Розділ XXXIV 14 страница

У палаці й справді панував лад. Величезний будинок ще
здаля кидався в очі ясними формами й незвичайною струн-
кістю стін. Всередині палац прикрашали паркети різного ві-

зерунку й барви, лискучі ручки дверей, величезна кількість
східних килимів та килимових доріжок, розкішні шпалери
на стінах і найтоншої роботи мебля. Слуги були вбрані в од-
накову одежу і взуті в повстяні туфлі, від чого кроків їхніх
не було чутно. Рухалися безмовно й швидко, і ми з графи-
нею мимовільно дістали враження, що вони, подібно до гос-
подаря, схожі на механічних ляльок, а весь дім — досконало
наладнований механізм, де кожне коліща рухається у свій
бік, і саме це було запорукою безпохибного ритму, що тут
панував. Господаря вже чекали, бо для зустрічі виладна-
лися вздовж простеленої килимової доріжки дві шереги май-
же дерев'яних лакеїв, двері перед панами відчинилися самі,
наче також були натренованою істотою, і у величезному пе-
редпокої графові кроки лунко задудніли — тільки він і мав
прерогативу ходити з таким гупом. Граф не звертав на слуг
анінайменшої уваги, але кожен його рух не лишався непо-
мічений; зрештою, він не віддавав наказів голосом, а тіль-
ки непомітними кивами руки. Слуги крутилися біля нього
в улагодженім, як музика, ритмі, від чого в мене з'явилося
відчуття, що в усіх цих людях, як і в домі, є щось нереальне.
Був дім до неприродного розкішний, до неприродного без-
гучний, і від усього, кажу, відгонило чимось мертвим. По-
рушували тишу тільки важкі й лункі кроки господаря, і я
подумав: який несусвітний жах відчуває вся двірня, чуючи
цей залізний поступ. Графиня дивилася на все, як уві сні,
а коли сіла навпроти чоловіка в просторій їдальні, помітила,
що він зирить на неї випитливо.

— Чи подобається вам, пані, мій дім? — спитав, пильно
придивляючись до дружини.

— Понад усяку фантазію,— відповіла стримано графиня.
Він розсміявся.

— Це понад фантазію через те, що існує все насправ-
ді,—мовив він.—Хочу, щоб ви зрозуміли, чому не терплю
в себе гостей, а живу відлюдно. Всі мої зусилля спрямовано
на те, щоб тримати зразковий лад і щоб підвести до мож-
ливого ідеалу й сам спосіб життя. Тут усе влаштовано від-
повідно до мого смаку й моїх потреб, окрім мого, тут не іс-
нує жодного "я". А кожне спілкування із собі подібними —
це змушене прилаштовування до собі подібних. Гляньте на
наші панські палати: там усе існує не для їхніх господарів,
а напоказ, для гостей. Все приладжено до загального сма-
ку й потреб, через це кожен із них стає маріонеткою, ота-
ким собі полішинелем, суть якого — всім відомий секрет.
А я не хочу ні до кого уподібнюватися, не хочу також, щоб
уподібнювалися чи пристосовувалися до мене. Був би дуже

щасливий, щоб і ви, пані вписались у життя цього дому й не
руйнували його гармонії. Може, вона не зовсім ідеальна,
але терпима.

Анеля подивилася на нього розширеними очима, в яких
було трохи страху, а трохи цікавості, трохи збентеження,
а трохи й кокетства, але він не прореагував.

— Найбільша моя невигода,— сказав, легко насупив-
шись,— це те, що в моєму флігелі знову поставлено на по-
стій якогось генерала. Вже не того, про якого розповідав,
а іншого. Там, на превеликий мій жаль, досить часто влаш-
товуються вечори, в яких ми, звісна річ, участі не брати-
мем. Але це на краще. Матимете розвагу слухати музику,
бо в Києві звикли до суєтного життя.

— О так! —вихопилось у графині.

— Усі жінки в цьому відношенні однакові,— примирли-
во сказав граф.— Ну що ж, слухатимете музику, бо я не
тримаю оркестру... Може, хотіли б у мене щось запитати
чи вияснити?

