Я ТЕБЕ НЕ ЗНАЮ

Уже другий тиждень Катруся плакала майже щодня. Наближався час родити дитятко. Замість радості її все більше опановував страх. На запитання батьків і "чоловіка" відповідала стримано і скупо, уникаючи прямого погляду з ними. Якийсь невідомий клубок стояв у грудях і вона не могла зрушити його ні кашлем, ні сльозами і тоді старалася молитися, але молитва була вкрай розсіяною, не щирою і механічною. Уста промовляли одне, а думки розсівались, летіли у другий світ, у вічність, у майбуття. Коли її у сні явилась чоловікова жінка з двома плачучими діточками, які не проклинали її, не дорікали, а впали перед нею на коліна, піднесли руки вгору і безмовними устами щось благали, то пробудившись з сну вона з ненавистю картала їх і в душі і наяву.

А ось цей сон... Що ж він віщує їй, чому не дає спокою, чому розриває душу.

Бабуся... її найдорожча, яка була для неї і мамою і нянею, і найдорожчою вихователькою, порадницею і розрадницею, чому вона відмовилась від неї і навіть не захотіла з нею розмовляти? Адже вона перша навчила її молитись, разом з нею ставала навколішки цілими годинами відмовляючи вервечки і дев'ятниці до Пречистої Діви Марії і всіх святих. "Найбільше щастя, - часто повчала бабуся - жити чесно і з чистою совістю, бо за все треба дати звіт перед Богом, і пам'ятати, що всіх і все можемо обдурити і скрити, тільки не Бога, бо Він всевидющий і всезнаючий. І ніколи не робити другому, навіть ворогові, все те, що тобі не миле. Перш ніж робити - думай, перш ніж говорити - думай, бо Бог дав тобі той превеликий дар - розум, пам'ять і свобідну волю". Жадоба до грошей, цінних дарунків, веселого сп'янілого життя, улесливих слів і компліментів забрали у неї розум і відкрили широку дорогу свобідній волі. Уже п'ять років, як ти відійшла у вічність... Чому ти мені явилась у сні, адже я собі цього не бажала? Ти із того світу хочеш мене повчити. Та вже запізно, бабусю. Мені на днях йти в пологовий будинок. "Бабусю, бабусю - і думки вилились у слова - чому ти не явилась мені у сні перед тим, як я мала упасти у гріх?". І Катруся уже вкотре за останній час залилась сльозами, хоч знала, що її душевний стан може вплинути на здоров'я дитини.

І тільки тепер їй стало жаль і стидно за своєю втраченою і змарнованою молодістю. Хіба вона знає, що таке любов?... Ніколи з милим не слухала співу солов'я, не зустрічала ранкові зорі, не йшла по колючій ранковій росі, не відчула палкого поцілунку на своїх устах, руках. Хіба це була любов? - ресторани, дорогі напої і закуски, а потім - сп'яніла грішна любов у авто і кабінетах, знаючи, що вдома жінка і діти дожидають батька і чоловіка. Яка у нього могла бути ласка до дітей, повага до вірної дружини після грішної любові з нею? Де її розум був рік тому? і сама дала відповідь своїм думкам. "У чарці вибагливих напоїв і безконтрольності батьків, які так вірили у її порядність". Вже в котре вона хотіла перекласти вину на "чоловіка", але... її ніхто силою не заставляв сідати у авто і їхати у нічні ресторани після роботи. Вона знала, що у нього є діти, жінка.

І тільки тепер зрозуміла Катруся, як мало і як багато потрібно для щастя. Чиста і спокійна совість, а не гроші, вибагливі делікатеси, розкішні машини і модний одяг. Щастя - коли дивишся у очі людям з піднятою головою і не думаєш, що може ці люди говорять про мене. Може і легше було б на душі, як би поділилась тим сном з мамою, татом і милим, але який він їй милий, коли не має спокою ні в день ні вночі.

