Під покровом всевишнього

-Дворянчиков Олександр Анісімович, 1918 року народження, одружений 1936 року з Гашніковою Клавдією Василівною. В армію призивався 1938 року, звільнився 1947-го. Поранень немає, одна контузія. Нагород аж двадцять чотири, два Ордени Слави.

- Оце так старший сержант! Подяка від міністра оборони, іменний годинник. Дай, щасливчику, хай я обніму тебе. Дійсно щасливчик, цілу війну пройшов з боями, і жодних поранень, - з-за столу підвівся сивий підполковник Єршовського військкомату. Правою рукотю міцно притиснув до себе Олександра, і військові побратими тричі поцілувались.

- Можеш називати мене просто: Захарій Іванович. А мені, як бачиш, не повезло... Перше поранення під Москвою, а на Курській дузі... - підполковник вдарив правою рукою по лівому плечі, з якого звисав рукав гімнастерки, підперезаний ременем.

Підполковник пройшовся по кімнаті, підійшов до відкритого вікна, з якого, разом із запахом квітів і жовтої акації, доносився пташиний спів і зозулине "ку-ку". Мовчки постояв хвилину-дві, різко повернувся і промовив:

-А все ж таки, Сашко, я щасливий, що не праву, а ліву.

Півдня просиділи два побратими - сивий підполковник і гвардії старший сержант - за традиційними військовими сто грамами, гарячим чаєм з польових квітів, вишневих та малинових прутиків. У цьому чудо-чаї вони розмочували сухарі.

Сашко, до якого підполковник з першої зустрічі виявив велику симпатію, розповідав про неймовірні пригоди з військового життя: про будні піхотинця на передовій, про підбитих і підірваних на мінах п'ять танків, про кермо "студебекера", "полуторки", "катюші"... Після війни-старший інструктор "Т-34". Останній рік взагалі "райське" життя: водій командира частини.

-І... - демобілізація, - останні слова далися Сашкові якось важко, у голосі забриніли нотки суму.

- Не зрозумів. Радіти треба, а ти так закінчив, ніби тебе знову беруть на фронт.

- Повірте, товаришу підполковник...

- Но-но-но, договорились, як фронтові друзі - Захарій Іванович, або просто Захар, - заперчно піднявши угору руку і голову, промовив до старшого сержанта воєнком.

- Ну, добре. Повір, Захар, тяжке було моє життя. Батьків своїх майже не пам'ятаю-рано померли, виховували мене дві тітки. Все було: і голод, і холод, життя заставило женитись у вісімнадцять років, а потім ще й принесло пекучу втрату-захворів на дизентерію і помер наш первісток. Зрештою, армія розлучила з жінкою. На війні втрачав найвірніших друзів, скрізь лютувала смерть, чи не щодня доводилось стикатися з кров'ю і муками, плачем матерів і дітей, проходити спаленими містами і селами. Після війни бачив, як вдови зі своїми дітьми і сивими дідами запрягались у шлею і орали та волочили свої городи; безрукі, безногі, сліпі каліки сиділи біля входу на базари і благали про милостиню... Я не плакав, а тільки співчував їм.

З цими словами у мужнього, загартованого життям і війною воїна затремтіли руки. Зрештою, він так розхвилювався, що з очей полились рясні сльози.

Військком затягнувся димом "Казбека", прикурив другу цигарку, а тоді підійшов до Сашка і сам вставив її йому в уста.

Трохи постояв перед ним, міряючи з ніг до голови; нічого не говорив, не розраджував-хай поплаче. Сашко затягнувся димом раз, вдруге, втретє. Здавалося, що він шукає спокою у тій цигарці. Він не витирав сліз, що котилися і котилися по його обличчю. Тяжко зітхнув і продовжив:

-А от коли я підходив до рідного Єршова, мені назустріч вийшли усі жителі залізничного вузла: два інваліди - один без ніг, а другий -без руки, а також діти, вдови і сиві босоногі дідусі та бабусі. Кожен питав, чи я не бачив його тата, чоловіка, сина... Я відчув себе винним у тому, що залишився живий, навіть не поранений. Ця зустріч перетворилась у суцільний плач. Плакали всі, плакав я, плакало небо. Людські сльози змішались з дощем і болотом. Тоді я вперше пошкодував, що повернувся з фронту не калікою.

-Так, це важко. І все ж ти щасливий, Сашко. Тебе, очевидно, сам Бог беріг.

- Так, Захарію Івановичу, сам Бог мене спас. Ось, бачиш, - і гвардієць розщепив кишеню гімнастерки, а на устах і в очах чи не вперше заграла весела усмішка. Він витягнув засмальцьовану чорну стрічку-пояс, на якій срібними нитками сяяла виткана молитва.

-Ти що, живеш під Всевишнього покровом? - підполковник аж піднявся і став виразно чеканити кожне слово. "Нехай і тисяча упаде біля тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе не підійде... Бо Господь-твоє прибіжите, Всевишній твій захист. Тому, що він виявив свою любов до Мене, Я його врятую... Довгим віком його насичу і явлю йому Моє спасіння".

Останні слова Захарій вимовив з особливим піднесенням, повторив їх знову: "Явлю йому моє спасіння".

З широко відкритими очима і ротом мовчки дивився підполковник на 29-літнього героя. Ще раз перечитав молитву, потім довго дивився на свого співрозмовника, запитуючи подумки та очима. І нарешті якось по-особливому запитав:

-І ти думаєш, що тебе Бог спас?

- Так, тільки Бог, бо я постійно молився цією молитвою до Нього. В останні дні війни Він чітко дав мені зрозуміти це, ­старший сержант зробив паузу, а потім продовжив. - Якось увесь екіпаж залишився в танку на перепочинок, а я пішов до церкви, щоб подякувати Богові за те, що ще живий. І саме в той момент, коли я відмовляв оцю молитву, пролунав сильний вибух. Вибігаю з церкви і бачу, що мій танк горить. Як з'ясувалося, сталося пряме попадання авіабомби. Біжу в надії, що когось з товаришів врятую. Посковзнувся, падаю.. І саме в цю мить стався другий, ще потужніший вибух: то розірвався увесь боєзапас, що був у танку... А тепер, Іванович, подумаймо: це випадковість, чи опіка Божа?

І в часі війни, і згодом, коли я писав додому, я дякував своїй тещі Олені Єрмолаївні Бобришевій за "Отче наш" і "Богородице Діво", які вона в останній день мені переписала, А "Під покровом Всевишнього" відмовляв і відмовляю постійно.

Коли я прийшов з фронту, до мене бігли всі, але я найперше обняв Олену Єрмолаївну. Впав на коліна, поцілував її босі, худі ноги, стомлені жилаві руки, зоране, не так старістю, як горем і бідою, обличчя, і промовив: "Мамо-о-о! Дякую за молитву, завдячуючи їй я живий".

Тепер всім можу доказати, що без Бога ні до порога. А за сльози пробач - нерви. Хотілось би всім допомогти, всіх потішити - дітей-сиріт, вдовиць, передчасно посивілих батьків і матерів. Та... - і гвардієць винувато розвів руками, - нерви не дозволяють.

- Будь мужнім, Сашко. Бог тебе зберіг, думаю, що Він буде з Тобою і надалі. Дякую за щиру і відверту розмову.

Військові побратими довго стояли в обіймах. Кожен думав про своє...

P.S. Цю історію розповіла рідна сестра Клавдії- Валентина Василівна Побєдіна.

Дата добавления: 2015-10-30