Ангел у людському тілі спогад про отця ієромонаха Рафаїла (романа) Проціва

15-го грудня минуло вісім років, як Господь Бог покликав на вічний спочинок блаженної пам'яті отця ієромонаха Рафаїла Проціва.

З того часу, як я дізнався через добрих людей, що бухгалтер бази механізації Роман Проців - це священик Рафаїл, ми часто з ним зустрічались. Найбільш безпечним місцем зустрічі був цвинтар. Ми старались сидіти обличчям до обличчя, щоб могли спостерігати, що твориться за спиною у кожного з нас. Годинні розмови пробігали мов хвилини. Після того, як я відкрив таємницю, що вчусь підпільно на священика, о. Рафаїл, напевно, для того, щоб підтримати мене морально і скріпити на дусі, часто розповідав про різні пригоди та історії з підпільного священичого життя.

"Наприкінці 1958р.,-згадував ієромонах Рафаїл, -за порадою порядної людини, одного з начальників КДБ, я переїхав у місто Долину, щоб загубити свої сліди серед великого напливу робочої сили. В цей час активно розвивалась нафтовидобувна промисловість. Але і тут я прожив у спокої тільки три місяці. Мене покликали у військкомат для звірки документів, а звідти у супроводі людей у цивільному завели до начальника КДБ Мягконоса. Замість допиту і знущань, яких я очікував, він спокійно розповідав мені про ввесь мій життєвий шлях, повну біографію. А після двогодинної розмови сказав мені: "Поки я в Долині, з Вашої голови волос не впаде, але пам'ятайте, може настати такий час, що в цьому кабінеті в присутності всіх я можу Вас добряче потрясти за груди, а то й вдарити. Це ради того, щоб Ви вижили".

На моє щастя, жодного разу начальник КДБ не потряс мене за груди. За час його перебування в Долині багато разів ми зустрічались, але тільки з тою метою, щоб він міг попередити мене про сексотів. Хоч їхніх прізвищ він не називав, але так характеризував, що я всіх впізнавав і старався поводитися з ними якнайпривітніше. Вмираючи в районній лікарні, через сестричок-монахинь, які там працювали санітарками, просив негайної сповіді і єлеопомазання. Та, на жаль, я тоді був у Бережанах. З сестричками-монахинями ми заочно відправили всю похоронну службу, 9-ий, 40-ий день і річницю.Так, що і серед тих, які називали мене "враг народа", теж були порядні люди.

У нас, підпільників, було святе правило - ніколи не питати свого співрозмовника, тим більше священика, як його звати, звідки він, або щось розповідав про себе. Але коли людина входила в довір'я, то співрозмовник сам хотів поділитись, як ми говорили, "казусами з життєвої практики."

"А ще був такий випадок, - вів далі розмову о. Рафаїл. -Одного осіннього вечора заходить до мене додому чоловік середніх років і наказовим голосом говорить: "Прошу негайно взяти все, що потрібно для Хрещення, і-йти за мною.

Якщо не вечеряли, прошу повечеряти і одягнутись тепліше, бо дорога буде далека". Я хотів заперечити, але гість перервав моє заперечення. "Прошу взяти те, що я сказав, час обмежений. Потрібно встигнути вчасно повернутись".

І дійсно, їхали ми довго, більше двох годин. Після хрестин підійшов до мене батько дітей зі своєю дружиною, яка тримала наладовану сумку, і силою впхав у кишеню солідну суму грошей. Я старався їх повернути, пояснюючи, що за хрестини я гроші не беру. "Я знаю, що Ви не берете за хрестини, тому я Вам даю на Службу Божу за здоров'я двох синочків і донечки, ну і за прощення гріхів нас, батьків. А звати нас... (тут дружина замахала рукою, мовляв, не кажи). Не хвилюйся, - продовжував далі батько дітей, - це не піп, а священик, підпільний, він не продасть. Так, отче Романе-Рафаїле?! - з великим піднесенням і радістю запитував він. -І щоб ви не переживали. Знайте, ви хрестили дітей у львівського прокурора. Те, що в сумці - для Вас і Ваших сестричок-монахинь, яких я всіх знаю. За гроші раджу для себе і для сестричок-монахинь купити теплий одяг, бо ви більше всього ходите по ночах. Не простудіться. Ви нам ще потрібні. Будьте такими, як Ви є".

