Розділ XXXIV 7 страница

— Жінкою?—перепитав.

— Авжеж, жінкою,— вільніше розсівся на лаві Тиміш.—
І ти нічого не стратиш, і я свій борг у тебе заберу.

— Але ж, Тимоше,— прошепотів Петро,— чи ж то годи-
ться?

— А годиться, що я тебе з хазяйства обдеру? Не годи-
тиметься, коли люди про те дізнаються...

— Не знаю, чи можу тут щось вирішувати,— затинаю-
чись, проказав Петро.— Про неї ж ідеться.

— Того не бійся,— запосміхався Тиміш.— Коли вона не
захоче, то я і від боргу відступлюся і від неї. Аби тільки ти
не заважав...

— Гадаєш, вона на те пристане?

— А чого їй не пристати? Це як вода. Змиє — і сліду не
лишиться.

— А коли діти будуть?

— Багато ти їх з нею виплодив?

Петро почервонів і подивився злякано на співбесідника,
відтак поблід і став тихий-тихий, закоцюбнувши перестра-
шено.

— Хочу добра тобі, Петре,— заговорив улесливо Ти-
міш.— Немає інакшого способу, щоб віддав ти мені борг.
І силувати твою жінку не буду я також, навіть не проси-
тиму, щоб ти їй це наказав. Одне з тебе опитується: мовчи.
Заплющ очі й прикуси язика. Коли треба, вийдеш з хати
і погуляєш...

— Чи ж немає в тебе своєї жінки? — спитав Петро зовсім
кволо.

— Про мою жінку давай не говоритимем,— сказав го-
стро Тиміш.— Тут уже я сам справлятимуся. А щоб людям
у вічі не кидалося, заприятелюймо. Ти при моєму столі
сидітимеш, а я при твоєму.

— Гріх те все, Тимоше!..

— Гріх не тобі, а мені. Навіть жінці твоїй не гріх, бо
тебе й хазяйство рятує. Цей гріх я сам і спокутую. Голов-
не ж, від людей затаїтися, бо тоді і ти, і я, і жінка твоя
пропадем.

— А доки?

— Доки не насичуся. А насичуся, віддам папір, де твою
позику записано. Віддав би зараз, та боюся: не витримаєш
ти і галасу наробиш.

Говорив те свистячим шепотом, прихилившись до Петра,
поблискуючи насторожено очима, але були в хаті самі: мог-
ли й не таїтися. Петро ж так само незвідь-чого перейшов на
шепіт і так само озирався, і мінилося його обличчя, черво-
ніло чи блідло: не міг і досі отямитись.

— Я тебе до цього не силую. Своє повинен узяти, а як
тобі сподобніше, вибирай. Щось таки мусиш утратити,
Петре. Давай вип'ємо, щоб ліпше тобі думалося.

Але Петро похилився над столом, наче підтятий. Важко
дихав і мовчав. Пересмикувалися раз по раз його плечі,
думав він, думав, а що голова його була тупа й захмелена,
то й не міг нічого придумати. Коли ж утиснув йому в руки
Тиміш чарку, підніс її до рота і ковтнув, а тоді знову похи-
лився і думав, думав; туга жилка стала йому серед лоба
й запульсувала, а зуби стис, аж зарипіли, наче потрапив між
них пісок; руки лежали на столі, покритому убрусом, виши-
тим у велику квітку, і дивився він на одну з квіток, яка рап-
том теж рухатися почала на білому полі так само, як друга
й третя побіч,— почали проростати ті квіти, витинаючись із
стебла й розгортаючи пелюстя. Тоді запахло навколо якось

дивно, і він замість думати про те, що сказав Тиміш, почав
пригадувати, звідки знає той запах. І пригадався йому луг,
по якому йшли босі вони з тією, котра стала потім Гайдучи-
хою, і блискотіла до нього вона великими темними очима,
і саме на тому лузі цілував він несміливі її вуста, і на смак
ті вуста були наче травник — напій, що гарно вміла його
жінка виготовляти. Знав: пахнуть так усі трави і квіти, які
росли в той момент біля нього, пахло так небо, що низько
спустило над ними зорі, і ріка, яка застигла, наче живе сріб-
ло. Відтак ще більший подив відчув Петро від усього, що
тут відбувається, і поставив супроти Тимоша вже зовсім
захмелілі очі:

— Невже ти гадаєш... Вона на те пристане?

