Історія культури в німецькій романтичній історіографії: Шлегель, Фіхте, Шеллінг.

Історія людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку і збагачення знань, насамперед культурних здобутків, які й уможливлюють прогрес. Культура є підсумком і, водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер, один із перших німецьких романтиків, включає усе, що пов’язано з людською діяльністю — матеріальне життя, звичаї, право, релігію тощо. Культура зумовлена географічним середовищем, обставинами часу і місця, але назагал усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просувається до самопізнання й розкриття своїх необмежених можливостей. Кожний народ формує особливу культуру, що випливає з його психології, а ця — з географічних і звичаєвих моментів. Такий погляд розбігався з просвітницьким розумінням універсальної людини і спонукав до розгляду причин відмінностей між народами й культурами

Однією із перших історичних концепцій романтизму була теорія Ф. Шлегеля (1772–1829). Представника т. зв єнської романтичної школи, що започаткувала перший етап у розвитку німецького романтизму. Вихідним пунктом побудов вченого був лозунг «Повернення до порядку!», під яким розумілось заперечення ідеології французьких просвітителів, повернення ролі християнства як основи європейської культури. Ідеальною історичною епохою, на думку Шлегеля, було середньовіччя – тисячоліття до відкриття Америки та Реформації. У своїй «Філософії історії» Шлегель так визначає важливість середніх віків: «Тут відкриваються в великій кількості божественні сліди надлюдської могутності, що мали значний вплив на подальший хід історії». Розкриваючи суть своєї концепції середньовіччя, Шлегель підкреслює, що це був великий період єдності. Цей період був створений католицтвом та розвивався за трьома етапами. Спочатку йдуть три століття, коли християнська віра розповсюджується по всьому римському світу до свого остаточного тріумфа при Костянтині. Далі – п'ять століть хаотичного переходу від стародавності до нового устрою, які завершуються «релігійним творінням» Карла Великого – його імперією. Ця імперія розглядається, таким чином, як продукт релігійної творчості, в якій втілюється єдність держави та церкви. Далі йдуть сім століть християнської політики та науки. Християнство таким чином стає центром та одкровенням всієї історії. Незгоди Нового часу, на думку Шлегеля, своєю основною причиною мають відхід від ідеалів християнства і «середньовічної суспільної гармонії». Шлегель пропагує телеологічний погляд на історію, провіденціалізм – основний пункт його історіософії. Вперше в концепції Шлегеля проглядаються потайки ідеї «народного духу»: середньовіччя для нього – це не тільки ера християнства, але й початок діяльності германських племен, що згодом визначили культурний образ Європи.

Ще одним представником німецької романтичної історіографії був Йоганн Ґотліб Фіхте (1762-1814) — професор філософії Берлінського університету, походженням з ремісничого середовища. Лейтмотивом творчості Фіхте була ідея національної єдності Німеччини. У 1806 р. він оприлюднив свої університетські лекції під назвою “Характерні риси нинішнього віку”, у яких не погодився зі своїм учителем (І. Кантом) щодо оцінки теперішнього, як проміжного етапу до майбутнього “золотого віку”. Фіхте, повторюючи свого співвітчизника Шиллера, вважав необхідним вивчення минулого лише для кращого розуміння сучасного стану. Те нове, що вніс Фіхте у філософію історії, полягало у перенесенні логіки утворення понять на суспільне життя. Кожне поняття, на його думку, має логічну структуру, що складається з трьох фаз: тези, антитези й синтези. Поняття спочатку втілюється в чистій (абстрактній) формі, а вже потім породжує свою протилежність і реалізується між самим собою та цією протилежністю, утворюючи антитезу, яка, у свою чергу, заперечує попередню протилежність, творячи синтезу. Оскільки кінцевою метою будь-якого суспільства є свобода, то перенесена на суспільство логіка творення понять означала, що на кожному з етапів розвитку суспільства свобода, щоб піднестися на вищій рівень, повинна викликати свою протилежність. У прикладанні до історії логіка Фіхте вимагала розгляду прогресу через виникнення і подолання суперечностей, яке здійснюється в процесі пізнання. Тоді виходило, що історія є продуктом самодіяльності, передусім пізнавальної, усього людства. Ідеальний рух понять, що має місце у людському розумі при зіткненні з дійсністю, перетворювався у логіку історії. Раціоналістичний характер конструювання історії залишався без змін.

Ідеї Фіхте систематизував і розвинув його учень Фридріх Вільгельм Шеллінґ (1775-1854). Цей талановитий мислитель у систему свого вчителя запровадив ідею Абсолюту, що пронизує усе існуюче і виявляється у двох площинах — природі та історії. Остання складається з думок і дій різних розумів, кожен з яких є втіленням Абсолюту, оскільки містить у собі подвійне знання — знання про зовнішні речі і про самого себе. Хід історії є самоусвідомленням Духу, який спочатку творить світ речей, потім реалізується у розумі, котрий у історичному розвиткові “зближується” з Абсолютом. Логічне завершення ідеї Фіхте й Шеллінґа знайшли у творчості видатного німецького філософа Ґеорга Вільгельма Фридріха Геґеля

Дата добавления: 2015-07-17