Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ XXXIV 11 страница

Читайте также:
  1. A Christmas Carol, by Charles Dickens 1 страница
  2. A Christmas Carol, by Charles Dickens 2 страница
  3. A Christmas Carol, by Charles Dickens 3 страница
  4. A Christmas Carol, by Charles Dickens 4 страница
  5. A Christmas Carol, by Charles Dickens 5 страница
  6. A Christmas Carol, by Charles Dickens 6 страница
  7. A Flyer, A Guilt 1 страница

Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не побачили ні-
чого. Потім почали вихоплювати якісь злякані обличчя: бу-
ли то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся До су-
тінку.

— Це ви, пане канцеляристе?—почув я з кутка голос
Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у тому
напрямку.

— Та вже ж, пане Стефане,— сказав я.— Привіз вам
"Книжицю"...

Дяк звівся з-за високого столу, школярі сиділи тут-таки,
за столом, і перелякано повитріщалися на мене.

— Сам бог вас привів, пане канцеляристо,— сказав
дяк.— Останнім часом так чогось сохне в горлі, а водиця
з підтрубної криниці лиха того не гоїть...

— Купили б чогось пожитнішого,— сказав я весело.

— Коли ж бо купила нема! — зашкрябав у голові Сте-
фан Савич.— Ідіть, хлопці, додому,— повернувся він до шко-
лярів.

Ті й не рухнулися, а все ще витрішкувалися на мене, по-
розкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив рота.

— Чи вам я сказав, чи не вам? — мовив уже голосніше.
Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати. Я зир-
нув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з коромис-
лом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді йшла
струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на мене, і я
вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб біля шиби:

дивно, що вона мене уздріла. "Чи не ти це. Жінко з цві-
ту?" — мимохіть подумав.

— Щось цікаве побачили? — спитав за спиною дяк.
Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною сто-
яв майже сивий старчик.

— Що з вами, пане Власе? І — вигукнув я.— Так постарі-
ли за півтора місяця!

— Спрага мене мучить, пане канцеляристе,— сказав сум-
но дяк, сідаючи на лаву.— Непогамовна спрага!..

 

 

І ми пішли відразу до В'юцки Безкровної. Я відв'язав
коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню че-
рез багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів
Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького
і Петра Гайдученка.

— Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? —
спитав дяк.— А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою,
здогадуюся, чому про неї не забуваєте.

Я поставив супроти Савича цікаві очі.

— Бо кінця тоді не дошукалися,— сказав Стефан.

— Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.

— Маю на увазі причину,— сказав з легенькою всміш-
кою Савич.— А ви з паном наказним нічого таки не ви-
яснили.

— Чи всі історії ясні? — мовив я.— Зрештою, її вже у
міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось
інше непокоїть...

Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:

— Маєте таке велике урядове старання?

— Не про старання тут ідеться,— поморщився я.— Ли-
шаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене на-
відують. Про життя і світ, про існування наше й буття...

— Існуємо, бо мусимо,— сказав Савич.

— Але кожному дороге те існування. Люди, пане дяче,
все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо й бу-
дуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що воно,
пане дяче: махне птах крилом — і ми тільки грудка землі?
Що воно, пане дяче,— ми грудка землі, а світ, як був, так
і залишається!

— Ви забули про казку,— мовив спокійно Стефан Са-
вич.— Про те, що є світ бажань і світ дійсного, світ уяви
і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе...

— Високе? — вигукнув розпачливо я.— Що високе побач
чили ви в тому убитому на ваших полях, що високе було
в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто навіть прі-
звища його не взнав!

— Високе в нашій душі,— якось ліниво відказав Савич.
Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому чо-
бота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в потилицю.

— То чи ж те високе має губитися навік, чи якось про-
ливається у світ? — спитав я.

— Звісно, проливається. Кожен з нас випромінює з себе
добро і зло. Ці промені не зникають і не пропадають разом
із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей, які,

 

 

в свою чергу, передають їх поколінням наступним. Світ тим
страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться легше
від добра, але він живе тільки тому, що воно таки є, оте
добро.

— Дивне говорите, пане дяче!..

— Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане
канцеляристо, людське існування не може мірятися най-
простішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона скла-
дається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єдна-
ються в одну велику світову голову.

