РОЗДІЛ VIII 4 страница

— То ви відмовляєтеся в мене столуватися?—спитала
Охоцька, дивлячись на мене трохи дивним поглядом, від
чого в мене незвідь-чому почали свербіти п'яти — у ту хви-
лину я залюбки ними б накивав. Але було в цій жінці щось
і притягальне, і язик мій не повернувся підтвердити її по-
боювання, окрім того, я мав домовленість з директором
приймати її обіди в себе вдома і сказав їй про те, змовчав-
ши, правда, що маю таку домовленість, а видаючи це своє
рішення, як ввияв власної волі і як великодушність. Після
цього обличчя Охоцькоі прикрасив усміх, який я не міг на-
звати неприємним.

— Ах, боже мій!—сказала вона простувато. Не вмер
Данило, то його болячка задавила.

— Тобто як? — спитав я, не зовсім розуміючи.
На те Охоцька легковажно махнула рукою і втерла тією
рукою з очей сльози — почала оповідати мені про
Біляшівського та його відчайдушний учинок.

— Здається, той старий вижив з розуму, ви не гадаєте?

— О ні! — скаав я, сідаючи до столу, щоб докінчити своє
трапезування, двері ми так і не зачинили.— Я вважаю, що
він справжній християнин.

Охоцька спинилася, здивовано розтуливши рота й пока-
зуючи рядок білосніжних зубів, але я не мав охоти розуму-
вати, був зайнятий справою куди важливішою; я їв. Коли ж

я їм, обличчя моє стає поважне й заклопотане, я можу тоді
тільки слухати, а не говорити, все моє єство з осолодою
приймає в себе харч, тим більше, що Охоцька була чудова
господиня і вміла готувати так до ладу, що навіть мертвий
не відмовився б скуштувати її страв. Вона знала це й лю-
била, щоб їй таке підтверджували, я ж хвалив її не слова-
ми, а ділом, тобто їв з превеликим натхненням, відчуваючи,
як шлунок упоєно наливається поживними соками, а стра-
вохід блаженно здригається, приймаючи в себе таку розкіш;

рот мій наповнювався солодкою слиною, і це викликало та-
кої сили апетит, що я змушений був збирати волю, аби їсти
не поспішаючи — жодна їжа інакше не принесе справжньої
користі.

За кілька хвилин, легко посвистуючи, зайшов у парадне
учитель латинської мови Міхневич. Він зирнув у відчинені
двері й обірвав свист, накладаючи на вуста іронічну
всмішку.

— Ви дуже поспішаєте, пане Міхневичу? — гукнув я,
все-таки наважуючись обірвати свій урочистий акт, зреш-
тою, я вже черпав ложкою намальовані на дні тарілки квіти.

Міхневич спинився, і його обличчя стало насторожене, на-
чебто це таки він підглядав за нами.

— Адель Казимирівна,— сказав я, прикладаючи ложку
до краю тарілки так, що вона впиралася ручкою об скатер-
ку,— розкрила мені таємницю, з якою я вважаю за потріб-
не поділитися з вами, як із третім пожильцем нашого дому.
Кажуть, десь тут заховано скарб на шістдесят тисяч червін-
ців. Пані Охоцька пропонує нам шукати той скарб кожно-
му в своїй квартирі, а коли хто знайде, поділити його на три
частини, тобто по двадцять тисяч червінців кожному. Як ви
до цього ставитеся?

Міхневич стояв супроти нас, трохи змінивши свою усміш-
ку. Замість іронічної вона стала недовірлива.

— Хочете розіграти мене, пане Сатановський?

— Анітрохи, Борисе Олександровичу. Я зі свого боку
пристаю на цю умову. Скарб може бути і в мене, і у вас, і
в Аделі Казимирівни.

— Чи в зруйнованій частині будинку,— підхопила, ані-
трохи не нітячись, Охоцька.— Але там уже його шукали...

— Хто шукав?—спитав Міхневич, зовсім гасячи
усмішку.

— Люди шукали,— відказав я.— Через це Адель Кази-
мирівна і знає про цей скарб. Не шукали його тільки в тих
кімнатах, у яких ми живемо. То як, Борисе Олександровичу?

