Найщасливіша мама на світі

Сумно хитають гіллям старі смереки на карпатських схилах. Вони обступили з усіх боків невелике село Розточки і ніби шепчуть одна одній сумну звістку: „Помирає мати..." Так, з життям прощається справжня Мати, скромна, працьовита жінка, яка дала життя і вивела в люди восьмеро дітей. Вона навчила їх бути чесними, працьовитими, щирими і, головне, служити Богові. Не шукала слави, нагород, похвали, а все віддала, щоб виросли справжніми патріотами України, вірними синами і дочками Греко-Католицької Церкви. Сьогодні вона стоїть на останній межі і готується до зустрічі з Всевишнім. Світяться радістю наповнені слізьми очі, на устах і в очах грає весела посмішка, старечі щоки покрились рум'янцем карпатської калини. Не хочуть вірити діти, що мама вже не підніметься з ліжка, адже вона така весела, життєрадісна, неначе готується до гостини, на свято. Вона відчуває, як з кожним ударом серця слабне пульс, стають важкими руки і ноги, як сили покидають її, але радіє, бо зібралась до Бога, до якого все життя готувалась. Як легко вмирати, коли твоя совість чиста і ти свідомо готувався до зустрічі зі своїм Творцем, Спасителем, Відкупителем і Суддею...

- Отці мої духовні, мої найдорожчі синочки, Петрусю і Васильку, - кволим, але щасливим голосом промовила мама Розалія Витвицька, - поправте мені подушку і трошечки підніміть мене, щоб я Вас усіх добре бачила. Підійдіть до мене, мої любі і милі донечки-сестрички-монахині Павлінко, Стефаніє-Севастино, Настусю-Розаліє. А ти, Павлику, чого утираєш сльози? Ти дяк у Святому Храмі, ти маєш бути мужнім, адже усіх проводжаєш до Бога, і коли Бог покличе мене, ти маєш на повний голос співати разом із хором, супроводжуючи мене в останню путь. А де Тадей з жінкою і діточками? Ще не приїхав з Тяпче?

- Ні, мамцю, я тут, я допомагав сестричці Марії поратись по господарству.

Тадей із сестрою Марією, яка приїхала з містечка Долини, поспіхом увійшли до хати. Старенька Розалія спокійним поглядом обвела усіх і зупинилася на кожній своїй дитині, невістках та онуках. По усміхненому обличчю одна за одною котились сльози, неначе срібні горошини, на мить заповнювали зморшки-свідки старості, наслідки нелегкого життя, а далі спокійно збігали по обличчю. Ледве підняла мама тяжку, жилами покриту руку, щоб витерти обличчя.

-Любі мої, найдорожчі мої, дякую вам усім, що ви сьогодні зібрались. Прийшов мій час іти по нагороду і платню до Пана Бога. Я вчора сповідалась перед Богом і отцем духовним, а сьогодні хочу перед вами. Не знаю, з чого почати. Може, з того, що я була до вас суворою і вимогливою, може іноді, коли ви були малими, не дала їсти, поки ви не помолились, може когось з вас різкою вдарила, зате ніколи не кляла і не обзивала. Так вимагало життя. Степан, тато ваш (Царство йому Небесне), все життя дбав про те, щоб ви мали що їсти, не були голі і босі, а я була для вас і татом, і мамою, і господарем, і господинею. Зате тепер я бачу плоди того насіння, яке сіяла ціле життя у ваших душах і серцях. Тепер спокійно можу йти до свого Степанка і Господа Бога, бо я - найщасливіша мама на світі. На мить мама замовкла, ще раз пильним і спокійним поглядом торкнулась усіх.

- Чого, діти, плачете?.. Дивитесь, що я плачу?.. Я плачу з радості, що Бог обдарував мене такими дітьми і вислухав мої молитви. Чи може бути більше щастя, як залишати на цьому світі двох синів-священики, сина-дяка, трьох дочок-монахинь?.. Ні, немає більшого щастя. Прошу вас, мої сини-отці, і вас, любі донечки-монахині, як будете колись молитись чи правити Святу Літургію за мене, то обов'язково згадайте і за священиків-підпільників, які збирались у нашій хаті, у навколишніх селах, а особливо за отця Антонія Бучацького.

На якусь мить у хаті запанувала мертва тиша. Правду кажуть люди: настають моменти в житті людини, коли в одну хвилину перед очима постає цілий життєвий шлях. Згадалось мамі і дітям, як у кирзових тюремних черевиках, обмотаних ганчір'ям, о. Антоній через ліс у заметіль добирався з Липи, Лужок, Бубнища та інших сіл, щоб духовно і морально підтримати незламних духом християн, у яких закрили церкви... Ні, не задля слави, не задля збагачення подвижники-священики, які повернулися з ув'язнення, цілий день працювали на найпринизливіших і найменш оплачуваних роботах, а ночами добирались за сотні кілометрів, навіть у негоду, щоб вселити і зміцнити віру в те, що Бог нас не покинув, і прийде час, коли єдино правдива, Христом заснована Церква вийде з підпілля. Не забули діти, як вони взимку, хто на санчатах, хто на лещатах, мерзли на вітрі і в теплу пору ніби бавились, а насправді -пильнували, щоб при наближенні небезпеки попередити людей, передати умовний сигнал в ту хату, де правилась Свята Літургія, де освячувалися паски, зілля, овочі, вода, де хрестили дітей, вінчали молодят, проводили реколекції священики, катехизували дітей. Тяжкий і небезпечний був труд, але дуже потрібний і почесний. Тут "ковалі" правди, віри, надії, любові до Бога кували мужність і надію, що Бог не залишить Своїх дітей, що прийде воля для Христової Церкви і знедоленого українського народу.

