Розділ XXXIV 19 страница

— У мене і в думці не може бути,— сказав,— що ви мо-
жете, ваше превосходительство, ті гроші не віддати...

— Ну от!—по-діловому зауважив губернатор.—Мені
потрібна готівка. Задля цього відпускаю вас на сьогодні зі
служби, і ніколи не тримайте в голові негарних думок...

Микола Платонович Біляшівський був чоловік розважли-
вий і обережний. Він попрохав у губернатора відстрочки на
два дні з огляду на те, що готівки вдома не було, а банк був
зачинений з приводу трауру. Тим часом розпитавсь у гу-
бернських чиновників і виявив, що подібна розмова відбу-

лася з генерал-губернатором у кожного, дехто гроші йому
вже "позичив", а решта тільки збиралася. Старший радник
ретельно позаписував усе, що йому вдалося вивідати. І от
зараз він лежав у ліжку й підраховував. Викинуті десять ти-
сяч карбованців завдяки службі могли йому повернутися,
але не швидко. Вирішив поки що служби не покидати, однак
і далі таємно збирати дані про зловживання губерна-
тора.

У цей момент і під'їхав до його двору Амбросій Іванович
Третяк. Зупинив коней, звелів усім дітям вилаштуватися
за віком, на чолі цього загону поставив дружину і завів свій
полк у двір свого далекого родича. Після того випалив люль-
ку і тільки тоді підійшов до дверей — тричі смикнув за руч-
ку дзвоника.

— Чого тобі? — спитав слуга, побачивши перед собою за-
кіптюженого, вишпареного на сонці і здорожілого Третяка.

— Я родич Миколи Платоновича Біляшівського,— як у
трубу, прогув Амбросій Іванович.— Прошу, щоб прийняв
мене у невідкладній справі,

Відступив од ґанку на кілька кроків і наказав вилашту-
ваному в дворі сімейству, як тільки з'явиться Микола Пла-
тонович, падати йому в ноги. Вражений слуга поспішив до-
повісти старшому раднику про його дивних гостей, а сімей-
ство Третяків стояло, завмерши, у дворі, готове чекати й
виконувати все, що накаже батько.

Микола Платонович зчудувався. Накинув на плечі шов-
кового халата і, не скидаючи нічного ковпака, пішов до две-
рей. На його появу все сімейство дружно впало навколішки:

шістнадцятеро дітей, жінка, а попереду всіх чоловік.

— Це ти, Амбросію Івановичу? — здивовано спитав стар-
ший радник.

— Я і лихо моє! — понуро сказав Третяк, зводячись із
колін.— Коли не виявите до нас ласки, підемо пропадати.

Він глухо й сердито оповів про кривду, і Микола Плато-
нович просльозився — зрештою, мигнуло йому в голові, це
ще один пункт до реєстру генерал-губернаторських пере-
ступів.

— То проженете чи зласкавитеся? —спитав понуро Тре-
тяк і блимнув на далекого родича.

Микола Платонович якийсь час міркував. Тоді ступив бі-
лими, взутими у пантофлі ногами зі сходинок. Підійшов до
Амбросія Івановича, обійняв його й поцілував, після чого
рушив уздовж ряду дітей і цілував кожного в маківку. На
щоці його тремтіла невтерта сльоза, а чи була вона щира,
сам бог відає.

— Чи ж можу я вас прогнати? — сказав старший рад-
ник.— Є в мене порожній дім, куди не вселив ще кварти-
рантів, а мені до зарізу потрібен адвокат для переписування
паперів і щоб допомагав у процесах, які мені доводиться вес-
ти з боржниками.

Тоді не витримала жінка Третякова.

— Благодійнику ви наш!—закричала вона й кинулася
в ноги Миколі Платоновичу.— Ми врятовані!

— Заспокойтеся, Катерино Михайлівно,— сказав лагід-
но Біляшівський.— Не треба дякувати, просто в добру годи-
ну нагодилися.

