Хресна дорога сестри Андреї

...Весна. Місто Болехів. Рік 1987-й.

Ніби розполохані бузьки, розсипалися по небі біляво-сірі хмари. Уже давно збудилася зі сну диводійниця весна і розмалювала в різні кольори луки, сади, поля. І лише там, далеко в Карпатських горах боровся безсилий мороз з княгинею весною, зі страхом втікаючи все далі на полонини і вершини гір.

Духмяний запах садів і полів сміло вривався до кожної хатини: чи то через відкрите вікно, чи просто у двері, бо знав, що всюди він бажаний. Покружляв теплий вітер разом з пелюстками вишень, яблунь і груш подвір'ям і лагідно, ніби крадучись, заніс їх через вікно і легенько опустив на ліжко, на якому лежала 84-річна "настоятелька" Андрея Березовська. Уздрівши радість у її змучених очах (і сум - у відвідувачів, які вже від Великодних свят кожного дня не покидали її), вітерець ще раз рвучко вибіг на вулицю, зібрав, скільки зміг, пахощів і разом з пелюстками сипнув на всіх присутніх. Зробив це з такою бешкетливістю і силою, що й сумні засміялися.

- Отак би давно, - зболілим, але радісним голосом промовила сестричка Андрея. - Ато чогось сумуєте, сльози утираєте. Чого?! Я вже своє віджила. А Бог ще на цій землі мене тримає, щоб я спокутувала свої гріхи в терпіннях.

Сестричка звела свої очі на хрест з розп'яттям Спасителя і радісно, ніби дитина до тата, промовляла:

-Дякую Тобі, мій Учителю, дякую Тобі, мій Спасителю і мій судде, за всі ласки і терпіння та благаю: тут мене карай, та дай ще більші терпіння. Лише там будь зі мною - у небі.

-Хіба, сестричко, потрібні ще більші муки, ніж ті, які ти маєш? Забрали твоє здоров'я кати, а відтак в Сибіри і тюрми запакували.

- Сестро, не гріши, без Божої волі нічого не твориться. Я свідомо випросила в Бога цей хрест. І пам'ятайте, любі сестри, нема більшого болю, як душевний біль. І нема більшого нещастя, як жити в неволі. Поправ мені, сестро, подушку...

Вперше за цілий день Анна-Андрея тяжко зітхнула, хвилинку помовчала, потім обвела всіх поглядом і, ніби сама про себе, почала розмову:

- Чомусь сьогодні цілий день переслідує мене пісня, яку співали наші дівчата-каторжанки у Норільській тундрі, коли дали нам десять хвилин відпочинку коло вогню. А найбільше ось ці слова:

Якби'с, мамо, знала, Яка в нас тут біда, То ти б передала Горобчиком хліба. Горобчиком хліба, Синичкою соли, Ой мамо, ой мамо, Як тяжко в неволи.

Щоб врятуватися від цинги і хоч трохи зігріти нутрощі та прогнати голод, ми у відрі варили чай з галузок сосни і так без цукру випивали. Вижили ті, хто не падав духом, а найбільше ті, хто вірив в Бога і щиро молився.

У нашім бараку я всіх навчила молитися на вервичці, які ми поробили зі звичайного шнурочка. У найбільш тяжкі години, особливо вночі, коли нас підіймали з ліжка, виганяли з бараків і робили обшуки, тоді ми у хуртовину і сорокаградусний мороз вголос молилися, що ще більше озлоблювало катів.

...Часті і довгі відвідини втомлювали сестричку Андрею. Тепер, коли пекли рани-пролежні і дошкуляли варикозні рани на обох ногах, їй так хотілося бути на самоті з вервичкою в руках і Спасителем на хресті, Якому розповідала всі свої болі. Іноді сестра шкодувала, що сили покидають її, і вона не може у щоденнику розповісти про свою тернисту дорогу до монашества і ті страшні звірства більшовицько-сталінських катів, які й тепер з'являються їй у сні і в спогадах.

Про себе сестричка не любила розповідати, хоч мала про що. Найбільше хотіла вона поділитись про нелюдську поведінку з ними, каторжанами. Вона так прагнула, щоб хтось колись доніс до народу України правду про те, що робили "визволителі" з нашим народом.