— Ви філософ, пане дяче!

— А хіба я не згадував вам про свої філософські трак-
тати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз,
пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої
спраги,— він засміявся легковажно і підморгнув мені.

І побачив я, що він таки й справді неспокійний, цей див-
ний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім збаг-
ненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу, поду-
малося мені мимохіть, був він спокійніший і щиріший.

Але й це була облуда. Того разу він говорив зовсім
мало, а більше дрімав. "Щось таки дивне заховане в тобі,
пане дяче",— подумав я.

— Як там В'юцка Безкровна? — спитав.

— Та В'юцка — бестія,— тихо засміявся Савич.— Вона
і вам запала в око, пане канцеляристо?

Я почервонів, але не хотів звірятись у цьому перед дя-
ком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице його
залишилося так само усміхнене.

— Нічого незвичайного, пане канцеляристо,— сказав він
весело,— кому не впаде вона в око? Я вже немолодий чо-
ловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа і не
відчуваю я років.

— Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?

— Чому ж не любити? Я прийду часом і дров нару-
баю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже, вчений ви,
пане дяче, а от мені дрова рубаєте!

Він засвітився тихим, лагідним вогнем і зворушено за-
кліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку — я почув,
як там співають жіночі й чоловічі голоси і гупають у танці
чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко стало.

Але боятися не було чого, бо назустріч нам уже ступала
усміхнена В'юцка в усій красі своїй. Побачивши її після
нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її забути. Кра-

 

 

са та була проста, але за нею ховалася ще одна, тонка і не
кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й вабила мене
незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге обличчя не
вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких облич ще
кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось таке по-
мічав я й того разу. Зараз же В'юцка одмінилася. Була
переді мною як загорнута книга — і це мене тим більше
хвилювало.

— Кого не сподівалися побачити, так це вас, пане кан-
целяристо,— сказала вона з видимою радістю, а до Сави-
ча блиснула всмішкою.— А ви, пане дяче, чи не принесли
мені часом борг?

— Мій борг неоплатний,— серйозно сказав Савич,— але
сьогодні мене запрошено, як раз уже й бувало.

— Чи раз? —пирснула В'юцка, і те ніжне й чарівне, що
я запримітив, сховалося — була переді мною звичайна ве-
села молодиця.

За великим столом сиділо кілька чоловік і співало, а кіль-
ка вигецувало серед хати.

— О пане дяче! — вигукнув один із них, і я впізнав
його, був це Андрій Хвостенко. Придивився до інших і
впізнав також: Кучурба, чи Кочубей, і господар Василь
Бабій.

— А ви, пане канцеляристе,— сказав Кучурба,— знову
до нас в урядовій справі?

— Цього разу ні,— сказав Савич.— Його милість при-
їхав відвідати мене.

Другий танцюриста повернувся до мене, і я впізнав
і його: Хома Біда. Здалося, що на мій прихід всі вони
насторожилися і ледь помітно перезирнулися. Але я не хо-
тів перейматись їхньою засторогою, а хотів бачити В'юцчи-
не обличчя. Вона несла до мене тонку й лагідну усмішку,
очі її палали втіхою, а в руці був поставець.

— Сідайте, пане канцеляристо, за цей малий столик —
тут буде вам догідно.

Ми сіли, і дяк відразу ж приклався до поставця.

— Заспівайте нам, пане дяче, "Шевчика",— підійшов до
нас Хома Біда.— Бо ті Кучурба з Бабієм не до танцю співа-
ють, а до спання.

Всі засміялися, тримаючи очі на мені, і я засміявся та-
кож.

— Хочете "Шевчика"?—сказав добродушно Савич.—
Буде вам і "Шевчик". Тільки от ще раз прочищу горло:

— Віншую вам, пане канцеляристо,— сказав він, відди-
хавшись,— і вам, люди, щоб добрі були, гойні та веселі!

 

 

Він почав притупувати ногою, відбиваючи такт. Відтак
змахнув головою і завів високим гарним голосом:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

Хома Біда вийшов на середину хати, почав вигинатись
і притупувати. Решта підхопила заспів:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

Хома робив вихиляси, але готувався до чогось нового,
іншого. Відтак почав підскакувати на зігнутій у коліні нозі
у такт козачка і показувати всю роботу шевця: сукав драт-
ву, витягав шкіру, краяв, прибивав колки, витягав гвіздки
чи копило. Інколи Хома тратив рівновагу, заточувався і пе-
реступав з ноги на ногу. Я сміявся, сміявся побіч В'юцка
Безкровна,сміялися всі.

