О, ТО БУЛА КУЛЬТУРА!

Липень 1980 року. Збирання урожаю. Полтавщина, одне із сіл Решетилівського району. Неділя. На небі ні хмаринки. Сонце досягло свого апогею і, ніби навіки, застигло у зеніті, посилаючи пекучі промені на тих, кого силою заставили забути заповідь Творця "Щоб ти день святий, неділю святу пересвяткував". Шістдесят два роки насильницького атеїзму зробили людей слухняними рабами. Спекотні промені сонця здавалось карали людей за гріх. Вітер сховався за козацькими, напіврозораними могилами, які сумно дивляться з степу на село. Ні спека, ані порох, які оповили село і степові дороги, порох на яких підняли самоскиди, везучи зерно від комбайнів на тік і елеватори, не зупинили допитливого механіка колони, який крокував по курних вулицях села. Змучений, але не сумний, наближався він до місця знаходження відряджених машин.

-Синашу!.. А, синашу., іди-но сюди - звернувся до механіка старенький дідусь, який сидів у тіні під вишнею. - Сідай та пригощайся вишеньками і малосольними огірочками з медом та домашнім хлібом.

-Дуже дякую за запрошення. Хоч я й не голодний, а від вишень і малосольних огірочків не відмовлюся. Та й хлібець якийсь незвичайний. Уже надто пахучий і смачний. Та й запах... справжній запах хліба, степу, літа і сонця.

Між механіком колони і колишнім директором школи, пенсіонером, зав'язалась щира і невимушена розмова про красу Карпатських гір, карпатські курорти, родючу Полтавщину, розорані козацькі могили і зупинились на селі.

- То кажеш, синашу, що гарне наше село, культурне, впорядковане, народ щирий та привітний?.. А от я тобі розкажу, яка колись була в нашім селі культура, це мені покійний дід розповідав.

О, то була культура!.. На жодному будинку не було замка, а коли всі йшли з дому, то на столі залишали окраєць хліба і горня молока (хто був заможніший) - або води, щоб подорожній підкріпився.

Про крадіж не було й мови. Не дай Боже якого нещастя - все село помагало. Як якийсь вогонь стався ненароком, то за місяць громада безплатно збудувала хату і всім забезпечила. А сиріт чи калік сама громада утримувала. Селом керували три старійшини, яких вибирала громада. При одній пляшці горілки справляли весілля. Та, ще й, яке!.. Коли траплялось хлопець звів дівчину і не хотів з нею женитися, то його навіки виганяли з села, а дівчині стригли волосся, і священик оголошував на цілий храм про ту ганьбу для села.

А от відносно злодіїв... Один украв у сусідньому селі разом зі своїми дружками колісницю і упряж з волів, та продав євреєві у Решетилові. Через день узнали хто. Тоді їх одягнули в хомути і три дні водили по селу і Решетилові, а вони тягли за собою колісницю, зупинялись коло кожного будинку, виголошуючи: "Ми всі три злодії, обкрадали комори: перший злодій, другий злодій, третій злодій"-і всі виголошували своє прізвище. А коли хто з них запізнився з виголошенням, відразу оперізував його голі плечі батіг. Нікого з них у в'язницю не посадили, але й ніхто з ними не спілкувався. І по сьогоднішній день їхніх внуків і правнуків звуть дітьми злодіїв. А щоб якесь жовтороте закурило при старших людях?.. Та то був би встид на всіньке село. А тепер?.. Спробуй йому не дати сигарети, або покартати його, то воно, шмаркате, ще й в бійки полізе... Ото бачиш, синашу, - он там єдиний хрест стоїть. Там був цвинтар, та він і тепер є, лише всі хрести давно поламали по вказівці парторга. Та нехай їм грець, я відхилився від бесіди. Отож на тому місці минувшої зими п'яний академік на самий новий рік заїв сімнадцятирічну дівчину.

-Даруйте, як заїв?.. - здивовано подивився механік. - Який академік?..

- Килинка, так звали дівчину-студентку, приїхала на канікули додому, була одна в матері. Отож: вона з подружками зустрічала Новий рік. Коли поверталася додому, її підстеріг бузовір, у якого теж двоє дітей та жінка, і хотів її збезчестити. Воно, бідне дитятко, боронилося скільки могло. А потім він звалив на сніг, роздягнув, як мати на світ народила, від'їв обидвоє грудей, перегриз горло, знівечив усе обличчя і зґвалтував. Ось тобі і академік сільськогосподарських наук, ось тобі і культура.

На мить перед очима механіка появилась та страшна картина зверхзвірського зґвалтування, бо ні тварина, ні звір на це не здатні. Він зробив декілька кроків в сторону хреста і зупинився, глянув у старечі очі співрозмовника і спитав.

-І як ви думаєте, батьку, в чім причина, хто ж винен у цій трагедії?..

- В чім причина, в чім причина, - ніби сам про себе бурмотів дідусь-ти сам, синашу знаєш... та й з тобою можна говорити, бо ти західняк, та ще й безпартєйний, бо бачу хрестика на грудях носиш. Мені немає вже чого боятися, я пенсіонер. А причина в тому, що хотіли знищити Бога, а знищили себе, культуру, історію, честь, совість, людяність, повагу, взаємну любов, гідність і все інше. Якби був Бог у їхніх серцях, то не знищили би голодом сім мільйонів українців.

- Ні, пане добродію, не сім, а більше дванадцяти. -Скажи мені, синашу, чи ми ще колись пройдемося по вільній нашій українській землі? - промовив сивоволосий пенсіонер-директор. - Чи ці мученики-козаки, які віддали своє життя за волю України, над кістками яких височать могили, лише коло нашого села їх аж дві. А он той яр, де поховані жертви голодомору наших односельчан, - співрозмовник закліпав старечими очима, з яких покотились важкі сльози. - Боже, Боже!.. Невже їхні душі не вимолять у Тебе кращої долі для нашого страдницького народу. Замовкли на мить співрозмовники. Обидва думали про одне - про волю.

-Так, я більше чим упевнений, що той час прийде, бо брехня піднялась на найвищу висоту і правда має її здолати. Але коли? - механік розвів руками. - На все Божа воля.

-Дуже дякую тобі, добрий чоловіче, за підтримку на дусі. Ти молодий... доживеш, а я...

І тільки у час Волі пожалів механік, що не взяв адреси у співрозмовника. Чи дожив до завітної мрії?

Дата добавления: 2015-10-30