А часу назад не повернеш

(Дивний сон)

- Чого так гірко плачеш, Мартусю? Що за біда сталася? Та заспокійся, - стараючись розрадити колишню співпрацівницю і подругу, наполегливо і вперто розпитувала Наталя. Може, чимось зможу тобі допомогти чи зарадити?

- Ніхто і нічим не допоможе мені, та й Бог, напевно, не простить, - сказала Марта, витираючи сльози, які все котилися і котилися з почервонілих очей, падаючи на чорну шовкову суконку. Та Марта не дуже й старалася зупинити їх, дала їм волю, щоб легше було на душі. Бо по тім тривожнім сні до ранку не закрила очей, а вдосвіта пішла на цвинтар, на могилу матері, де довго-довго молилася, хоч щирою її молитва не була. У стривожену свідомість лізли різні думки, вона починала молитися, а думки знову повертали її до того дивного сну.

- Заспокійся, Мартусю, - Наталя благала подругу, витираючи її обличчя та очі своєю хусточкою. - От і все, розповідай, що сталося? Чого мовчиш? Чоловік скривдив? Діти? Чи, може, заслабла? Кажи, хто винен у твоєму горі?

- Більше всього я сама, покійна мама моя, чоловік... та навіть і ти - піднявши очі в небесну синь, ніби щось шукаючи, тяжко зітхнула, схлипуючи, мов мала дитина, почала Марта.

- Навіть і я? - аж нахиливши голову від здивування, перепитала Наталка.

- Заспокійся, Наталочко, - пригорнувши до мокрих від сліз грудей свою подругу, мовила Марта і ніби сама до себе промовила, - більше всього система, в якій ми жили. Не було Бога, не було гріха, і все було дозволено. Тому тепер і плачемо.

- Прости, Марто! Ти відверто можеш сказати, що сталося? -підвищеним тоном промовила Наталя.

- То сон. Так, так... Страшний і правдивий. По панахиді і освяченні на гробах я прийшла додому змучена і раніше звичайного лягла спати..І от десь коло другої години ночі сниться мені, що я вийшла з хати і чую якийсь дивний і дуже мелодійний спів Я повернула голову в той бік, звідки несеться спів, і зауважила дуже сильне сяйво неописаних барв. Вийшовши за ворота, уздріла велику кількість людей, які квапилися з букетами квітів до місця сяйва...

Я побігла в город по квіти, та ніяк не могла знайти грядки. В поспіху старалася догнати людей, бо майже все місто квапилося на голос співу до прекрасного сяйва. Я так само дійшла, коли дивлюся, що то все відбувається не в парку, а на цвинтарі. Ще здалеку я побачила дуже багато людей із запаленими свічками, з квітами в руках, які йшли від гробу до гробу серед цього сяйва, співаючи пісні. Щоб ліпше придивитися до цього дива, я стрімко пустилася до цвинтарної брами. І на самій брамі четверо діточок, взявшись міцно за руки, перегородили мені вхід. Я постаралася їх обійти, але вони знову стали переді мною, не промовляючи ні слова, лише заперечливо кивали головами, даючи зрозуміти: "Тобі туди не можна". Я стала благати, що там спочиває моя мама, але вони знову заперечливо похитували головами, безслівно кажучи: "Тобі туди не можна йти".

Я зиркнула понад їхні голови і зауважила серед усього сяйва могилу матері, яка обросла будяками і була вкрай темною, і я наважилася силою ввійти, щоб навести порядок. Але діти, тримаючись за руки, не вступалися з цвинтарної брами.

Думаю: "Чиї то такі діти замурзані і голенькі, яка мати на світ народила?". Стала придивлятися до них, а вони всі в одну мить вп'ялися очима у мене, і з очей котяться сльози... Два хлопчики і дві дівчинки...

Призирнувшись, я зауважила, що хлопчики цілком подібні до мого чоловіка, а дівчатка-до мене.

Зі страху я аж крикнула у сні: "Та хіба ви мої діти?!". З крику чоловік збудився.

До ранку я вже не заснула. Згадалося мені тих страшних чотири гріхи знищення плоду, яких я допустилася.

Ніхто не хотів мене відрадити: ні мама, ні чоловік... Та і ти, Наталю... Лише всі сприяли і дораджували. А я боялася життєвих труднощів і вбила своїх дітей.

Коли і чим спокутую на цій землі за такий злочин? - через якусь хвилю промовила Марта, озирнувшись на цвинтар, стоячи у тіні крислатих лип. А потім, ніби сама до себе, промовила: "А часу назад не повернеш, щоб почати наново жити. Дав нам, своїм створінням, Господь Бог той великий дар, цю трійцю: розум, пам'ять і свобідну волю, якою здебільшого ми й користуємося... А де розум і пам'ять?..

- Прости мені, подруго, тепер і я зрозуміла, чому я своїм убитим ще в лоні дітям давала імена.

Боже, прости нам і дай розсудливий розум нашим дітям і внукам, щоб хоч їх совість не мучила на старости літ.

...Дуже привітно гріло сонечко, щебетали пташки, з лісу доносилось зозулине ку-ку... Пахли квіти і трави. Але прибиті горем і душевним болем подруги цього не чули. Мучила совість. Як спокутувати?..

Дата добавления: 2015-10-30