З

Переходив садок, тоді йшов стежкою через городи, про-
сто до Сейму, що підпирав його обійстя. Й виходив на луги,
ті самі, які пригадав так раптово, коли балакав із Тимошем.
Не озирався туди, де була його хата,— простір за спиною
був начебто відрізаний від нього, немов ішла за ним чорна
прямовисна стіна, через яку він все одно нічого не побачить
і через яку не перебереться. Босі ноги росилися, навколо
все тріпотіло від невгамовного співу тисячі цвіркунів, квіти
миготіли в темені ясними плямками, і пахло так, як пахли
колись давно вуста тієї, котра стала Гайдучихою. Він при-
ходив завжди на одне й те ж місце, на пісок, де стояв кущ
верболозу, сідав, зігнувшись у три погибелі, і перетворю-
вавсь у круглу світлу грудку, яка зливалася барвою з піс-
ком. Земля була нагріта за день, і пісок пашів м'яким, ти-
хим теплом, а верболіз скрапував вряди-годи теплою крап-
лею, і, коли така крапля потрапляла на Петра, здавалося
йому, що то плаче засіяне зорями небо. Дивився на неруш-
ну воду, в якій росли ті зорі, наче квіти, і поступово вони
і справді ставали квітами, як і ті узори на Тимошевому
убрусі, хитали головками і розправляли бліді, немічні й
драглисті пелюстки. Між ті квіти прокладав срібну дорогу
місяць, і Петру хотілося ступити на неї і піти, піти, заплю-
щивши очі. Але не мав сили й моргнути, через це його очі
стали немічні, бліді, пальці його вростали в пісок і начебто
випускали із себе корінці, проростаючи. Він же сам був наче
круглий, сухий і трухлявий пень, у якого тільки й живого,
що ці кілька корінців. Під той час не дихав, бо не відчував
ні запахів, ні вільги; цвіркуни довкола аж заливалися, і він
думав, що це говорить так до нього пісок. І не було в нього
в голові ні спогаду, ні думки про те, що відбувається за

спиною в освітленій чи й темній його хаті,— був бездомний
і здерев'янілий. Сидів так доти, доки місяць не гасив на
річці срібну дорогу, руки його починали відчувати вільгу,
бо пісок таки тратив до решти тепло й напивався росою, як
і тонке, бліде коріння, що встигало нарости на його паль-
цях. З натугою розгинався, тоді стояв якийсь час, німо роз-
дивляючись небо і зорі в ньому, побіч нього починала шеле-
стіти трава, і він слухав її мову, хоч і не розумів. Вперше
повертався туди, де була стіна, що прийшла сюди разом із
ним і відгороджувала від власного обійстя; щось зойкало
йому всередині, тихо й болісно, начебто відривався од його
серця чорний кажан і летів, прорізаючи повітря, туди, де
враз запалювалося вікно з двома круглими і двома просто-
кутними шибочками. Те вікно було наче звернута набік го-
лова, і моргала вона до Петра, і кликала. Не мав сили не
йти на той поклик і ступав дерев'яними ногами по піску.
Дерев'яне серце колотилося в його збитих із дощок грудях,
а голова порожніла, як висушений гарбуз. Той чорний ка-
жан, що вирвавсь із його грудей, долітав до вікна з двома
круглими і двома простокутними шибочками, вдаряв у них
з розмаху грудьми, і шибочки починали раптом червоніти
в його визорі, обливаючись кров'ю. Від того починало бо-
літи його серце і знову ставало з дерев'яного живим, і той
біль, що пробивав груди, як стріла, тягся стрілою-таки в
глибину, розчиняючись серед синьої тьми. Відтак тьмою
наливався він весь, і ніс її разом з собою до свого жовто-
червоного вікна.

