Філософська історія Гегеля.

Логічне завершення ідеї Фіхте й Шеллінґа знайшли у творчості видатного німецького філософа Ґеорга Вільгельма Фридріха Геґеля (1770-1831). Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов’язаного і суперечливого руху, об’єднаного ідеєю Абсолютного Духу (Бога). Підставою для нього послужила логіка понятійного мислення, котру він переніс на абсолютний розум. Саме останній через діалектику розвитку проявляє себе в історії природи та історії людства, прагнучи самототожності через самопізнання. Релігія й філософія мають перед собою один кінцевий об’єкт — Абсолютного Духа, якого релігія осягає у формі уявлень, а філософія — через систему понять. Абсолютний Розум є у Геґеля абсолютною тотожністю ідеального і реального, об’єктивного і суб’єктивного. За таких умов Бог є буттям, тотожнім мисленню, і мисленням, тотожнім буттю, або мисленням, що осягає своє власне буття. Від найабстрактніших категорій буття і небуття Геґель розпочав будувати власну філософську систему, яка у підсумку є розкриттям логіки і послідовності саморозвитку та самопізнання Абсолютного Розуму, який проходить стадії Ідеї — Духу — Абсолюту. Відповідно й свою систему мислитель поділяє на три частини, які викладає у “Енциклопедії філософських наук” — “Науці логіки”, “Філософії природи” і “Філософії духу”. Вони відбивають три стадії саморозвитку Абсолюту: від ідеї до її втілення у речах і до самопізнання у розумі.

Стосовно історії Геґель пропонує “новий” її різновид — філософію історії (хоча остання вже була запроваджена просвітницькими мислителями). Його філософія, однак, є не міркуванням на тему історії, а самою історією, піднесеною до вищого щабля, історією, осягненою через зрозуміння причин, а не фактів. Сутність історії Геґель розуміє як прогрес духу в усвідомленні та розкритті свободи. Дух проявляється у реальному житті, мусить бути конкретним і предметним, а в історії він повертається до самого себе, втілюючись у мінливих формах об’єктивізації. Загальна схема суджень Гегеля виглядає таким чином: на першому етапі саморозвитку Духу він осягає своє тілесне втілення і тому є природним — цим займається наука, зокрема антропологія; далі Дух, розвиваючи та вдосконалюючи тілесні й вольові прояви, досягає другого ступеню — самоусвідомлення, яке розкривається у феноменології Духу; на третій стадії, досягаючи самоусвідомлення своєї ідеальної сутності, він стає об’єктом психології. Суть вчення про суб’єктивний Дух полягає у неперервному зростанні і посиленні духовного, ідеального начала — свідомості, самосвідомості й їх синтезу — розуму. Далі Дух об’єктивізується у реальному житті, проявляючися у праві і моральності, які є реалізованими, відповідно, зовнішніми й внутрішніми сторонами свободи. Об’єктивний Дух на ґрунті суспільних відносин і здійснення моральності підноситься до самоусвідомлення у формах сім’ї, громадянського суспільства й держави. Кожна з цих форм у “тріадній” логіці Гегеля є дальшим проявом розвитку Духу — від втілення через самоусвідомлення до самореалізації. Вищою формою тут є держава, яка долає суперечності приватних інтересів. Об’єктивний Дух виходить на арену світової історії як світовий Дух, представляючи собою активну, рушійну силу. Усі народи, нації, раси є знаряддям світового Духу, але він є носієм прихованої до часу історичної необхідності для людей, за межі якої вони не можуть вийти. Тому історія є прогресом свободи, який слід пізнати у його необхідності. Всесвітня історія виявляє свій рух і розвиток через діяльність народів, які почергово виступають на світову арену і втілюють ті чи інші ступені світового Духу. Геґель виокремлює три послідовні щаблі розвитку світового Духу: деспотичний східний світ, античний греко-римський світ, германо-християнський світ. Кожен з народів, маючи характерні національні риси, вносив у пізнання і реалізацію ідеї свободи свою частку, просуваючи вперед ціле людство. Німці, за логікою мислителя, були найвищим втіленням ідеї світового Духу. У кожного народу-нації світовий Дух знаходив своєрідний прояв, відбиваючися у формі “народного” (національного) духу. Але найвищим виявом “народного” духу є держава, оскільки вона є останньою формою субстанціональності суб’єктивного Духу. Народ без держави не має ніякої історії. Високо оцінюючи Французьку революцію, вчений, тим не менше, “пальму першості” у світовому прогресі віддаєнімцям, які встановили “розумний” державний устрій, що є зразком для інших народів. Геґелівська філософія історії завдяки логіці й діалектиці була найстрункішою з усіх тогочасних філософій історії, становила кульмінацію раціонально-конструктивної розумової творчості, постулюючи зміст, мету і метод пізнання історії. Раціоналістичне багатство висловлених німецьким мислителем ідей було настільки різноманітним, що давало підстави як для конструювання об’єктивно-ідеалістичних, так і суб’єктивно-ідеалістичних та матеріалістичних. Наразі німецька класична філософія найбільше підходила для “підправлення” зайвого оптимізму Просвітництва і пояснення краху сподівань на пришестя “царства Розуму”. Панлогістичний метод Геґеля вже у сучасників викликав критичні зауваження. Але він послужив підставою, на якій виникли наступні філософсько-історичні доктрини, включаючи позитивізм і марксизм. Натомість у інший бік спрямував погляд один з критиків Геґеля німецький філософ А.Шопенгауер (1788-1860). У невеликому есе “Про історію” він полемізував з Геґелем і приходив до висновку про неможливість будь-якої філософії історії, оскільки історія, в сутності, весь час демонструє одні й ті ж індивідуально-вольові людські прояви. Таким чином, підсумовував філософ, проникнути у феноменальний світ уявлень неможливо. За світом історичних проявів, на його думку, залишалася увесь час одна й та ж незмінна індивідуально-вольова сутність. Ідея прогресу категорично заперечувалась цим вченим. Подібні погляди у другій половині ХІХ ст. розвинув також ще один німецький філософ Ф.Ніцше.