Анеля знову зирнула на чоловіка розширеними очима,
але не сказала ні слова.

— Відкрию вам секрет свого урядування. Можете засто-
сувати мій метод, щоб тримати в руках власних слуг,— граф
почав усміхатися, але якось химерно: дивився водночас на
жінку серйозно й пильно.— Щоранку я приймаю в себе в ка-
бінеті всіх слуг. Поодинці, звісно. Всі вони, від управителя
до останнього козачка, повинні доносити мені на своїх то-
варишів. На кожен переступ, на кожне відхилення від обо-
в'язків. Винний карається, а викажчик обдаровується. Че-
рез це вони шпигують один за одним винятково старанно,
ненавидять один одного, але зв'язані в один вузол. Резуль-
тат ви вже, здається, помітили.

— Ці люди шпигуватимуть і за мною?—спитала вона
мило.

— Тільки відповідно до нашої умови.

— А коли я ненавмисне щось учиню не так? — спитала
вона сміливо.— Накажете повести мене до стайні?

— О ні! —засміявся граф.—Просто, це мене засмутить.
А я сподіваюся, що ви того не бажатимете... Чи не так, моя
кохана?

— Звісна річ, любий!—сказала графиня й прикусила
губу...

Про всі ці сакраментальні речі довідався київський світ
завдяки напрочуд талановито написаним листам, що їх та-
ємно посилала графиня до матері, сестри й генерал-губерна-
тора Бібікова. Вона скаржилася на гнітючу обстановку Граф-

285

ського дому, з'являючи, що терпить усе це тільки для блага
їхньої родини: відтепер і мати й сестра мають змогу вести
широке життя і їм відкрито доступ у вищий світ. Зрештою,
треба подумати й про пристойну партію для сестри. У ли-
стах до сестри вона оповідала подробиці інтимніші: про те,
що граф перебуває біля неї невідлучно, що возить її в ко-
стьол і гуляє з нею в своєму чудовому парку не інакше, як
надівши на неї півмаску. Цю ж таки деталь вона повторила
і в листі до генерал-губернатора, скаржачись на невиносну
нудьгу; їй так бракувало світського товариства, розваг,
шуму й нових облич. Тут такий герметичний світ, що вона
починає забувати лиця своєї матінки й сестри. Граф наді-
лив її розкішним гардеробом, написала вона сестрі, і єдина
її справжня розвага в цьому домі — приміряти все це, особ-
ливо ж коштовності; щодня вона змінює вбрання по тричі,
але втіхи це не приносить ніякої, бо хоч граф і висловлює
щоразу захоплення її красою, але їй було б приємніше, щоб
ту красу й багатство помічало більше людей. Ці листи Ане-
ля передає через підкуплену прислугу й посилає кожен із
трепетом, адже тут прийнято доносити про все графові, і
коли він про це дізнається, виникне такий скандал, наслід-
ків якого не вгадати.

Сестра з матір'ю лили сльози над цими листами, а Бі-
біков, навідуючи їх, вергав громи, хоч нічим зарадити не
міг, незважаючи на свою майже безмежну владу. Графиня ж
писала, що вона починає сохнути, що погано спить, а коли
засинає, то її мучать жахливі привиддя. Граф ставиться до
неї з підкресленою шанобливістю й увагою, але від того їй
анітрохи не веселіше...

У першу ніч по приїзді в Тульчин вона сподівалася спо-
чити, але тільки стемніло і дім почав упадати в сплячку,
почулися чавунні кроки (цьому вже був свідком я сам),
які, здавалося, розлунювались у кожному закапелку дому.
Анеля затремтіла і завмерла в ліжку, прислухаючись до тієї
залізної ходи,— кроки наближалися. Беззвучно хитнулися
на змащених петлях двері, і вона побачила дебелу постать,
яка майже затулила прочіл. Зачинив двері, взявши їх на
ключ, а тоді стягнув з неї покривало. Вона зойкнула, гост-
рий біль примусив її скрикнути, але витерпіла все з покір-
ливістю, бо відчула: коли б почала опиратися, він би озві-
рів.