Міхневич тільки хмикнув, махнув рукою й пішов, спро-

бувавши так само засвистати, як передоцім. Але вдати із
себе байдужого не зміг — він обірвав свист. Заскрипів ключ
у замку, двері розчинилися, а тоді й плеснули. Я сидів за
столом і трусився з реготу.

— Гадаєте, це він підглядав? — спитала тихо Охоцька.

— А то ж хто? — мовив я.— Треба ж чоловікові хоч
якось дати по носі.

— Я не думала, що ви вмієте жартувати,— блиснула
оком Охоцька.— По-моєму, він не повірив...

— Ще й як. Більше навіть, ніж я сподівався.
Охоцька поставила переді мною другу страву, а раз так,
то мені було вже не до смішків.

— Думаєте, він такий дурний?

— Не думаю, а сподіваюся,— сказав я, беручи ножа й
виделку.— Тепер можете сміливо зачиняти двері...

Охоцька пішла, похитуючи стегнами, виконувати моє про-
хання, і я раптом помітив, що тіло її зберегло всі звабні
округлості, зрештою, вона йшла так, наче хотіла мені це про-
демонструвати. Але я недовго втішався таким гріховним
спогляданням — мене наглило щось важливіше й конкрет-
ніше: переді мною стояла запахуща страва, і рот мені вже
давно переповнився слиною. Мій ніж зручно й легко пере-
різав смаженину, а виделка пришпилила відбатований шма-
ток до порцелянового дна. Очі мої заслалися солодким ди-
мом, а ще солодше дав сигнал мій шлунок, кличучи так, на-
че хто заволав у пустелі. "Ось воно справжнє пащекуван-
ня",— подумав я, пускаючи в хід зуби, які миттю відчули
соковиту м'якість м'яса з хрумтячою шкіркою. Я знав, що
Охоцька дивиться на мене, як завжди, коли я споживаю
їжу; знав, що той погляд її захоплений, адже це вона при-
мушує мене впадати в такий виказистий транс, це й руки
виготували це кулінарне диво, а раз так, ми в цьому світі
мали єдність. Це було навіть щось від плотського з'єднання,
адже недаремно так повелося, що їжу готує чоловіку жінка.
Саме в цьому секрет задоволеності жінки, коли її страви
чоловіку смакують.

— їсте, наче бог,— м'яко сказала Охоцька, підходячи до
столу, щоб прибрати тарілку від першої страви.

Я пробурмотів щось невиразне, не до розмов мені було.
Я їв. Їли мої руки, бо це вони брали те, що було в тарілці,
їло обличчя, бо саме туди доносилася страва, їли шия і гру-
ди, бо через них перепускався харч; живіт мій рівномірно
похитувався, бо ковтав безперервно порційки, що приплива-
ли до нього згори; таким чином, їла вся горішня половина
мого єства, і не диво, що в цей час я не міг нічого ні гово-

рити, ні думати — ще ніколи не бувало, щоб хтось думав
ногами чи задом.

— Я був би зовсім невдячний,— сказав я, умиротворено
дивлячись на порожню, замащену соусом тарілку,— коли б
відмовився від такої кухні, яку пропонуєте ви, Аделе Кази-
мирівно. Але нам треба зважати й на умовності цього світу.
Давайте вирішимо так: приноситимете їжу мені нагору,
а коли це вам буде обтяжливе, то якийсь раз-другий, я мо-
жу спуститися й сам, щоб узяти страву.

— То зайве,— сказала Охоцька.— Раз я взялася столу-
вати, то даватиму обід зі своїх рук.

Я мимоволі зирнув на вдову і побачив не очі, а масло.
Від того мені трохи замлоїло під лопаткою, і я подумав, чи
не зайшов у стосунках з нею надто далеко. В цей час я зга-
дав і про її трьох дітей, від чого обличчя моє витяглеся
і зачерствіло.

— Коли на те пішло, можете посилати до мене з обідом
когось із дітей,— сказав я і цього разу подбав, щоб не зуст-
річатися очима з Охоцькою...

