Розділ XXXIV 13 страница

чоловіком, і хай він має клопіт того стовпа позбуватися зі
свого кабінету. Так тривало доти, доки не задрижали мені
коліна, і я збагнув: коли ще трохи постою, гримнуся на під-
логу без пам'яті. Здасться, не врахував я чогось елемен-
тарного, того, що відкриває доступ до цього замкненого
й відчуженого; зрештою, відчайдушне вирішив піти геть
і з'явитися сюди завтра.

Мене зупинив покрик—щось схоже на вороняче каркання:

— Які вам потрібні довідки? І що вам, властиво, треба?
Я повернувся на закаблуках і виструнчився.

— Призначення на службу, ваше благородіє. Мене звати
Киріяк Автомонович Сатановський, і прислав мене до вас
його високоблагородіє...

Я знову назвав усі титули, ім'я, по батькові й прізвище
правителя канцелярії.

— Призначаєтесь учителем у Житомирську гімназію! —
каркнув помічник.

— Сподіваюся, старшим учителем? — чемно схилив я го-
лову.— Якого предмету і з якою платнею?

Помічник правителя дивився на мене, ніби я був викоп-
ною твариною. Круглі очі, відвисла долішня губа, опущені,
зморщені щоки, здиблені, зовсім такі, як у государя імпе-
ратора й правителя, бакенбарди — був він саме здивування
й ураза. Зрештою з-за тієї його відвислої губи викотився
холодний прикрий смішець:

— Ви захотіли в старші? В молодші вчителі, в старші
таких не призначають. А предмет — який випаде і який при-
значить директор гімназії. Щось вам не зрозуміло?

Викидував ці слова, наче випльовував насіння,— звуки
дивно розлунювались у порожній кімнаті. Мені все було
зрозуміло, через що я миттю щез, певне, трохи здивувавши
цим помічника правителя.

Усе було розіграно як по нотах, та й годі мені вдавати
із себе наївного: йдучи на прийом до помічника, я добре
знав, що йому треба вручити не менше як двадцять п'ять:

карбованців, і саме тоді, коли він нічого не помічає. Окрім:

того, особа, котра бажає місця старшого вчителя, мала б
відступити йому третю частину підйомних. Я ж вирішив на
таке не йти, бо й грошей належних не мав; окрім того, ліп-
ше вдавати з себе невинну овечку, ніж сприяти лихій славі
світу. Зрештою, саме лиха слава й цікавить мене найбіль-
ше, через що й пишу оці рядки, але не я маю її поповнюва-
ти. Не сховаю: лихочиння інших приносить мені певну
втіху: скільки разів, наприклад, із захопленням перечитував

я оте писання, нині згоріле. "Ну й ну,— потирав я руки,—

ось які ви добренькі, кат би вас пожер!" Входило тоді в ме-
не замилування, адже я був не такий. Я був все-таки ліпший
за тих, очорнених, тож міг дозволити собі поблажливу ус-
мішку. Облагороджувати світ й чинити його ліпшим я не
мав нахабства; зрештою, й сила моя хробачина—буду та-
кий, як є, бо таким пущено мене в ліс людей.

Я повертався додому, не вельми вражений від зустрічі
з чиновниками канцелярії учбового округу, допомагала мені
забути прикрості одна досить пікантна історія, на яку я й
переключив свою мислительну систему. Йшлося про графа
Потоцького та його жінку — цю історію я саме досліджував.
Вона не встигла увійти до моєї спаленої "Чорної книги", хоч
було б незле нею ту книгу завершити. Але те, що пішло
з димом, є дим, отож нічого не залишається, як почати нею
книгу нову, яку вже берегтиму, як найсокровенніший скарб.
Сам граф Потоцький уже назавжди виїхав у Париж, проте
в Києві залишалася друга дійова особа, графиня, тепер вона
жила на Липках. По кілька разів на день у неї буває гене-
рал-губернатор Бібіков, і, здається, не марно. Однак тільки
вчора довідався про них щось пікантніше — саме це й при-
мусило мене поставитися до власних справ легковажніше,
вони, як мені гадалося, нікуди не втечуть.

