Ерудитською історіографія. Ф. Бьондо

“Праґматичній” історіографії Бруні та інших італійських мислителів

протистояв напрям, який уґрунтував підстави наукової критики джерел і який можна назвати “ерудитською критичною школою” [55, 27]. Його представники були менш прив’язані до політичних пристрастей, з повагою ставились до джерел і фактів, намагаючись зберегти їх автентичність і претендуючи на об’єктивність опису подій. Критика джерел, усунення середньовічних нашарувань і фальсифікацій, відновлення “правди” складали головний зміст їхніх праць; такий підхід не передбачав якихось ширших узагальнень нагромадженого фактичного матеріалу, а лише докладний і послідовний опис перевірених фактів. Засновником напряму був Флавіо Бьондо (1392-1463) — політичний вигнанець з рідного міста Форлі, який понад 30 років прослужив апостольським секретарем папської курії. Визнання не одразу прийшло до цього вченого, котрий писав твори сухо й “не літературно”, а до того ж не був схильний до лицемірства й угодництва. Бьондо тривалий час збирав і вивчав джерела з минулого Риму й Італії, підготував декілька обширних праць, в яких подав описи політики, права, освіти, армії, культури давнього Риму. Найважливішою його книгою слід вважати “Декади історії від часу падіння Риму”, котра охоплювала опис подій від 412 р. до 1440 р. Загальна оцінка всього періоду була запозичена Бьондо з теологічної доктрини —“покарання” за гріхи людські. “Середні віки” він розглядав як період “поховання” античної культури й думки, закликав збирати та зберігати історичні пам’ятки.

Найбільше уваги Бьондо приділив відбору й критичному аналізові хронік та інших історичних творів, з яких намагався виокремити достовірну інформацію. Подав загальні принципи критики джерел, котрі з сучасного погляду представляються дуже простими й примітивними. Зокрема, підкреслювавнеобхідність правдоподібності і реальності вміщених у джерелах подій, віддавав

перевагу тим джерелам. котрі були найбільш близькими до описуваних подій, а значить й більш “правдивими” і т. д. Але вже сама постановка таких питань була свідченням уваги до методики історичного пізнання. Метод Бьондо продовжив його учень Помпоній Лето (1428-1498), який теж служив у папській курії. У Римі він утворив Академію, що отримала його ім’я і де збирались відомі вчені. За прикладом свого вчителя працював над історією Риму і його імператорів (праці “Пам’ятки м.Рим”, “Цезарі”). Продовжуючи традиції Бьондо, Лето критично ставився до джерел, викривав середньовічні спотворення у хроніках і церковній літературі, проводив ідею “повернення” до раннього християнства і

очищення його від пізніших нашарувань. Високо оцінював історію, яка навчає віднаходити правдивий образ людей і подій. “Історія діє на дух так само благодатно, як землеробство на тіло, — писав Лето. — Вона — лік, що рятує тіло від смерті, вона — образ життя”.

24. Нікколо Макіавеллі (1469-1527) тривалий час був дипломатом Флорентійської республіки і канцлером її уряду. Після повернення до влади клану Медичі він пішов у відставку і зайнявся переважно літературною діяльістю. У низці творів (“Монарх”, “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія”, “Історія Флоренції” та ін.) мислитель піддав аналізу минулий і сучасний йому досвід політичної діяльності, зробив висновки про її властивості. Історія служила йому тим тлом і матеріалом, з якого виростали узагальнені міркування про політику в цілому.

Як праґматик у історії він високо цінував минулий досвід і пропагував його роль у підготовці державних мужів. Будучи прихильником республіки, Макіавеллі тим не менше виступав за сильну абсолютистську владу, котра, на його думку, могла втілити в життя гуманістичні ідеали справедливого правління. Вивчення історичного матеріалу дозволило гуманісту зробити важливі спостереження стосовно минулого, яке створює можливості передбачати майбутнє через призму діяльності освічених правителів, збагачених політичним досвідом своїх попередників. “Той, хто уважно розглядає минулі події, — писав він, — здатний... передбачати майбутнє і застосовувати ті засоби, якими вже користувались у минулому”. Керівництво державою вимагає історичного досвіду, а слабкість багатьох правителів виникає з незнання історії.