44.Німецька історична школа права. Савіньї, Ейхгорн.

Класичною історико-теоретичною моделлю, створеною на засадах романтизму, є концепція історичного пізнання діячів німецької історичної «школи права». Її засновниками вважаються історики права Ф. Савіньї та К. Ейхгорн. Основні погляди історичної школи права були викладені вперше Савіньї((1779-1861). У віці 21-го року він став професором Марбурзького університету, а пізніше посідав посади ректора Берлінського університету й міністра юстиції Пруссії.) в 1815 р. в праці «Про поклик нашого часу до законодавства». Савіньї виступив як проти історіософських поглядів філософів-просвітителів та раціоналістичних методів в науці права, так і проти перенесення на німецький ґрунт юридичних норм, вироблених Французькою революцією. Савіньї доводив, що кожне право, як і будь-яка державна форма, не створюється волею законодавця та свідомою діяльністю уряду; жодні закони не в змозі створити чогось нового. Вони можуть тільки регулювати існуючий порядок речей. Законодавство – це не справа випадку, не прояв особистої волі законодавця, а результат суспільного розвитку, який проходить непомітно, а його ґенеза сягає доісторичних часів. Право, як і мова та звичаї, повинно мати свої провінціалізмі загальне право – настільки ж неможливе, як і загальна мова. Цей висновок розповсюджується згодом і на всі історичні явища. Кожне століття, згідно з Савіньї, не привносить щось довільне та нове, а є продовженням старого та творить у нерозривному зв'язку із своїм минулим. Історія – це не просте зібрання прикладів, але єдиний шлях до істинного пізнання нашого сучасного стану. Тільки за допомогою цього історичного пізнання законодавець в стані проникнути в істинний дух народу та створити правові норми відповідно з цим духом. Найбільш завершеним викладом історизму Савіньї була його шеститомна «Історія римського права в середні віки». У ній вчений доводить, що із зникненням Римської імперії римське право продовжувало існувати, піддаючись відповідно із «духом народу» та вимогами епохи поступовим Змінам. Таким чином, через призму права Савіньї стверджував ідею наступності епох.

