Вагання Августина при виборі способу життя

«Аж ось я вже дійшов до тридцятого року життя (обгоряння) і грузну в тому самому болоті теперішніх радощів, що завжди тікали від мене й розсипалися, коли я йшов і повторював «завтра знайду, очевидне явиться мені і я більше не випущу його, Ось прийде Фавст і все пояснить мені»;».

Et ecce iam tricenariam aetatem gerebam, in eodem luto haesitans aviditate fruendi praesentibus fugientibus et dissipantibus me, dum dico, 'cras inveniam. ecce manifestum apparebit, et tenebo. ecce Faustus veniet et exponet omnia. (VI,11,18)

Далі Августин розповідає про смертельність теперішніх, хвилинних радостей, він грузне в їхньому болоті і відчуває як віддаляєься від бога, але одночасно стверджує що і скороминущі блага чарівні, і солодощі їх також непересічні, але не треба легковажити їх блиску що манить його, бо потім соромно буде повертатись. Ці слова говорять з одного боку про невпевненість Августина у правильності вибору життєвого шляху, він знає що десь його чекають земні насолоди, якими не варто нехтувати які так само солодкі як і Божі, хоч він і навіть близько не знає які на смак Божі солодощі та радощі, тим самим він перечить самому собі, він припускає можливість того що він відвернеться від Бога і буде жити в земних розкошах та радостях, а потім знову повернеться до Бога, це категорично не правильний спосіб життя, не можна то відвертатись, а потім передумавши повертатись до Бога. Потрібно чітко обрати свій шлях по життю, і йти ним. Августин знає що життя в Бозі принесе йому вічне життя, а земні похоті та земе щастя тільки віддалять його від Бога, і ще більше часу йому потрібно буде витратити для того щоб відчути Божі радості, які він шукає усі тридцять років життя.

Теперішні радості це те, до чого зараз прагне більшість людства, люди весь час прагнуть земних радощів, чеснот і щастя, досягають їх гріховним та нечестивим життям, а потім кожен раз повертаються до Бога і просять допомоги. Добре коли людина це усвідомлює і виконує, тобто вертається до Бога і залишається в нім, це крок у бік спасінян душі, і отримання вічної радості, але коли людина усвідомлює що без Бога вона горітиме в пеклі і продовжує прагнути земних радостей тим самим відвертаючись від Бога, то такій людині немає спасіння. І Августин це прекрасно розуміє, тому він в свому житті ставить крапку і починає писати саме цю сповідь, виливати свою душу перед Богом, витягувати себе з багна земного щастя та розпусти.

Як би це не парадоксально звучало, але якою грішною людина б не була, коли вона розкається пере Богом то всі гріхи їй будуть прощені. Покаяння (Сповідь) – це таїнство, в якому християнин, що відверто визнає свої гріхи перед Богом і виявляє тверду волю покаятися, отримує відпущення гріхів видимо від священика, а невидимо – від Самого Господа нашого Ісуса Христа”. (Православний катехизис)

Хрещення змиває гріхи, але не визволяє християнина від них впродовж усього життя. Завдяки хрещенню і пізнається жахливість гріха, як відступлення від Христа, осквернення і викривлення образу Божого в собі під впливом зовнішніх спокус та власних пристрастей. У безперервній боротьбі з гріхом, яка триває протягом усього земного життя людини, не обходиться без тимчасових поразок, відступів та падінь. Але якими б великими не були гріхи людські, милосердя Боже нескінченне, а щедроти Його незліченні. Господь знову піднімає грішних, дарує їм усвідомлення своїх гріхів, розкаяння та духовну силу для перемоги над злом. Господь “ не хоче смерті грішника ” (Єз. 33, 11) за них (грішників) Він прийняв страждання та хресну смерть. “ Якщо кажемо, що не маємо гріха, – обманюємо самих себе, і правди немає в нас. Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди ” (1 Ін. 1,8-9).

Розкаяння це повне відкриття своєї душі перед Богом, щоб Він провів очищення її від земних нечистот, від земної та гріховної радості, яка осквернила її.

«Рабство радощів»

Саме так Августин Блаженний називає свій стан у якому він вративши одну жінку знаходить іншу, повністю віддаючись на поталу земним похотям та перелюбу, порушує Божі заповіді. Августин бється у безнадійності свого положення, безвихідь запаморочує йому його свідомість, і він дуже міцно встрягає в тілесних радощах, які підтримують і посилюють недугу його душі.