Заходив до обійстя і перше, що робив, зачиняв ворота.
Потім перевіряв, чи добре зачинено хлів, ставив на місце
вила чи лопату, відтак оглядався, чи не треба чого зробити
ще. Затим ішов до дверей і штовхав їх перед себе. Вищали
тонко, гостро й сердито, і він опинявся в темних сінях, де
пахло квасним тістом. Штовхав другі двері — в хаті блимав
каганець, а в хиткому світлі снувала, стелячи на полу, його
жінка.

—Їсти будеш? —питала втомлено.

Хитав заперечно головою і сідав на лаву. Тоді вона, не
питаючи, ставила на стіл, що було. Подавала й травник, але
він випивав усього ковток. Кидав до рота вареника і довго
його жував. Жінка роздягалася, готуючись до сну, і в хаті
тихо шелестіла одежа. Брав другого вареника і клав до рота.
Тиша була така, що все навдокіл подзвонювало. Петро їв
вареники, але не відчував смаку.

— Ти б у собі того не тримав!—казала несміливо жін-
ка, стаючи серед хати в самій сорочці.

— А що, бити мені тебе?

— Чого мене бити, чи ж я винувата?
Він мовчав. Сидів і тупо впирався поглядом в голі дошки
столу.

— Коли тобі з того легше, то й побий,— казала так само
несміливо жінка.

Зводив на неї злякані очі, і в ньому на мить і справді
щось закипало.

— Сам знаєш, непотрібно воно мені,— мовила вона.—
Задля тебе мучуся...

Він зітхав голосно і відсовував тарілку. Вставав з-за сто-
лу і починав шумко роздягатись і собі.

Жінка лягала, і під нею рипіли дошки полу. Він дмухав на
каганець і залазив на піл і собі.

Лежав горілиць і майже не дихав. Жінка біля нього по-
чинала сопти: засинала. Очі звикали до темряви, і довкола
поступово прояснювалося. Вливав мерехтливе сяйво місяць,
котрий спинивсь у горішній круглій шибочці і майже всю
затулив. Петро дивився на той місяць — холодне величезне
око, що пильно світило до нього, і йому здавалося, що роз-
тає тут, на ложі, мов шматок криги. Стає все тонший і тон-
ший, крихкіший і безтілесніший, от-от має зникнути з цьо-
го світу, не лишивши після себе нічого, навіть води. Був
тільки тінню у світі, яка існує, доки світить сонце. Не мав
тіла і не мав думок. Ставав тільки темним окреслям чогось
більшого, якогось себе незвіданого, себе неймовірного та
живого.

— Спи,— сказала крізь сон жінка.— Дасть бог, скінчи-
ться наша мука і знову заживемо по-людському.

— Я до тебе нічого не маю,— сказав чи подумав він,—
але здається мені часом: якийсь гад поселивсь у нашому
домі.

Він прислухався сторожко і почув у глибокій тиші, що
покривала хату, обережний шерех. Щось велике, сухе й ша-
рудяве повзло по долівці, прямкуючи просто сюди, до полу,
щось чорне й непрозоре, щільне і слизьке, що пахло пітним
чоловічим тілом, щось лускате, безноге й безконечне, як
ніч. Він розширював очі і нерушно лежав навзнак.

Місяць почав меншати й меншати, начебто набридло
йому стояти близько до землі, а захотілося політати в не-
бесах, і летів він все далі й далі в глибину, до тієї зірки,
що завжди його супроводить; десь там вони зустрінуться,
де він зможе бути однакового з нею розміру. І ось уже він