Граф не затримувався в неї довго.

— Маємо домовитися ще й про це,— сказав розважно.—
Перший тиждень приходитиму до вас щовечора. Другий і

третій тиждень — через день, решту часу — двічі на тиж-
день. Це вас улаштовує?

Але вона не слухала його: ридала. Спазматичне й відчай-
но, заливаючи подушку слізьми й кусаючи й. Він спокійно
стояв біля неї й чекав. Чекав, доки виплачеться. Коли ж
вона втомлено завмерла, торкнув й волосся долонею.

— Виплачте, пані, всі зайві й непотрібні сльози — це дуже
піде вам яа користь. Я хочу, щоб ви народили мені сина...

Покинув її саму, розтерзану й розтоптану; здалося, що
на ній живого тіла немає. Треба було встати, змінити білиз-
ну, але не могла стримати конвульсійних, майже істеричних
ридань. Тільки під ранок вона заспокоїлася. Тоді й здиву-
валася сама на себе, на свою вразливість і відчай. Не їхала
сюди, як овечка, котру везуть на заріз, а як завойовниця.
Це правда, що була байдужа до чоловіка, але твердо знала:

її чекають не тільки квіточки. Не була байдужа до власної
долі, а задля цього можна було б витримати й більші випро-
бування.

Майже спокійно встала з ліжка й сама замінила постіль.
Змінила нічну сорочку, а тоді підступила до дзеркала. Блі-
дий світанок плив із широчезного вікна й заливав усе сірим
присмерком. У тому присмерку вона й побачила себе. Пре-
красна, як богиня, дивилася змученими й надмір блискучи-
ми очима. Вуста її ледь-ледь кривилися, а на оголеному пле-
чі виднівся слід од його залізних пальців. Була як метелик,
що народився в перших хвилях світла, і хотіла, як той-таки
метелик, жити. Хотіла перемогти в цьому, здавалося б, без-
надійному поєдинку.

— Ти, дурний, жорстокий, звироднілий маніяче!—про-
шепотіла вона, вдивляючись у того розтривоженого метели-
ка, що так ненадійно мерехтів у присмерку.— Ти сильніший
за мене й брутальніший, але свій мільйон я таки заберу!..

Життя потекло одноманітне й нудне. Вставала якомога
пізніше — любила помріяти після сну, відновлюючи в па-
м'яті незначні події свого дівочого життя. Марився їй тоді
однорукий генерал-губернатор з блискучими, як вуглики,
очима; марився і прегарний молодий учитель, який пізніше
стане інспектором Першої київської гімназії,— він часто з'яв-
лявся в театрі й на концертах, й найгарніші панни аж млі-
ли, милуючись із його лискучих кучерів. Раз випадково на-
віть зіштовхнулася з ним на контрактах, він чемно вкло-
нився й попросив вибачення...

Анеля знала, що в її череві вже зріє плід, плід од іншого,
котрий вирвав її з того оманливого світу, бо й сам був не
від світу. Любила той загублений світ і марила: як добре

жити в його веремії! Хай би наморочилася в неї голова, хай
би кружляли біля неї молодики з такими кучерями, як у то-
го вчителя,— руху і вражень їй хотілося. Через це й дозво-
ляла, щоб обіймали її після сну гріховні марення, мліла й від-
чувала блаженство навпереміж із смутком — не знала, чи
випаде їй колись вирватися з цього ув'язнення.

Потім убиралася, дозволяючи при цьому собі трохи по-
коверзувати над покоївками, але ніколи не ображала служ-
ниць брутально — хотіла жити із ними у приятельстві хоч
би для змоги передавати матері свої листи... Здригалася,
коли думала, що через півгодини сидітиме за столом навпро-
ти чоловіка, що не покидатиме він її до вечора, хіба відпус-
катиме перевдягтися до обіду й до вечері.