Бажаним для неї гостем був молодий лікар з Болехова Ярослав Паньків, який лікував її не лише ліками, а й щирою розмовою. Часто с. Андрея, уже будучи прикутою до ліжка, довірялася п. Любі Мицко з Болехова.

Народилася Анна Березовська у 1903 році. Змалку не довелося зазнати їй материнської ласки. Всього один місяць мала Анничка, коли померла її мама. Усі батьківські і материнські піклування узяв на себе її тато о. Роман Березовський. Але і вдруге доля була немилосердною до малої Анни. Зазнавши поразки від російських військ, розлючені мадяри в 1915 році повісили її тата. Дальшою долею Анни заопікувався її дідусь, також священик. Коли Анна дожила до своїх років, попросила у дідуся благословення у монастир сестер Василіянок, прийнявши під час облечин ім'я Андрея.

В монастирі сестра Андрея була взірцем для всіх черниць, що дуже втішало настоятельку Марію Дику (останній час свого життя вона проживала у Львові). Сестричка Андрея постійно молилася до Спасителя, Який давав їй терпіння і мужність. Книжечка Томи Кемпійського "Наслідування Христа" була для неї дороговказом через ціле її життя.

У 1946 році, коли було ув'язнено владик та священиків УГКЦ, "брати зі сходу", ніби люті вовки, кинулися на монастирі. Зайшли і до сестер Василіянок. Найперше запитали, хто головна. Настоятелька з переживання втратила дар мови. Вона перед тим часто жалілась, що найбільше боїться у своїх 72 роки померти у дорозі.

Сестра Анна-Андрея сміливо заявила, що вона є настоятелькою. Відбула с. Андрея вісім років сибірських "курортів" на повалі і заготівлях лісу. В камерах, де могло вміститися 5-7 чоловік, часом тримали по ЗО чоловік, отож та людина, яка померла, стояла разом з тими, що спали стоячи. Та найбільшим жахом була, так звана "санітарна чистка вагонів", коли серед тайги зупинявся по'ізд і з вагонів просто на сніг викидали багнетами мертвих немовлят та дорослих... Тоді, бувало, матері в божевільній агонії, напівроздягнуті, вискакували з вагонів і залишалися на поживу звірям, а п'яні кати реготали, не знаючи, що в таких же самих вагонах, траплялося, везли їхніх рідних.

Не міг стертися з пам'яті один епізод. Їх привезли у Норільськ і вели попри лісоповал у бараки. В Сибіру якраз починалася весна. Робочих огородили галузками з сосни і вони не мали права і крок ступити за межу тих галузок. Одна жіночка років 40-45 просила солдата, щоб дозволив їй напитися чистої води, бо в неї сильний розлад кишечника. Охоронець нічого не сказав їй, але коли вона зробила крок поза ті галузки, він вистрілив у неї.

- Що ж ти зробив, синку, - востаннє промовила жінка, падаючи в болото.

Щоб заохотити інших до "чесної служби", офіцер тут же зібрав вояків і оголосив вбивці п'ятнадцять діб відпустки. І коли, карбуючи кожне слово: "Бандітка номер.., с Тернопольской області, фамілія..."- убивця замість того, щоби відповісти: "Служу Совєтскому Союзу!", на цілу лісосіку нелюдським голосом закричав: "Мамо!" і кинувся до жертви. Але не добіг, бо офіцер збив його з ніг. Чи його вбили, чи сам грішно покінчив з собою -цього ніхто не знав, але на другий день їх поховали в одній ямі.

Уже перебуваючи в табірних бараках, сестра Андрея була свідком одного чуда.

Сестри-монахині зі Згромадження св. Івана Хрестителя зі східних областей України навідріз відмовилися йти на роботу, поки їм не повернуть монаший одяг, їх нагих, як мати на світ народила, силою кинули на сани і, прикривши наготу коцами, відвезли у лазню. Звідти - назад у бараки. І - о, диво! Ні одна з них не заслабла навіть грипом. Така Божа сила. А потім усе ж таки повернули сестрам їхній одяг.

