Леонардо Бруні.

італійський гуманіст, письменник та історик, один з найвідоміших учених, які прикрасили собою століття італійського Відродження

Вивчав у Флоренції і Равенні спочатку юриспруденцію, а потім, за порадою грека Емануїла Хрізолораса, зайнявся у Флоренції вивченням класичної давнини. Займаючи з 1405 р. посаду папського секретаря, він супроводжував у 1415 р. Папу Іоанна XXIII на Констанцький собор. Після скинення цього тата (антипапи), Бруні повернувся до Флоренції, де взяв участь у справах республіки. Своїм твором «Historiarum Florentinarum libri XII» (Страсбург, 1610), яке, за наказом уряду республіки, Донато Аччіайуолі перевів на італійську мову (Венеція, 1473), він заслужив право громадянства у Флоренції і згодом був державним секретарем республіки.

Після його смерті Флоренція та Ареццо змагалися за право вшанувати свого гідного громадянина пристроєм йому чудових похорону і спорудженням пам'ятника. Заслуги Бруні з розповсюдження та заохочення вивчення грецької літератури складаються, головним чином, у його перекладах Аристотеля, Демосфена, Плутарха та ін. Відома повість «Deamore Guiscardi et Sigismundae filiae Tancredi» була кілька разів надрукована і неодноразово переведена на італійську та французьку мови. Його твір «Про правильне перекладі» - одна з перших спроб створити теорію перекладу.

Основа світогляду вченого - віра в безмежні творчі можливості людини і його одвічне прагнення до добра. Бруні також проповідував ідею всебічного розвитку особистості і засуджував аскетизм.

Його праці зміцнили позиції гуманізму, внесли нові важливі ідеї. Бруні обґрунтував нову концепцію людини та її роль у суспільстві, яка полягала у діяльності на благо держави. Він розробив основи науки “моральної філософії”, котра повинна була стати підставою виховання нових поколінь громадян — патріотів і гуманістів. У праці “Вступ до науки про мораль” вчений виклав власне розуміння вищого блага та інших категорій моральної філософії. Він вказав на мету людського життя, котра відбиває природне прагнення до досконалості й доброчинності, підкреслив, що досягнення життєвої мети спирається не тільки на моральне самовиховання, але й на інтелектуальні чинники, які повинні бути засвоєні освіченою особою — досвід, знання, розуміння, мудрість, мистецтво [131, 64-67]. Поважне значення мали історичні праці вченого, про що йтиметься далі. Серед багатьох італійських гуманістів, що розвинули світоглядні ідеї

23. Лоренцо Валла Серед багатьох італійських гуманістів, що розвинули світоглядні ідеї Відродження, слід згадати ще ряд видатних мислителів. Блискучий вчений і педагог Лоренцо Валла (1407-1457) здобув славу ще за молодих років, ставши у 23-річному

віці професором Павійського університету й надалі займав високі посади при королівських дворах і папській курії. У широко знаній праці “Про істине й хибне благо” вчений виступив гострим критиком аскетичної моралі, прихильником епікурейської етики. Визнаючи дуалізм людської природи (“тіло” й “душа”), Валла на відміну від християнської догматики пропагував їхню гармонію, яка знаходить найвищий вираз у насолодженні. У численних працях вчений полемізував з церковними теологами, формував свою філософську систему, котра синтезувала християнство з видозміненою філософією Епікура. Вищим благом і метою людського життя проголошувалося досягнення земного щастя, яке полягає у насолодженні тіла й душі, у досягненні радості буття для себе й оточуючих. По-новому вирішував Валла й проблему співвідношення світської культури і християнської віри. Він бачив у них дві незалежгі сфери духовного життя — сферу розуму й сферу емоцій, інтуіції. Тому він відмовляв церкві у праві на керівництво

духовним життям й втручання у світські справи.

Завдяки неабиякій особистій сміливості Валла як ніхто інший високо підніс принципи наукової критики, насамперед філологічної, будучи блискучим знавцем латини. Одним з перших Валла звернув увагу на історичний характер усіх знань, трактуючи її у неоплатонівському дусі. “Усі знання, — зазначав він, — уся культура випливають з історичного розуму”. Тому історію він ставив вище поезії, філософії та інших наук, оскільки вона засновувалась на “буквальній істині” (емпіричному знанні). У нього проявлявся т.зв. “лінгвістичний номіналізм”, своєрідна теорія пізнання, яка вимагала за кожним словом бачити реальну річ (хоча

першоосновою вважалося слово, а не предмет). Улюбленим афоризмом Валли був:”Якщо іменник не означає речі, не запитуй, що він означає”. За таких умов вчений, досліджуючи словесні конструкції, неминуче переносив погляд й на світ реальних предметів. Пізнавальні концепти італійського вченого виходили за рамки традиційного ренесансного світогляду, який в кращому разі апелював до античності. Валла приходить до висновку, що текст, писаний особою у певних історичних обставинах, несе відбиток тих обставин. Цей висновок торував шлях до пізнішого принципу історизму. Дослідження мови наштовхувало на думку про змінність умов життя в різні епохи. Такий підхід дозволив Валлі дати блискучі зразки філологічної критики, зокрема щодо деяких важливих історичних документів. У 1440 р. Валла написав трактат “Роздуми про підложність так званої Дарчої грамоти Константина”. З допомогою переконливих суджень і філологічної критики вчений зумів довести фальсифікат т.зв. грамоти Константина (ІV ст.), котра нібито передавала усю західну частину Священої Римської імперії під владу римських пап (згідно грамоти імператор здійснив цей акт після чудового зцілення від прокази, здійсненого папою Сильвестром). Піддавши гострій критиці зміст грамоти, вчений знайшов у ній масу невідповідностей і вигадок, котрі не узгоджувались з реаліями ІV ст., а були придумані у пізніші часи.

Антипапське спрямування твору Валли не викликало жодних сумнівів; автор відкидав претензії пап на світську владу, залишаючи за церквою лише духовну. За цей твір вчений був засуджений інквізицією до спалення на вогнищі, але пізніше, щоб не надавати розголосу справі, її було припинено, а автора — призначено апостольським секретарем, аби тримати під постійним контролем. На замовлення папської курії Валла перекладав на латинь Фукідіда і Геродота. тУ ХVІ ст. політична дійсність Європи стала більш різноманітною і

строкатою — утвердження національних держав, зміцнення абсолютистських порядків, боротьба династій за гегемонію, нарешті Реформація і Контрреформація визначали ідейне обличчя цього драматичного століття, якому політика і політикування у широкому розумінні цих термінів надали особливий вираз. У таких умовах історія та історична література набули поважного значення в обґрунтуванні насамперед політичних претензій — династичних, церковно-релігійних, станово- групових та інших. Не випадковим було й переміщення інтересу гуманістів від мовно-етичних проблем у історично-політичну сферу. Нова “політична” школа ще більшою мірою звернула погляди у минуле з метою “витягнути” практично корисний досвід політичної діяльності. Найповніше відбили вказані ідейні зміни італійські вчені Нікколо Макіавеллі і Франческо Гвіччардіні.

Дата добавления: 2015-07-17