Cмерть друга.

Як казав Августин кожна душа яка прикута любовю до земних речей – нещасна. У Августина помер друг якого він знав заледве один рік, він картав себе як так могло статись, чому Бог забрав його в нього. На мою думку це вчить нас не привязуватись до земних речей, тобто насичувати наше життя більше духовними радостями, Божими – які є вічними. Августина приваблювало те що в розмові з цим другом він почував себе дуже вільно, він міг йому розповісти все, і це приносило йому радість. Августину після смерті друга подобалось те що він міг знайти розраду спілкуючись з іншими друзями «мої приятилі мали ще й інші принади, які надмірно поривали і манили моє серце, це були розмови, сміх, взаємнодоброзичлива послушливість, спільне читання гарних книжок, товаристські жарти та взаємоповага».

Аlia erant quae in eis amplius capiebant animum, conloqui et conridere et vicissim benivole obsequi, simul legere libros dulciloquos, simul nugari et simul honestari (IV,8.13)

Августин розповідає що навіть розбіжності в поглядах не викликали сварок та взаємонепорозумінь. Аврелій не міг осягнути звідки береться та радість, якою він ділиться з своїми друзями, «я безталанний, навіть не задумувався над тим, з якого джерела випливає та радість, про яку з приємністю розмовяв з друзями хоч вона була огидна. Так без моїх друзів я не міг би бути щасливим, навіть з огляду на любострасність у яку я занурювався і тонув у всяких тілесних розкошах».

Nec considerabam miser ex qua vena mihi manaret (вона – радість) quod ista ipsa foeda tamen cum amicis dulciter conferebam, nec esse sine amicis poteram beatus, etiam secundum sensum quem tunc habebam in quantalibet affluentia carnalium voluptatum. quos utique amicos gratis diligebam vicissimque ab eis me diligi gratis sentiebam.

З одного боку такі пусті слова такого великого філософа життя здаються смішними, потрібно усвідомлювати, що друзі – це земне, тут він перечить сам собі. Коли Аврелій писав про Мати свою Моніку, яка ридала на березі моря через відїзд сина бо дуже звикла до нього, і він приносив їй щастя, то він її засуджував, казав що не варто звикати до земних речей, а зараз сам говорить що друзі для нього дуже багато означають, і він не зможе бути щасливим без них,без людей яких він знав набагато менше ніж свою матір.

Дванадцята частина четвертої книги постає перед нами як підбиття підсумків усього вище сказаного, прекрасні слова говорить Аврелій у знак похвали Бога. Бог наш творець хвалімо його, він створив наші душі, і ми маємо любити за це його, Бог – це любов, це найяскравіше відображення нетлінної радості яка сповна може наситити наше життя і ми не знатимемо негод. Аврелій закликає нас жити в бозі, бо в ньому щастя та радість палають сліпучим вогнем, який осліпить тих хто не вірить. Шукаючи Бога ми марнуємо свій час, коли треба буде він знайде нас сам і подарує нам радість свою вічну. Бог це правда. Бог це єдине джерело добра до якого потрібно прагнути і в якому потрібно жити. Аврелій всім своїм єством вихваляє Господа Нашого і тепер видно що його віра міцніша за найтвердіший камінь, бо неможна нічого земного прирівняти до духовного, а віра це душа наша, яка прагне до Бога, потрібно лише звільнитись від тягарів земних і віддати себе у руки Бога.

Дата добавления: 2015-07-17