став такий, як зірка, на той рух усі інші зорі відсунулись
у глибінь, через те й сталося те диво: небо зовсім почор-
ніло, і палали на ньому лише дві зірки. На те непрозорою
тьмою покрилася вся земля, а може, під цю хвилю всі на
ній заснули, і в темряві трісло одне з гадючих яєць, покла-
дених неподалік Петрового дому,— з нього вилізло малень-
ке чорне гаденя. Воно поповзло просто на Петровий город,
і, повзучи, росло й більшало, і, доки дісталося до Петро-
вого порога, стало-таки велике, сухе й шарудяве. І вповзло
воно в хату, де звело голову і принюхалося. Почуло запах
недоїдених вареників на столі і запах травнику, хоч штоф
і було заткнуто, вилізло по-домонтарському на лаву і, сів-
ши на стіл (мусило вигнути для цього довге, звинне тіло),
витягло закривку, перехилило штоф і налило травнику.
Випило, як п'є безрукий, бо й 'було безруке, тобто узяло
чарку в губи і перекинуло в себе. Після того поцмакало
смачно і схопило чимдуж вареника, щоб з'їсти. Так воно
пило й заїдало, доки не лишився порожній штоф і доки не
з'їлись усі вареники, тоді сито відригнуло й зітхнуло. Ди-
вилося п'яними очима й шукало, чого б з'їсти тут іще. По-
бачило висунутого з печі горщика і, скочивши з лави, по-
повзло туди. Тут і справді були вареники, і воно вклало
і їх. Тоді підповзло до полу, де спав Петро з жінкою, і за-
тишно вмостилося поміж них.

— Таки не моя вина, що ми бездітні,— сказала Гайду-
чиха, і він зустрів ті слова настороженим, болісним і трі-
потливим поглядом.

— Дивишся, наче я винувата,— заплакала раптом жінка,
і сльози густо посипалися з її очей.

— Навіщо ж ти його прийняла? — спитав він.

— Бо ти не сказав нічого проти,— прожебоніла жінка.
Петро сидів на лаві, спустивши голову

— То от як він забирає в мене борг,— сказав незнайо-
мим, здавленим голосом.— Хоче, щоб його дитину вигоду-
вали.

— А може, це бог захотів, щоб не жили ми бездітно,—
несміливо обізвалася жінка.— І добро наше встеріг, і ди-
тину послав...

Петро шумко звівсь із лави, ніздрі його тріпотіли.

— Бог, кажеш? — спитав з такою люттю, що жінка від-
ступила злякано.— Бог на гріх не штовхає. Бог карає за
гріх.

— Я не те сказала,— прожебоніла жінка.

— Не те?! — закричав він, схопивши її за барки і затру-
сивши.— Бо не казав я тобі його приймати!

— Але ж не забороняв?

— Не забороняв, бо хотів, щоб ти це на себе взяла. Щоб
ти сама згодилася жити у злиднях, але з честю!

Тоді вона впала перед ним на коліна і звела заплакане,
перекривлене лице.

— Убий мене, Петре. Я думала, для тебе це чиню, щоб
жили ми по-людському. Гадала, минеться це і спливе з нас,
як вода.

— Це не вода, а смола,— сказав він, відходячи. Опустив
руки і знову став задуманий. Знову подивився на неї зату-
маненим, погаслим поглядом і впустився на лаву, віддихую-
чи. Тоді звів на неї очі: і досі стояла навколішки серед хати
й ламала з розпуки пальці.

— А не чуєш вночі якогось шамотіння? — спитав насто-
рожено.

— Та бог з тобою, Петре! Якого там шамотіння?

— Майже щоночі прокидаюся,— сказав він так само на-
сторожено.— І чую, щось таки вповза в нашу хату, начебто
гад...

— Я нічого не чула,— похитала вона головою і подиви-
лася на нього перестрашено.

— То, може, це мені причулося,— сказав полегшено.—
Ніч, то й сниться казна-що!

— Звісно, сниться,— сказала жінка, зводячись.— Дума-
єш про це весь час, от воно й привиджується.

— А ти про це не думаєш? — спитав знову настороже-
но.— Нічого тобі не сниться?

Вона махнула болісно рукою і почала поратися біля печі.
Петро встав, підтяг на штанях очкур, бо дуже вихуд за

цей час, аж штани на ньому не трималися. Пішов до дверей,

однак спинився й засвітив гарячими очима.

— Я одного боюся, жінко. Чи не той це, про якого зга-
дувати в хаті не годиться?

Жінка відсахнулась і злякано перехрестилася.

— Та бог з тобою, чоловіче! — згукнула вражено.
Тоді обличчя його стало хитре й лукаве, а очі примру-
жилися.