Радісна мама і бабуся втирали сльози.

-А тепер, діти, приклякніть, хай отець вас поблагословлять, - веселим голосом промовив батько-прокурор.

Я, уділяючи кожному благословення, радів за них, а ще більше -за батьків."

"Вірте, отче-дияконе, - звернувся тоді о. Рафаїл до мене, -ми часто помиляємося у людях. Тому нам треба завжди говорити і думати про них добре, тим більше про померлих."

Направду, тільки цей Ангел у людському тілі, як я назвав би о. Рафаїла, міг увійти в таку довіру в ті часи гонінь і переслідувань, що не тільки простий люд, а майже всі райкомівські працівники, вище начальство, міліція Долинщини хрестили у нього дітей, підпільно сповідались, приймали Єлеопомазання. Вірю, мій отче-пораднику, наставнику і друже, що Господь Бог поселив Вас у Небесних оселях за Вашу безстрашну, безкорисливу працю, любов до Нього і ближнього.

ВІДПЛАТА

"Сину, сину, сину, ангел мій! Я тобі щасливу зичу долю, Добре серце матимеш в груді, А я, а я пишатимусь тобою...

-Линула мелодія пісні, яку ніс на невидимих і теплих крилах літній вітер. Вона, немов танцюючи танго, кружляла по саду, між кущами пахучого жасмину, духмяного сіна, дозріваючої малини, злегка торкаючись спілих вишень, підносилась у небесну синь і, не знайшовши жодної хмаринки, знову лагідно опускалась у щасливі сім'ї, сади, городи.

На одну мить вся сім'я - тато, мама, два сини і дочка (всі— студенти вищих навчальних закладів) залишили роботу, напуваючи серце і душу цим воістину Божим даром, який линув із радіоприймача.

Радісна і щаслива, мама підійшла до синів, один з яких оперся на граблі, а інший - на вила, котрими перекидали сіно, наче маленьких пригорнула до грудей, цілуючи то одного, то другого. Тарас і Любомир віддячували мамі тим самим. Щасливий батько з гордо піднятою головою, усміхаючись очима та устами, дивився на сльози радості, що текли по обличчі дружини.

-Тату, а ви поцілуйте мене, - підбігла Тетянка до батька. -Бачите, мама забули про мене.

- Ох, ти ж моя лисичко. Не забула мама про тебе. Ти чуєш -пісня про сина.

- Діти мої, студенти мої... Ви для мене всі однаково дорогі. Вам би сьогодні усім відпочивати після важких екзаменів, а ви з першого дня канікул печетеся з нами на сонці, - мовила мама, прямуючи до Тетянки з розведеними для обіймів руками.

- Ні, мамо, - заперечив Тарас. - Ви нас так навчили: якщо робимо - то всі, а коли відпочиваємо - то разом.

- Все, діти, пісня закінчилася. Пора обідати. Мамцю (так Микола часто звертався до своєї дружини), накривай стіл тут, у саду, на повітрі.

За обідом, який складався з молодої картоплі із зеленню, малосолених огірків та ягід, велася щира й відверта розмова про екзамени. Тато з мамою почали згадувати свої студентські роки, як вони влітку на канікулах їздили аж у Сибір чи в колгоспи на збирання фруктів, щоб полегшити матеріальний стан батьків, котрі з усіх сил хотіли вивчити дітей.

- Ну, діти, обід закінчився. Подякуймо Господові та нашій мамці за обід. Годину відпочинемо, поки висохне сіно.

Першим із-за столу піднявся батько, а потім - вся сім'я. Тричі перехрестившись, батько голосно і виразно промовив подячну молитву до Господа Бога та Пречистої Діви Марії.

