Ісповідник віри. Дрогобичанин, якого врятувала Матір Божа

Сім моргів поля годували тринадцять років сім'ю Василя Куликовця із с. Волі Висоцької біля Жовкви. І годували сито. Бо й він з дружиною, і діти, підростаючи одне за одним, наче дубки, прилучалися до праці. Всьому давали лад дружні Куликовці: нивам у полі, городу, саду, коровам, коням, вівцям, свиням, пернатій живності. Та ще й надбали дерева на два нові будинки -у старих було вже затісно. Мудрістю, господарністю, плеканою з діда-прадіда національною свідомістю Куликовець заслужив і в селі, і в повіті великий авторитет. Воляни вибрали його своїм мужем довір'я і головою сільської кооперативи, жовківці - головою тутешньої філії "Маслосоюзу". А коли влітку-восени 1941 року через село і місто поверталися худі, мов скелети, з німецького полону додому на Східну Україну військовополонені і ними заопікувалися Отці Василіяни, Куликовець очолив громадський комітет допомоги братам-наддніпрянцям. Один прожив у них два місяці, добровільно тесав дерево на хату, аж поки цілком не оклигав і, споряджений на дорогу харчами та грішми, пустився у свою вінницьку Україну.

Спочатку комуно-російські "визволителі" "визволили" Куликовців від усієї живності. Підігнавши череваті величезні "студебеккери", майор Шкабаров з озброєною бандою емґебистів затягнули на машину худобу і відвезли в Жовкву. Потім непрошені зайди спакували готові до будівництва підвалини, буряки, моркву і теж відвезли в район. Якби частину урожаю Куликовці не заховали в сусідів або не закопали в кіпці, то їх чекав би голод у чотирьох стінах. Так Москва "по-братськи" знову обіймала галичан кістлявою рукою смерти.

Залишилось остаточно розкуркулити цю господарську сім'ю. Тато з дітьми якраз зібралися у поле на жнива. Мама розчинила в діжі тісто на хліб і пироги жниварям. Здавалось, лихий не наднесе людоловів. Думки - за горами, а ті вже тут, як тут:

-Собирайся, кулацкое отродье, на белые медведи!

Заголосили менші діти. Заломила руки почорніла з горя мама. Лише тато стиснув до хрускоту в кістках мозолисті п'ястуки і пішов складати поспіхом пожитки. Адже їх вивозили в Сибір, і на те не було ради. Так і загребли червоні песиголовці всіх Куликовців. Два пекельні місяці Львівської пересильної тюрми в неймовірній тисняві й задусі, три тижні хресної дороги в товарному потязі - і зустрічай, усіяна горем і полита кров'ю, засипана триметровими снігами, присипана кедровим шумом земля Хакасія майже на кінці світу. Приїхали до тебе не з власної волі "бандеровцы", нічого нікому не винні. Волянців разом з вісімнадцятьма іншими галицькими сім'ями висадили на станції Шира, решту повезли далі. Прийшли "купці" з місцевого начальства і розподілили, куди кому. Куликовцям випало йти в суворі дикі гори на золотий рудник "Комунар" - мити "золотишко" для диктатури пролетаріяту, бодай би він був провалився на найглибше дно пекла разом зі своїми Ленінами-Сталінами. Так мріяли всі, але мовчали.

Куликовця із синами й доньками поставили на найважчі ділянки примітивного золотодобувного промислу.

Взимку Хакасію з її корінним монголоїдним населенням і сімдесятьма насильно завезеними групами європейських народів, більшість з яких тут становили українці, вкривала товстелезна снігова перина. Промисли завмирали до весни.

Рабів відсилали заготовляти деревину, брати Тарас і Богдан Куликовці опинилися за 90 кілометрів від селища Антонівки, в якому зосталися батьки і сестри. Невдовзі закінчилися харчові припаси, і перед ними зримо замаячила зубаста потвора з гострою косою.