— А ти перевір його, перевір!

— Як же це перевіриш?

— Дряпни його чи вріж... Подивися, чи не чорна тече
в нього кров.

— Ось і добре, що тебе побачив,— сказав Тиміш Мохна,
вступаючи у хвіртку.— А то домовилися знатися поміж
себе, а ти мене як чумного обходиш...

Тиміш підморгнув Петрові, а той безрушно стояв серед
двору й тільки дивився.

— Отож запрошую тебе і жінку твою на погуляння,—
сказав весело Тиміш і провів рукою в напрямку свого дво-
ру.— Вже я й музик запросив: Михайла Базавлука і Карпа
Василенка. Юсько Корнієнко в мене гостює, Клим Стокоз
і фактор індукаторський Стефан.

Петро подивився на Тимоша здивовано й зацікавлено.
Брови йото зламалися, а очі стали тихі, майже голубі.

— Щось хотів спитати, Петре? — глянув на нього Ти-
міш.

— Чи вже казала тобі моя жінка, що дитину від тебе
матиме? — спитав Петро скоромовкою.

— Вже і ти знаєш,— добродушно озвався Тиміш.
На те Петро показав зуби, оскалюючись.

— А хто годуватиме дитину? — спитав поважно.— Ро-
ститиме і до пуття доводитиме?

— Звісно, ги,— сказав Тиміш по-дружньому і поклав на
Петрове плече руку.— Отак і віддаси мені свій борг. Нічого
ти мені не будеш винен, а я тобі...

— Значить, не твій я вже боржник, Тимоше? — спитав
Петро, змружуючи одне око.

— Оце я й хотів тобі сказати,— зняв Тиміш з Петрового
плеча руку.— І жінку твою залишу в спокої. А людей при-
кликав, щоб віддачу боргу засвідчили.

— Ти добрий, Тимоше, правда, ти добрий?
Тиміш глянув на ошкірене Петрове лице і мимовільно
погасив усміх.

— Ти, Петре, на мене серця не май,— сказав.— Не робив
я нічого без твого відома й без угоди. Твоя жінка теж твою
волю вчинила, і не май озлості й на неї.

Він підійшов до Петра близько й задихав, грізно поблис-
куючи очима.

— А я до тебе нічого й не маю,— знітився Петро.—
Коли йти на те гостювання?

— Та зараз і підете. Тільки щоб мені тихо був!..
Пішов до дверей і переступив поріг. І побачив Петро його
могутню спину, широчезні плечі, прикриті кунтушем, і мас-
ну шию. Від того засмикалася нервово ліва Петрова брова,
він проковтнув сухий, іржавий клубок, що застряг у горлі,

а очі метнулися по дворі, шукаючи захистку. Відтак зда-
лося, що шарудіння Тимошевоі одежі, коли той відходив
од нього, і було тим шарудінням, що чув його вночі; йому
раптом захотілося заплющити очі й закричати на все горло
тонко й пронизливо, щоб той крик досяг аж туди, під хма-
ри, щоб стрепенулися всі батуринці і стривожилися, щоб
вискочили із хати Тимофій і Гайдучиха, щоб хмари зірва-
лися там, у небі, з припону і впали на землю, покрили
і сховали світ і його в ньому, щоб темрява прийшла і по-
гасло сонце; щоб його крик підхопили люди й собаки і ска-
жена паніка учинилася; щоб зник він у власному крикові
і ніколи-ніколи сюди не повертався.

Але нічого того не сталося, бо зарипіли незмащені двері,
і в них постало обличчя його жінки, а за нею і Тимошеве,
яке усміхалося, Гайдучиха ж йшла до чоловіка з мертвим
лицем.

— Чуєш, Петре,— сказала вона мляво.— Тиміш запро-
шує нас на погуляння, то чи підемо?

На те струснув Петро з себе заціпеніння і знову ошкі-
рився.

— Каже йти, то підем,— мовив і мимохіть лапнув себе
на грудях, наче мав там щось сховане.

— Та мені здавалося: нездоровий ти сьогодні.