Відтоді старший радник з Третяком не раз зачинялися
в кабінеті і довго про щось балакали. Під час цих розмов
слугам було заборонено підходити близько до дверей —
йшлося ж про одне: губернаторські зловживання.

— Я чоловік поступливий, але зачіпати мого самолюбства
не можна,— сказав Микола Платонович.— Це ж відвертий
грабіж. Запишіть: на останньому балу, 20 серпня, він здер
у поміщиків Цішковських п'ятнадцять тисяч карбованців, у
Голембіцького — п'ять тисяч. У Відеських та Глімбоцьких
узяв по тисячі. Скільки номерів у реєстрі?

— Без ваших теперішніх сто двадцять.
Біляшівський ходив по кабінеті.

— Апетиту його превосходительства немає межі. Боюся,
що таки доведеться оголосити йому війну. Для цього мені
потрібен такий чоловік, який згодився б для цього діла й на
смерть.

— Я готовий до всього,— сказав Третяк.— Одного
боюся...

— Не треба нічого боятися,— сказав Біляшівський.

— А коли щось станеться?

— Тоді батьком твоїм дітям стану я,— твердо сказав Ми-
кола Платонович.

— Я готовий на все,— урочисто промовив Третяк.— Так
уже мені тут накипіло,— він ударив себе в груди,— що й
убити його міг би.

— Вбивати не треба,— зауважив Біляшівський.— Бо сам
нізащо пропадеш, і я, як опікун твій. Про дітей нам твоїх
не можна забувати. На все свій час.

— Чогось чекаєте?

— Чи не попросить грошей іще. Оце й буде початком
війни.

— Вистачить у нас сили?

— Вистачить. У державі, в якій живемо, є одна зброя,
якою можна користуватися безбоязно,— донос. Це річ силь-

ніша за гармати й пістолети. Донос—це таке, що може
вбити будь-кого. За нього нам не здеруть шкіри, а виграти
можемо. Хитрими треба бути: з вовками живемо, то по-
вовчому й виймо. Треба, щоб не попастися передчасно...

— Я не попадуся,— понуро обізвався стряпчий.

— Отож головне не попастися, бо невесело нам буде. Про-
ти великого звіра хочемо вийти, такого, що, може, й не
усвідомлюємо його сили. Одне те, що його брат ад'ютантом
при наміснику, чого варте!

Третяк подивився на Біляшівського широкими очима. Був
на позір добродушний, випещений, але очі палали ярим
вогнем. Був сильний і хитрий, але хотів мірятися з хитрішим
та сильнішим. Знав про те, тому й непевність почував. Сму-
тився й похрупував пальцями.

— Я надто старий, щоб мотатися по дорогах,— сказав.—
Старий і немічний. Трудність же в тому, що про силу до-
носів знаємо не тільки ми, але й вороги наші...

Раптом зупинився й зирнув на Третяка. Той сидів нав-
проти із заточеним пером і дивився на свого принципала.
Очі його палали, як розпалені вуглинки, а вуста трем-
тіли...

— Але про що це ми? — знітився раптом Біляшівський.—
Я ще не оголосив йому війни...

Війну було оголошено наступного дня. Губернатор знову
викликав до себе старшого радника і, не вимовляючи всі
сімнадцятеро звуків, почав гостро його шпетити за погане
урядування, притому чинив це так мудро, що Микола Пла-
тонович не збагнув анібельмеса. Але вже не дивився на його
превосходительство здивовано й нетямкувато й не дивував-
ся з жіночих його брів — старший радник дозволив собі
позирнути своєму начальнику у вічі і не відвів погляду, хоч
його превосходительство робив шалені спроби спопелити
співрозмовника. Для того підкочував очі до лоба, вибульку-
вав їх і метав часом такі іскристі блискавки, від яких інший
на місці Миколи Платоновича згорів би, як соснова скіпка.
Однак від старшого радника навіть не закуріло, що в свою
чергу здивувало, а трохи й насторожило його превосходи-
тельство. Він зробив кілька рішучих, пружних крочків і,
різко повернувшись на закаблуках, вразив старшого рад-
ника ще однією блискавкою.