Порадившись із братом, Тарас, як молодший і сильніший, вирушив до селища "одинадцятим номером" - пішки. В кишені знайшов останні п'ять рублів і сяк-так заспокоїв у їдальні буркітливий шлунок. Зранку прошкував легше. Але з кожним подальшим кілометром ноги слухалися гірше. Не так від ходьби, як від голоду.

Нарешті надвечір вийшов на хатину і попросився переночувати. Зігрівшись, відчув голод сильніше. Господарі відвернулися від хлопця і сіли вечеряти. Тараса ніби не було в хаті. Він сидів, скулившись від жалю, і непрошені сльози градом сипалися з очей. Нічого, подумав, може, уранці щось дадуть. Помолився і поступово поринув у важкий сон. Ще затемна всі заворушились і повставали до роботи. Господарі знову перекусили, а про Тараса знову "забули". Йому стало ще гіркіше. Промовив молитву, тихо подякував і вийшов. Надворі крутила куревільниця і то стихала, то починала білий танок з новою силою. Хлопець заплакав.

- Чим ви його, образили? - запитала жаліслива сусідка господарів.

- Йому далеко йти! Переживе!

- За кількадесят метрів Тарас уклякнув і в молитві звернувся до Матері Божої: "Візьми мене під Свою опіку Я ще хочу побачити своїх батьків!"

Тарас насилу перевалив через гору. В долину вже ступалося легше і скоріше. Згадав, що нібито десь попереду має стояти старий барак і загорівся мрією знайти там бодай мізерний сухарик. Барак справді побачив, але сухаря, скільки не шукав, не знайшов. Півтора доби і ні тріски в роті. А голодний шлунок розбуркотівся, мов ненагодоване дитя.

На черговому перетині дороги річкою подорожній хлепнув з ополонки дві пригорщі води. Шлунок заспокоївся. По тілу пробігла приємна млість. Однак за поворотом ноги раптом підкосились, і Тарас упав. Піднявшись, відчув у голові памороки і через сто метрів знову впав. А там - ще і ще. Його огорнув жах. Зворохоблений вітром і куревільницею, ліс навкруги загрозливо шумів, тріщав, ламався, немов перед близьким кінцем світу.

"Все, тут мені кінець", - подумав мандрівник і став молитись. Відтак загорнув голову в фуфайку, ліг посеред дороги: хтось та знайде його, хай і замерзлого. Проте думки і гарячі сльози заважали спокійно замерзати. Тарас звернув погляд до Неба:

- Матінко Божа, візьми мене під Свою опіку... Не дай пропасти... Я так хочу побачити батьків...

І тут він почув над собою надзвичайно лагідний жіночий голос:

- Встань і йди! -Я не можу...

- Можеш, можеш. Встань і йди!

Ніби чиїсь невидимі руки підняли його і поставили на ноги. В душі заграла невідь звідки радість. Ноги знову стали слухняними і твердими. Мандрівник не пішов - побіг. Голову заполонили думки: "Невже я розмовляв з Матінкою Божою? Невже то Вона мені звеліла встати і йти? Чи не диво все це? Якщо виживу і розкажу вдома, хто мене врятував, чи повірять?"

А попереду лежала дорога і кликала його вперед. Ось уже й скелі, під якими недавно замерзли вісім українських дівчат, красних, мов калина. Теж від голоду. Холодний піт зросив спину Тарасові. А мріяли ж, як і він, повернутися колись в Україну, знайти собі пару, народити дітей, діждатися онуків. Уже не повернуться. Не знайдуть. Не народять. Не діждуться. Навіки спочили у снігах на чужині, і ніхто не згадає. Хто вони? Звідки, кому тепер знати? Тільки й того, що були українки.

Тарас не хотів замерзнути і собі там само. Коліна схилились на сніг, очі й руки знову звелися вгору:

- Матінко Божа, пішли людину мене врятувати... Куревільниця трохи вляглася Він помітив хатину, з якої вийшов хлопець-підліток Усі його звали Толиком. -То-о-лик!

Не почув. Ще задалеко Тоді вдруге Тарас доступився ближче і вдруге гукнув: -То-о-лик!