За сніданком він полюбив розповідати їй про своє життя,
а коли розказав усе, що тримала його пам'ять, почав викла-
дати історію роду. Слухала це з інтересом, адже й сама на-
лежала вже до тих, раніше майже міфічних, Потоцьких, се-
ред яких було стільки знаменитостей. Полководці й поети,
державні діячі, некороновані властителі величезної кілько-
сті міст і сіл—їх не оминути, пишучи історію цього краю.
Граф Мечислав пишався з того. Коли ж він пишався, голос
його ставав деренчливий і неприємний, і вона несамохіть
починала дратуватися, майже не слухаючи тих і справді ди-
вовижних оповідей. Миттю відчував її стан і легко перево-
див мову на справи насущні: про слуг, управителів і про
теперішні їхні господарчі справи. Але від того вона й ну-
дитися починала, хоч і робила уважне лице.

— Це заскладне для жіночого розуму,— казала.

— Слушко,— буркав граф, дивлячись у тарілку й викли-
каючи на вуста всмішку, яка завжди її ображала й обурю-
вала.— Може, розповісте про своє минуле ви?

Але вона не вміла та й не хотіла розповідати.

— У мене було нецікаве й убоге життя, і я не пригадую
в ньому жодної історії,— казала й відала, що догоджує йо-
му: і життям її та й родом граф Мечислав цікавився най-
менше. Зрештою, пропонував їй таке насамкінець трапези,
щоб не вельми себе жіночими розповідями утяжувати.

Після сніданку вона мала грати на фортепіано. Але уроки
музики свого часу їй давалися нелегко, через це й могла не-
багато. Але фортепіано звільняло її од розмов, окрім того,
вивчила кілька нових п'єс і за цими вправами проводила
годину-другу. Він терпляче сидів у глибині покою, курячи
довжелезну люльку. Біля нього напохваті стояв виструнче-
ний козачок на той випадок, коли люлька погасне й треба
було б викресати вогню,— кресало й огвиво висіло в козач-

ка біля пояса. Викуривши люльку, граф відсилав козачка
й дивився на дружину пильними очима, наче кіт, котрий
чатує за мишею. Тоді вона й починала збиватись у грі, бо
знала, чим це закінчиться.

Важко зводився з фотеля і йшов, залізно гупаючи, до ін-
струмента. Фортепіано чутливо постогнувало від важких
струсів: вій схилявся над Анелею, і вона чула тютюновий
перегар.

— Може б, пані дозволили зіграти цю п'єсу мені?

— О, звісно! — схоплювалася вона, а він притримував її
примушував сісти поруч.

Грав досконало. Тоді Анеля, здається, найдужче й нена-
виділа його, бо принижував й цією грою. Робив із неї нік-
чему, їй доводилося збиратися на силі, щоб стримати сльо-
зи, які чавили горло. Граф же Мечислав наче забував про
її присутність.

— Із вас міг би вийти великий музикант,— казала вона
підхлібне, щоб загасити недоречний спалах роздратування.

— Музикант із графа Потоцького?—реготав він.—Ска-
жіть щось смішніше...

"Звісно,— подумала вона,— людині, котра володів такою
громадою людських душ, ні для чого бути музикантом. Йому
взагалі можна бути ніким..."

По тому вони йшли гуляти. Допомагав дружині прикрі-
пити півмаску, відтак відступав на крок і дивився.

— Ви, пані, найчудовіша жінка, яку я будь-коли зустрі-
чав,— казав захоплено.

— У масці, пане?

— У масці ви таємнича. Обіцяєте хвилюючу розгадку.
Найчудовіше в цій історії, що розгадка, а дається вона тіль-
ки мені, приносить більше сподіваного.

— Але ви вже знаєте розгадку, пане! — казала вона стри-
мано.

— Знаю, але щоразу чудуюся!

Могла б утішитися з цього зовсім не недоладного комплі-
мента, коли б не вимовлявся він людиною з такими лихи-
ми очима. Окрім того, вимовлявся згорда, майже крізь зу-
би, і вона не могла до кінця збагнути: каже він це сердеч-
но чи в словах отих—прихований глум? Саме підозра про
можливість такого глуму й гнівила її—у цей момент рада
була, що на її обличчі маска,— не потребувала корчити вда-
вано задоволеної міни.