Я не міг зневажити люб'язного запрошення Ленсаля, який
після нашої проходки в дощовий вечір почав, всупереч моїм
побоюванням, ставитися до мене зовсім прихильно: цю при-
хильність, скажу відверто, я не зовсім розумів. Здається,
я був Ленсалю для чогось потрібний, отож зважив, що най-
ліпший спосіб довідатись про це—піти на деяке з ним збли-
ження. Сам Ленсаль уже був людиною "без історії", тобто
ніяк не виходив із прийнятих людською мораллю норм —
такі люди мене майже не цікавлять. Вони, як тіні, ковзають
по життю і непомітно з нього зникають; в Ленсаля ж його
житейське завдання ускладнюється ще й суспільною потре-
бою перетворювати у ковзкі тіні своїх вихованців — призна-
чення будь-якої виховної системи досягати якнайбільшої
стандартизації людського типу.

Вечір, у який я вирішив навідати Ленсаля, був по-осін-
ньому теплий, і мені в шинелі було паркувато. Я йшов, на-
скільки міг, повільно, в шлунку моєму погідно перетравлю-
валася їжа, виготовлена майстерними руками Охоцької,
я думав, що мати під боком таку Охоцьку все-таки немале
задоволення, звісно, при умові, що ці стосунки не перейдуть
з економічних на еротичні, бо тоді виникли б додаткові
ускладнення, та й жінка не задовольнилася б звичайною
оплатою своїх трудів, а почала б посильно обмежувати мою
волю, що в мої розрахунки поки не входило. Мене задоволь-
няла га легка гра, що її я вів, вона мене ні до чого не зобо-

в'язувала, а Охоцьку підбадьорювала й далі високо трима-
ти свою марку кухарки.

— Гуляєте, Киріяку Автомоновичу,— почув я біля себе
голос і здригнувся. На мене дивився, всміхаючись, сам
директор гімназії, і я швидко застебнув ненароком розстеб-
нутого ґудзика на шинелі.— Я теж вийшов подихати сві-
жим повітрям. Не проведете мене?

— З великою приємністю,— сказав я, не відчуваючи при
тому й найменшого бажання проводжати директора: хтось
із учителів міг би мене побачити й запідозрити небезпід-
ставно у фіскальстві.

— Відчувайте себе вільно,— тим-таки підозріло люб'яз-
ним голосом сказав директор.— А то йдете біля мене, як
солдат.

Я й справді був ніби натягнута струна, і директорове за-
уваження стьобнуло мене.

— Виявляти пошану до начальства — це виявляти свою
порядність,— проказав я.

— О, звісно, але не в приватному житті. Кожен з нас
живе подвійним життям: зовнішнім та внутрішнім. Зовніш-
нє — це виконання громадського обов'язку, а поза тим ми
всі однакові, не вважаєте?

— Коли буде на те ваша воля,— сказав я.— Не належу
до настільки проникливих людей, щоб ці два поняття роз
різняти... Окрім того, не відаю, чи маю на те право...

— Маєте, маєте, пане Сатановський. Скажіть, чому у вас
таке дивне прізвище?..

— О, прізвище!—сказав я.—Кожен носить своє прі-
звище, як данність від предків.

— Тоді дивна данність у вас від предків. Знаєте, я при-
глядаюся до вас і не находжу нічого, що б можна було
кривотлумачити. А тим часом вас не люблять...

Щось таке саме казав був мені і Ленсаль, і я насторожено
зирнув на директора. Його обличчя було благодушне, але
мені не сховалося, що ця благодушність роблена. Щось
вони від мене хотіли, і директор, і Ленсаль.

— Ходите до церкви?—спитав раптом директор.

— Як кожен християнин,— чітко відказав я.

— О, я не маю до вас ніяких претензій, хоч зараз багато
ходить у церкву не через внутрішню потребу, а з обов'язку.
Знаєте, що я хочу у вас попросити, пане Сатановський...—
Він промовчав і йшов якийсь час біля мене занімілий.—
Я самотній... як це вам сказати, ну, потребую жіночого за
собою догляду. Тобто я хотів би розшукати собі порядну
економку.

Він знову замовк і йшов біля мене, тонкий і натягнутий,
як нитка.