Відтак схопилися з місця Кучурба із Хвостенком: Кучур-
ба вдавав шевчика-кривоногу, а Хвостенко підсліпуватого,
старого, горбатого, кашливого з люлькою в роті. Прито-
мившись, всі випросталися й почали танцювати вільно.

— А ви мені цієї ночі снилися, пане канцеляристо,—
сказала В'юцка, підсідаючи до мене.—Тільки цур його
й розказувать, як погано ви мені снились.

— Розкажіть, В'юцко,—попросив я, присуваючи до неї
поставець.

Але вона відсунула його зневажливо.

— Коли б то я пила, скільки мене вгощають, то п'яни-
цею давно б стала,— сказала вона.— Ні, не можу вам того
сну розказати.

— В'юцко,—сказав я лагідно,—В'юцко!

— Що, пане канцеляристо? Може, вірша мені складе-
ного хочете прочитати?

— Не глузуйте, В'юцко,— покивав я пальцем.— Не глу-
зуйте, бо я вам не пан дяк...

— Тут про мене мова, а я співаю,— сказав дяк, припи-
нивши спів, і підморгнув В'юцці.

Крізь вікно пробивалося сонячне проміння, падало на
наш стіл, на якому ритмічно посмикувалася Савичева рука,
вибиваючи ритм. Очі його примружилися, дивлячись доб-
родушно й мудро, і я раптом зрозумів, що всі вони в себе
вдома: і люди ці, й дяк, і В'юцка. Чужий серед них був
тільки я, і вони недаремно зустріли мене підозріло. Я уявив
раптом, що відбувалося тут у вересні і як саме. За цим
столом сидів інший чужинець, так само, як і я, Петро, і так
само пригощався. Все сталося дуже просто: чи важко роз-

 

 

сердити цих підхмелених людей? Я таки мав рацію: кінець
цієї історії і справді простий. Подумав, що вони всі знають,
як це відбулося: і чоловіки, і В'юцка, і дяк. Але їм усім
давно немає діла до того, кого навіки заховали рудівські
поля. Його не забув у цьому світі тільки я. Здається, Пет-
ро утеклий не далеко відбіг од свого дому — йому нікуди
було тікати. Щоб жити в цьому світі, кожен мусить мати
дах над головою, інакше неминуче станеться те, що ста-
лось і з тим невідомим Петром. "Вертайся, друже, у свій
порожній дім,— подумав я,— а тоді почни навідувати ро-
дини, де пристойно тобі знайти дівчину. Збудуй із нею за-
тишне гніздо і заспокойся. Нічим не різнися з-поміж лю-
дей, і спокій до тебе прийде!"

Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв ці веселощі.
Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з'їдає
мені серце. "Зараз, зараз щось станеться!"—подумав я.

— Співайте, пане дяче! — сказав Хома Біда, йдучи по
хаті у вільному танку.— Без співу годі танцювати.

— Славно танцюють,—сказав Савич.—Правда, пане
канцеляристе?

І він знову заспівав:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,
Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

І знову відгукнулися співом усі, що були в корчмі, на-
віть В'юцка:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки..

Я зиркнув на В'юцку. Знову на її обличчі зацвіла тонка,
ніжна краса, що так уразила мене сьогодні.

— Долити ще, пане канцеляристо?—спитала солодко.
Всміхнулася, і це був такий ніжний усміх, що я хитнув
ствердно, хоч пити мені сьогодні не хотілося. Але тоді вона
знову до мене наблизиться і знову буде поруч.

— Чи не підмішуєте, В'юцко, в питво любистку?—спи-
тав тихо, коли вона забирала поставець.

— А вас уже й розібрало, пане канцеляристо,— засмія-
лася легковажно вона.

— Самі здорові бачити,— сказав я.— Чи пустите до себе
ввечері, В'юцко?

— Приходьте з паном дяком,— і не моргнула В'юцка.—
До мене, пане канцеляристо, кожному вільно приходити...