О, мамо рідна, тепер почув! Прибіг.

- Що з вами, дядьку Тарасе? Не плачте! Ось я з вами! Не плачте!

-Ти мене врятував. Хочу їсти...

- Я вам дам хліба! У нас є. Мама пішла ще купити. Скоро прийде. Ходімо!

Толик переварив води, насипав цукру, давши йому напитись, аби наповнив порожній дві доби шлунок. Тоді вкраяв чималий кусень хліба:

-їжте, дядьку Тарасе!

Той їв і запивав солодкою водою Ще ніколи не їв так смачно, як тепер. Ніколи. Поволі відчув свіжість у тілі, повернення сил. Немов знову на світ народився.

-Синку,-до Толика, - я уже можу йти!

- Нате вам ножик і сірники. Розкладете вогонь, якщо замерзнете. А ось ще хліб. Беріть! У нас є!

Ну й щира душа! Тарас поцілував хлопчика, подякував і пустився в дорогу. Решту дороги не йшов і не біг-летів щодуху. Коли нарешті дістався до Антонівки, удома вже світилося.

- Синочку, ти? - кинулися до нього тато з мамою. - Де ти пропадав? На повечеряй. Ти, напевно, голодний?

Лише опісля Тарас повідав рідним, а ті-сусідам і знайомим, таємницю свого порятунку. Його почали звати "той, якого порятувала Божа Матір", істинно так!

Під Її святим омофором наш герой ходив усі наступні літа: і коли настав кінець його неволі в сибірських снігах, і коли повернувся в Україну, і коли допомагав у підпіллі греко-католицьким священикам, і коли підняв перший синьо-жовтий стяг на 26-метровій щоглині в гаражі, де працював водієм, і коли пізнав радість батьківства, діждався онуків, у яких бачить майбутнє незалежної України.

Хто вірить і терпен, той і спасен. Дрогобичанин Тарас Куликовець засвідчує цю народну мудрість своїм щасливим спасінням.

Матеріал автор подає за виданням газети "За Вільну Україну" від 4 квітня 2001 року.

Роман Пастух

КАРА ЗА ГРІХ

- А я ще і ще повторюю... я не буду робити Вам аборту. Питаєте, чому і яка причина? Тому, що Ваша вагітність становить уже п'ять місяців, і я живої беззахисної і невинної дитини не вбиватиму. Це по-перше, а по-друге: я боюся гріха.

- То ви комуніст і вірите в гріх, у Бога?.. А чому ви не бажаєте зрозуміти, що у мене двоє дітей, одна кімната і невеличка кухонька, і заробітна плата 13О крб.? Це наше спільне рішення з чоловіком. А до Вас я звернулася, як до старшого лікаря... Невже мені йти до гінеколога, який тільки-но вийшов зі студентської парти?

- Лікар докурював другу цигарку "Казбека" біля відчиненого вікна, вірніше не докурював, а доїдав, бо після кожної глибокої затяжки відкушував кусочок трубки і випльовував за вікно.

Знервованою ходою пройшов кабінетом вдруге, вп'яте і зупинився напроти крісла, на якому сиділа пацієнтка. На його обличчі грали мускули, час від часу він кусав свої губи. Пронизливий погляд лікаря зустрівся з очима не менш схвильованої пацієнтки.

-Добре... хоч за свою лікарську практику впродовж 22 років я не зробив жодного аборту, не вбив жодної беззахисної дитини, однак спільно з вами зроблю це.

Юлія Степанівна з радості аж піднялась з крісла. На обличчі, спотвореному гримасою, засяла усмішка надії.

- Дякую, докторе. Я вірила і знала, що ви зрозумієте і послухаєте мене.

-Так, я Вас послухаю, тільки не зараз.

-Без проблем. Коли назначите: завтра чи післязавтра.

- Не завтра і не післязавтра. Щоб мене не мучила совість і я сам не горів у пеклі, то ми з вами домовимось.

