Розділ XXXIV 16 страница

— Дочекаємося ми коней? — спитав гостро.
Смотритель дивився повз мене, ніби я був дерево чи й
кущ. Пересмикнув плечима, і я розсердився ще більше.

— Якщо не дасте нам коней,— різко сказав,— пропишу
затримку в книзі.

Смотритель зайшов без слова в дім, а за хвилю з'явився
із книгою.

— Пишіть,— мовив байдуже.— Здається, ви п'яні, пане,
бо повинні знати, що коні на станціях не ростуть, як гриби
в лісі,— він хитнув у бік лісу, і я також зирнув туди.

— Та вже ж! — буркнув, закладаючи руки за спину і
знову починаючи свою хитку проходку під дощем. Смотри-
тель позіхнув.

— Будете писати чи ні? — спитав він, байдуже дивлячись.
Але я вже передумав писати. Збагнув, що смотритель і
справді може ославити мене п'яним бешкетником, а мені ж
тільки починати службу. Губернський пошт-директор пові-
домить про те директора гімназії й округ — добре це мені
не закінчиться. "Мовчи!!"— подумав я, підіймаючи комір
шинелі. Вітер обвіяв лице і засипав його краплями. Коваль-
ський все ще сидів, обпертий об стіну, й печально зорив на
ліс. Я теж ставав покірний і тихий. Відвернувся від смот-
рителя, який знову позіхнув, на обличчі його лежала нудьга.
Здається, і він дивився на мою праву руку, а це такий зна-
йомий погляд! "Нічого він не дочекається,— подумав при-
мирливо,— ані копійки!"

— Може б, ми з вами домовилися,— сказав раптом Ко-
вальський.— Правда, ми люди вбогі...

— І від нашої домовленості коні не виростуть,— знехотя
відповів смотритель і ввійшов у дім.

Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в су-
мирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і по-
стою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість.
Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів не-
порушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кре-
мезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля
тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник три-
мав у зубах люльку, пихнув димом — синя хмарка замерзла
в нього над головою.

Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель
у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинив-
ся й пропав з очей. Так само пропав полковник, який ви-
йшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій спів-
подорожанин, який того свіжого повітря наковтався донес-
хочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї ви-
йшов із книгою під пахвою мій батько — секретар земського
суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то
катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене
щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього
треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені
з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що
її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторю-

вав щодня "не вкради", але що значило воно для моєї душі,
коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже
у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: "Шануй батька
свого",— але коли по сусідству діти викинули на мороз
хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно ди-
вився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до
тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх
своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую
людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необач-
но згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття.
"Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все
записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жан-
дарм, не взнає про те й ніяке начальство — моя книга та-
ємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось
особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким
сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів
навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней...

Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими
очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши
секретарем міського суду, не зробився господарем і не на-
жив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний
мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок,
що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої лед-
ве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пше-
ниці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 кар-
бованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник —
цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чо-
ботях.

— Самі винуваті, Автомоне Борисовичу,— каже він.—
Спаситель вістив: всякоє даяніє — благо, і всяк дар совер-
шенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя,
а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся
купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами
не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей — ким же вони
стануть?

— Як бог приведе,— мовив батько тихим голосом.

— Покірливий ви надто,— продовжив столоначальник.—
Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім,
хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду...

Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку друж-
барту, цей невинний різновид мар'яжу, і їхня дружба ди-
вувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а дру-
гий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столона-
чальник повчав батька, як жити.

Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над

землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене
лицем, а столоначальник спиною.

— Я, Василю Васильовичу,— казав батько,— цього ні-
коли не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.

— А я ж що?! — скрикував столоначальник.— Гірший за
вас?

— Хіба б я посмів щось таке казати,— бурмотів злякано
батько.— І в думці не мав до вас дорівнюватися.

— Е, ні! — хитав пальцем перед батьковим носом столо-
начальник.— Ви добреньким хочете в цьому світі залиши-
тися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й
ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося.
Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить...

Вони знову йшли навпроти мене, батько пригнічений, а
столоначальник сердитий.

