біологічному організму, не складові елементи служать цілому, а ціле (суспільство) існує заради частин — його членів. Соціологічна теорія Спенсера представляє суспільство у вигляді реального предмету, “агрегату”, “організму”, який має певні особливості — його частини наділені мисленням та почуттями і тому суспільство є дискретним цілим, всі елементи якого менш- більш вільні і розсіяні. Проте, суспільство, як і всі інші системи, підлягає дії закону еволюції — інтеґрації і диференціації, в ході яких зростає роль регулюючого елементу — держави. Змістом його еволюції є прогрес, постійне поліпшення умов життя (хоча згодом вчений визнав також можливість суспільного регресу), котре у підсумку повинно призвести до “ідеального” стану. Найбільш складним завданням для Спенсера було розмежування соціології та історії. Остання тоді користувалася високим престижем і впливами. Тому вчений вважав соціологію “справжньою” історичною наукою, а традиційну історію зараховував до описово-розповідних дисциплін. Спенсер критикував сучасних йому традиційних істориків за волюнтаризм і біографізм, нездатність зрозуміти залежність людської діяльності від рівня культури даного суспільства, яка, в свою чергу, зумовлена економічним і технічним розвитком, що створює підстави для практичної реалізації людських здібностей. Назагал Спенсер наполягав на системно-соціологічному дослідженні історії людства, в якому слід вивчати структурні елементи соціальної системи — соціальні інститути; саме останні є предметом зацікавлення як історії, так і соціології. Учений прислужився серйозному прогресу соціології, формуванню впливового у ХХ ст. структурно-функціонального методу. Проте, позитивістсько-натуралістичний підхід анґлійського вченого принижував роль людини у соціумі й переоцінював дію природних закономірностей. Доктрина Спенсера дала поштовх створенню ряду спекулятивних соціологічних теорій, як от соціального дарвінізму, расово-антропологічної школи тощо. Вплив позитивістського натуралізму на історії відбився слабше і виявився згодом, у ХХ ст., у застосуванні методу системно-структурного дослідження соціальних інститутів.

Дата добавления: 2015-07-17