І знову сон стояв їй перед очима, вона без віночка, без дружок, у чорному одязі йде просити бабусю на весілля. Крутими, вузькими і тяжкими стежками йде до бабусі. Вже й сили її покидають. Чує її голос, та не може збагнути в котрій стороні. І ось закінчилась та крута і важка стежина і вона попадає у прегарний, раніше не бачений сад, в якому одні дерева цвітуть, а інші уже плодоносять. А квіти... Які квіти?... Усе наче в дивовижнім віночку, та переважають білі лілеї.

Посеред саду пливе спокійна сріблясто-голуба річечка, у якій плакуча верба купає свої довгі віти-коси. З усіх сторін лине пташиний спів. Одне чудо, чому ж вона раніше не бачила цих птахів?... Зачарована цією красою на мить зупиняється і підводить очі у небесну голубизну, з якої своїм не пекучим, а лагідним промінням, якесь особливе сонце голубить всіх і все. Серед цієї ніколи не баченої і неописаної краси вона побачила свою бабусю, але дуже молодою, яка з діточками поливала квіти. Всі діточки, як мати на світ народила. Інші діточки ставили віночки на її голову з чудових диво-квітів. "Бабусю" - на весь голос кричить вона, але бабуся спокійно йде далі з веселими діточками. "Бабусю"-удруге кричить вона. Та бабуся в оточенні діточок, які все більше наповняли сад віддаляється від неї. Зібравши всі сили Катруся біжить до бабусі. Їй хотілося розштовхати усіх діточок, щоб скоріше добігти до бабусі. Але діточки неначе по команді зробили живий коридор. Забігши наперед стає перед бабусею і втретє уже крізь сльози вигукує: "Бабусю, зупинись!... Я твоя внучка, Катруся. Я прийшла просити тебе..."-та бабуся не дозволила докінчити розмову.

- Я тебе не знаю - карбуючи кожне слово різко відповіла бабуся прямуючи з діточками в глибину чудо-саду.

-Я прийшла просити тебе на весілля.

- На весілля?... А де твій віночок?... Де дружки?... То ти на них будуєш своє щастя? - і бабуся показала рукою на дружину і двох діточок її "чоловіка", які не посміли увійти у квітучий чудо-сад, а стояли на його окраїні. "Я тебе не знаю" - удруге повторила бабуся. - Я своїх внуків вчила чесно будувати своє щастя".

Щоб хоч трохи розвіяти гнітючі думки Катруся бере у руки Святе Письмо і не думаючи відкриває сторінку, і перше, що попадає їй перед очі: "П'яниці і розпусники не одержать Царства Небесного".

"ГОСПОДИ, РЯТУЙ НАС!"

1947-й рік. Листопад. Тайга. 40-градусний мороз.

В таку погоду нас, політв'язнів більшовицьких таборів, борців за волю України, виводили з, бараків і ладували у товарні вагони, —для відправлення у дальший етап, в Монголію.

Але чи нас заскоро запакували, чи відмінили тимчасово наказ — не знати, бо ми ні не рушали в дорогу, ні не виходили з вагонів. Лише час від часу "возилися" кільканадцять кілометрів до водокачки, де заправлявся паровоз, і назад. Та одного разу ми відчули, як стрімко котимося, але — без паровоза, від якого ми якось відчепилися. І хоч сталося це посеред ночі, ми відчули біду (вагони рухалися з чимраз більшим прискоренням — лінія рельєфу була спадиста). Ще коли б стріла залізниці мала рівне спрямування, було б півбіди. Але недалеко, за мостом, колія робила скрут, і це означало зійдення з рейок і катастрофу.

"Господи, рятуй нас!" — на різних мовах (а з нами у вагоні були і литовці, і латвійці, і естонці) почали ми просити Всевишнього. І Вседержитель почув наші слова. Перед скрутом виявилася платформа, в яку вдарилися наші вагони. І хоч наш вагон був середнім (отже, стався удар з двох боків), ніхто не зламав собі навіть пальця (в інших вагонах були значні жертви). От що значить пам'ятати про Творця постійно, не лишень у біді (ми постійно в своєму вагоні вечорами відмовляли спільні молитви). І коли ми не забували про Господа у спокійні дні, Творець не забув нас у небезпеці.

Любомира ХЛІБКЕВИЧ, Львівська область

Дата добавления: 2015-10-30