— Вип'є чарку і поздоровшає,— сказав весело Тиміш.—
Окрім того, з нього знаменитий танцюриста, чи не так,
Петре?

— А так,— струснув русявим чубом Петро.

— Коли так, то ходімо, бо вже зачекалися і гості мої,
й музики.

І тільки тепер помітив Петро, що день сьогодні похмурий,
що хмарам небагато й треба, щоб упасти на землю, і йому
додумалося, що небо, очевидно, почуло той його крик —
небо не тільки знає і бачить, що відбувається, а відає і на-
перед призначене. Через те зовсім заспокоївся Петро, і його
обличчя трохи зрожевіло, а очі пригасли; дивлячись на
нього, такого зміненого, помалу заспокоїлася й Гайдучиха
і почала краєм вуха слухати, що оповідає їй Тиміш, а опо-
відав він щось-таки веселе, бо очі його поблискували смі-
хом. Вони ж з Петром відповідали на те його смішкування,
хоч ні одне, ні друге не чули його оповідання — всміха-
лися тільки для годиться.

Отак дійшли до Тимошевого обійстя, в хаті їх привітно
зустріла Тимошиха, ще не стара і ладна, але якась приму-

чена. Зустріли їх веселими голосами Юсько Корнієнко,
Клим Стокоз та індукаторський фактор Стефан із жінками.
Музики заграли назустріч, а Тиміш, перекрикуючи музик,
сказав, що нехай не погребують за честь, виказану їм по-
сусідському. Нічого не одказав на те Петро, натомість
озвалася Гайдучиха, дякуючи, але так тихо, що за музи-
ками навряд чи Тиміш її почув.

Стіл було заставлено їжею й питвом, і вони всі з шумом
посідали і випили по першій чарці. Почали заїдати, і з усіх
тільки Петро нічого не куштував. Пив, і в очах його почали
запалюватися веселі іскри, а коли музики заграли "Мете-
лицю", устав з-за столу і притупнув ногою. Стріпнув чубом
і звів руку, виходячи, тоді як другою взявся о бік. Всі пі-
шли за ним, лаштуючись у коло лицем досередини, власне,
лицем до нього, Петра Гайдученка, бо всі мимовільно від-
чули, що саме він тут проводить. Взялися за руки і пішли
по колу; на кінець восьмого кроку всі одночасно, не роз'-
єднуючи рук, повернулись у протилежний бік. Тоді в танок
пішов Петро, розвів руки і почав крутитися, як муха в
окропі. Зрештою підступив до Гайдучихи і став до неї об-
личчям. Вони взялися під праві руки і перемінним кроком
почали обертатися, як ходить по небі сонце. Петро взяв
Тимошиху під ліву руку і почав рухатись у зворотному на-
прямі, як ходить сонце. Обходив усіх один за одним, доки
не спинився супроти Тимоша. Прокрутився з Тимошем і ми-
мовільно пристукнув закаблуком Мохну по нозі. Тиміш
засичав і сердито блимнув на Петра, але той уже йшов до
своєї жінки з випростаною головою, з блискучими очима
і радісною усмішкою на вустах.

Так вони танцювали не один і не два рази, і завжди ви-
ходило, що останнім опинявся чи Петро, чи Тиміш, і по
черзі давили вони один одного закаблуками, аж сичали з
болю, і знову починався той-таки плин. Здавалося, поза-
бували про час та міру і вже добряче упріли, але всіх живив
незбагненний вогонь, тож тупали вони, крутилися й повер-
талися, аж доки найслабша з усіх, Тимошиха, не сіла зне-
можено на лаву. На те замовкли втомлені музики і присіли
до столу, щоб покріпитися, покріплялися й вони всі — їли,
ніби хотіли насититися на тиждень чи й на два. Гайдучиха
трохи тривожно зиркала на чоловіка, бо давно не бачила
його таким веселим, а він, помітивши її насторожений по-
гляд, підморгнув легковажно і всміхнувся. Був достеменно
такий, як раніше, коли вони побралися, саме оця його весе-
лість та рухливість і привабили колись її до нього, бо сама
була дівчиною повільна й несмілива, тепер же прочувала

у тому його збудженні щось неприродно-незвикле. Тоді
встав Тиміш, набряклий від випитого та з'їденого, і його
гарне широке обличчя заблищало від поту.