Отож наступного дня після відвідин канцелярії учбового
округу я стояв біля квартири інспектора Першої київської
гімназії і чекав, щоб він вийшов на свою звичайну прогу-
лянку. Красень мужчина, високий, широкий у плечах, з чор-
ними іскристими очима і з чудовим волоссям кольору во-
ронячого крила, яке спадало в нього чудовими кучерями,—
він ішов повільно й величаво, а оскільки було сонячно, то
мені не залишалося нічого іншого, як стати його тінню —
про цю свою властивість ставати тінню я, сподіваюся, ще
не раз оповім на сторінках цієї книги. Отож він ішов, як я
й сподівався, до одноповерхового будинку на Липках, де
жила графиня Потоцька; я знав, що в цей час у графині
гостює генерал-губернатор, і така ситуація не могла не за-
цікавити мене. Потоцька стояла у вікні, прегарна, мов ян-
гол, у оксамиті з мереживами і з діамантовою блискіткою
на грудях. Бібіков стояв поруч за портьєрою і вдавав із себе
голуба, на що красуня відповідала неуважно, адже саме тоді
й з'явилися красунь інспектор та його тінь,— ми спокійно
Й упевнено простували по хіднику. Наблизившись до вікна,
інспектор вклонився наскільки міг ґречніше, а графиня ви-
разно повела очима, щоб він не зупинявся, а йшов далі.
Красень був тямковитий і байдуже пройшов повз дім По-
тоцької, а я поволікся слідом; зрештою, все, що треба,

я почув — графиня не змогла не виказати свого зворушен-
ня й фатально прорекла:

— Від таких кучерів можна збожеволіти.

— У кого це такі кучері?—глухо спитав із-за портьєри
генерал-губернатор.

— На жаль, усього лиш у інспектора гімназії,— кокетли-
во зітхнула графиня.— Гляньте, яка чудова хода.

Генерал-губернатор удостоїв такої милості інспектора. Той
ступав спокійно й розважно: розгорнуті плечі, щільно об-
тягнуті найліпшим сукном, і лискучі, аж пекли вони жіночі
очі, розсипані по плечах кучері. Я озирнувся й побачив зе-
лене обличчя Бібікова, було воно мертве. Графиня, здається,
також помітила це обличчя й відчула, що мимоволі вразила
свого високодостойного залицяльника, через це защебета-
ла, бажаючи, щоб зелена барва його лиця принаймні поро-
жевіла.

Я відклеївся од тіні інспектора, бо й сонце в цей час за-
йшло за хмари, і поспішив чимдуж до будинку графині —
його саме залишав однорукий велетень Бібіков. Я витягся
струнко, і генерал-губернатор глипнув на мене не без задо-
волення. Карета чекала достойника тут-таки, з неї вискочив
ад'ютант, і Бібіков, ледь повернувши негнучку шию, гар-
кітливо наказав ад'ютанту, щоб інспектор Першої київської
гімназії з'явився в нього завтра о восьмій годині ранку, об-
стрижений по-солдатському під гребінку, а коли він того не
захоче, хай обстрижуть його в генерал-губернатора на ба-
рабані.

Це вже було щось вельми цікаве, і наступного ранку я не
полінувася встати, щоб уздріти обстриженого красеня. Яс-
на річ, що графиня не лишила все на так, а обурилася й гні-
валася на губернатора аж три дні, доки пообіцяв він клят-
вено, що з нового учбового року інспектор Першої київської
гімназії стане її директором. Але й це не було останнім сло-
вом у цій історійці — за два дні нового директора визвано
в канцелярію Бібікова, де йому ввічливо порадили одружи-
тися на дочці голови палати, а ще за два дні призначено ди-
ректором Ніжинського ліцею. Графиня знову обурилася,
і так далі; зрештою вони порозуміння поміж себе знайшли.

Поки тулявся я по київських вулицях, минуло два тижні,
і педель вручив мені вимогу за підписом правителя канце-
лярії учбового округу з'явитися без загайки й одержати не-
обхідні для призначення документи.

Мене зустрів регістратор з орденом Станіслава в петлиці,
таким самим, як у нашого професора історії Сарницького.
Регістратор мав таке ж, як у професора, маленьке поморще-

не личко й дивився на мене з пильним прижмурцем, хоч
я стояв навпроти виструнчений і готовий до послуху. Але
й це, здається, не сподобалося регістратору, він кашлянув
кілька разів і пройшовся кімнатою, поблискуючи своїм Ста-
ніславом. Голос його був теж такий, як у професора історії,
деренчливий і тонкий:

— З'явитися через два дні,— наказав.— Вам буде вида-
но на руки вимогу в губернське казначейство. Одержите
прогонні й третне не в рахунок...