— Ну-ну, не пелеймайтеся так, Микоро Пратоновичу,—
сказав зовсім чисто, плутаючи тільки "р" із "л".— Сплави
сружбові — це сплави безконечні, і не може тут бути все
досконаро. Я от хотів знову плосити позичити мені... ну, хоч
би п'ять тисяч калбованців.

Позирнув на радника невинними блакитно-синіми оченя-
тами, але той стояв мовчазний і скаменілий.

— А я прийшов, ваше превосходительство, проситись у
відставку,— сказав Біляшівський старечим кволим голо-
сом.— Несила мені вже виконувати службові обов'язки, бо
вже в мене з носа капає, не з пера,— спробував при цьому
всміхнутися, але на обличчі з'явилося щось кисле.— Ось і
прохання написане, ваше превосходительство, я уклінно про-
сив би на нього зважити.

Він раптом закашлявся і схопився рукою за вуста.

— Вибачте, ваше превосходительство...

Але на нього дивилися пильні, вивідчі очі, і не міг того
не помітити старший радник, зирнув на противенця також,
але не прямо, а зизом, і ці їхні погляди перехрестилися. Лю-
того ворога побачив перед собою Микола Платонович, наду-
того й набурмосеного, з очима, налитими кров'ю, такого
червоного, що, здавалося, ще мить, і він вибухне, розлетів-
шись на тисячу тисяч дрібних отрутних кавальчиків.

На такі-от пристрасті заходило в губернському місті Жи-
томирі — починалася історія, яку потім пам'ятатимуть у
місті довго.

Здається, губернатор також відчув, що перед ним ворог,
а не просто перетворений у кам'яного ідола чоловічок;

здається, відчув непробивну, сіру потугу старшого радни-
ка, що той тільки на позір покірливий і добродушний, а
насправді немилосердно-затятий. Зараз у Миколи Плато-
новича не було ніякого виразу на обличчі, й саме це най-
більше вразило губернатора. Тільки тепер помітив, що
йому простягають аркуш паперу, і його превосходительство
подивився на той листок із незрозумілим острахом. Але це
була тільки мить, бо відразу по тому він підскочив, як на
пружинах, з нього вилетіла рука з гостро простягненим
пальцем, і той палець показував на двері.

— Геть!—заверещав його превосходительство і завдя-
ки цьому короткому слову врятував себе, бо видихнув із
себе зайве повітря, яке нещадно його розпирало. Коли б
цього не трапилося, хто зна, чи не довелося б властям під-
шуковувати для Волині нового генерал-губернатора.

Микола Платонович Біляшівський, старший радник гу-
бернського правління, поклав прохання про звільнення на
стіл його превосходительства, і всміхаючись, як йому зда-
валося, чемно, пішов задки з кабінету, незмінно кланяючись
з тією непідробною грацією, з якою вміє кланятися чинов-
ник, що пережив не одного генерал-губернатора.

Як тільки зачинилися двері, губернатор миттю викли-
кав свого підсобника-фактора.

— Стежити за ним у десять очей,— наказав він.— І сам,
і всі, хто з ним спілкується, мають бути під твердим нагля-
дом.— Потер пухкенькі ручки, які від збудження позатер-
пали.— О, я знаю таких голубків,— закинув угору борідку,
і тонкі його, жіночі, брови затремтіли.— Але він у мене ще
затанцює. Розтовчу, розтопчу, знищу! — заверещав тонко,
бо міг дозволити собі вилити лють: перед ним стояла не
людина, а тінь, притому така, котра зробить навіть більше,
ніж він накаже.

"А що, коли й цьому дати під зад?"—раптом подумав
генерал-губернатор, і ця думка його по-своєму втішила.