— Я навіть згодився б, щоб та економка мала дітей. Сам
я бездітний, а тепер хотів би, щоб мій дім наповнився дитя-
чим гомоном. Ну, звісно, це не значить, що того гомону
має бути більше, ніж у гімназії.

Його жарт прозвучав трохи силувано, він все ще ходив
навколо і не наважувався заговорити про те, що його за-
ймало, навпрямки. Я напружився, як завжди, коли хотів
щось провідчути, і зачудування пройняло мене: його, здає-
ться, зацікавила Охоцька. Невелика ревність ворухнулась
у моїх грудях, начебто щось зовсім гарне, призвичаєне й по-
трібне мені вислизало з рук. Солодка вдоволеність, яку я
відчував недавно, змінилася відчуттям неприємної ваготи в
в животі в той час, як слина моя дістала присмак піску.

— Ви, мабуть, здогадалися, про кого веду я балачку. Звіс-
но, я і в думці не кладу, що ви мали щось із тією жінкою.
Міхневич — звісний кляузник, і вірити йому — зневажати
себе самого. Окрім того, ви надто молодий і партію з тією
жінкою складати й не збираєтеся, навіщо вам чужі діти, коли
ви ще на своїх, хе-хе, спроможетесь... Чи не так я кажу?

— Достеменно! — проказав я, бо в тих словах і справді
був незаперечний сенс.

— Інше діло я, хм-хм, я на своїх дітей уже не розрахо-
вую. Але не хочу, знаєте, потрапити, як жаба в калошу, ви-
бачайте за варваризм... Через це перш, ніж познайомитися
з жінкою, я веду... як би вам сказати, маленьку розвідку,
чи що? Не находите в тому нічого негожого?

— Коли вже зв'язуватися з жінкою,— сказав я розсуд-
ливо,— то треба її принаймні знати.

— В самісіньке око потрапили! —аж підскочив директор
і обійняв мене за плечі десь так, як обіймав недавно Ковнір-
чука попечитель Київського учбового округу.— Чи пані Охо-
цька богомільна? — спитав він солодко, увіч наслідуючи го-
лос Матневського-Шашкіна.

— Вона католичка, Венедикте Іполитовичу,—сказав я,
впадаючи директору в тон, від чого в мій голос проникли
єлейно-масні нотки. Я своєрідно передражнював директора,
але не настільки, щоб він це помітив.

— Що ви кажете? — спинився Ковнірчук.— Це зле...

— Звісно, зле,— задоволене сказав я.

— Зрештою, не так уже й зле,— зморщив лоба дирек-
тор.— Бог один, а щодо обрядних різниць... Вона ходить
у костьол?

— Як всі християни,—сказав я, і це була правда: Охо-
цька не була богомільніша, ніж годилося.

— А як вона те... готує? — вкрадливо спитав Ковнір-
чук.— Знаєте, в житті це також немаловажне.

— З цієї причини,— зізнався я відверто,— не бажав би я,
щоб вона йшла у ваші економки.
Директор засміявся.

— А ви ще й гуморист,— сказав він.— А як у неї те...
з характером?

— Про це вам міг би докладно оповісти Кулаківський...
Вони, здається, були на ножах.

— О, я не збираюся бути із жодною жінкою на ножах,—
сказав Ковнірчук.— Окрім того, Кулаківський покинув наше
місто — це була людина важка.

— Це була марновірна людина,— докинув я.

— Так, так, марновірна й лиха. Кажуть, він був із тих...
вільнолюбців?

— Не випадало помічати,— сказав я, бо при цих його
словах виразно запахло смалятиною.— Пані Охоцька має
гострий характер до тих, кого вона не любчть, і стає досить
м'якою з тими, до кого має симпатію. Зрештою, на мій по-
гляд, це жінка цілком ординарна.

— Що ви хочете цим сказати? — насторожився дирек-
тор.

— Тільки те, що сказав, Венедикте Іполитовичу. Жінка
як жінка...

— По-моєму, те, як ви її відрекомендували, мене задоволь-
няє. Одне тільки... да-м, католичка. Ксьондзи у неї бу-
вають?