Слуги приносили шубу, і він сам загортав дружину в хут-
ра. Накидав шубу й собі, і вони повільно йшли по засипа-
них снігом, але ретельно прочищених доріжках парку.

Дерева вилискували від гри іскор — гілля покрилося інеєм.
В"д того весь простір прозористо, блідо сяяв, а тіні в їхніх
ногах були легкі й також синюваті.

— Ніколи не їздите на полювання,— сказала вона, диха-
ючи парою, що відразу ж голубіла в повітрі,— а це так див-
но для чоловіка.

— Чи можу хоч на день вас покинути? —сухо сказав він.

— І не маєте найменшої потреби розважитися?

— Найбільша розвага буде для мене, коли народите
сина...

— Так дуже любите дітей?

— Не дітей я хочу, а сина. Тільки одного, щоб було ко-
му передати маєтки, не ділити їх.

— А коли б я народила вам двійню? — засміялася во-
на, і її сміх розсипався дзвінкими крижинками.

— Ви того не зробите,—сказав так само сухо граф Ме-
числав.

— Чи ж у нашій то волі?

— Усе в нашій волі. Любов і діти, відданість одне одному
і навіть життя...

їй стало трохи страшно.

— Таке чудне кажете,— тихо мовила, знімаючи рукавич-
кою нарощену на гілці паморозь.

— У нашому роді,— згорда обізвався граф,— не звикли
гамувати своїх бажань. Через це ми й не зважаємо на їхні
передумови. Буваємо нетерплячі й по-дитячому впевнені в
неможливості порушити нашу волю. Коли ж життя вдаряє
на нас, розгублюємося й починаємо тратити грунт під но-
гами. Але це дуже рідко з нами трапляється—маємо все-
таки спромогу вірити у свою можність.

Ішов обіч неї, блідий, віспуватий, з блискучими очима
й нервово підтисненими губами. Підборіддя йому тремтіло,
а рука стискала біля горла комір шуби.

— О, ви можете собі таке дозволити! — сказала графиня,
і їй стало сумно серед цього холодного іскристого саду.
Зиркнула скоса на свого супровідника й подумала: зовсім
байдужий він до неї. Вона потрібна йому для житейської
потреби дістати спадкоємця, а все інше його не обходить.
Не потребує ні друзів, ні коханої, не потребує любити ко-
гось чи ненавидіти — не потребує, зрештою, в цьому світі
нічого — вважає, що має все. Тому такий нечутливий і хо-
лодний, та й до неї ставиться як до власності й береже, наче
скриньку, в яку покладено коштовну річ. Здригнулася від
омерзіння, бо захотілося їй утекти від цієї неживої розкоші
і страшного свого сторожа. Може вчинити й таке: не дасть

йому своєї любові, та й узагалі нічого. Може втекти й за-
брати з собою те, чого він настирливо від неї домагається,—
то не тільки його син.

— Бачу, змерзли,— почула вона біля себе турботливий го-
лос.—Час уже повертатися.

— О так!—сказала, тремтячи всім тілом: спалах, що
тільки-но пережила, позбавив й решток сили, була безволь-
на й вичерпана.

— Я за вами пильно стежу,—сказав той-таки голос,—
і мені починає здаватися, що ви трохи нудьгуєте. Важко
вам звикати до відлюдного життя, на яке я себе тут прирік.

У тому голосі пробивалася незвична для нього теплота,
але коли позирнула на чоловіка, побачила супроти себе
лихі, хижі очі — дивився на неї, опитуючи.

— О ні, ні! —поспішила запевнити.—Я починаю до вас
звикати.

Вечорами у флігелі палацу, де перебував на постої гене-
рал, влаштовувалися танцювальні вечори. Графиня чекала
початку тих вечорів з нервовою напругою, а коли грала му-
зика, вся насталювалася й відчувала в тілі розкішний дрож.
Шалено калатало в грудях серце, і вона сама не тямила, що
з нею діється. Здається, це саме відчувала й перша графо-
ва дружина; можливо, саме через те вона зблизилася з ге-
нералом, вже, правда, не з цим, а з попереднім. Граф Ме-
числав стежив за жінкою в ці хвилини особливо уважно,
здавалося, він проїдає її поглядом, намагаючись угадати, що
вона думає й відчуває.