Підійшов до вікна, заклав руки за спину, сперся круг-
лим животом-кавуном об підвіконня і задивився на вулицю,
по якій не їхав як завжди, а йшов з дивним прискоком, весь
час озираючись, применшений од погляду згори і вже зов-
сім жалюгідний його супротивник. Стояла ясна погода, від
Миколи Платоновича на хідник падала коротка тінь; його
превосходительство зволили примружитися, і йому здало-
ся, що та тінь схожа на його всюдисущого фактора.

— Станьте його тінню,— наказав,— і не спускайте з
нього ока ні вдень, ані вночі.

Але це говорив сам собі, бо фактор із кімнати щез, і
справді ставши тінню Миколи Платоновича, вчинив він це
з чудовою похопливістю. Губернатор подумав, що турбува-
тись йому особливо не випадає, через це він підійшов до
секретного сейфа, вийняв звідти пляшку з найліпшим фран-
цузьким коньяком і, наливши срібну чарочку, не без задо-
волення ковтнув, перед тим трохи потримавши в роті. Він
налив другу чарочку і притулив її до губів. Удихав тонкий
аромат, а тоді повільно почав ту чарочку перехиляти. Конь-
як потік йому в рота тоненькою цівочкою, і він скерував її
в горло, стежачи, щоб цівочка не тоншала й не грубшала...

І йшов по вулиці колишній старший радник, який, мож-
ливо, мав тінню губернаторового фактора, а може, я пере-
більшую, приписуючи тому фактору свої властивості — хто
його зна! Дописав до цього місця, й перо моє спинилося,
і відчув я невпевненість, бо стало на серці незатишно-голо.
Ходила біля мене й навколо дому ніч, і тільки свічка виїда-
ла на столі жовте коло (як було не згадати тут свого пред-
ка Іллю і той момент у його житті, коли навідувалася
смерть); у тому колі лежала книга з чорними значками лі-
тер на сірому полі, лежали мої руки й відкинуте набік перо.
Що чорного в цій історії і хто з моїх персонажів чорніший?

Старший радник зібрав свій маєток не набагато ліпшим
шляхом, яким збирав його губернатор. Але старший радник
був трохи й інакший: брав, що йому давали, і ніколи нічого
не вимагав. Рука його, пишучи доноса на генерал-губерна-
тора, була тверда. Він сидів, як оце я, у світлому колі, ство-
реному свічкою, сидів, не встаючи, цілу ніч, переробляв, пе-
реписував. Ніколи так пильно й старанно не працював, бо
ніколи не бував такий зганьблений. Здається, не тільки
пропалі десять тисяч стукали йому в груди, а й згадка про
дітей Амбросія Івановича Третяка — це додавало йому но-
вої сили й завзяття. Часом уставав, ходив сюди-туди кімна-
тою, тягаючи за собою чорну й кудлату тінь, а десь там, у
ночі, за вікном перетворивсь у сову чи сича губернатор-
ський фактор, сидів на гілці дерева, моторошно поблимую-
чи на освітлене вікно, а коли те світло надто його дратува-
ло, кидав у ніч іржавий, хрипкий і розпачливий погук.
І той погук летів над заснулим містом, стьобав його, і не
одні очі від того розплющувались і думали про нещастя, які
їх чекають, молилися до темряви, зір ясних і неба, просили
забрати з ночі лихого призвісника. Тоді пугач на гілці за-
тихав, надиблював пір'я й дивувався з людської марновір-
ності, адже прийшов він у це місто тільки для того, щоб ди-
витися на єдине вікно, що не хоче гаситися, це турбувало
його і змучувало — не міг угадати його сокровенної таєм-
ниці. Микола Платонович також чув той розпачливий по-
гук, він зупинявся й зупиняв свою тінь, прислуховувався
і, як усі марновірні, починав сумніватися. Але це не могло
довго тривати, бо знову озивалося в його грудях щось по-
дібне до цього стогону — кидався до столу, бурмочучи фі-
ліппіки доносу:

— Донос — це найбільший винахід упосліджених. Це
крик серед ночі, і крик недаремний. Це сила кволого й бо-
язкого, а може, навіть вищий її вияв. Донос — це меч у ру-
ках, з яких забрано меча справжнього, донос — це втіха
самотнього злочестивця і несправедливо ураженого. Завдя-
ки доносам сильні світу цього керують державами й три-
мають у послушенстві тисячі тисяч. Хо-хо! — казав Мико-
ла Платонович.— Я не такий убогий, щоб не обійтися без
служби, але я настільки убогий, що не обійдуся без
доносу...

Раптом зупинився й почав прислухатися, чи все тихо в
домі. Все було тихо, слуги спали, а під вікном співав цвір-
кун. Під вікном сидів і фактор губернатора, а може, фактор
фактора — сидів і слухав ніч. На лоба йому осідала роса
і змочувала йому сухі од хвилювання вуста. Вряди-годи

прикладався оком до освітленого кутика шибки й бачив ве-
лике усміхнене обличчя Миколи Платоновича Біляшівсько-
го, помолоділе від пристрасті й натхнення.

Але Микола Платонович насправді не відчував натхнен-
ня. Був радше бухгалтером та рахівником і кидав на рахів-
ниці генерал-губернаторські гріхи, й гадки не маючи, що
під його вікном іржавіє від роси фактор чи фактор фактора.
Мав погідну втіху на серці, і я розумію його стан, бо й сам
відчуваю втіху, коли доводиться щось записувати в цю кни-
гу. Через це я легко переселяюся з цієї ночі в оту, до Ми-
коли Платоновича Біляшівського, і стаю в такий спосіб
його кошлатою тінню, що лягає на підлогу та стіну, я підка-
зую йому слова, які має записати в донос, водночас я ж та-
ки матеріалізуюся в того-таки фактора за вікном; мені любо
від своєї троїстості, бо в такий спосіб своєрідно поширюю
себе у світі. Мені хочеться прочитати таємну мову душ со-
тень людей, і я це справно чиню. Але мене й неспокій обій-
ма: навіщо всі оці, з великою віддачею, накладки? Навіщо
мені не досипати ночей, навіщо плету оцю плетеницю слів?
До кого вона й для чого? Хто мій правдешній керівничий
у цих справах, та чи й треба мені про це знати? Може, до-
сить віддатися на волю хвиль, що підхоплюють мене й не-
суть? Заплющую очі й бачу, як усе це відбувається, чую го-
лоси, розмови — дивна історія оживає в мені, наче точить-
ся перед моїми очима нитка. Так відчуваю я своє "зараз",
бо "зараз" — це той момент, який мене полонив...

— Зачиняйте за собою двері,— сказав Біляшівський,
коли Третяк переступив уранці його поріг.— Тепер треба
і власних слуг стерегтися.

Третяк сів навпроти свого воєначальника — був єдиний
його підлеглий і мав виконувати функції цілої армії.

— Чи не стежив за вами хто на вулиці? — спитав Біля-
шівський.

— Стежив,— просто відказав Амбросій Іванович.— Таке
щось мале й плюгаве.

— За мною нюшать також,— задоволене сказав Микола
Платонович.— Приятелі з губернського управління спові-
стили, що на Чуднівському, Бердичівському та Врангелів-
ському мостах стоять пікети. Стоять вони й на Київській
дорозі.

— Чи йшов би я через мости? —всміхнувся Третяк.

— Тому вони й чіпляють до мене й до вас хвоста. Най-
ліпше було б послати з доносом когось третього.

— Це повинен зробити я,— твердо сказав Третяк.

— Та й третього у нас нема,— мовив Біляшівський і по-
чав міряти туди й сюди покій. У цей час до кабінету його
дверей безшелесне підпливла тінь і приклала вухо до зам-
кової щілини.

— Зараз стіни мають вуха й очі,— сказав колишній стар-
ший радник.