-І далі пекло... що ви за фанат?

- Прошу не перебивати. Дозвольте закінчити свою думку. Шановна Юліє Степанівно, а зробімо так.

Через неповних п'ять місяців ви народите дитятко, прийдете до мене в кабінет, і ми разом з вами уб'ємо вашу дитину.

Після цих слів пацієнтка зірвалася з крісла з такою швидкістю, немов би її вразив електричний струм. Ціле її тіло тремтіло, аж очі вийшли з орбіт, кулаки стиснулися з такою силою, що пальці аж посиніли, уста то відкривались, то закривались, у грудях усе перевернулося, а серце билося з такою швидкістю і силою, що аж здіймало шовкову блузочку на грудях. Вона підшукувала найдошкульніші слова, щоб принизити і допекти лікареві, на якого покладала всю надію.

- Я... Я... думала, що ви.., а ви.., а ви... безжалісний, бездушний не-е-е.., - і, не доказавши слова, гримнула дверима й вийшла з кабінету.

Грішний задум Юлія таки здійснила, хоч в іншій лікарні, але "на зло", як вона думала, цьому лікарю-фанатику.

Як утішилася грішниця-жінка, коли з'явився новий метод убивства плоду - вакуумний. Юлія Степанівна була готова зі своєї невеличкої платні виділити частину грошей на нагороду. Навіть хотіла від імені жінок написати в комісію по присудженню нагород, щоб винахідникові вручили, якщо не Нобелівську, то хоча б Державну премію. Відтоді, поки не згасла молодість, вона не знала, скільки абортів зробила: чи 25, чи 50.

Недарма в народі кажуть, що час - найбільший скарб. Немов за вітром відлетіли роки, молодість, солодкі любощі. Швидко промайнули весни і літа її життя, осінь спричинила зморшки не тільки на обличчі, а й на руках. Зимові вітри навіяли сніги на скроні й голову. Оженився син, вийшла заміж дочка, живуть у достатку: машини, квартири, вишукані меблі, модний одяг, вибаглива їжа і напитки. Люди збоку заздрять. На перший погляд-повне щастя. Однак це-тільки ззовні. А насправді?! Майже щодня, якщо не сварки і прокльони, то докори та взаємозвинувачення. Син живе у шлюбі вже десятий рік, а дочка-сьомий, а Бог не благословляє діточками. Об'їздили світил медицини, усі стверджують, що вони - цілковито здорові. Відвідали і екстрасенсів, і травників, і цілителів, за порадою бабусь на схід сонця на Івана Купала качались у росі, купалися у відварі зозулиного цвіту, у народі цю дивоквітку називають ще "люби мене - не покинь", -усе даремно. Бог не благословив діточками.

І ось сусіди запросили на хрестини дочку з чоловіком, сина з невісткою та маму. Після "Многая літа", за щастя, здоров'я і добру долю маленького Тарасика підняли келихи. Юлія налила повний келих не шампанського, а оковитої, і махом осушила його. Даремно старалась угамувати душевний біль. Душа ще більше кричала, здавалося, що ось-ось розірвуться груди і вискочить серце. Очі наповнилися слізьми. Вона вибігла з хати. Куди йти, як вгамувати біль? Зупинила машину, виїхала за місто. Не знаючи для чого пішла по квітучих травах, луках, не зауважуючи Богом даної краси: співу жайворонка і різного птаства, голубого неба, на якому, мов білі лебеді, пливли одинокі хмаринки. Усе йшла і йшла, поки не втомилась, і безсила впала на землю. Отут Юлія дала волю сльозам. Сповідалася сама перед собою і невидимим, але всюдисущим Богом за вбивства своїх дітей.

Це через її гріхи Бог не благословляє дітей потомством. Як би їй хотілося повернути час назад. Вона віддала б усе, щоб діти були щасливі, а внуки називали її бабусею. Тільки тепер Юлія зрозуміла, що це - кара за гріх, та ще боялась кари на справедливому Суді після смерті.

Дата добавления: 2015-10-30