Концептуальні положення, розроблені Савіньї, були розвинуті в поглядах Ейхгорна, (1781-1854), який провадив плідну науково-педагогічну діяльність у Геттинґенському університеті (пізніше — Берлінському). Він на відміну від свого попередника, поставив перед собою завдання показати не розвиток римського права, а історію суто німецького права, тобто права, що випливає із німецького «національного духу». Його праця «Історія німецького права та держави» є класичною в галузі німецького права. Ейхгорн вивчає розвиток права з перших його проявів у германців до 1815 р., розбиваючи його історію на чотири періоди. Кожний період розпочинається оглядом політичної історії, потім викладається державне право та його джерела, далі аналізуються приватне право, права різних етанів, канонічне право, суд та військовий устрій, фінанси та адміністрація. Таким чином висвітлюються всі аспекти суспільного життя, наскільки вони отримали Свій вияв в установах та законах. Основна ідея Ейхгорна закладена в IV томі, де він зазначає: «Держава, її устрій та закони не є продуктом людської сваволі, а результатом органічного, підпорядкованого своїм власним законам розвитку». Формулює Ейхгорн також й іншу концептуальну ідею історичної «школи права» – ідею народного духу. Під нею розуміли характер, здібності, світогляд народу, що знайшло своє відображення в галузях літератури, мистецтва, права та установ. Щоби пізнати явища історії, необхідно піднятись до «народного духу», а пізнати останній можливо, лише звертаючись до цих явищ. Теоретичні новації, введені в історіографію історичною школою права – ідея розвитку, ґенези, «народного духу», мали значний вплив на подальший розвиток історичної науки.

45.Історичні погляди Леопольда фон Ранке.

Крайнощів “історичної школи права” вдалося уникнути визначному німецькому історикові Леопольду Ранке (1795-1886). З його ім’ям пов’язане формування напряму “німецької класичної історії”, який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. Складаючися в атмосфері романтично-ідеалістичних віянь, погляди Ранке брали до уваги не лише традиції філософської історії, але й досвід, який випливав з конкретних джерелознавчих студій, що поширилися від початку ХІХ ст. Треба згадати, що тоді у німецьких університетах було здійснено глибокі перетворення, які усунули засилля єзуїтів і атмосферу клерикалізму. З легкої руки Ранке була запроваджена нова форма занять — семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним їх обговоренням.