Хома Біда саме з'являв, як швець суче дратву, він по-
хитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.

 

 

— Хто не танцює, дає звідного,— сказав не встаючи
Хома Біда.

— Я танцюю,— сказав тонким, жіночим голосом госпо-
дар Василь Бабій.

Він вийшов з-за столу і пішов у легкому танцю, припле-
скуючи руками.

— А ви, пане канцеляристе?

— Даю звідного,— сказав я і махнув В'юцці, яка йшла
з повним поставцем.— Дайте йому, В'юцко, звідного.

В'юцка глянула на мене трохи стурбовано, але я відчу-
вався цілком спокійно.

Міг скільки завгодно дивитися на жінку, яку, здається,
покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка находила на
Стефана Савича, коли йшлося про В'юцку, зрозумів, чому
він так охоче упосліджується перед нею і чому складає під-
несені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був скла-
дати такі вірші, і в мене в голові почали крутитись якісь
слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не міг я ними
віддати гарного, святого трепету, що його відчував.

Хома Біда тим часом весело скочив на ноги. Віддав мені
жартівливого поклона і знову пустивсь у танок, входячи
у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба. В'юцка
йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.

— Співайте, пане дяче, співайте! — гукнув Хома Біда.

— Потанцюйте, трохи згагу собі погашу,—обізвався до
бродушно дяк.

— Вже починають дуріти,— сказала тихо В'юцка, став-
лячи поставця.—Ви б, пане канцеляристо, зараз пішли.
Завітали б до мене з паном дяком пізніше.

Але дяк начебто не чув її слів. Він співав. Я ж дивився
В'юцці в очі і всміхався на все лице.

— Не боїтеся, пане канцеляристо?—смикнула вона пле-
чем.— Послухали б ліпше мене.

Але я й справді не боявся. Не боявся, хоч уже помітив,
що танцюристи не просто собі танцюють. Вони повернені
до мене обличчями і відверто дивляться.

— А ви таки не хочете з нами танцювать? — спитав,
зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким при-
скоком.

— Хто сказав, що не хочу? — мовив я, встаючи.— Ану
заспівуйте, пане дяче.

Доладнався до танцюристів, а дяк знову завів тої-таки
пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними вихиляса-
ми по колу, а потім просто.

 

 

— Чогось шукаєте в наших краях? — спитав, наближаю-
чись до мене, Хома Біда.

— Навідав пана дяка, свого приятеля,— відповів я, коли
ми зблизилися знову.

— І тільки, пане канцеляристо? — спитав Хома, набли-
жаючись до мене втрете.

— І тільки, Хомо.

— Ну дивіться,— хмикнув недобре Хома.— Дивіться,
щоб біди з того не вийшло.

— Не вийде,— сказав я.— Досить того, що ти сам собі
Біда.

Хома засміявся. Несмішно, широко розтуляючи рота:

здається, я таки йому не подобався. Але те, що сказав, за-
довольнило його, бо присів і почав виробляти всі дії, що
їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати на од-
ній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи, приби-
ваючи колки чи витягаючи гвіздки.

— Добре танцюєте, пане канцеляристо!—вигукнув Хо-
ма і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й Хоми,
а ще В'юцки, яка стояла на вступі до другого покою і була
чомусь стурбована.

— Аз мене досить!—сказав раптом Стефан Савич, об-
риваючи спів.—Підемо вже, пане канцеляристе. Лишимо
хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки пора.

Його голос прозвучав напрочуд тверезо й голосно, і В'юц-
ка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати, пильно
дивлячись на дяка. Той сидів за столом, спокійнісінько сві-
тячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.

— Так швидко йдете, пане дяче? — спитав немов із жа-
лем Хома Біда.—Добрий голос маєте, і славно нам під ньо-
го танцювати.

Дяк нічого не відповів, а пішов просто до дверей, і я,
втерши піт, попростував за ним. За спиною почув зачаєне
дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо готуючись
до нападу ззаду.

— Доброї вам погулянки, люди!—сказав, виправдову-
ючи свій поворот голови.

— Ходіть здорові!—сказала В'юцка, і її дзвінкий, ніж-
ний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.