— Надто хитрий ви, Автомоне Борисовичу, надто вже
в добряки пнетеся... І, знаєте, що я подумав: недаремне ви
оте своє прізвище носите, коли прагнете всіх гіршими за
себе поробить...

Я струснувся, бо трохи задрімав чи впав у марення, стоя-
чи обпертим об дерево, на плечах у мене важко лежала вог-
ка шинеля, і я знову вирішив походити, щоб розігріти кров.

— То коли будуть у вас коні? — гукнув я смотрителю,
котрий знову з'явився на ґанку.

— Коні? —перепитав здивовано той.—А тоді, коли ви-
ростуть у лісі, як гриби...

Беззвучно зареготав, виставляючи попсовані зуби, але
відразу ж обірвав сміх.

— Не сердіться, панове,— мовив примирливо.— Під ве-
чір, гадаю, коні будуть...

Пізно ввечері смотритель дав нам пару напівдохлих кляч,
і ми потяглися розмоклою дорогою. Під крівлею було за-
тишно, з попутником я не балакав, бо між нами настала не-
злагода після того, як він хрипким тенорком пробелькотів
щось про те, що малоросам треба бути дружнішими з поля-
ками,— пора всім слов'янам зблизитися не тільки культур-
но, але й політично.

— Слов'яни могли б скласти федерацію вільних наро-
дів,— сказав він,— і так з'єднати свою силу супроти єднос-
ті германських племен чи наступу Азії...

— Як на ці ваші думки подивилися б у Третьому відді-
ленні? —спитав я, всміхнувшись.

— У моїх словах немає нічого протиурядового,— сказав
трохи злякано горбун і замовк остаточно: здається, цими
балачками випробовував мене. Але випробовувати можу тіль-

ки я, і мені стало смішно на ного жалюгідні спроби. Зреш-
тою, політика — це не та сфера, яка приваблює мене. Біль-
ше манить мене людська душа, її багатозначні й неоднови-
мірні переливи, а в людській душі та її властивість, котра
робить людей лихими. Збагнути корені людського зла й не-
щасть — пізнати якоюсь мірою світобудову: завдання важ-
ко здійсненне, хоч і не зовсім неможливе. Мені в голову
раптом прийшла весела думка: коли бог, чорт, чи як там
його, знають усе сокровенне в людському бутті, моя книга,
яка згоріла в пожежі, не лишиться безвісною тій вишній
силі, а перейде за законом перетворення у її відання, а від-
так той, кому це потрібно, потім нею належно скористуєть-
ся — вже з того можу я здобути сяку-таку втіху, тобто моя
книга стане складником тієї субстанції, котру називають
світовим розумом — категорія, над якою колись тяжко заду-
мувався мій далекий предок Петро Турчиновський.

Тим часом ми їхали через ліс. Візниця звернув з пошто-
вої дороги, яка в цьому місці зовсім розбита, і повіз нас
путівцем. Колеса наскакували подекуди на коріння, від чого
нас струшувало, мокрі гілки били в накриття екіпажа, ніби
тяглися до нас сотні невидимих у темряві рук. Повіз гро-
зився щоразу перекинутися, ми міцно трималися за рейки,
на яких напиналася буда; ніч стала така непрозоро-темна,
начебто провалилися ми в якусь безмежну яму. Мрячив
дощ, а я мимоволі згадав розповіді, що на житомирській
дорозі часом бувають на пасажирів розбійницькі напади.
Подумалося, що й смотритель станції, і цей візник можуть
належати до однієї банди, і мороз продер мені по шкірі.
Я вирішив дістати з валізи свій англійський пістолет, але
коли лапнув позад себе, де мала лежати моя поклажа, то
не намацав нічого. Тоді гукнув візниці, щоб зупинився:

пропала саме та валіза, де лежала моя віцмундирна пара та й
усі мої гроші.