Національне пробудження стимулювало інтерес до джерел, які починають масово публікувати університети й наукові товариства. До середини століття у німецьких державах уже діяло 44 історичні товариства, більшість з яких займалася пошуком й публікацією документів. Така робота вимагала розробки наукових методів, а також техніки опрацювання джерел. За таких обставин 1824 р. побачила світ праця Ранке “Історія романських і германських народів” з методологічним додатком “Критика новітніх історіографів”. Загалом книга відрізнялася багатством фактичного матеріалу і докладністю його опрацювання. Роботу помітили й автора запросили викладати курс всесвітньої історії у Берлінському університеті, де він від 1834 р. запровадив джерелознавчі семінари, в яких виросла низка талановитих німецьких й зарубіжних істориків, що поширили вироблену вчителем методику історичного дослідження. За період тривалого, понад 60-річного творчого життя Ранке опублікував серію багатотомних монографій з історії Середземномор’я, Німеччини, міжнародних відносин, а у 85-річному віці розпочав роботу над “Всесвітньою історією”, встигши написати перші 10 її томів. За своїми поглядами на історію Ранке був прихильником філософського провіденціалізму, який протистояв раціоналізму Просвітництва. Вважав, що провидіння у кожну нову епоху знаходить конкретний прояв у державі, котра, у свою чергу, є твором конкретного народу. Держава — це підсумок цивілізаційного прогресу і вищої ідеї людського співжиття, моральний і політичний чинник об’єднання особистостей. Інтереси окремої людини повинні підпорядковуватися державі, а політика є визначальною сферою суспільного буття і тому заслуговує на головну увагу з боку дослідників. Ранке не погоджувався з правовою школою Савіньї щодо визначальної ролі права, акцентуючи увагу на міжнародному житті, на взаємодії держав. Так, явище Французької революції він пояснював реакцією суспільства на втрату Францією панівних позицій на континенті, прагненням повернути їх. У такому підході знайшло відображення своєрідне поєднання геґельянства і романтизму. Але на відміну від обох названих підходів німецький історик вважав можливим і доцільним пізнання дійсного минулого науковими методами, які повинні відновити реальність попередніх станів держави настільки, наскільки вона відбита у джерелах. Ця реальність може бути майже виключно політичною, тому що тільки держава, як прояв абсолютного духу, у конкретній діяльності нації є втіленням ідеї історії. Держава, таким чином, була вищим досягненням людської спільноти і виключною формою здійснення провіденціального призначення цивілізаційного розвитку. Визнаючи можливість емпіричного пізнання минулого, Ранке великої ваги надавав методиці опрацювання джерел, твердив, що іншої історії, ніж вона є у джерелах, немає. Тому слід уважно поставитися до вивчення документів. Ранке сформулював широко знане положення щодо завдання історика — писати історію “так, як це було насправді” (“wie es eigentlich gewesen”), вимагаючи суворого дотримання документальних фактів. Тільки за таких умов історія спроможна подати об’єктивний образ минулого, що є відбиттям загального божественого задуму.

Отже, для творчості Ранке було характерним:1) впевненість у невіддільності процесу історичного розвитку від дії в ньому трансцендентальних сил; саме вони, а не внутрішньо притаманні історичному процесу закономірності визначають його хід. 2) Історичний розвиток у Ранке в своїй основі є запереченням прогресу як зміни нижчих форм вищими; визнання єдиним методом науки історії індивідуалізуючого, ідеографічного методу; 3)опис – центральний пункт та основний зміст історичного дослідження; твердження про пізнаваність емпірично даних фактів та явищ історичної дійсності та розгляд, як головного, для історика завдання їх викладення; 4) теза про те, що зображення об'єктивної істини, що є метою науково-історичного пізнання, відкидає, а не передбачає необхідність для історика керуватись певними філософськими, політичними, моральними і т. п. суб'єктивними поглядами.

46.Історична творчість Томаса Бабінгтона Макколея.

Томас Бабінгтон Маколей (1800- 1859) - британський державний діяч, історик, поет і прозаїк вікторіанської епохи. Протягом останнього десятиліття свого життя він працював над п'ятитомною «Історією Англії» - капітальною працею, що заклала основи вігівського прочитання національної історії. Маколей, син шотландського підприємця-аболіціоніста, закінчив Трініті-коледж (Кембридж). Ще в студентські роки він привернув увагу літературної громадськості своїми віршами, есе та опублікованими в «Единбурзькому огляді» за 1825 р. етюдом про Мільтона.

Отримавши юридичну освіту, Маколей мріяв про кар'єру не законника, а політика. У 1830 р. його обрали до Британського парламенту і він активно включився в дебати, що передували великої парламентської реформі 1832 року. Красномовство Маколея висунуло його в перші ряди британських ораторів і зробило його одним з лідерів партії вігів. Особливо значна була його роль в ухваленні закону про скасування рабства.

У 1833-38 роках Маколей займає високі посади в адміністрації Британської Індії(був членом Верховної ради при віце-королю Індії). Прибічник ідеї переваги англійської політичної моделі над усіма іншими, він намагався прищепити індійському суспільству смак до свободи слова і впровадити в правову систему Індії принцип рівності англійців та індусів перед законом. Йому належить проект кримінального уложення, що заклав основи кримінального законодавства не тільки в Індії, але і в інших британських колоніях. З метою згуртування багатонаціонального індійського суспільства Маколей наполіг на повсюдне введення англійської в якості обов'язкового мови навчання, стояв у витоків індійської системи освіти. Зусилля Маколея у сфері освіти, призвели до формування в Індії цілого покоління проанглійски налаштованих інтелектуалів (т. зв. «Діти Маколея»).