Вони зирнули на стіну й побачили, що з неї справді ви-
росло кілька вух, а кілька очей пильно, з прижмурцем їх
розглядають. Одне вухо виростало, як гриб, із замкової
щілини дверей, а кілька пар очей було наліплено, наче при-
краси, на скло вікна. Зі стелі звисав канделябр, і свічки на
ньому також вивершувалися людським оком, а на кожній
кришталевій привісці моталося по вуху. Біляшівський зир-
нув на стільця, на якого збирався сісти, і йому здалося, що
це не стілець, а людина, перелита в стілець,— розставила
руки, щоб схопити його, коли зважиться сісти'.

— Щось мені таке чудне маячить,— сказав Амбросій
Іванович.

— А ви не випивали вчора ввечері? — гостро спитав го-
ловнокомандуючий.

— Та як же воно не випити, Миколо Платоновичу,— ви-
нувато озвався Третяк.

— Я на вас серця не маю,— мовив Біляшівський,— бо
вчора також не втримався.

Озирнувся й підійшов до дверей. Розхилив різко, але
там нікого не було. Тоді підійшов до одного й другого вік-
на й пильно роздивився.

— Захворійте,— наказав коротко.— Пришлю до вас лі-
каря... свого приятеля...

Чутка про те, що Третяк смертельно захворів, миттю роз-
неслася по місту, поширювали її в першу чергу всі чотир-
надцятеро хлопців Амбросія Івановича. Дружина його хо-
дила заплакана і стуманіла, бо повірила в чоловікову хворо-
бу, прибув приватний лікар, а по тому навідував їх удень і
вночі, вислуховував хворого, давав якісь ліки, по які навіть
не посилав до аптеки, і скрушно похитував головою. Третя-
чиха страх як боялася лікарів, через це не осмілилася роз-
питатися про чоловікову хворобу, а сам Амбросій Іванович
на її несміливі питання тільки вирячував безтямно очі.
Діти дивилися на лікаря ще з більшим ляком і щоразу,
коли той виходив, намагалися й собі вислизнути з хати, бо
мати починала тихо й жалібно поскиглювати й лити гарячі
сльози. Раз навістив хворого й Микола Платонович. Він
під'їхав до будинку Третяка в екіпажі, а зайшовши, довго
не затримувався. Залишив жінці гроші, погладив по кучмі

одного й другого шабайголову, що крутилися по хаті, за-
цікавлені цим візитом, посидів біля ліжка хворого і щось
йому спробував сказати — того ні жінка, ні діти не змогли
розчути,— вони тильки відчули, що ті слова були неабиякі,
бо на них одразу ж розплющилися очі хворого, блимнули
і знову сховалися, а Микола Платонович пішов із хати, на
ходу втираючи око величезною носовою хусткою. Він сів
у карету й пильно роздивився навколо: поблизу не уздрів
нічого підозрілого. Тоді наказав кучеру повезти його до
знайомого поліцейського чиновника, з яким часом грав у
карти і завжди з таким результатом, що не був ображений
сам та й не ображав чиновника. Цього разу поліцейському
він програв.

— Знято?—спитав у поліцейського чиновника, і той
мовчки заплющив очі.

Селянську одежу Третяк роздобув раніше, тож наступної
ночі, коли поснули діти, він розбудив жінку, налякавши її
до смерті, адже був уже переодягнений, і наказав їй мовча-
ти, коли розпитуватимуть, де він подівся,— вражена жінка
так і не спромоглася спитати, а куди і на скільки він збира-
ється діватися.

— Задля тебе й дітей наших стараюся,— мовив загадко-
во колишній стряпчий і зник.

Не пішов на жоден із трьох мостів, а перебрів через Кам'-
янку біля Замкової гори, відтак подався через Мальованку.
Біля села Кам'янки чекали його готові перепряжні коні, і
Третяк благополучно подався в дорогу, без пригод досяг-
ши Бугу, який і був межею влади волинського генерал-гу-
бернатора.