Візниця відразу ж зіскочив на землю і хотів іти шукати
згубу, але мені шаснула до голови думка, що він той чемо-
дан приховає в кущах. Я наказав візниці лишатися з моїм
супутником при конях, а сам побрів у ніч. Для того, щоб
вилапати в такій темряві дорогу, довелося мені йти ледве
не навкарачки, я часто спіткався й падав, але знову йшов,
безнастанно нюшкуючи. І мені здалося раптом, що цей не-
величкий епізод у моєму житті багатозначний: чи не так ми
плазуємо в житті, навпомацки обнишпорюючи дорогу, чи
не такі ми в світі самітні і чи не буває, зрештою, для нас
винагородою щось таке, як звязані у вузлику дрібні гроші
й віцмундирна пара? Заради того кидаємось у темінь, ніч

та негоду, одні з нас обростають вовчого шкурою, а інші ове-
чим смушком. Одні навісніють, сердяться, хитрують, а інші
покірливо бредуть — у всіх одна доля, бо годі їм зійти з до-
роги. Тільки на дорозі чекає нас винагорода,— знахідка хоч
і маловартісна, але реальна. Ми не соромимося того, що
простуємо рачки: довкола ніч і ніхто нас не бачить, а кожен
пересувається, як йому зручніше. Той, хто шукає свого скар-
бу в житті і йде гордо випростаний, ніколи його не знайде,
нагнутися тут не зашкодить. Таким гордяком, зрештою, був
і мій батько, отож нічого не здобув у світі, крім убогої по-
середності. Був смішний зі своїми десятьма заповідями, а ще
більше — жалюгідний. Я перейняв у нього прокляття чес-
нотливості, але піду далі від нього. От, приміром, зараз:

рачкую по темній дорозі, а тим уберіг візницю од злочину.
Не дав йому переступити закон "не вкради", і цим уже вчи-
нив добродійність. Учасно добачив чорного черв'ячка в його
душі і не дав йому вирости...

Дощ обсипав мені голову й спину, яка й заклякати поча-
ла, але я йшов і йшов. Був упертий і не збирався сходити зі
своєї дороги. Мацав придорожнє коріння і так відчував
шлях. Готовий був прорачкувати так цілу ніч, але на ди-
ректорські очі в Житомирі з'явлюся таки у віцмундирній
парі. Не дозволю собі зганьбитися, бо й честь у цьому світі
іреба берегти.

Наштовхнувся на валізу верстви через дві — радісне по-
трясіння охопило мене. Незважаючи на те, що дорога була
мокра, я впав навколішки: аж гаряче стало від щастя. Ледве
не заплакав, бо потай уже і у відчай западав, готувався й
до найгіршого, тобто, що заблуджу в цій ночі, в цій круг-
лій, глупій, нещадимій темряві, в цьому чужому світі, де
ніколи не бував і нічого не знаю: хтозна-куди могли завести
мене манівці. Але тепер, діставшись мети, я не міг стримати
радісного вихлипу з грудей — не все у світі погано!

Отак стоячи на колінах перед власним чемоданом, я не-
звідь-чому згадав малий епізод зі свого дитинства. Якось
мій батько допізна загравсь у дружбарт зі своїм столона-
чальником Василем Василевичем Мизниковським. У гостях
був і я, бо міг уже скласти їм компанію. Отож ми поверта-
лися додому в таку-от темну ніч, батько тримав у руках
палицю. Йшли у цілковитій темряві, густо моросило, і зусі-
біч почали наскакувати на нас собаки. Не сподівався на те,
що мій плохий батько зможе відігнатися від них самотужки,
через це виламав з тину дрючка й собі. Ми пробиралися,
ляпаючи по калюжах; собаки, відчувши наші палиці, від-

стали. Батько йшов мовчки, і тільки коли дійшли до свого
двору, я відчув, що він незадоволений.

— Чи знаєш, хлопче,— сказав сухо,— що великий гріх
перед богом користуватися чужим добром?

Я здивовано зупинився. Палиця, яку тримав, раптом по-
чала пекти мені руку.

— Так, так, друже мій,— сказав рівним голосом батько.—
Ти согрішив, виламавши з чужого тину палицю.

Його голос звучав урочисто й повчально. Зайве було ба-
чити при цьому його обличчя: наповнилося благотою.

— Але ж, батьку,— пробував оправдатися.— Виламаною
палицею я не зіпсував чужого тину, а вона захистила мене
від собак.

Стояла навколо темінь, аж не бачили ми одне одного.
Я чув батькове дихання і знав його настрій.