Уже не дивився на мене, а кудись у вікно, і його схожість
із професором Сарницьким стала ще разючіша. Я щез ра-
ніше, ніж він повернувся до мене, і з'явився перед його очі
через три дні. Цього разу помітив у ньому відміну: під очи-
ма висіли брезклі капшучки, чого ніколи не було в нашого
професора історії. Подивився на мене, ніби хотів пропекти
наскрізь, як ото дивляться жебраки під церквою: з прохан-
ням та погрозою, але я стояв перед ним, як обтесаний стовп.

— Знову ви?—спитав деренчливе.—Що вгодно?

— Прийшов за вимогою в казначейство, щоб мені відпу-
стили прогонні й третне не в рахунок...

— А-а,— протяг він, наче мав немалу трудність прига-
дати мене й діло моє.— Я не встиг виготовити документ,
прийдете через три дні...

Ми зустрілися поглядами, він захотів проїсти мене очи-
ма, але я умів робити це несогірш. Тоді в нього смикнувся
капшучок під правим оком, і я, сам того не бажаючи, зму-
шений був щезнути йому з очей.

Через три дні я помітив, що капшучків у регістратора під
очима нема, і він уже нічим не різнився від нашого профе-
сора Сарницького, але й цього разу мене не впізнав, і я зму-
шений був чемно нагадати про себе.

— Посидіть у коридорі,— сказав він, занурившись у па-
пери: був надто заклопотаний.

Я сів у темному коридорі і, слухаючи безперервний ляскіт
дверей, з яких вискакували чиновники й 'відвідувачі,— біг-
ли вони повз мене, як тіні, ніхто й не подививсь у мій бік,—
спокійнісінько задрімав. Дрімав я годину й другу, і мені
приснився інспектор Першої київської гімназії, який роз-
глядає в дзеркалі свою гиряву голову. Нарешті хтось біля
мене зупинився, блиснув орден Станіслава.

— Ідіть у канцелярію генерал-губернатора,— сказав ре-
гістратор,— ми послали туди відношення, щоб вам видали
подорожню по казенній потребі.

Він щез з-перед моїх очей так само, як умів щезати я,
і це мене розважило. Я пішов, злегка насвистуючи, в канце-

лярію генерал-губернатора, але так самопоглибився, що лед-
ве не поплатився життям. Над головою в мене ляснув ба-
тіг і загорлав форейтор, я відскочив із проїжджої частини
вулиці, аж ударився об паркан. Мимо пролетів екіпаж з чу-
довою запряжкою, і пропливло, затулене вуаллю, чудове
личко графині Потоцької. Здається, ми з нею зібрались
в одне місце—графиня їхала клопотатися за новопризна-
ченого директора, щоб його не відсилали з Києва. Це ж
було неможливо, та й графиня, як я довідався згодом, не
вельми наполягала: не мала вже й належного ентузіазму,
адже кучерів, що так її хвилювали, на голові в новопостав-
леного директора вже не було.

У канцелярії мені, звісна річ, сказали, що ніякого відно-
шення з учбового округу щодо моєї особи їм не повідомляли,
і я вирішив чергову паузу ужити на те, щоб таки записати
в свою книгу історію з Потоцьким, вона на те заслуговує.

— Граф Потоцький, граф Потоцький,— бурмотів я, за-
лишившись наодинці в студентській камері, мої колеги в цей
час розлізлися по Києву,— добре було б заново побачити
тебе, щоб увійти в твій образ, але спробую обійтися без
цього.

РОЗДІЛ II

Загалом, я людина поміркована, твереза й наприроднішим
своїм станом уважав би життя малопомітне при ретельно-
му виконанні своїх обов'язків. Мене цілком могла б задоволь-
нити та доля, яку обрав мій батечко. Відтак ніколи б не
брався за перо й не марнував би даремно часу, адже письма-
кою ставати не бажаю. І коли б не було при мені таємниці,
так воно б і сталося. Таємниця ж моя — це щось маловіро-
гідне й дивне! Коли я відкрив це в собі—перестрашився.
Відкрилася мені випадково: якось без заміру йшов я позаду
свого колеги по студентській камері, звали його Софрон Іва-
нович Линицький,— той колега мав славу ловеласа. Кудись
пильно поспішав, аж ні разу не озирнувся, мене ж повабила
за ним людська цікавість. Було сонячно, від Линицького на
дорогу падала густа тінь, я захотів пожартувати з колеги
і так наблизився до нього, що наступив на тінь. І от що
сталося. Сам я залишився на місці, але, з другого боку, ні-
бито перелився в тінь свого колеги — частина мого єства
невидимо рушила вслід за Софроном. Перший "я", той, що
лишавсь у живій плоті, повернувся й пішов собі геть, однак
не міг позбутися постійного враження, що тепер моє єство