Згадала Розалія, як удень Зіслання Святого Духа вона разом зі своїми діточками і вірними підпільними греко-католиками пішли у село Липу, де у храмі св. Параскеви Великомучениці, який був закритий на три замки, опечатаний і навхрест забитий дошками, отець Антоній Бучацький відправив Службу Божу і освятив зілля. Передбачливі люди ще в той день, коли яничари, запроданці і московські ординці ламали іконостас, престіл і нищили образи, обдумали разом з провізором Миколою Кулининим план, як мають заходити в храм. В підлозі під хорами зробили потаємний хід. Закінчилась Свята Літургія. Люди у два ряди стали під стіни, щоб освятити зілля. Саме у цей час дівчинка-вістунка повідомила, що в село приїхали два автобуси і два "бобики" міліції та людей у цивільному і йдуть до церкви.

- Боже, хай буде Воля Твоя, - промовив о. Антоній, піднявши руки і очі до неба. - Люди, тихенько моліться "Царю Небесний", "Отче Наш", "Богородице Діво", "Під Твою Милість", "Згадай, всемилостива Діво Маріє"і ніхто не ворушіться, щоб не скрипіла підлога.

Через хвилину-дві залунали навколо церкви голоси українською і російською мовами. Хтось, брутально лаючись, смикав за велетенський висячий замок.

-Товаришу підполковник, ми все кругом оглянули, іншого входу немає.

-Товаришу секретар, але у селі дуже мало людей, - доповідав інший голос.

-Тише... тише... слишите?.. Где-то за селом пацани орут. Бегом туда, разбейтесь на две группы, чтоб поймать попа-униата. Первая группа-со мной, вторая-с подполковником.

Тим часом з галасом „їдуть! тікайте! вже близько!" все далі втікали хлопчаки по обидві сторони гори і по самім гірськім хребті. Працівники КДБ, міліції, райкому і сексоти впіймали кількох і почали з'ясовувати, що сталося. Малі одноголосно твердили, що вони бавились у війну. В той час жителі села Липа і навколишніх сіл організовано і швиденько через потаємний хід вийшли зі Святого Храму. Жінка провізора з о. Антонієм скритими в гущавині стежками пішла до села Бубнище, а вороги ламали собі голови, хто серед них зрадник, не здогадуючись про хитрість і винахідливість дітей.

...Спогади, спогади, спогади... Роєм насідали і на дітей. Згадували, як перед Святою вечерею мама посилала хлопчиків до одиноких і стареньких людей, щоб занести немічним кутю та інші страви, а ходячих запросити до себе на вечерю. У сам Свят­вечір ніхто не мав права говорити підвищеним тоном. З появою небесної зірки всі сідали до Святої вечері, пропостивши цілий день. На Великодні свята відбувалось те саме. Тим, хто через хворобу не міг іти до Святого Храму, хто-небудь із дітей просто від церкви ніс освячене яєчко. Дітей змалку вчили допомагати ближньому. Коли сушили сіно і наближалась гроза, то тато чи мама в першу чергу поспішали з дітьми на допомогу немічним і старим. Так було при всякій роботі. Ще восени батько Степан старався безплатно завезти дров убогим і калікам, а діти мали їх порізати, поколоти і занести у дровітню або поскладати в загату. З раннього дитинства сини і дочки були навчені на поклик чи наказ батьків говорити "йду", а слів "зараз" або "не хочу" в цій сім'ї не існувало. В будь-який час батьки знали, де знаходяться їхні діти і коли повернуться додому. Батько часто говорив: "Без дисципліни військо гине".

Любов до Бога, яку з колиски прищепили батьки, стала любов'ю не тільки до ближнього, а й до ворогів. Не дивно, що виховані в такому дусі діти обрали шлях служіння Богові - стали священиками і сестрами-монахинями.

...Спокійним голосом і немічною рукою з усмішкою на устах мама благословляє своїх дітей:

-А тепер, діти, моліться за упокій моєї душі. Я йду до Бога.

З молитвою на устах і вервичкою в руках спокійно відійшла по нагороду. Провести на вічний спочинок Розалію Витвицьку зійшлися не тільки односельці, а й вірні з навколишніх сіл, вісім священиків і сестри-монахині з Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття і Тернопільщини.

Боже, дай нам більше таких сімей і таких матерів!

Дата добавления: 2015-10-30