 

Кінь мій стояв, прив'язаний до стовпця, і я, щоб не топ-
татись по багнюці, скочив верхи.

— Залазьте і ви, пане дяче,— запропонував я.— Втопи-
тесь у багні.

 

 

Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене
за спиною.

— Щось сталося, пане Савичу? —спитав я, коли ми ру-
шили.

— А що мало б статися?—обізвався неохоче дяк.

— Але щось-таки сталося?

— Хлопці перепили,—так само неохоче сказав дяк,—
і скоро дуріти почнуть...

Ми їхали якийсь час мовчки.

— Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе,— сказав на-
решті дяк.

Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля,
були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пря-
ною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на
споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.

"Ці люди в шинку,—подумав я,—хочуть простого: зро-
зуміти, чому я тут". Людина може мати тільки одне місце,
де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця
перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритуль-
ним і мандрованим — вони ж бо, як той горох при дорозі.

Мене мав би зрозуміти в цій поїздці через осінні болота
тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий затамовано
дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією ногою
стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це село
й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того не зди-
вується,— тільки вони, мандровані дяки, мають щасливу
можливість вільно пересуватись по нашій землі. Всі ж ін-
ші—на прив'язі, хто як: до своєї роботи, дому, жінки та
дітей, до книг чи до власної винниці — все в світі має уля-
гати до місць заздалегідь призначених.

— А все-таки вас цікавить той убитий,— сказав після
довгої мовчанки Савич.

— Звісно, цікавить, пане Стефане,— сказав я щиро.—
І казав уже вам: не з урядової повинності. Знаєте, минуло
стільки часу, а його ніхто й не шукав. І той його приятель,
пам'ятаєте, пане дяче, Дядечко, пішов і не повернувся.

— Що ж вас у тому цікавить? — спитав досить сухо дяк.

— Чи може людина бути настільки самотня, що стає
наче трава?—спитав я гаряче.—Невже людина—як ко-
маха в світі чи бур'ян?! Невже досить зачавити її чи ви-
рвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні відгомону?

— Може бути й так,— відказав помірно дяк.

— Оце я й хотів довідатися... Чи є така міра самотності?

— Такої міри нема,— сказав дяк.— Хіба не відчуваєте:

він ще живе в усіх нас, той Петро утеклий. У вашій триво-

 

 

зі, пане канцеляристе, і в моїй цікавості. У страхові тих лю-
дей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої любої
В'юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув його
тут, а може, ще в якихось людях...

— Оці слова я й хотів від вас почути,—сказав я звору-
шено.— І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо запита-
юся?

— Коли це не урядовий інтерес.— Мені здалося, що Сте-
фан Савич усміхнувся за спиною.

— Звісно, не урядовий,— мовив швидко я.— Ота історія
про Петра-Юстина з вашої "Книжиці", що воно таке, пане
дяче?

Савич за моєю спиною кашлянув.

— Казка, пане канцеляристе,— сказав після паузи.—
Хіба ви того не розібрали?

— Розібрав. То історія Іуди Іскаріотського, тільки при-
стосована до нашого життя.

— То що ж ви хочете запитати?

— Чому ви назвали його Петром?

Савич у мене за спиною засміявся. Сумно й тихо прозву-
чав той його сміх. Зрештою ми під'їхали під саму школу,
і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і прив'язав його
до стовпця.

— Щось негаразд у вас запитався, пане дяче?—мовив,
коли Савич повернувся до мене лицем.

— Чому негаразд,— відловів дяк з усмішкою.—Бачите,
пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця історія.
Ви розшукали Запаренка, Легенького і того, третього,
як його?

— Гайдученка.

— Ну так, Гайдученка. А я, пане канцеляристо, розшу-
кав Петра-Юстина.

Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо почув там чвакання.
По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з вели-
кими очима на сухенькому обличчі і з торбами, перевіше-
ними через плече.

— Що виходив, Тимофію? —спитав у нього дяк.

— Півхлібини, пане дяче,— відказав тонко і трохи жа-
лібно хлопець.

— Це один із моїх сиріт,— сказав Савич, помітивши, що
я пильно приглядаюсь до хлопця.— Оцим півхлібом і можу
вас угостити, пане канцеляристо.