Пробувши чотири роки у Сибіру, про сестер-каторжанок дізналися у діаспорі, і через Червоний Хрест посилали їм пакунки: цукор, печиво, конфети, одежу. Звісно, сестри того не одержували. Згадувала сестра Андрея, як офіцер закликав, щоб вона розписалася у квитанції про одержання пакунка. Без вагань, посміхаючись, вона заповнила листок і розписалась. Це так вплинуло на офіцера, що він вирішив дещо дати їй. Посміхаючись, сестричка відмовилася: "Ви нас охороняєте і мерзнете, то вам треба краще їсти". Це ще більше розчулило його і він вирішив віддати їй третину пакунка. Черниця подякувала за його доброту і попросила, щоб він відніс, скільки хоче, хворим дітям і старшим людям. У офіцера на очах з'явилися сльози, і він тремтячим голосом промовив: "Нам нельзя. Отнєсі сама", - і віддав їй половину посилки. А коли переконався, що сестра дійсно все віддала дітям і хворим, він при одержанні наступних пакунків залишав собі третю частину, а решту віддавав сестрі. Чесність сестри Андреї так вплинула на охоронця, що він змінив своє ставлення не лише до монахинь, а й до всіх каторжан. В тяжкі хвилини його життя просив, щоб монахині молились за нього та його сім'ю.

По восьми роках каторги сестрі Андреї не дозволили жити на Львівщині. Вона знайшла притулок у Болехові. її під свою опіку взяли сестри Василіянки: настоятелька Миколая-Надія Олексюк, сестри Катерина, Климента, Михаїла, Тереса, Модеста. Сестри не сиділи склавши руки. Болехів, село Бубнище стали центрами католицького віросповідування. Тут, як і в багатьох селах з Болехівщини, кожної неділі правились Святі Літургії, Молебні, Акафисти, проводилась катехизація дітей, похорони, хрещення. Відбувалися реколекції для священиків під керівництвом о. професора Тимчука, отців Лопатинського, Антонія Бучяцького, Йосифа Каваціва, Городецького, Дуди, Проціва, Ключика. Всі вони ризикували волею і життям, але заради Бога все пережили.

Хоч сестри ніде не працювали, та болехівчани і люди з навколишніх сіл не дали їм пропасти, помагали, чим могли. Надія на волю Католицької Церкви додавала неабиякої сміливості і винахідливості всім - від маленької дитини до сивого діда, що ні КДБ, ні сексоти не могли впіймати підпільних священиків. Як лише появлявся душпастир у с. Бубнище чи Липі, то з уст в уста передавалося: "Вуйко йде". Коли появлялася незнайома людина, то естафетою передавалось: "Лис іде". І вже священик у жіночому одязі порався на городі чи на подвір'ї.

Жаліла сестра Андрея, що так багато тайн забере з собою в могилу, і як прийде воля для Церкви і України, то забудуть люди про страждання християн, бо не було можливості записувати спогади.

25 квітня 1987 року Господь Бог звільнив її від туземних страждань і поселив її душу там, де немає "ні болів, ні зітхання". Тлінні останки сестри Андреї спочивають на Болехівському цвинтарі. Так як вона взяла хрест ігумені Марії Дикої і добровільно пішла в Сибір, на пам'ятній табличці заслужений напис: "...мати-ігуменя Анна-Андрея Березовська".

Сестричко Андреє, навчи нас, негідних, заради Бога і вічного життя, нести хоча б свій хрест.

"ТА ПОВІРТЕ МЕНІ!.."

Неначе на крилах летіла додому Тетяна. Ще ніколи їй не було так весело і радісно на серці і душі. Хотілось співати, співати, співати. Найбільшим бажанням було зустрітися з сестричкою і поділитись своїм щастям. Ні, не тим, що вона без жодного "блату" успішно закінчила сесію (про це вона розкаже татові і мамі), а про те, що вона зустріла справжнього хлопця, сина професора. Та хіба справа у тому, чий він син? І не врода полонила серце Тетяни, а його розум, культура, а більш всього - скромність. Так, вона розкаже сестричці все: починаючи з того, як Мартуся, рідна сестра Назара, однокурсниця Тетяни, майже силою затягла до себе, бо коли вона дізналась, що її тато професор, якось не по собі і стидно було їхати до Марти.