— Таки нудьгуєте, моя люба,—сказав він якось, не від-
водячи від неї пильного погляду.—Самі знаєте, ми ніколи
не братимемо участі в цих вечорах, та й не годиться у ва-
шому становищі, але... я можу дозволити на все те поди-
витися.

Зустріла ті слова запитальним поглядом: боялася під-
ступу чи глуму.

— Це дуже просто влаштувати,— сказав він, усміхаю-
чись.— 3 нашої галереї чудово видно танцювальну залу.

Він підніс характерним жестом руку, і на цей сигнал з'я-
вилося кілька слуг.

— Застеліть галерею килимами й винесіть два крісла,—
звелів він.— І приготуйте найтепліші шуби.

Вона згодилася, може, надто поспішливо. Згодилася, ще
не встигши подумати, хоче того чи ні. Прагла бачити люд-
ські лиця, чути музику не салонну, яку грали щодня із гра-
фом, а цю, яка збуджувала по-справжньому. Тоді кружля-
ла їй у венах гаряча кров, наповнювалася вся вогнем, ожи-

вала, розквітала, хотіла руху. В шерхоті одежі, в покриках
маршалка балу, в польці, менуеті й контрдансі, в мірному
стукоті закаблуків, у розпаленому диханні, в хвилюванні
при зближенні тіл було щось таке святкове, гарне, урочи-
сте, піднесене — таємниця з'єднань та роз'єднань, усе це
підігрівалося легкою візерунчастою мелодією; господи, нев-
же це щастя навіки для неї загублене?

— Ви забули надіти маску, люба,— почула вона побіч се-
бе розважливий голос.

— Але ж у галереї мене ніхто не побачить...

— Бал-маскарад неможливий без масок,— усміхнувся кін-
чиками вуст граф.

Не змагалася. Хай буде так, як хоче. Досить того, що
побачить танці й живих людей. Досить того, що згадає: це
колись сама переживала серед знайомих і милих собі людей.

Вони зайшли в галерею, де вже було розстелено килими
й поставлено два крісла. Слуги загорнули їх у шуби й пе-
ред ними як на долоні стало видно танцювальну залу. Ане-
ля відразу ж захвилювалася, побачивши одягнених в ошат-
ну одежу гостей, почувши музику і вловлюючи ритм, від
якого вся ота юрба за шибами зарухалася й закружляла.
Дивилася на кавалерів і дам, на генерала, ще молодого і
стрункого,—він вів у парі гарненьку партнерку. Нога гра-
фині мимовільно підіймала й опускала носка, відбиваючи
ритм, а що було підстелено килим, нікому це не заважало.
Інколи вона приплющувалася й бачила те ж таки: пари й
пари, блискучі жіночі й чоловічі очі. Уявляла в тому тлумі
й себе, а поруч—молодого вчителя з чудовими кучерями,
від погляду якого все мліло всередині. Зовсім забувала, хто
біля неї сидить і що цій мовчазній істоті до вичерпу нудно.
Граф Мечислав уже й подрімував, за вікном починався сні-
гопад; від зворушення в неї проступали на очах сльози, бо
музика лилась і лилась, а люди за тим снігом та шибами
не знали втоми: розходилися по місцях і знову по-новому
парувалися, знову стрибали і розквітали усмішками. Так,
це щастя мати таку можливість, хай все це тільки гра, але
жоден із них не відав, що таке нудна самотність, кожен міг,
не стримуючися, веселитися, міняти обійми ніжні на ще ніж-
ніші — там у них все вічно змінне, і немає ані тиші, що гу-
бить людину, ані печалі — вони в трансі, веселому, як і ця
мелодія, що всіх єднає й заколисує, всіх п'янить та бадьо-
рить, відганяючи втому та нудьгу...