— Лишіть його собі й вашим сиротам,— сказав я, видо-
буваючи гаман.—У кого тут можна купити доброї їжі?

— У Лук'яна Поповича,— радісно обізвався хлопчик.

 

 

— То біжи до Лук'яна,—сказав я.—Купиш мішечок
пшона, і хай заріже качку. Доброї шинки купиш, хлопче,
сухої риби, хліба і штоф меду.

Хлопчик метнувся назад у багно, але я спинив його:

— Стривай, а чи донесеш усе?

— Донесу,— весело відгукнувся хлопчик.— Порожні тор-
би мені важче носити.

Стефан Савич стояв на ґанку, тримаючи в руках півхлі-
бини, в його очах стояли сльози,

— Доля послала вас, пане канцеляристо, саме на цю го-
дину,— сказав він розчулено.— А цей хлопчик — найкра-
щий мій співака. Він так співає, пане канцеляристо, що хі-
ба б камінь не розчулився.

— Одначе торби його не завжди повні.

— Та-от не завжди,—сказав дяк і повів мене у школу.
Тут було так само сутінно, вогко й холодно.

— Давно ми не палили вогню,—сказав Савич, мов ви-
бачаючись.— Бо палимо тільки тоді, коли їсти треба ва-
рити.

Він махнув рукою і засміявся.

 

Ми сиділи за столом. Щось затамоване застигло в бли-
скучих Стефанових очах, а слова, які виходили з його вуст,
були розсудливо мудрі. Сироти, а було їх троє, понаїдалися
і полізли на теплу піч, принишкнувши там, як миші, і коли
поглядав я в той бік, бачив три пари цікавих і трохи зля-
каних очей.

— Докажу вам ту думку, яку почав, коли йшли ми до
В'юцки,— говорив Савич.— Я довго розмірковував про світ
та життя і про дивні закони, за якими живе людина, не ко-
жен чоловік зокрема, а ота істота, що частку її складаємо
і ми з вами. І от що мене найбільше вражає, пане канце-
ляристо: скільки їх є в цьому світі, людей, і живуть вони
не в одному часі та й не в одній стороні, а думають і відчу-
вають однаково. Однакові мають радощі й однакові боляч-
ки. Однаково сміються і сумують, народжуються і вмира-
ють. Це, пане канцеляристо, велика таємниця. От і ви по-
чали думати майже ті думки, що і я, і не нас двоє таких
у світі. Це значить, що ми не просто відокремлені одне від
одного тіла. Ми часточки однієї великої голови. Голови, що
з'єднує нас у собі. І не в небі вона живе, пане канцеляри-
сто, а в нас самих. Та голова добра й лиха, бо в ній посе-
лилися бог і диявол. Та всесвітня голова не завжди має
ясні думки і не завжди на добрі речі наладнана, буває вона

 

 

темна, лиха і смертоносна. Ми не можемо її гаразд усвідо-
мити й уявити, бо ми тільки часточки її. Так, пане канце-
ляристо, погано ми її знаємо і не можемо до кінця зрозу-
міти, а це тому, що побачити її не можемо. Але саме від неї
людська всесвітня і позачасова подібність.

— Думаю про щось таке теж,—сказав я, і собі запалю-
ючись.— Мене теж вражало, що люди напрочуд подібні по-
між себе. Подібні й різні. Більше того, є в світі цілі гурти
однакових зовні і внутрішньо людей. На кожну особу при-
падає не один двійник, а є їх десятки.

— Недаремно кажуть, що люди пішли від одного чоло-
віка,— сказав Савич.— Не треба розуміти це по-простаць-
кому. Історія про Адама — це символ, пане канцеляристо.
Це та ж таки притча про Голову, що я про неї кажу, але
просто розказана. Не треба вірити в неї, як у бувальщину,
а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна й дур-
на. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її по-
збавлено однодушності, а наділено двома душами, між
якими нема миру.

Я дивився на цього миршавого, загумінкового дячка ве-
ликими очима. Поки що згоджувався з тим, що говорив.
Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було ще бага-
то часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно квітувало.

