Історичні погляди Шарля Луї Монтеск’є

Вагоме місце у розвитку філософсько-історичних ідей посіли праці відомого політика, президента парламенту у м.Бордо Шарля Луї Монтеск’є де Секонда (1689-1755). Маючи постійну справу з практичними питаннями політики, Монтеск’єнеодноразово звертався до вивчення минулих політичних взаємин й інститутів. Упраці “Про дух законів” (1748) він порівняв системи правління різних часів,починаючи від давнього Риму, і прийшов до висновку, що всі вони змінюються взалежності від природно-кліматичних умов, традицій та звичаїв націй. Монтеск’є підходив до історії з подвійною міркою: з одногобоку, вона детермінована об’єктивними умовами (природою, кліматом, звичаями), а здругого, — законами світового Розуму, який є вищою інстанцією духовності. Вченийвіддавав належне успіхам природничих наук, постулюючи географічне середовище вякості провідного чинника у формуванні суспільних інститутів і національнихтрадицій, залишаючи водночас за розумом нерозривний зв’язок зі “світовим духом”,який проявляється у законотворчій діяльності народів.

35. Філософська історія французьких просвітників (Руссо, Вольтер, Тюрго)

Вольтер — Марі Франсуа Аруе (1694-1778) у ранніх історичних працях надавав вирішального значення індивідуальному розумові. Пізніше під впливом Лейбніца захопився ідеєю про напередвизначену гармонію руху історії. У підсумку це привело його до переконання про потребу не історії подій, а історії людей — їх звичаїв, взаємин, інститутів. Така історія повинна була на думку вченого вибрати найголовніші і найсуттєвіші прояви людського розуму, котрі провадили до цивілізації. Ані деталі правління королів, ані описи війн та конфліктів з точки зору цивілізаційного розвитку не мають великого значення, є швидше проявом людських блукань і помилок у пошуках “природного закону”. Така історія є розривом з традиційною теологічною і початком справжньої історії — “філософії історії” (так Вольтер назвав свою роботу 1765 р.). Ці положення вчений пропонував покласти у підстави оновлення історичної думки і намагався здійснити його на практиці. Історія у Вольтера була історією всього людства, історією вдосконалення людського розуму як цілого. З цією метою він одним з перших включив в обрій історії народи Азії, Африки і Америки, відомості про які нагромаджувалися у європейській літературі. Узагальнений виклад філософія історії Вольтера знайшла у праці “Дослід про звичаї та дух народів і про головні історичні події” (1756-1769), яка охопила період від VІІІ до середини ХVІІ ст. Розвиток людства він розглядав в контексті загальної еволюції природи, вищою ланкою якої є людина.

До вольтерівського розуміння історії наближуються ідеї, висловлені яскравим діячем Просвітництва Анн Робером Жаком Тюрґо (1727-1781). Хоча історією він спеціально не займався тим не менше залишив цікаві міркуваннястосовно суспільного прогресу в цілому. У декількох ранніх працях (“Послідовні успіхи людського розуму”, “Роздуми про всесвітню історію”) Тюрґо обґрунтував ідею поступального розвитку людства, як руху від нижчих до вищих стадій, від “дитинства” до “зрілості”. Великого значення надавав Тюрґо господарському прогресу, накресливши схему етапів зміни форм економічного життя, котра була запозичена багатьма його сучасниками. Загальний прогрес суспільства пов’язувався з вдосконаленням форм виробничої діяльності: від полювання і збирацтва до скотарства, далі — землеробства, ремесла. Але у підсумку, як і інші просвітники, Тюрґо зводив прогресс до вдосконалення людського розуму.

Жан-Жака Руссо (1712-1778) історія цікавила передусім з огляду вивчення форм суспільного устрою та виникнення станів, до чого причинився пошук відповіді на питання про походження соціальної нерівності. У праці “Суспільний договір” він спробував накреслити картину виникнення соціальної нерівності. Вчений виходив з того, що первісний стан людства був “природним” і люди, наближені до природи, не знали ані власності, ані держави, були рівними і вільними. Ріст чисельності населення, вдосконалення знарядь праці і способів господарювання поклали край “золотому віку”, покликали зростання виробництва продуктів і їх нагромадження, а далі — виникнення приватної власності і поділу на бідних і багатих. Відтак з’явилися майнова нерівність та гноблення одних іншими і “природний стан” руйнується. Багаті пропонують бідним укласти т.зв. “суспільний договір”, за яким виникає держава і утверджується панування багатіїв. Новий етап розвитку людства є часом несправедливості і гноблення, який продовжується до сучасної авторові епохи. Майбутнє полягатиме у

поверненні до “природного стану”, відновленні рівності і справедливості при збереженні цивілізаційних здобутків. Руссо не вважав прогрес цивілізації абсолютним благом, оскільки він, на його думку, віддаляв людство від природного стану, приносив із собою занепад моралі, зростання нерівності тощо. Мислитель порівнював розвиток людства з живим організмом, що проходить шлях від “дитинства” до “старості”, не поділяв оптимізму теоретиків прогресу щодо можливостей побудови розумного суспільства, закликав назад до первісного “природного” стану.

Дата добавления: 2015-07-17