Він жив для Бога і людей пам'яті О. Андрія-романа Кияка

Районне містечко Долина відоме багатьма героями-мучениками, які, незважаючи ні на що, сміливо ставали на прю з брехнею і гнітом, що їх на наші землі принесли на своїх багнетах червонозоряні "визволителі". Згадаймо хоча б незламного духом доктора Горбового. Всім гнобителям - польським, німецьким, а найбільше - радянським - він був, наче кістка поперек горла. Десятки років томилась ця мужня людина у катівнях, тюрмах і сибірських нетрях за свої націоналістичні погляди.

Боже провидіння благословило наше місто борцем за Христову віру блаженної пам'яті Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським і десятками інших патріотів свого народу. Та найбільш героїчною постаттю в боротьбі за правду був Петро Січко разом зі своїми синами Василем і Володимиром. Щоб морально зламати його дух (бо фізично, хоч тричі його судили, не змогли), "брати-визволителі" ув'язнили обох синів. Дружину Стефанію звільнили з роботи. Останню грядку картоплі вночі гусеничним трактором зрівняли із землею. Наймолодша дочка з матір'ю залишилися без засобів до існування. Але світ не без добрих людей, про що і хочу коротенько розповісти.

Одного разу під час здачі екзаменів у блаженної пам'яті о. Андрія-Романа Кияка, він запитав: "Скажіть мені, Володимире, який у даний час найбільший обов'язок щодо ближнього?" І тут же, не чекаючи відповіді, сказав: "Допомагати у біді. Ви чули вчора передачу радіостанції "Свобода"?"

- На жаль, ні, - відповів я.

- Вчора передавали про вашого долинянина Січка і про всю його сім'ю.

- Я їх прекрасно знаю, їхня вулиця майже поряд, а син Володимир з моїм сином ходили в один клас.

- Дуже добре. От вам п'ятдесят карбованців, прошу по можливості їм сьогодні вручити, а дальше - щось будемо думати.

Я розповів, як чесні люди - сім'я Готлібів, Костурів, Чаплів і ряд інших - щомісячно складають кошти, і через Миколу Захарка передають жінці або донечці. Але це був мізер. Бо пані Стефа кожного місяця їздила до своїх синів-мучеників і чоловіка в тюрму. І мені випало щастя: я виграв на 3-відсоткову облігацію 100 крб., і зразу ж таки вручив їй.

Десь за тиждень після нашої зустрічі з о. Кияком, з'являється до мене незнайомий чоловік з вимогою, щоб я негайно відвів його на квартиру до Січків, запевняючи, що його направив отець, який дав 50 крб. для цієї знедоленої сім'ї. Не знаючи цього професора Львівського університету (так він відрекомендувався), і точно знаючи, що за квартирою Січків день і ніч ведеться нагляд "добрих сусідів" і працівників КДБ, я відмовився.

Зате другого дня після роботи я вже був у о. Романа. А тієї ж таки ночі я навідався у село Ямниця до професора Михайла Іваночка. Розмова наша тривала хвилин десять. Трохи себе покартали, а трохи похвалили. Тоді п. Михайло передав мені тисячу карбованців, які я через добрих і довірливих людей вручив пані Стефі. Через місяць на майдані Урицького я познайомив їх. Так, дякуючи о. Роману і добрим людям, сім'я не пропала.

Другий подібний випадок. На вулиці Конєва жив блаженної пам'яті о. Микола Паснак. Оточений з усіх боків сексотами, з підірваним до краю здоров'ям, не мав засобів до існування, майже не виходив з дому.

Отець Роман для нього, а через нього іншим підпільним священикам і сестричкам-монахиням передавав інтенції у великих сумах, хоч ті інтенції вірні давали йому, щоб сам міг проіснувати. Частенько жартував: Людина повинна їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти. Хліб і вода - і нема голода".

Все життя о. Роман жив не для себе, а для людей, для України, яку так безмежно любив, за яку карався; мучився, але не каявся. Та, на жаль, уже в часи незалежності і виходу Церкви з підпілля не всі його розуміли. Він жив і працював не заради слави, а заради ближнього. А слава сама знайшла його, і запорукою цьому було його світле життя, яке він до останку віддав Богові та Україні.

Дата добавления: 2015-10-30