— Я, Тиміш Мохна, зголошую тут урочисто,— сказав
він і подивився на Петра,— що сусід мій Петро Гайдученко
повернув мені сповна борг, який я йому вділяв, на що по-
вертаю йому квит, що потім при вас, свідках, упишемо в ак-
тові книги.

Він вийняв квит і подав Петрові, і той, граючи веселим
усміхом та блискочучи очима, порвав його на дрібні клап-
тики і підкинув угору. І заряхтіло над столом від безлічі
метеликів, а всі загомоніли, засміялися і заплескали в до-
лоні, Тиміш та Петро вийшли з-за столу, обнялися, і Мохна
шепнув Гайдученкові на вухо:

— От бачиш, Петре, тепер уже ти вільний!
Поплескав по плечі і відійшов, показавши Петру широку
спину і червону шию. По тому стрепенувся дивно Гайдучен-
ко, бо почув раптом знайомий шелест і шарудіння. Тіло
Тимошеве почало гойдатись у його очах і розпливатися. За
мент він побачив, що по кімнаті йде, пострибуючи на хвості,
грубий, лиснющий гад і сичить, повертаючи врізнобіч го-
лову. Тоді-то й вирвався з горла у Петра той крик, що
тамував його так довго, дикий, тонкий і пронизливий; крик,
від якого всі раптом побіліли і кожному застряг у горлі не-
прожований шматок. Гайдучиха перелякано скочила, але
було вже пізно: незвідь-звідки з'явилась у руках у Петра
невелика сокира, і він кинувся до Тимоша із таким спри-
том, що той і озирнутися не встиг. Сокира вдарила його
в голову раз і другий, і бризнула червона цівка, досягши
аж сволока. Тиміш захитався, вирячив очі і раптом почав
присідати. Кров залила йому обличчя, і стало воно яскраво-
червоне. Тоді закричали й загорлали чоловіки і завищали
жінки; Юсько Корнієнко з переляку югнув під стіл, а Клим
Стокоз кинувся, щоб схопити Петра. Але в нього перед
очима мигнула кривава сокирка, і Стокоз відкинувся вбік,
тоді як Петро щосили вдарив у двері. Клим побіг за ним
і закричав на всю силу своїх легень:

— Убили! Убили! Тимоша Мохну убили! Держіть його,
держіте!

Петро біг по вулиці, широко викидаючи ноги, за ним мчав
Клим Стокоз і ще кілька чоловіків, що вискочили з дворів.
Крик розносився по цілій околиці, і ще за мить ціла юрба
котилася вслід за Петром. Він забіг у глухий завулок і пе-
рестрибнув через тин у обійстя Педька Бубенка. Сам Педько
порався на городі і, побачивши незвичайну прояву, хотів

її перепинити. Петро змахнув сокиркою, і Педько злякано
сахнувся. Петро ж вискочив з другого боку на іншу вулицю
і подався вже нею. Люди кинулись убік, щоб перепинити
йому дорогу, з другого боку з'явилась ще одна юрба з на-
казним отаманом Данилом Харевським. Петро врізався
просто в людей, махаючи на всі боки сокирою, і люди роз-
сипалися, мимовільно даючи йому дорогу. Відтак кинулися
за ним, і вже дві юрби мчали вслід за втікачем. Ламали по
дорозі тини, узброюючись палицями, важко дихали і блиско-
тіли очима: запахом крові раптом на всіх повіяло.

Тимоша Мохну тим часом винесли на подвір'я, коло ньо-
го вже порався міський цилюрник. Тиміш стогнав, а коло
нього тихенько скиглили Тимошиха і Гайдучиха. Юсько
Корнієнко ходив по двориську і ламав на руках пальці.

— Я був уже його схопив,— казав він незвідь до кого.—
Тільки ж він з тією сокирою... ледве мені голови не проло-
мив.