У Макіавеллі хід історії залежить від видатних особистостей — політиків. Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх виникає з боязні втратити набуте. Внаслідок цього з’являються ворожнеча, боротьба і війни. Людина перебуває у постійній боротьбі з іншими. У кожній державі існує протилежність інтересів народу і аристократії, боротьба між якими є законом історії.

Історія рухається по замкненому колу, попередні ситуації постійно повторюються, приводячи у наслідку до піднесень і занепадів, котрі відбиваються у конкретних політичних формах. Зміни форм правління проходять весь час один і той же цикл: змінюється тиранією чи анархією, після чого цикл повторюється. Вчений будує абстрактну схему (концепцію), котра повинна представити зміну політичних форм як зміст всього історичного розвитку. За цією схемою він намагається побудувати історію Флоренції. Вісім книг “Історії Флоренції” були ілюстрацією його історичного методу. Спираючись на хроніки, праці гуманістів, доступні йому політичні документи, Макіавеллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану схему історії, не дуже дбаючи про те, щоб його опис був всебічним і об’єктивним.

Такий “вибірковий” метод дозволяв вченому сформулювати цілком нову думку: між явищами внутрішньої і зовнішньої політики держави, між станом країни та її дипломатією існує тісний зв’язок. Щоб зрозуміти суспільні явища, слід встановити їх причини, а для їх з’ясування потрібно логічно розташувати факти у струнку схему, яка приведе до бажаного висновку так само, як причини дадуть у підсумку наслідок.

Вчений у підсумку списує історію політичної боротьби, що ґрунтується на протистоянні партій і станів. Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі, яка відрізняла його від інших гуманістів. При цьому він не зупинявся і перед фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так, у праці “Життєпис Каструччіо Кастракані з Лукки” гуманіст подав ідеальний образ тирана і вождя гіббелінів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським уявленням про “освіченого” політика.

Вплив сміливих творів Макіавеллі (усі його твори інквізицією були “індексовані” — заборонені, а їх автор вже після смерті у 1559 р. був символічно спалений на вогнищі!) був величезним, особливо у ХVІ-ХVІІ ст. Не випадково французький політик кардинал Рішельє у ХVІІ ст. визнавав, що багато чим зобов’язаний творам Макіавеллі, а термін “макіавеллізм” і нині залишається синонімом продуманої підступної політики, заснованої на врахуванні людських слабощів.

25. Франческо Гвіччардіні Молодший сучасник Макіавеллі і перший його критик Франческо Гвіччардіні (1483-1540) теж належав до провідних політиків Флоренції, але дотримувався дещо відмінних поглядів на історію і політику. У творах “Роздуми з приводу роздумів Макіавеллі” і “Спогади” він висміяв намагання Макіавеллі встановлювати “історичні закони” і пропагувати ідеї “мудрої” політики. Свої погляди на історію і політику він виклав у праці “Історія Італії”, написаній на схилі літ. Гвіччардіні був більш обережний у поводженні з історичним матеріалом, критично використовував державні документи, описував політичні події в Італії з точки зору зіткнення інтересів станових груп і окремих осіб. Проте у методологічному плані вчений дотримувався подібних до Макіавеллі поглядів на історію. У нього історія є твором видатних політиків-правителів, котрі керуються майже виключно корисливими інтересами, честолюбством, амбіціями. А результат

політичної діяльності визначається випадком, “фортуною”.

Більш прискіпливе ставлення до джерел і фактів дозволило Гвіччардіні виявити приховані важелі тогочасної політики. Вчений звернув увагу на економічні і фінансові питання, які зумовлюють людські інтереси, намагався звести матеріальні прагнення на реалістичний ґрунт. Мова і стиль його творів не відзначались манірністю,а тяжіли до науковості й докладності (у той час був поширений анекдот про те, що одному із злочинців як покарання запропонували на вибір — піти на галери або перечитати усі твори Гвіччардіні; вибравши друге покарання, злочинець, ледве дочитавши до половини, попросився на галери!).

Дата добавления: 2015-07-17