— Ліпше бути укушеним собакою,— проголосив він,—
ніж узяти чуже. Ти винуватий, бо не взяв палиці з дому.
Я от узяв і не мав потреби красти. Чому ж,— голос його
став патетичний,— інший має відповідати за твою нероз-
судливість своїм майном?

В тих словах була своя правда, але надто мала причина
їх викликала.

— Хмизина з напівгнилого тину,— сказав я,— не скла-
дає людського майна. Інші беруть хабарі і знімають з бід-
ного останню свитину—ось хто переступає божі заповіді!
Що порівняно з цим мій учинок?

— Розумію тебе,— сумно обізвався батько.— Мені теж
люблять казати, що спаситель дозволив даяння й дари. Але
ж знаєш: я не такий. Не хочу примножувати зла цього сві-
ту, через це для мене взяти чужу соломину чи пограбувати
на дорозі — все одно.

Мій батько був дивак. Гарний, святий, до дрібнички пунк-
туальний при виконанні повинностей і засад людської мо-
ралі. Я не був на нього схожий, але дещо взяв і собі. Рано
відчув огиду до п'яних і обридження до всіляких дурманя-
чих напоїв. Жіноча краса збуджувала мене, і я не міг бай-
дуже дивитися на круглі форми жіночого тіла, але навчився
гасити в собі низькі потяги. В університеті навіть вирішив
лишитися непорочним, хотів постригтись у ченці, досягти
архієрейства, але в мені завжди жив дух заперечення. Чи
не тому почав досліджувати життя лаврських ченців і про
те міг би написати окрему "Чорну книгу". Я добре пізнав
взаємини між ченцями, їхнє ставлення до нижчих від себе
і вищих, до мирян та начальства — і жахнувся. Зрозумів,
що зі своїми нахилами загину, нічого не досягши, змушений

буду відмовитися від своїх ідеалів і стати сліпим знаряддям
у чужих, не вельми чистих руках. Саме тому я відкинувся
від думок про чернецтво і вирішив жити самотою. Не мати
ні друзів, ні кохання, а тільки спостерігати цей світ...

Стояти навколішки на мокрій землі було невигідно, ноги
мені зсудомило від холодних корчів. Я підхопився, звалив
валізу на плечі й потягся назад до повозу. Вряди-годи зу-
пинявся й волав у темряву, мій крик лунко й моторошно про-
висав серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель
порожнечі. В одному місці я перечепився через корінь і по-
гримів разом з чемоданом на землю. Страшна думка прой-
няла мене: а що коли валіза розпадеться й мої дрібні гроші
розсиплються в багні? Як би про мене подумали, коли б
явився на службу без копійки в кишені?.. Але бог милував
мене — привіски витримали силу удару. Тоді я закричав у
ніч із відчаєм, і зовсім поруч почув відгук. По мені густо
заструмів піт. Лився по лобі, напливав на очі, вирощувався
на щоках, покривав плівкою живіт і ноги. Знову звалив чемо-
дан на плечі і, сам себе не тямлячи і вже не остерігаючись,
помчав у темряву, безрозсудно страхаючись, що, коли за-
лишуся в ній довше, ніколи звідси не виберуся.

Я ледве не перекинув свого горбатого співподорожанина,
котрий вийшов назустріч і гукав, щоб я не заблукав. Було
це з його боку шляхетно, і я стримано йому подякував.

— Почав боятися, що заблукали,— коротко відказав Ко-
вальський.

Тіло моє пробивав легкий трем, очевидно, так спадала
з мене напруга, яку пережив. Дощ припустив сильніше, ми
погукали візницю вже в два голоси, і той озвався зовсім
неподалік. Улізли в буду і знову заколивалися — віз, як і
раніше, готовий був перекинутися, але я тримався вже не за
рейки, а за валізу — другої такої пригоди переживати не
хотілося...

Ми щасливо дісталися до наступної станції, без затримки
проїхали ще один прогін, а вже тут нас попередили, що че-
кають проїзду генерал-губернатора, який їде з Варшави. Ми
змушені були зупинитися й замовили обід. Смотритель за-
правив за нього стільки, скільки вимагають у дорогому рес-
торані. Він мав довгі руді бакенбарди, а очі з-під пелехатих
брів дивилися насмішкувато і злостиво.