розполовинене: одне, як йому належить, знічев я йде собі
по вулиці й розглядає світ, а друге невідступне простує за
Линицьким. Отак воно й сталося, що та друга моя полови-
на без найменшого утруднення проникла в будинок, де жи-
ла молода вдовичка, і стала свідком доволі бурхливої лю-
бовної сцени. Зрештою, я пробув там тільки доти, доки до-
зволяла пристойність, а коли Линицький почав вести себе
брутально, я не витримав і покинув дім. Важливою в цьому
епізоді була не історія того нікчемного чоловіка а його ба-
нальними зальотами, важливим стало відкриття таємни-
ці: я ж бо здобував дивовижну можливість знати й бачити
все, що хотів. Найпростіше було чинити так, як описав: йти
слідом за людиною і ставати її тінню, тобто безпосереднім
свідком тих чи інших учинків. Завдяки таємниці я почав
накопичувати таку силу інформації, звісток, історій, що во-
ни почали заважати мені існувати. Коли б я задовольнявся
роллю звичайного пліткаря, міг би потрясти світ своєю обі-
знаністю, але таким за природою своєю бути не можу — маю
вдачу замкнуту й самітливу. А що треба було від усієї тієї
навали звісток певним чином звільнитися, з'явилась у мене
ідея "Чорної книги".

Не вмію вигадувати — це основна моя вада. Всі історії,
які записую, мають відбуватись у житті, і не інакше. Отож,
щоб пізнати людину, якої б вартості вона не була, мушу
жити разом із нею і навіть співпереживаю. Вправляючись
у цьому, на чуже око, дивному занятті, я збагатив свої за-
соби; наприклад, знаючи, що світські зібрання у нашому мі-
сті (чи будь-де)—це в основному зібрання людей балаку-
чих, залюбки їх відвідував, звісно, не бувши запрошеним.
Збирав я не тільки безпосередні звістки, але й побічні—по
тому складав, як мозаїку, ту чи іншу історію. Сам акт тво-
рення дає мені таке задоволення, що займаюся цим задля
самого заняття.

Графа Потоцького мені довелося бачити увіч кілька ра-
зів. Уперше це сталося тоді, коли він у розкішному екіпажі
під'їхав до будиночка пані Шароцької, котра мешкала на
Липках. Тут жило з матір'ю дві красуні дочки — до стар-
шої з них навідувався генерал-губернатор, і не для того, щоб
одружитися: в нього в Петербурзі жили дружина й двос
дорослих синів. Потоцький про це знав. І все-таки він об'ї-
хав київську аристократію й докладно розпитався про сі-
мейство Шароцьких.

Граф був високий, але негарний, лице подзьобане віспою,
а очі лихі. Ці очі й приманили мене до нього, бо історія пер-

шої його дружини у Києві — на язиках. Була та історія тем-
на як ніч, через неї Потоцького заслали в одну із віддалених
губерній. У молодої жінки виявився коханець, генерал, кот-
рий квартирував у Тульчині й жив у флігелі графського па-
лацу. Ясна річ, генерал вирішив утекти з графинею. Вони
сіли в екіпаж і помчали з Тульчина на Одесу. Граф дові-
дався про те вчасно. Посадив слуг на коней, сам скочив на
гнідого рисака, і почалася гонитва. Переслідувачі, за нака-
зом графа, повдягали маски, і кожному з них Потоцький по-
обіцяв немалу винагороду — вони мчали так, як могли ви-
тримати коні. Втікачів наздогнали поблизу Тростянця. Ціп
після того відбулося, ніхто не знає, але саме після того граф
із дружиною розлучився й був засланий...

Екіпаж Потоцького підкотився під ґанок Шароцьких, слу-
га поспішно відкинув приступні й відчинив двері. Граф був
важкий тілом, і, коли виходив, натиснувши ногою на при-
ступку, екіпаж на м'яких ресорах так нахилився, що гото-
вий був перекинутися. Очі Потоцького дивилися холодно
й гостро. Перед ним широко розчинили двері, і він рушив
у передпокій, де його кроки розлунилися, як залізні.

— Яка честь, яка честь!—заторохтіла полковниця, по-
квапно виходячи назустріч.

— Здається, ми мали нагоду зустрічатися,— сказав граф,
приклавшись до руки господині.

— Не раз, пане графе, не раз. У театрі й на концертах.
Граф усівся в запропонований йому фотель у вітальні.