«Знайшов собі іншу жінку мов би для того щоб підтримати і посилити недугу моєї душі»

Procuravi aliam, non utique coniugem, quo tamquam sustentaretur et perduceretur vel integer vel auctior morbus animae meae. (VI, 15,25)

Августин вдається у «даремну погоню за щастям-оманою» (VI,16,26), Боячись померти у такому стані в якому перебував Августин тобто повному зануренні в болото земних радощей, Августин ніколи не випускав з серця цей страх. Але повністю віддає собі справу з того, що він та його гріховні радощі граюь партію не на життя вічне а на смерть в ганьбі. Щукаючи собі одну за одною жінок, Августин боявся залишатись на одинці в гріхах своїх, бо зійшов би з розуму. Цим митець демонструє як тілесні радощі не дають доступу до душі духовним радостям, Божим, не гріховним.

«Я обговорював із своїми приятелями Аліпієм і Небрідієм межі найвищого добра та найвищого зла. І у своїх думках віддав би Епікурові вінець переможця, коли б не вірив у посмертне життя душі і в те що наші вчинки тривають, у що не хотів вірити Епікур. Я поставив таке питання: коли б ми були безсмертні, а наше життя спливало б у безперервних плотських радощах, і ми не боялись б утратити цього, то хіба б ми були щасливі?»

Et disputabam cum amicis meis Alypio et Nebridio de finibus bonorum et malorum: Epicurum accepturum fuisse palmam in animo meo, nisi ego credidissem post mortem restare animae vitam et tractus meritorum, quod Epicurus credere noluit. et quaerebam si essemus immortales et in perpetua corporis voluptate sine ullo amissionis terrore viveremus, cur non essemus beati.(VI,16,26)

Епікур – грецький філософ, з острова Самоса вчив, що щастя людини полягає у відсутності страждань. Джерело стрждань – це страх перед Богами і смертю. Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робив висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).

Тобто своїм вченням Епікур повністю заперечує те що Августин вважає за істинну, і він задавши це запитання загнав Епікура в кут, з якого немає виходу, й справді неможа вірити в те що вчить Епікур, з одного боку частково земне щастя полягає в відсутності страждань, але страждання точно не є страхами перед Богом та смертю. Жива людина ніколи не думатиме про день своєї смерті, вона насолоджуватиметься свїм життям, аж до старості, а старість дана нам як період в який ми повині осмислити все те що збирали протягом життя. Всі наші радощі, всі негаразди, їх потрібно зважити, і та сторона терез де будуть радощі буде значно переважати, і з цього можна зробити висновок що старість це пік життя, це золота середина між життям та смертю, смертю тіла, не душі. А Епікур вважав що душа смертна, і помирає разом з тілом, тому його філософія не підходила Августину, бо він вірив у життя після смерті і в вічну дію наших вчинків. Коли б людина жила вічно в неї не було б страху перед смертю, але було б безліч інших страхів наприклад що вона може втратити все своє майно. З філософії Епікура випливає що він керувався виключно земними уявленнями про щастя. Щастя для Епікура це багатство на землі, і смерть забере усе з собою і покине пусте тіло разом з душею гнити у землі. А така позиція неправильна. Бо ще задовго до часу Епікура відбувались поховання людей що мали за собою певни ритуал, тобто це вже означає що люди вірили в існування душі. Саме тоді виникає так званий Анімі́зм (від лат. anima — душа) — віра в те, що все неживе має душу. У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. Анімізм це також вірування первісних людей, віра в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів, приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі, потойбічне життя. Анімізм тісно пов'язаний з практикою табу (заборони на певні дії, що стосується якоїсь істоти або предмету). Згідно з цими віруваннями, кожна річ у світі має душу або дух.

Термін душа у філософії це термін яким ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку, внутрішній світ людини. Згідно з іделістичними релігійними концепціями, душа розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й є основою, джерелом психічних явищ.

У Біблії словом «душа» перекладається єврейське слово не́феш [פנ] і грецьке слово психе́ [ψυχή].З біблійного вживання цього слова видно, що душа — це людина або тварина чи життя людини або тварини. Більшість церков загальновизнаного християнства розуміють під «душею» нематеріальну або духовну частину людської істоти, яка переживає смерть фізичного тіла. Інші розуміють її як життєве начало. За вченням давньоукраїнських волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі — долю. Міститься в єстві людини.

Дата добавления: 2015-07-17