— Мені нелегко діставати харчі,— сказав він, зводячи
брову.— Зрештою, коли панам дорого, не силую...

Але ми були голодні, і цей ошуканець добре це бачив.
Довелося мені трусити свої копійки. Ковальський у пере-

справу не вступав, він тільки зітхнув і заплатив за обід, не
торгуючись.

Ми їли борщ, сидячи один супроти одного, і я відчув, що
мій супутник хоче говорити. Але нітився, і тому я, відчу-
ваючи нову історію, насторожився і став непомірне чемний
та приязний.

— Дивний наш світ,— сказав нарешті Ковальський.—
Усе в ньому збудовано так, щоб заважати людині жити.

Я й раніше примітив за горбуном схильність до вільно-
думства, тому на його слово тільки моргнув; здається, зов-
сім так само, як ошуканець-смотритель. Ми сиділи в паса-
жирській кімнаті з облупленими стінами, на єдиному вікні
мешкання долішня шиба була закладена дошкою, а ще одна
тріснула. Сірий сутінок цідився крізь те вікно, і повітря на-
вколо нас було як вогке холодне плетиво, немов вигадливий
і невидимий павук-водяник сплів над світом з дощових ни-
ток велетенську сітку, ловлячи живе й мертве.

— Я до цього не зразу додумався,— сказав горбань, не-
охоче сьорбаючи борщ.— Це, пане мій, і не думка навіть —
це біда. Трапляються в житті люди щасливі й нещасливі,
але є й гірші за них. Це я про невдах кажу, пане. Вірите в
диявола? — спитав він, зирячи на мене так, ніби дияволом
мав бути я.

Сміх мимоволі заклекотів мені в горлі.

— У диявола мушу вірити,— сказав легковажно,— бо
інакше мав би відректись і від бога, а це річ небезпечна.

— Міряєте все на безпечне й небезпечне? — спитав Ко-
вальський.

— Безпечне — це те, що не заважає нам жити й слу-
жити царю та вітчизні,— сказав я,— а небезпечне — це те,
що робить нас нещасними.

Висловлювався лапідарно-точно і відчував од того задо-
волення.

— Отже, вірите в диявола,— сказав Ковальський, водя-
чи по тарілці ложкою.— А я от не вірив. І він мені пом-
стився...

Я був сама увага: здається, Ковальський починає роз-
м'якати. Через це наладнав себе так, щоб випромінювати на
співрозмовника якнайпогідніші хвилі — не повинен його від-
лякувати. Але той оповів про свою біду тільки одним ре-
ченням:

— У мене, пане, померла вся моя родина.

— Ви були одружені? — спитав я здивовано.
На вуста горбаневі лягла смутна всмішка.

— Хіба горбуну не можна одружуватися? Чи, може, ні-
хто за нього не піде? Я ж зустрів таку добру, щиру душу,
яка пішла за мене, любила й опікувалася мною. І так само
любив її. Вона народила мені двоє дітей. Двоє милих, лю-
бих і гарних діток...

— Гадаєте, диявол забрав їх у вас? — трохи іронічно
спитав.

— Не тільки дітей, але й дружину мою любу.

— А чому — диявол? — спитав уже трохи різко.— Адже
диявол має діло до душі, а не до тіла. Життям відає господь.
Він і забрав у вас дружину й дітей. Забрав, бо, можливо,
полюбив.

Ковальський дивився на мене широко розплющеними очи-
ма. Було у тому його позирі багато смутку й незбагненна
загнаність.

— А мене, як гіршого, лишив мучитися? — запитав він.

— Я цього не знаю, пане,— мовив мій розважливий го-
лос.— І ніхто цього не знає. Хочу тільки сказати, що не тре-
ба звинувачувати диявола в тому, в чому він не винуватий.
Він спокушає людей — це так. Він робить їх лихими, хоч це
вже не зовсім так: він, пане, знаходить таких, що пороби-
лися лихими. Йому, як поміщику, потрібні тільки людські
душі! З них він вибирає найгірші — чорні, закостенілі у грі-
хах своїх, решта його не цікавить...

Проголосив цю тираду з піднесенням, але співрозмовник
моїх резонів, здається, не слухав.