— Не випадало зустрічати,— відрапортував я.

— Я б не хотів, щоб моя економка була фанатичка,— сми-
ренно проказав директор.— Знаєте, цей целібат у католи-
цьких священиків, це щось таке... А ще коли жінка фана-
тичка, їй недовго тоді річ грішну видати за святу, ви мене
розумієте? Про неї ходять пересуди?

— Ходять,— сказав я трохи сердито.— Але, як ви зво-
лили зазначити, безпідставні.

— О, ви маєте себе на увазі,— весело озвався директор.—
Ну, тут я цілком спокійний.

— А то чому? — спитав я, відчуваючи, що починаю дра-
туватися.

— Бо ви скромний і доброчесний молодий чоловік,— мо-
вив директор, ще й поморгав, очевидно, вдавати із себе дур-
нішого, ніж є, складало йому приємність: він увіч із мене
кепкував, зовсім у той самий спосіб, що і я з нього. Мені

не зовсім те подобалося, бо в цій розмові я не відчував звич-
ної зверхності, та й упосліджуватися перед ним мусив як під-
леглий. Зирнув на співрозмовника краєм ока і раптом зро-
зумів: вся оця розмова—якийсь підступ, має він розраху-
нок далекоглядніший, недаремно був колись таким завзятим
мисливцем. До речі, після своєї поїздки в Київ і переходу
в гімназію, він продав усі свої рушниці, а власний дім пере-
творив у молитовний. Почав приятелювати із священиками,
а в гімназії найбільшою його прихильністю користувався
законоучитель. Про дружбу з Ленсалем він таки забув, при-
тому так грунтовно, що навіть здивувався б, коли б хтось
про те нагадав.

— Я хотів би поглянути на вашу ікону,— сказав він, змі-
нивши тему розмови.

— Це не Моя ікона, а Кулаківського,— вкрадливо заува-
жив я.

— Я став в іконах розбиратися. Коли хочете, з іконою
треба вміти спілкуватись, як з людиною, а може, й тонше.
Вміти ввійти з нею у розмову, і то має бути розмова не
вуст, а душі. Байдуже, добрий на ній живопис чи лихий,
важить тільки внутрішня закладеність і закладене в лініях
та барвах відчуття вишнього. Ви на тому розумієтеся?

— Анітрохи.

— Жаль... Вам не завадило б трохи більше молитися.

— Перед цим ви назвали мене скромним і доброчесним.

— Звісно, назвав,— сказав спокійно директор,— але це
не значить, що ви не маєте гріхів.

— Гріх — це наші думки чи діла? — спитав я.

— Це наша зарозумілість,— мовив директор і усміхнувся
трохи цинічно.

— Зарозумілість перед небом чи перед самим собою? —
наївно спитав я.

Директор зупинився, глянув на мене й, жартівливо погро-
жуючи, покивав пальцем.

— Ви ще дуже молодий,— проголосив він, коли ми знову
пішли,— і вам, на мою думку, краще вдавати розумного, за-
лишаючись насправді дурним, ніж навпаки.

— І це має бути свідомий акт? — здивувався я.

— Та ж звісно! — вигукнув директор.— Так безпечніше,
і нікому не чинитимете неприємностей. Бог не за розум про-
кляв людину, а за надмірний апетит, а розум послав, щоб
вона могла в цьому світі вижити. Але бог і зарозумілих не
терпить...

Ми піднялися по сходах, а за кілька хвилин Ковнірчук
уже розглядав призначену йому ікону. Він раптом опустився

на коліна, а що мені не годилося при тому стояти, вчинив
я те ж таки. Обличчя в директора стало строго святенни-
цьке, він пильно вдививсь у зображення святого, і вуста
його заворушилися й посиніли. Кров відлила йому від об-
личчя, а очі налилися вогнем. Мені раптом страшно стало
стояти обіч цього чоловіка, здається, він перевищував мене
розумом і якоюсь недозволеною відчайдушністю: коли на
мені напластовано два єства, то на ньому їх було — як
кілець на розрізі дерева. В лісі людей, подумав я,— це дере-
во твердої породи, але й воно вже дуплавіє. Дуплавіє через
те, що, ховаючи своє "я" за декількома машкарами, зовсім
забуло, яке ж справжнє, адже й воно давно стало маскою,
а коли так — зникло. Цей чоловік одяг на себе десять ко-
жушків, як цибуля, і зовсім не впевнений, що під тими ко-
жушками є тіло. Через це він, як та ж таки цибуля, їдкий,
і не в одного від того виб'ються на очі сльози.