Граф Мечислав сидів, відкинувшись у кріслі, з носа йому
висоплювалося повітря, і графиня позирала на нього з роз-
дратуванням: ніщо не могло зворушити цю каменюку, ніщо

не хвилювало його й не підносило. Починав похропувати,
наче хто перерізав йому горло, а сніг за шибами йшов та
йшов, патлатий, клубастий, свіжий, білий, спокійний і зовсім
не холодний. "Немає холоду там, де рух",— думала вона.
Крига тільки тут, біля неї, в кріслі, хропе з перерізаним гор-
лом, а тіло її мимоволі відчуває той холод. Бралася руками
за бильця і аж летіла туди, де крутився, шамотався, під-
стрибував і варився людський барвистий вир, де всі пере-
йнялися одним ритмом, де були однакові бажання і спільна
радість...

Я змушений урвати свою оповідь, бо мене знову викли-
кали в правління канцелярії учбового округу і заявили, що
я можу одержати в казначействі прогонні гроші й третне.
Казначейство містилося аж у кріпості, і я йшов туди у пе-
редчутті нових утруднень та ускладнень. Але гроші мені
видали напрочуд швидко, правда, всі срібною, а то й мід-
ною монетою. Касир був жовтий як віск, шкіра так шільно
обтягувала його кістки, що здавалася присохлою. Відлічую-
чи мені монети, касир криво всміхався, а може, це була
така вада його обличчя.

— А папірцями видати не можете?—спитав я й поба-
чив супроти себе круглі й зовсім жовті очі: дивилися на
мене так, ніби я був неймовірним диваком.

— До вашого відома,— сказав безапеляційно касир,—
у казначействі зараз тільки металеві гроші, а металеві гро-
ші, юначе, найліпші. Окрім того, юначе,—одна брова каси-
ра стала сторч,— не потребуватимете ці гроші розмінювати,
коли буде треба уділити щось за зроблену вам послугу. Са-
ме тому, юначе,— мовив він, дивлячись на мене прохавчо
чи зневажливо,—маєте бути мені вдячні, еге ж, удячні, бо
відчувати у вашому віці вдячність до людей — це найперша
ознака доброго виховання.

Я пропустив ці нахабні натяки повз вуха: займаломене
інше, як ті гроші нести. Від університету я йшов сюди через
бульвар, а тоді стежками вгору через так звані "Хрести",
розташовані по ярах,— стояли тут напіврозвалені хатки і
напівземлянки. Жили в тих хатках вуличні повії, п'яниці
та злодії, відставні чиновники, які спилися й заробляли на
горілку писанням кляуз, і взагалі найбідніший люд. Мені
треба було йти з тими грішми цілих три верстви, і я був зов-
сім не певний, що на Хрестах на мене не нападуть. Зда-
ється, знав це й касир, тому й усміхався так сардонічне;

можливо, з канцелярії учбового округу мене вже було тут
відповідно атестовано...

Я ув'язав монети в носову хустину і відважно пустився
в дорогу, навіть не подякувавши жовтолицьому касирові,—
той від люті пожовтів ще більше, а коли я гримнув двери-
ма, послав мені проклін, на що я поблажливо усміхнувся.
Монети проступали крізь тонку тканину, а коли чіплявся
за дерево чи паркан, застережно дзвеніли, що могло б звер-
нути на мене увагу.

Ішов сторожко, озираючись, бо найбільше боявся нападу
ззаду, крався, ступаючи на носки, готовий при найменшій
небезпеці чкурнути з усім спритом, на який здатний. На
Хрестах мене й справді помітили; я почув свист, який пе-
рейшов з одного краю в інший, а вже звідти перескочив
у місце третє. Позаду затупотіли швидкі кроки — хтось ме-
не наздоганяв. Я притис ув'язані в хустину гроші до грудей
і чесонув так, що мій переслідувач безнадійно відстав. На-
томість навперейми мені викинулась якась сіра постать, гор-
лаючи, щоб я зупинився, бо начебто щось загубив. Слуха-
тися я й не подумав, а різко звернув на бічну стежку, а ко-
ли й тут мене перестріла така ж сіра постать і розставила
руки, щоб перехопити мене, я налетів з розгону на перейма-
ча і вдарив його головою в груди. Він перекинувся, загор-
лавши на все горло, а я, не гаючи часу, помчався згори вниз
і вже на Бессарабці пішов розважним кроком, щоб не потра-
пити з доброго дива ще й до рук поліції — там би я своїх
грошей позбувся б напевне.