Але перша зустріч з рідними і її братом Назаром розвіяла всі сумніви. Простота і скромність цієї інтелігентної сім'ї, а особливо Назара, який найбільше приділяв уваги Тетяні, вразили її. Більше всього хотілось розказати сестричці, як вона з усією сім'єю Назара відпочивала за Львовом на запашних луках, серед різноманітних квітів і трав. Як багато розповідав Назар про різні квіти! В кінці розкаже сестричці, як вперше в житті Назар поцілував її. Потім зізнався у любові... І коли вже з Мартусею проводжав її на електричку до Моршина, подарував золоту обручку, як доказ щирої і чистої любові.

До власної хати не ввійшла, а просто вбігла. Але що це?.. Чому усі такі похмурі, непривітні? На привітання відповіла тільки сестричка.

Не поділилась своїм щастям Тетянка ні з сестричкою, яку так любила, ні з батьками. Не встигла добре зачинити двері за собою, як батько схопив за руку і з усієї сили шарпнув до себе. Вона ледве втрималась на ногах.

- Звідки у тебе золотий перстень на руці? - це було перше, на що звернув увагу батько. І замість того, щоб вислухати вкрай збентежену дочку, він вирвав з рук сумочку і висипав все, що в ній було, на стіл, нервово обмацуючи речі, і коли не знайшов нічого, взяв за плече і різко повернув до себе дочку.

-Дивись мені в очі, - крізь зуби процідив батько, - і говори правду. Вже третій день, як ти закінчила сесію. Де ти була і де решта золотих речей?

Від несподіванки у Тетяни перехопило дух.

-Які золоті речі, про що ви говорите?

Замість відповіді батько кинув в обличчя дочки листа.

...Не знала Тетяна, що три дні тому подруга по квартирі привезла батькам листа від господині, в якому вона вимагала, щоб батьки разом з дочкою з'явилися і привезли золоті цінності, які Тетяна вкрала, в противному випадку вона заявить в інститут і міліцію.

Всі зусилля сказати щось на виправдання були даремні. Замість того, щоб спокійно вислухати дочку, на неї сипались зневага, прокльони, недовіра. На просьбу Тетяни поїхати разом до господині і все з'ясувати, знову посипались образи. Ще два дні чекала Тетяна, щоб знайти нагоду і спокійно пояснити все батькам. Та тільки починала розмову, як батько запитував:

- Скажи мені, як я подивлюся людям в очі? А я думав... Та для тебе все... А ти? Даю тобі час до вечора, щоб усі цінності були на місці!

-Тату, мамо!.. - нелюдським голосом кричала Вікторія. -Шукаймо Таню... Ось записка.

Переляканими очима батько швидко водив по рядках, які розлились від сліз: "Сестричко, тільки ти мене зрозумієш, бо ти мені віриш. Я так хотіла тобі розказати... Обручку віддаш Назарові. Ось його адреса... Львів., (далі були вказані вулиця, дім, номер телефону). Свою чемність і невинність я доказую своїм життям".

Батько кинувся до шафи.

- Рушниця!.. Де рушниця? - і всі вибігли на подвір'я. З вулиці на подвір'я входила, весело посміхаючись, подруга Тетяни по квартирі.

-Ось лист!.. Господиня щиро вибачається. Знайшлися всі цінності...

- Негідники!.. Вбивці-і-і, - крізь сльози закричали батьки, вибігаючи з двору.

Від лісу долинув постріл, який понісся понад полем, річкою, вдарився об будівлі і розсипався по всіх домах, благаючи: "Не проклинайте...".

...Як велику реліквію заховала сестричка перефотографовані "Отче наш" і "Богородице Діво", які Тетяна відмовляла у ті заборонені часи кожного дня, а особливо перед екзаменами і сесіями. А ще не забуває провідувати могилу сестри, яка понад усе цінувала правду і боялася поганої слави.

Дата добавления: 2015-10-30