— Це добра ікона,— сказав поважно Ковнірчук і звівся,
струшуючи з колін порох, якого в мене на підлозі не було.—
Ви щиро хочете мені її подарувати?

— Віддарувати,— уточнив я.— Це не моя власність, а річ
покинута.

— Ви дуже впертий,— сказав директор м'яко.— Занесете
мені якось. Але не трактуйте це як хабар.

На його вустах заграла іронічна усмішка, і ми обоє зро-
зуміли, що трактуємо цю ікону не як хабар, а як символ
союзу, який тільки й закладається, щоб один не чинив ка-
пості другому.

— То ви познайомите мене зі своєю столоначальницею?

— Я скажу, що ви обдивляєтеся казенні квартири,— зна-
йшовся я.

— О, тоді вона трактуватиме мене серйозної — засміяв-
ся директор і впевнено рушив до дверей, як і належить лю-
дині чиновній та солідній...

Внизу я постукав у двері і звістив Охоцькій про пере-
вірку казенних квартир, що підлягають віданню гімназії.
Здається, нічого гіршого я вигадати не міг, бо Охоцька по-
біліла й подивилася на директора так перелякано, що на
його обличчі мимоволі з'явилася поблажлива усмішка. Він
відіслав мене кивком голови, і моя тілесна оболонка віді-
йшла, потупотівши по залізних сходах, а невидима спокійно
всілась у крісло і почала з інтересом наслухати й наглядати,
адже між цими двома розігралася досить промовиста сцена.

— Я справді оглядаю квартири,— сказав майже офіційно
директор, сідаючи в запропоноване йому крісло, а що було
воно те саме, де вмостився і я, то довелося мені перебра-

тися й сісти на менш вигідний стілець.— Ви тут живете
давно?

— П'ять років,— прошепотіла Охоцька.
Ковнірчук увіч милувався нею: була вона при своєму пе-
реляці ще привабливіша, ніж завжди.

— А на якій підставі?—поцікавився директор.—Зда-
ється, до гімназії ви відношення не маєте?

— Я оселилася тут за згодою покійного директора,— ска-
зала Охоцька.

— Отак узяли і вселилися?

— При сприянні колишнього правителя губернської кан-
целярії Біляшівського,— сказала жінка.

— О, це вже зрозуміліше,— директор постукував паль-
цем по коліні.— А він на якій підставі про вас турбувався?

— Мій покійний чоловік був його чиновником.

— Значить, з філантропійних мотивів, хм... Але тепер
склалася така ситуація, що один ваш добродійник у могилі,
а другий не при владі, чи не так?

Охоцька мовчала. Ковнірчук підхопився й почав ходити
по кімнаті, а я тим часом зайняв крісло, де він сидів.

— А коли, припустімо, в мене буде перевірка? —спитав
він.— Як я поясню факт вашого проживання на казенній
квартирі?

— Я живу при дуже обмежений засобах,—прошепотіла
Охоцька.— У мене троє дітей.

— А де ваші діти?

— В сусідній кімнаті, пане директоре.
В сусідній кімнаті стояла така тиша, що не було ніякого
сумніву: діти справді там.

— Покажіть мені їх.

Охоцька покликала дітей, і вони спинилися біля порога
кімнати, дивлячись на пришельця так само перестрашено,
як і їхня мати. Ковнірчук підійшов до старшого і взяв його
за підборіддя.

— Ти, здається, вчишся в гімназії?
Хлопчик кивнув.

— А ті два?

— В пансіоні Рихлінського.

Ковнірчук обдивлявся дітей, як товар, виставлений на
продаж.

— Ну, що ж, славні хлопці,— сказав він задоволене.—
Відішліть їх.