Ходив туди й сюди і повторював ту фразу без кінця,
вряди-годи спиняючись і прислухаючись до колотнечі, що
зчинилась на кутку.

А тим часом, як загнаний звір, мчав із однієї вулиці на
іншу Петро Гайдученко, перескакував тини, толочив городи,
вривавсь у садки і знову вистрибував на вулицю. Але скрізь
бачив юрбу, що виривалася проти нього з розмаханим па-
ліччям і роздертими у крикові ротами, і знову стрибав через
тин. До нього кидалися господарі обійсть і пси, але він про-
валив одному псу голову, а Івана Дячка, що зміг схопити
його, вкусив за руку. Після того скочив у завулок і помчав
у той бік, де жив сам.

Заскочив у сіни і став у дверях, світячи кривавою соки-
рою. Очі його палахкотіли, груди ходили ходором, в той
час, як двір заповнявся людьми. Кілька сміливіших кину-
лися на Петра з палицями, але той зручно відбився соки-
рою.

— Стривайте, люди,— сказав, зайшовши у двір, війт Се-
мен Герасименко.— Я побалакаю з ним... Гей, Петре,— ска-
зав він владно.— Кинь сокиру і йди з нами у ратуш.

— Хто до мене підійде, розчереплю голову,— прохрипів
Петро.

— Заговорюйте тут його,— шепнув Герасименку осаву-
ла Савка.— Я обійду ззаду.

— Це балакаю до тебе я, Семен Герасименко,— голосно
сказав війт.— Коли не хочеш, щоб тебе вбили, віддайся і пі-
деш з нами у ратуш.

— Не піддамся я вам! — крикнув Петро.— Хоч би ви
мене на часточки порубали.

— Чи ти сказився, Петре? ——— сказав Клим Стокоз.—
Що це з тобою подіялося?

— Що подіялося, сам знаю,— сказав Петро.— А вам до
того діла немає...

— Навіщо ти зарубав Тимоша Мохну? — спитав Іван
Дячок.

— Це він і я знаємо,— сказав Петро.— І це наш із ним
справунок.

Осавула Савка тим часом висадив хатнє вікно, і не встиг
Петро й повернутися на скрип дверей, як схопив його ззаду
на руки. Тоді схитнулася юрба і кинулася на Петра. За-
свистіли палиці, і закричав тонко й пронизливо Петро.

— Ану розступіться, люди,— кинувся війт Герасимен-
ко.— В'яжіте його і ведіть на ратуш.

Петра в'язали так, що в нього хруптіли кістки. Він уже
не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.

Його поставили перед сотником Федором Даниловичем,
наказним отаманом Данилом Харевським, війтом Семеном
Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було багато
цікавих послухати цей перший розпит.

— Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив Тимоша Мох-
ну? — спитав сотник.

— Я вбив його,— відказав Петро.

— Чи живий він іще, пане війте?

— Ще живий,— сказав війт,— але непритомний.

— Скажи нам, Гайдученку, причину, через віщо ти за-
бив Мохну,— сказав сотник.

— Причину цю виповість він сам,— відповів Петро.—
А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.

— Ти вів себе, як захвоцаний,— сказав сотник,— але від-
повідаєш розумно.

— Це в нього буває,— виступила перед суд Гайдучиха.—
Якесь наслання часом на нього находить, панове урядові,
що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно гово-
рить, а коли як без розуму стає.

Петро повернув голову, щоб подивитися на жінку, але
вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом. Тоді дивне
страждання поступило йому на обличчі.

— Суд не може розглядати цю справу, доки не оскар-
жить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а коли
він помре безсловесно, його рід,— сказав сотник.— І поки те

станеться, забийте Петра в кайдани і прикуйте перед рату-
шем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.

Він звівся, а разом із ним звелися й інші і вийшли з ра-
тушу. Решта дивилася, як куватимуть Петра Гайдученка...

Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього порався цилюр-
ник, голова в Тимоша була зав'язана, а обличчя — наче
паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді виривавсь
із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і тоненько схли-
пувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула ве-
ликими нетямущими очима на сотника, який заходив
У двір.

Дата добавления: 2015-10-29