Після довгоочікуваного повернення з індійської «заслання» на батьківщину в 1839 р. Маколей обрався до парламенту від Единбурга і в уряді лорда Мельбурна (1839-41) займав посаду військового міністра. Після повернення влади до вігів в 1846 р. очолив Відомство генерального підскарбія. Три роки по тому був обраний ректором університету Глазго. Починаючи з 1849 Маколей з головою поринає в історіографічні студії. Він задався метою написати історію Англії від «славної революції» 1688 до смерті Георга III (1820), в якій прагнув показати перевагу ліберальної ідеології та політичної платформи вігів, очистивши національну історію від вигадок консерваторів (торі). Маколей задумав твір меншого обсягу, що мав охопити значний хронологічний період, але у міру написання праця «катастрофічно наростала», так що автор був змушений обмежитися лише 14-річним періодом. Йому вдалося довести свою працю до смерті Вільгельма III (1702), якого він вважав найвеличнішим з англійських монархів. Центральне місце в національній історії Маколей відводив поваленню Стюартів і «славній революції».

Перегляд усталених думок щодо подій царювання Вільгельма III справив значний резонанс. П'ять томів історії Маколея розійшлися по Британської імперії рекордними тиражами. Вони були перекладені майже всіма європейськими мовами. Читачів привертав в «Історії Англії» своєрідний, не позбавлений витонченості стиль, який протягом півстоліття після смерті письменника панував в англомовній публіцистиці. Будучи за природою швидше ритором, ніж безстороннім вченим, Маколей розсипав по сторінках своєї «Історії» незабутні, безапеляційні судження. Спростувати їх допитливим історикам-професіоналам німецької школи не було особливо складно. До середини XX століття репутація Маколея як історика сильно погіршилася, незважаючи на зусилля з продовження вігівської історіографічної традиції, початі племінником Маколея - Джорджем Тревельяном.

Твори: «Мільтон», 1825; «Макіавеллі», 1827; «Війна за спадкування іспанського престолу», 1856.

47. «Героїчна історія» Томаса Карлайля.

Складною і неоднозначною була історична творчість англійського публіциста й історика Томаса Карлайля (1795-1881), який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. Він теж засудив жахи Французької революції, пояснивши їх жорстокістю старих порядків, які викликали гостру реакцію простого народу. Разом з тим, він ідеалізував середньовіччя, коли, на його думку, панували прості нрави та рівновага між станами, котра забезпечувалася освіченим і благородним монархом. У збірці лекцій-есеїв «Про героїв, Культ героїв та Героїчне в історії», 1840 р. він обстоює тезу про те, що історичний процес – це не «сукупність абстракцій, діаграм і теорем», а наслідок дії «безмежного числа біографій реальних людей. Зміни у цьому процесі зумовлені вольовими імпульсами героїв-вождів, які притягують маси. У праці “Герої, поважання героїв і героїчне в історії” (1844) він у дусі ідей Шопенгауера переніс центр ваги історичного процесу з об’єктивного світу у свідомість видатних осіб, вольові імпульси яких здатні визначати історичну дійсність. Вчений стверджував, що історія є нічим іншим як біографією видатних осіб — героїв. Усі історичні епохи — продукт їхньої творчості. Герой, на думку вченого, був “єдиною стійкою точкою у сучасній революційній історії”. У численних працях про О.Кромвеля, пруського короля Фридріха ІІ Карлайль намагався довести справедливість свого бачення історії. Проте, його погляди не отримали поширення серед істориків, натомість здобули визнання серед освіченої публіки.

Дата добавления: 2015-07-17