Діти безшумно зникли в сусідній кімнаті, а Ковнірчук
знову рушив до фотеля, примусивши мене поступитися йо-
му місцем. Він сів і занімів. Так само мовчала Охоцька.

— Ну так що? — спитав він різко.

— Я хотіла б просити пана директора залишити нас на
квартирі,— тихо проказала Охоцька.— Вік би вам були
вдячнії

— У який спосіб? —спитав він цинічно.
Охоцька почервоніла, в очах її з'явилися сльози.

— Тільки не плачте,— знову підхопився з крісла Ков-
нірчук.— Ви не маленька й повинні розуміти, що все повин-
но бути по закону. Ніхто, чуєте, ніхто не має права пересту-
пити закону, бо це суворо карається.

— Я прошу людського милосердя,— прожебоніла Охоць-
ка.— В мене е трохи грошей, хотіла придбати меншим гім-
назичну форму.

— І що? —спитав Ковнірчук, ставши зовсім близько біля
вдови,

— Я могла б запропонувати ці гроші вам...
Ковнірчук засміявся.

— Ви мені пропонуєте хабар? — спитав він, обриваючи
сміх.

— Та боже борони!—злякалася Охоцька.—Просто хо-
чу вам віддячити...

Він раптом торкнув пальцем пишне персо Охоцької, і та
здригнулася.

— Віддячите в інший спосіб,—сказав він.—І запорукою
тої віддяки хай стануть приязні стосунки поміж нами. Ви
не проти?..

Охоцька мовчала.

— От, наприклад, мені скоро будуть потрібні ваші діти...

— Діти? —зойкнула Охоцька.

— Не лякайтеся, я не збираюся їх їсти. Через якийсь час
має приїхати в Житомир з візитом попечитель Київського
учбового округу. Я маю щастя знати його, притому досить
близько Він любить церковний спів, особливо коли співа-
ють хлопчики, і я хотів би навчити псальм ваших синів. Я їм
замовлю нову одежу, і це буде така моя плата за цю трохи
незвичайну послугу.

Тільки тепер Охоцька заплакала по-справжньому.

— О боже! — тільки й сказала вона.

— Я вас не розумію,— нахмурився директор.— Хіба ваші
хлопці не захочуть заробити собі гарні костюмчики?

— Я подумала про щось гірше,— сказала, досить приваб-
но блимаючи очима, Охоцька

— Про інше так зразу не говорять,— сказав Ковнірчук.—
Треба нам ближче познайомитися і звикнути одне до одно-
го. Ну-ну!—Він узяв. Охоцьку за підборіддя, зовсім так

само, як нещодавно старшого її сина.— Не плач... Не плач,
я сказав!..

Охоцька не плакала. Сльози текли по її щоках, але вона
не плакала. Силкувалась усміхнутися, і це виходило в неї
зовсім мило.

— Я буду до вас заходити,—сказав Ковнірчук і велично
поплив до виходу. Охоцька кинулася, щоб відчинити перед
ним двері, і в цей час він легенько вщипнув її за сідницю.
Охоцька крутнулась і вдарила його по руці, Ковнірчук нут-
ряно хихикнув і переступив поріг.

Я вийшов услід за Ковнірчуком — був трохи ошелешений
і здумілий. Дивне якесь відчуття переживав: радість від
того, що зараз сяду за стіл і достойно поповню цією істо-
рією свою "Чорну книгу", а водночас жаль. Жаль за чимось
таким, що мало в мені відбутися, але вже не відбудеться,—
за якимось проясненням в собі, якого я ніколи не знав, а
може, і не взнаю. Я живу в цьому світі сам. Зайняв супроти
нього кругову оборону, а раз так — оголосив цілий світ своїм
ворогом. Тішився з темних доль людських і мав задоволен-
ня, що я не такий. Хотів бачити себе обіленим саме через
такий контраст: власної непогрішності й гріховності світу,
і чи не слідував я в тому слідами свого батька? Але, на від-
міну від батька, я вже й зараз починаю відчувати в тому
якусь облуду. Щось тут не тулиться, щось взаємно одне
одне заперечує, бо є в усьому якась фатальна недостатність.
У цій історії вже не був безпристрасним спостерігачем, я мав
у ній неозначений, але тим більше істотний інтерес. Вперше
за весь час мого холоднокровного життя в мені пробудилося
щось на зразок симпатії до чужої людини — я не брав її як
чистий об'єкт спостереження, а вступив, хоч і в ілюзорне,
але співжиття. Воно було ледь-ледь окреслене, лякало мене
й вабило, але було.