Фактор приніс цю новину його превосходительству, трем-
тячи, як осиковий листок. Губернатор побагрянів і вліпив
фактору ляпаса по одній щоці, а той, як християнин, сми-
ренно підставив другу. Губернатор приклав пухку ручку й
до тієї, очевидно, не бажаючи суперечити християнським
заповідям. Він побагрянів ще більше, аж посинів, і з рота
йому покотилися слова, в яких не вимовлялося правильно
всі сімнадцять звуків — факторові при цьому здавалося, що
його принципал булькоче, як закипілий чайник. Через це
він зважив за краще якнайшвидше залишити гостинний
губернаторський кабінет, але ззаду на нього наскочив роз-
лючений червоний звір і вправив йому такого носака, що
фактор його превосходительства змушений був відчинити
двері лобом, а в передпокої впасти на всі чотири. Так за-
кінчилася його кар'єра наближеної особи його превосходи-
тельства. Відтоді він зник із міста, через що почали бала-

кати, що той фактор насправді був дияволом — типовий
зразок людського марновірства.

Генерал-губернатор часу не гаяв. Одразу ж спорядив за
Третяком погоню, водночас виславши і швидкого кур'єра
до свого брата, ад'ютанта великого князя Костянтина Пав-
ловича, просячи відвернути грозу. Погоня, а її очолював
поліцейський чиновник, з яким невдовзі перед тим Біляшів-
ський знову грав у карти і знову програв, повернулася з
порожніми руками, але кур'єр виконав доручення справно,
і пан ад'ютант устиг до приїзду у Варшаву Третяка розпо-
рядитися, щоб йому дали знати про прибуття з Волин-
ської губернії особи невисокого зросту, чорної, худої, в оку-
лярах, яка може носити таке-то прізвище й добиватиметься
до великого князя.

Генерал-губернатор у цей день, коли приїхав у Варшаву
Третяк, був спокійний. Узяв позичку в одного із поміщиків
у десять тисяч карбованців і через це решту дня задоволе-
но муркотів тільки собі відомий мотив, а ще підходив до
дзеркала, підморгував сам собі й пильно обзирав власні,
жіночої форми, брови. Щоб привести їх до належного ви-
гляду, вищипав з однієї й другої по вісім волосин і залишив-
ся задоволений. Прибувши у свій особняк, він наказав ні-
кого до себе не пускати, щільно зачинився в кабінеті й май-
же до півночі рахував гроші, яких у банк ніколи не здавав,
а завжди ховав при собі у хитро влаштованих сховках. Для
цього мав коробки, виготовлені відповідно до розміру кож-
ної асигнації. Сховком для золотих монет став гіпсовий бюст
його імператорської величності Миколи Павловича, отвір
для того хитро був замаскований у вустах його величності.
Для срібної монети він тримав фігурку німфи, а мідної не
збирав. Рахував тільки гроші паперові, про кількість монет
волів лише здогадуватися, що приносило йому особливе
задоволення, адже був певний, що, розбивши голову його
величності й відтявши ногу німфі, він знайде там грошей
куди більше, ніж сподівається.

Отож цілий вечір просидів при свічці, а коли тримав у
витягнутих руках пачку банкнотів, заплющував очі й пере-
бирав їх пухкими пальцями. Вдруге перераховував гроші з
розплющеними очима, а коли сума збігалася, писав цифру
на чистому аркуші. Кількість, виявлена в другій пачці, під-
писувалася під першим числом; коли ж було підведено рис-
ку, годинник хрипко вибив дванадцяту. Генерал-губерна-
тор сховав у сейф коробки, ретельно зачинив його, підійшов
до німфи й труснув. Почувся срібний передзвін. Губерна-
тор обережно поставив німфу на місце й підійшов до по-

груддя його імператорської величності. Пристукнув закаб-
луками, взяв обома руками бюст і ледве підняв. Усередині
почувся золотий передзвін, і його превосходительство ща-
сливо засміявся. Вийняв із шафки пляшку французького
коньяку і перекинув до рота всього чарочку. Сховав конь-
як і вдоволено пішов у спальню, яка межувала з кабінетом,
не забувши зачинити кабінет на секретного замка.