— Зараз я їду до міста, де мене не знають,— мовив Ко-
вальський.— Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадає-
те, вдасться мені втекти?

Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б
це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не
шукає?

— А ви самі,— спитав я, нахиляючись над столом,— не
чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федера-
цію слов'ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не
чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі
художника Шевченка, котрий замість малювати писав обур-
ливі вірші?

Ковальський заперечно покрутив головою.

— А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх
розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий
гріх...

Горбун дивився на мене з жахом чи з подивом. Годилося
б зупинитися, але щось невідоме рухало моїм язиком.

— Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який за-
брав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові
зневіритися. Безвіри ж — найбільше лихо в державі і для
людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож
не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то
виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі
святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі — грішники, і кая-
тися треба, не нарікати...

Я вже говорив із непристойним пафосом — очі, що зоріли
на мене, були по вінця налиті жахом.

— Вибачайте, пане,— сказав горбун, зводячись.— Виба-
чайте, що завів цю балачку.

Я виколупнув із зубів застрягле м'ясо. Гмикнув і кисло
подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.

Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами за-
пала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої манд-
рівки.

У першу ж ніч проїхав після побачення з государем у Вар-
шаві Бібіков. Цей проїзд супроводжувався незвичайним шу-
мом та метушнею. Спершу на станцію прискакав посланець,
і смотритель почав горлати й грюкати дверима. За вікнами
затупотіли коні, хтось гарикав. Я присунувся до шиби, як-
раз тієї, що тріснула навпіл, і побачив серед дворища стан-
ції запалені смолоскипи, а довкола моталися туди-сюди схо-
жі на тіней люди. Я сидів, позіхаючи, й байдуже за всім сте-
жив. Ковальський, незважаючи на своє горе й крики, спо-
кійно посопував носом — лежав на лаві скорчено й завмерло.
Я тихцем позаздрив його витримці — мені дано жити жит-
тям нервовішим і неспокійнішим. Мимоволі подумав: чи не
поспішає так нагло Бібіков, заскучавши за красунею гра-
финею,— їм, сильним світу цього, стелиться під ноги зелена
дорога, а всі бажання їхні — закон. Але і їх б'ють ті ж таки
пристрасті й прокляття, і нікуди їм од них не втекти, навіть
по зеленій дорозі.

З темряви випірнула карета, голосно закричав смотри-
тель, побіг, ведучи за собою коней, візник, утомлених по-
спішно випрягали — карета в цей час німувала, можливо,
генерал-губернатор спав. Зрештою, шарпнули коні й пом-
чали разом із повитим сном екіпажем у ніч, після чого від-
разу ж згасли смолоскипи, а я втішився, що вранці ми таки
залишимо цей заїзд і не доведеться мені ще раз трусити сво-
їми копійками.

Але вранці смотритель подивився на мене, як на набрид-
ливу комаху.

— Ви наче генерал-губернатор,— сказав він.— Маєте на-
гальну справу?

Я показав казенну подорожню, але безуспішно.

— Коли буде все гаразд,— відказав смотритель,— і з'яв-
ляться коні, поїдете завтра вранці, а в найкращому випад-
ку — вночі.

У цей час вийшов на ґанок горбань, сів там навпочіпки
і вперся спиною об стіну. Його незворушність мене роздра-
тувала.

— А чому ви не добиваєтеся коней? —спитав я.

— Бо нікуди не поспішаю,— смутно обізвався Коваль-
ський.

Дощ уже перестав, і дорога світила силою калюж, роз-
киданих по ній. Була ніби побитий ополонками лід, калюжі
немов припіднялися над сірим тілом шляху й мерехкотіли.
Навколо сутінно й порожньо, стелилося голе поле, і від усьо-
го того пролазив у душу сірий смуток. Я пішов уздовж до-
роги, бо сидіти на станції остогидло, і мимоволі згадав слова
Ковальського, що, може, в світі й справді все владновано
так, аби перешкоджати людині погідно жити. От і мені скіль-
ки разів усовували в колеса палиці! На щастя чи на горе,
ми призвичаюємося до такого стану речей, і це рятує нас од
зайвого роздратування. Поступово покірнішаємо й духовно
всихаємо, через що тільки молодь може в нашому суспіль-
стві бунтуватися, всі інші мовчки терплять. Так було за ді-
дів і прадідів, так було і за наших батьків.