Моє невидиме начало підіймалося по сходах, щоб пройти
крізь зачинені двері і з'єднатися з тим своїм видимим, кот-
ре лежало в ліжку і вдавало, що читає книгу. Коли ми з'єд-
наємося, мій жаль, здається, спалахне з новою силою. Впер-
ше мій незримий відбиток відчув утому і ступав сходами,
як тяжко наморений чоловік. Він праг до того самотнього,
що дивився у книгу, а не бачив у ній нічого — щось у нім
розладналося. Що саме, не знає ні той, котрий підіймався,
ні той, котрий виглядав на білому полі мудрість світову —
вони обоє щось утратили, і це "щось", здається, значило
більше, ніж ситі обіди, якими мене начиняла Охоцька. "Бо-
же, який він мерзотник!"—шепотів той, із книгою. "Я за-

раз писатиму,— думав той, що підіймався східцями.— Чу-
довий, чудовий епізод!"

Той, що підіймався, спинивсь у передухідді й озирнувся.
Він дивився на розчинені в ніч двері парадного, в які ви-
йшов Ковнірчук, пробіг поглядом далі, бо захотів побачити
директора. Ковнірчук ступав серед темряви—місяць і зорі
цієї ночі було вкрадено, й похихикував. Покльоцував паль-
цями і вряди-годи радісно підстрибував. Той, що підіймався,
хотів порадіти, але його тужно покликав лежачий із кни-
гою. Йому було сумно, і він не розумів чому. Хотів з'єдна-
тись із тим, безтілесним, щоб стати простим змореним чо-
ловіком. Зараз він заплющить очі й засне. Зараз він пере-
стане існувати і вже тим здобуде втіху: втіха його цього
разу стане подібна до забуття...

Всі в місті сподівалися, що Микола Платонович Біляшів-
ський заразиться від хлопця, за яким ходив, але доля цього
разу помилувала його. Хлопець видужав при сприянні лі-
каря — близького приятеля Біляшівського, Микола Плато-
нович на прощання одягнув підопічного в нову одежу і дав
йому на поліпшення харчу десять карбованців. Ці гроші на-
лежно використав для себе батько хлопця, відомий у місті
п'яниця, який, добре смикнувши, з п'яної великодушності
пішов дякувати Миколі Платоновичу, але був досить гост-
ро виставлений за двері — це вчинив Біляшівський саморуч-
но, бо відтепер і жив без слуг. За цей час його капітал ско-
ротився настільки, що давав змогу існувати досить скромно,
з чого Микола Платонович не робив трагедії, зате ще біль-
ше здивачів. Черевце було вже давно втрачено, а за час
догляду за хворим він почав дивитися на світ запаленими
очима, з чого публічно було зроблено висновки, що він таки
трохи не в собі. Єдине, що лишалось у Біляшівського не-
змінне,— це звичка чисто й охайно вдягатися, на що йшло
також немало кошту, але це Микола Платонович ще міг собі
дозволити. Саме через те він зберіг свою величавість, і зна-
йомі віталися з ним із підкресленою повагою. Здається, збе-
ріг він дещо із своєї колишньої всевладності, і до нього ча-
сто з'являлися вдови чи зубожілі в 'пошуках протекції—
такі прохачі майже не лишалися без допомоги. Жебраків цей
чоловік не любив і відсилав від свого дому досить гостро,
отож вони перестали до нього ходити: цю невідповідність
пояснити мені нелегко, здається, він дивився на жебраків,
як на ошуканців, що часто справджувалося. Я не любив зу-
стрічатись із Біляшівським, бо після розмови, яку мав із
ним, коли ховали. Траутфеттера, інстинктивно почав його

Дата добавления: 2015-10-29