У цей-таки вечір колишній старший радник різався в кар-
ти з поліцейським чиновником і ще з кількома партнерами.
Уже програв десять карбованців — всі ті гроші перейшли
до кишені поліцейського чиновника. Коли ж Микола Пла-
тонович залишив товариство, чиновник зробив йому заспо-
кійливий рух бровами. Біляшівський сів у карету й наказав
повезти себе до будинку, де жила родина Третяка. Там він
провів годину, подарувавши кожному з численного сімейст-
ва по дрібничці, жартував, а з малюками так розігрався, що
дозволив їм покататись у себе на хребті, смішно підгецуючи.
Це розвеселило навіть загорьовану Третячиху, і вона раз
усміхнулася, решту часу сердешну жінку мучила думка, що
вона вже ніколи не побачить батька своїх численних дітей.

Батько ж дітей у цей час ходив по Варшаві, розшукуючи
дешевий готель. Такий готель він зрештою знайшов, а вран-
ці вже стояв перед ад'ютантом великого князя, який лю-
б'язно простяг йому руку й почав розпитувати про діло з
батьківською турботливістю. Як навмисне, був анітрохи не
схожий на свого брата, й Третяк простодушно оповів йому
свою історію. Ад'ютант у кількох місцях вражено зойкав,
у кількох закочував очі під лоба, а коли Амбросій Іванович
оповів йому про свою мандрівку з дітьми із Зв'ягеля до Жи-
томира, не стримав сльози.

— Який негідник! — вигукнув він, нервово ходячи по
кабінету.— Пустити по світу з торбою таке численне сімей-
ство! Я вам, пане, допоможу, достеменно допоможу! Поду-
мати тільки, який негідник! — Він картинно звів руки вгору
й закотив очі.— Так що ви хочете? — спитав, різко повер-
таючись.— Зустрітися з великим князем чи досить мого
втручання?

— А ви хто, коли не секрет? — простодушно спитав
Третяк.

— Ну, я людина маленька, але дещо і в моїй владі.

— Хочу зустрітися з великим князем,— сказав Третяк.

— І правильно! — потер руки ад'ютант.— Я б на вашо-
му місці теж так учинив би. Але для того, щоб потрапити
на прийом до великого князя, треба вичекати момент. О,
момент! — Він знову закотив очі.— Навідуйтеся до мене

щодня,— наказав, і його обличчя стало офіційно-неприступ-
не. Третяк поспішив відкланятися.

Ад'ютант великого князя сів за стіл: перед ним лежав
складений донос на сто тридцять пунктів. Спершу він по-
милувався на чіткий бездоганний почерк, яким було списа-
но папір, потім помацав сам папір — був той найвищої яко-
сті. Тільки після того ад'ютант заглибивсь у читання, і воно
настільки його захопило, що прослухав дзвінок, яким викли-
кав його великий князь. Тоді дзвінок задзеленчав дужче,
і ад'ютант притьма кинувсь у кабінет великого князя. Той
сидів за столом роздратований й нетерпляче ламав перо.

— Де це ви ходите? — рявкнув він.

— Приходив якийсь чиновник з наймерзеннішими й
брехливими доносами на волинського генерал-губернатора,
ваша величносте.

— Що хотів?

— Захисник волинських хабарників, ваша величносте,
яких губернатор притис.

— І добре зробив,— мовив великий князь.— Але я вас
покликав не для того...

У цей час у Житомирі плакала дружина Амбросія Івано-
вича. Микола Платонович її втішав; зрештою, турбувався
й сам.

— Чує моє серце, не повернеться він звідти. Що я тоді
з дітьми робитиму, де подінуся?..

Дата добавления: 2015-10-29