— І оскільки все повторюється в світі, пане канцеляри-
сто, то не дивно, що повторюються й історії, що їх пережи-
ває людство у віках. Самі знаєте, з-поміж людей вряди-годи
народжуються двоє таких, котрі хочуть, щоб всесвітня Го-
лова не була дводушна. Той, хто хоче просвітити її темінь
і запалити в ній справжню ясність, а з другого боку, і той,
хто хоче тільки темряви. Один хоче гармонії, а другий роз-
рухи, один хоче добра, а другий лиха, один прагне зробити
ту Голову богорівною навіки, а другий затопити у болото.

Я насторожився. Отут, здається, й починається облуда
його.

— Хочете сказати...— почав несміливо.

— Так, хочу сказати, що народжується двоє таких. Не
завжди в одному часі і не завжди їх можна розпізнати.
Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим тілом спо-
конвічної людської думки про її вище призначення. Але
от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що прихо-
дить у світ, не знає свого противенця, а світлий знає завж-
ди. Бо тільки він з'являється, з'являється і такий, хто го-
тує світлому загладу.

— Той, що зрадить його? —спитав я тихо.

— Саме так! Той, хто принесе світлому смерть. І знову

 

 

відбудеться те, що завжди: один і другий гинуть, а все-
світня голова лишається, як була, дводушна...

Мені здалося, що в цій сутінній, нечупарній школі, в якій
вікна було напівзакладено сухим листям і де пахло несві-
жою одежею та кислим духом, починає з'являтися якесь
світло. Я щось почав розуміти в тому, що відбувається на-
вколо. Щось таке, що тільки неясно прочував, проте здо-
гадуватися не смів, але що непокоїло мене весь час. Я поду-
мав: чи не безумець сидить переді мною, великий, засліп-
лений силою власного мислення,—той, хто увірував у без-
перечну силу власного мозку і хоче зрозуміти те, що людині
чи й дано!

— А коли це не так? — спитав я.

— Коли не так,— озвався твердо Савич,— тоді я ствер-
джу ваш страх: людина таки може бути настільки самот-
ня, що стає наче трава!..

Здається, він утомився, сказавши мені так багато. Я ще
мав обдумати його слова і дов'язати всі випущені нитки.
Знав: останнє слово ще не було сказано, але й цього ба-
гато. Мені клалося теж надпосильне завдання: розмірку-
вати ці речі, але зараз я не повинен його лякати. Мені зда-
лося, що починаю розуміти цього чоловіка: в ньому бо-
реться страх, що я його зраджу, але й він до болю в душі
хоче зустріти людину, котра зрозуміє його думки і подасть
йому руку.

"Ти боїшся самотності чи не більше, як я",— подумалося
мені, і це була, здається, правда.

Але я й сам хотів спочити. Боявся, що мій напружений
мозок не витримає і втрачу я той кволий слід, що запалився
переді мною.

— Обіцяв вам, що Тимофій заспіває,—сказав Стефан
Савич, розслаблено відкинувшись до стіни.—Ходи-но до
нас Тимофію, та й ви, хлопці.

На печі завовтузилося, і звідти почали один за одним
злазити школярі. Тимофій виступив наперед, а двоє інших
стали на крок за ним. Стефан Савич хитнув рукою, відмі-
ряючи такт, і я раптом почув прегарні звуки.

Тимофій співав псальму, тоненько й печально, і його чу-
дові очі при цьому заплакали без сліз, а голосок задзвенів
найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарні-
шого я і в світі не бачив,— схитнулась у мене в грудях ве-
лика й потужна хвиля, і, слухаючи чисту, високу й напро-
чуд досконалу мелодію, я відчув, що защипало мені очі,
що ось-ось я розридаюся, як хлопчак. Відчув, що душа мені
стала прозора й тонка — спів упливав у неї гарячим пото-


Дата добавления: 2015-10-29; просмотров: 150 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: РОЗДІЛ XXXI. | РОЗДІЛ XXXIV 1 страница | РОЗДІЛ XXXIV 2 страница | РОЗДІЛ XXXIV 3 страница | РОЗДІЛ XXXIV 4 страница | РОЗДІЛ XXXIV 5 страница | РОЗДІЛ XXXIV 6 страница | РОЗДІЛ XXXIV 7 страница | РОЗДІЛ XXXIV 8 страница | РОЗДІЛ XXXIV 9 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
РОЗДІЛ XXXIV 10 страница| РОЗДІЛ XXXIV 12 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.037 сек.)