...А поряд, через дорогу, на подвір'ї, зарослому кропивою, лопухами та різними бур'янами, слова і мелодія пісні розривали душу іншим батькам. Щоб полегшити біль, що застряг у грудях незворушним каменем, мама дала волю сльозам, а батько час від часу поправляв чорні окуляри, якими прикривав закривавлені очі. І чорні, наче п'явки, синяки під ними.

- Здоров був, сусіде Михайло! Чого то ти одягнув чорні окуляри, та ще й закурив? - запитав Микола.

- З добра, з добра, Миколо... Щасливий ти. У тебе діти - аж серце радіє. Вночі приїхали і всі дружно працюють, допомагають вам. Дивлюся я на вашу сім'ю і заздрю. Усі щасливі, веселі, життєрадісні... А мені й жити не хочеться. Подивися, що мій виродок зробив зі мною, - і Михайло тремтячою рукою зняв окуляри.

- Так кажеш... Твій виродок?... Пробач за відвертість, Михайле... - Микола якийсь час помовчав, потім неспішне перейшов дорогу, підходячи до брами сусіда, який усе ще тримав у руці окуляри. - Добре розмалював тебе твій синочок... А хто з нього зробив виродка? Ти, Михайле... Так, так, ти...

Михайло, який очікував співчуття і жалю, від несподіванки аж подався назад.

- Пам'ятаєш, -спокійно продовжував Микола, - як ти називав мене безсовісним і безсердечним деспотом, коли я примушував своїх дітей полоти бур'ян на грядках, сапати, щодня прибирати подвір'я, взимку увесь сніг з подвір'я викидати та промітати стежки від снігу?

А пригадуєш, Михайле, як я тобі дорікав за те, що ти з діточками граєш у карти, та ще й на гроші, розкидаєшся вульгарними словами, даючи дітям щигля? А хто посилав дітей як штрафників за програш по пиво, і разом з ними випивав?

Ти бачив колись, щоб мої діти сиділи разом з гостями за столом? Синів від армії я не відкупляв. І солдатської баланди попробували, проте не жалкують. Коли мій син прийшов з армії, то не пізніше десятої години вечора він уже мав бути вдома.

Однак найбільша твоя провина в тому, що ти хотів жити без Бога. У свята й неділі, коли люди йшли до Божого храму, з вікон твоєї хати на всю вулицю неслись "фуби-буби", а ти з синами "різав козла" або підкидного. Люди поверталися з церкви, а ви все ще сиділи за тим самим заняттям. А коли твоя жінка казала, щоб ішов до хати, бо соромно перед людьми, то ти в присутності дітей називав її бовдуром, відьмою, дундуком і сибірським валянком. А діти раділи, що мають такого захисника.

А чи пам'ятаєш, як діти з цілої вулиці перед Зеленими святами прибирали вулицю, а ти силоміць забрав своїх дітей додому?... "Хай дурні роблять", - казав ти.

Слухаючи те, що говорив Микола, Михайлова дружина Марта тільки тепер усвідомлювала власні помилки у вихованні дітей. Так, це вона казала дітям закривати двері перед убогими прошаками. Це вона карала дітей, коли ділились цукерками чи іншими солодощами зі своїми однолітками на вулиці. А її особиста зневага і жорстокість до чоловікової матері... Ще й дітей своїх налаштовувала проти бабусі... А найбільшою помилкою було те, що в храм Божий не ходили, самі не молились і дітей не привчали. Тепер сумління мучило Марту, що майже ніколи не приголубила дітей, напевно, тому, що від чоловіка ніколи не бачила ні ласки, ні похвали, ні розради. А як хотілося тієї ласки дітям! Так, Микола має рацію. Вони зробили з дітей виродків.

Шкода, бо вода, що потекла в річці, назад ніколи не повернеться. Якщо не гнули прутика, то й гіллю не зможуть.

Дата добавления: 2015-10-30