Мимоволі згадав я, йдучи отак без мети вздовж дороги
по мокрому сірому піску, свого діда — супротилежність бать-
кові моєму.

Це його описав у малоросійській комедії відставний пол-
тавський капітан Котляревський, як возного Тетерваков-
ського.

Мій дід був крючком із крючків і справді хотів одружи-
тися на гарній простачці Наталці. Злоязикі судові канце-
ляристи діда засміяли й оголосили, що вимагатимуть його
відставки, тобто дідові довелося б покинути службу. Самі
канцеляристи влаштували з цієї нагоди пиятику, і на тому
зібранні вирішили зісватати моєму дідові дочку їхнього
столоначальника, чи, як він тоді звався, старшого канцеля-
риста. Загнаний на слизьке, дід покинув благородно по-
мишляти про красуню біднячку і після невеликого опору
взяв собі дочку свого начальника, мою бабу, трохи заста-
рілу в дівоцтві, але з твердим, навіть залізним характером.
По одруженні до кінця днів своїх вона колола дідові очі
його любов'ю, коли ж хтось в її присутності згадував кра-

суню Наталку, впадала в таку непогамовну лють, що гото-
ва була виперти нахабу із хати, що й не раз учиняла, гро-
зячи непоштивцю макогоном. Отже, намір одружитися на
простій і бідній дівчині став єдиним романтичним ділом у
житті діда, і більше до таких учинків він не вдавався. Своє
життя прожив, ховаючись од жінки з таємно роздобутою
пляшкою, і та пляшка так і не була допита до кінця днів
його, мала-бо казкову здатність весь час наповнюватися.
Мій батько, добра душа, поклав ту пляшку йому в домо-
вину.

Загалом до предків я ставлюся без особливого сентимен-
ту, хоч гріх сказати, що не знаю достатньо про їхнє життя.
Так сталося, що двоє із них виявилися, подібно до мене,
письмаки й залишили після себе рукописні книжки, їх захо-
пив у своє володіння батьковий брат у перших, мій дядько
Ксаверій, який виявив себе любителем місцевої старовини,
що саме по собі гідне підозри. Дядько збирав, хоч достатки
його були вельми скромні, стародавні хроніки, реєстрики,
літописи і взагалі всілякі поцвілі папери, носячись із дум-
кою написати, в доповнення до праці пана Бантиш-Камен-
ського, малоросійську історію чи принаймні історію Турчи-
новських, прізвище яких він ще носив (мій рід утратив його
ще в минулому столітті — Турчиновський я по лінії жіно-
чій). Одначе мені не вірилося, що дядько осилить таку пра-
цю — він належить до людей, які більше говорять, аніж
роблять. Зрештою, я признав за дядьком хоч би ту рацію,
що йому зберігати наші хроніки складає більшу приємність,
ніж будь-кому із нас — мені, наприклад. Навіть прочитати
їх виявилося немалою роботою, адже писано хроніки чудер-
нацькою мовою і стародавніми почерками. Я здолав їх тіль-
ки тому, що в глушині, в Острі, де проживає мій дядько,
мав нагоду прогостювати ціле літо: дядько хотів зробити із
мене свого однодумця. Перший фоліант був оправлений у
шкіру із застібками, і в ньому я прочитав напис, що цю
книгу дав оправити інтролігаторам ще мій предок Петро
Турчиновський (це діялось у середині XVIII ст.), а напи-
сав її мій дід у шостому коліні Ілля. Той Ілля належав до
породи невдах, які хочуть із своєї невдашливості витворити
чесноту — це так само, на мою думку, як хворі бувають гор-
ді зі своїх немощей і вельми люблять ними похвалятися.
Мені навіть подумалося, хоч цю мою гадку гаряче запере-
чив, обурившись, мій ідеаліст-дядько, що предок наш Ілля
був людиною душевно нездоровою, доказом чого — його
здатність бачити візії й надавати виняткового значення
снам, од тих снів мене вже нудило, коли читав рукопис.

Дата добавления: 2015-10-29