На дитячих сльозах щастя не збудуєш

-Та-а-ту-у-у, тату! Пусти мене, я хочу до тата. Тату, почекай, -лементуючи на цілу вулицю, намагався вирватись з рук бабусі голубоокий Василько. Здається, його не чула двадцятип'ятилітня мама, яка притискала до грудей таку ж голубооку Катрусю, якій всього півтора рочки. І доля, і липневе сонце, і погляд перехожих - пекли і розривали тіло і душу, а найбільше - серце і мозок молодій матері. В одну мить Вікторія пожаліла, що не кинулась з діточками під колеса машини, у якій її чоловік їхав зі своєю любаскою і її діточками. Більше, ніж липневе сонце, пекли слова чоловікової коханки: "Чого витріщилася на мене? Якби ти була добра жінка, то чоловік не покинув би тебе". На спітніле, не так від спеки, як від стиду, тіло і одяг, який щільно огортав стан і талію цієї надто вродливої, стрункої як смерека, молодої мами з волошковими очима, спадав порох, піднятий колесами машини, на якій чоловік втікав від дітей і жінки.

- Вікторіє, Віко... Невісточко моя, донечко, та отямся. Ходімо додому. Ходімо, най на нас люди не дивляться, бо не всі нас зрозуміють. Все буде гаразд. Я ще сьогодні перепишу на тебе і дітей все - хату, стайню, город, - благала свекруха, тримаючи зашкарублою, порепаною худою рукою Василька, який все ще пручався, постійно лепечучи: "Я хочу до тата".

Минали дні. Ось вже і місяць пройшов, а Василь додому так і не появлявся. Спочатку Вікторія старалась не виходити з дому, їй здавалось, що все село тільки про неї й говорить, тільки на неї дивиться. Може і легше стало б на душі, та нікому пожалітись -сирота. А свекруха дійсно заступила їй і маму, і батька. Хоч нишком часто плакала сама, зате невістку завжди розраджувала і потішала.

...Морський прибій, небесна синь, південне пекуче сонце, ласкаві слова любаски Насті відтіснили десь далеко і стареньку маму, і вірну дружину, і голубооких діточок. Все було б добре, якби не ті кляті сни і голос синочка: "Та-а-ту-у-у, тату! Я хочу до тата!". Щоб заспокоїти душу, бо совісті в нього не було, випивав зранку пляшку "Рислінгу", і спішив приймати морські ванни.

"Медовий місяць", а за ним і рік пропливли, як хмаринка у небі. Замість щастя, на яке сподівалась "подружня пара", у нову сім'ю прийшло горе. Не синок, якого так хотіли батьки, а донечка народилась, до того ж - інвалід. Майже безперестанку дитина плакала. Щоб хоч трохи виспатись перед роботою, батько у другій кімнаті накривав голову подушкою.

Постійний плач дитини вкрай виснажив Настиних дітей від першого шлюбу. Вони зривались вночі і собі плакали без упину. Кудись поділися краса та свіжість на обличчі мами: замість рум'яних щічок - на обличчі впадини, покриті мохом, під очима - сині набряки, запалені вії, очі стали сумні і не хотіли дивитись на білий світ, який так зненавиділа Настя. Постійне недосипання і нервове перевантаження, помножені на докори батьків і людей, сприяли всяким хворобам - як у матері, так в чоловіка та дітей. Тепер не вистачало грошей на ліки, а не те що на коньяки чи "Рислінги".

Довгими безсонними ночами мати-блудниця роздумували над своїми гріхами. Вона твердо вирішила будь-що направити чоловіка до законної сім'ї, бо зрозуміла, що на дитячих сльозах щастя не збудуєш, їй не хотілося жити, не милим був рідний дім. Але стримували діти. Хотіла крикнути на весь світ: "Люди опам'ятайтесь, не робіть ближньому те, що вам не миле, пам'ятаючи слова Господні: "Те що ви зробили одному з найменших братів моїх, ви мені зробили".

Якщо така кара тут, на землі, то що нас жде у вічності?

Дата добавления: 2015-10-30