Після цього мені лишалося роздобути лише подорожню,
і я знову з'явився перед регістратором правителя канцелярії
учбового округу, тим самим, котрий мав орден Станіслава
в петлиці і в дивовижний спосіб нагадував нашого профе-
сора історії Сарницького. Регістратор знову мене не впі-
знав, а, розмовляючи, дивився на мою праву руку, начеб-
то й досі тримав я у ній ув'язані в хустину гроші. Мені до-
велося сховати ту руку за спину, щоб ті пожадливі очі не
наврочили чого. Регістратор був настільки зайнятий, що не
захотів довго зі мною розбалакуватися, а на мою вимогу
точно сказати, куди послано прохання щодо моєї казенної
подорожньої, тільки невиразно гмикнув.

— Щось дуже поспішаєте,— сказав.— Чи вас хто в шию
жене? Завалили вас дармовими грішми, то вже кортить на-
живати нових? А в нас, шановний пане, немає зайвого часу,
нас за мідні копійки так затисли роботою, що й дихнути
ніколи...

Це вже був виразний натяк, навіть принизливе прохання
кинути йому щось у руку, але я вдав із себе глухого й дур-
ного і стояв перед регістратором з усією покірливістю й терп-

лячістю, на які був здатний. Регістратор пильно обдивився
мене, знову зирнув на мою праву руку, дакнув і сховав очі
в паперах.

Я мав ще час, бо на одержані гроші замовив у кравця
мундирну учительську пару й мусив все одно чекати, поки
її пошиють. Тим часом можна було дописати й історію графа
Потоцького, а в канцелярію учбового округу треба буде на-
відуватися регулярно, смиренно допитуючись про казенну
подорожню; колись-таки регістратору має обриднути моя
фізіономія...

Народивши сина, графиня заспокоїлася. Всі її турботи
були звернені на мале крикливе створіннячко, і вона забула
нудьгувати. Граф перестав приходити до неї ночами уже
кілька місяців тому, тепер він навіть зникав з маєтку. Дні,
коли його не було видно й чутно, стали графині найлюбіші.
Зрозуміла: вся ота доскіплива опіка була не більше, як ос-
торога рогоносця: граф хотів бути твердо переконаний, що
син—справді його кров; з радості за щасливі пологи вій
навіть дозволив графині офіційно сповістити полковницю
Шароцьку про народження внука, хоч та вже давно булл
сповіщена через пошту таємну. Тепер Анеля зазнала справж-
ньої радості, вони з нянькою опікувалися малям зі щирою
самовіддачею. У покоях можна було почути й сміх молодої
матері — річ до того нечувана, а бавитися з малим вона лю-
била. Граф спостерігав за тим віддалік і ні в що не втру-
чався. Тепер біля нього майже невідлучно стовбичив здо-
ровенний придворний козачисько, той навіть спав у графо-
вій спальні. Слуги ще більше нагадували тіней, щоранку
вони поодинці прослизали до графового кабінету й виска-
кували звідтіля з таким виглядом, ніби щось украли. Інко-
ли до кімнат графині долинали дикі крики тих, кого катува-
ли на конюшні, але все це існувало наче в іншому світі. Ча-
сом до графа приїжджали якісь люди, вели таємні переговори
і так само непомітно зникали. Одного дня зник велетень,
який незмінно супроводжував графа. Слуги шепотіли, що
Потоцький завів його в підвали і там застрелив. Про це опо-
віла графині годувальниця, але Анеля не захотіла того слу-
хати. Яке їй діло до того, коли на руках чудова люба ля-
лечка, така втішна й гарна, вона вже пізнає матір і радісно
до неї сміється? Анеля помістила няньку з дитиною в сусід-
ній кімнаті — так було їй спокійніше. Спала чутливо й про-
кидалася на нічний плач дитини. Лежала, щасливо всміхаю-
чись, і слухала вуркіт мамки, коли та малого переповивала.

Дата добавления: 2015-10-29