— Не буду, пані, багато розводитися,— сказав.— Я при-
їхав у Київ шукати собі дружину і хочу заявити тасіате, що
мені сподобалася ваша дочка.

— У мене дві дочки,— обережно нагадала пані Шароцька.
Потоцький випрямився, хоч це йому було незручно, си-
дячи у фотелі, і його голос зазвучав сухо й по-діловому:

— Мені сподобалася ваша старша дочка, і я готовий з нею
одружитися на умовах, які бажаю викласти.

— Зробите нам велику честь,— прожебоніла пані Ша-
роцька.

Потоцький утупився лихими очима в полковницю, і з його
вуст не так злітали, як зіслизували слова:

— Вінчатися—через тиждень. Вінчальну сукню і все не-
обхідне доставлять вам на визначений термін. Нареченій
відразу ж призначається триста тисяч карбованців, а коли
вона народить мені сина, ще мільйон. Вам, madame, і вашій
молодшій дочці видадуть триста тисяч карбованців, але з під-
пискою, що ви ніколи не дозволите собі з'являтися до моєї
дружини в Тульчин і не листуватиметеся з нею. І нарешті:

відразу ж після вінчання, просто з костьолу, я повезу дру-
жину в Тульчин... Ваша думка про це, madame?

— О Пане графе! — зажебоніла пані Шароцька.— Це так
раптово і так... приємно... Така нам честь... хіба я можу на
це не згодитися? Я б ніколи не посміла учинити щось су-
проти вашої волі, але... мені потрібно звідомити про це доч-
ку, бо в цьому має бути її воля...

— Слушно! — буркнув граф Мечислав і шумливо звів-
ся.— Завтра о десятій ранку я з'явлюся по відповідь. Моє
вам шанування, тасіате!

Він приклався до руки полковниці й пішов, дзвонячи під-
кованими чобітьми. Луна від його ходи так гучно відбилась
од кутків, що, здавалося, будинок хитнувся.

— Анельцю, Анельцю! —кволо покликала пані Шароць-
ка, сидячи у фотелі з вибалушеними очима.—Чи велике нам
щастя бог послав, чи якесь прокляття?

— Що ви говорите, maman! —по-діловому відказала Ане-
ля, заходячи до вітальні.— Все йде, як треба...

— Чула, що він казав? — прошепотіла стара.

— Звісно,— спокійно обізвалася дочка.— І не знаходжу
тут нічого дивовижного.

— А те, що маємо з твоєю сестрою тебе відректися?

— Ах, татап!—скривилася красуня.—Чи ж із нашими
статками вередувати?

— Маєш рацію, доню, але... порядні люди так не свата-
ються.

— Так сватаються люди, які мають порядні гроші...
Полковниця дивилася на дочку трохи здивовано. Гарне,
точене личко випромінювало лагідний спокій, наче не вона
висловлювала такі холодно-практичні речі. Більше того, очі
дивилися замріяно, а вуста чарівно розтулилися, з'являю-
чи перлові зубки.

Саме такою вона й з'явилася до жениха наступного дня
рівно о десятій ранку. Спокійно слухала, як у передпокої зву-
чать чавунні кроки. Здавалося, граф був викутий із заліза,
бо зайшов до вітальні холодний, непроникний, замислений.
Красуня відчула при його появі небувалий раніше трепет,
вже й сама не знала, чи захоплюється цим незвичайним чо-
ловіком, чи жахається його. Здається, було і те й друге вод-
ночас; зрештою в її гарненькій голівці вже визріло рішення.
З деталей цієї зустрічі мало значення те, що ранок був ви-
нятково сонячний, незважаючи на осінь. Тому вітальня була
залита сонцем, я ж мав золоту нагоду стати графовою тін-
ню, а тепер розкошував, незримо присутній, у цій золотій
вітальні. Панна запросила графа сідати, але він, на моє

задоволення, й не подумав те чинити, через що залишалася
стояти й старша полковниківна. Вона зашарілася, і від того
її обличчя стало ще чарівніше. Граф розставив ноги, його
тінь перекинулася через вітальню, захопила фотель, що сто-
яв під стіною, через що я мав нагоду зручно всістися й ви-
гідно розташувався, закинувши ногу на ногу.

— Зумисно не сідаю при цій процедурі,— сказав граф.—
Одне — те, що не терплю урочистостей, а друге,— так мені
буде сподобніше почути ваше "так" чи "ні".

— Що ж сподіваєтеся почути? — лагідно озвався чарів-
ний голос.

— Те, що зволите сказати, мадемуазель,—відповів граф
із легким поклоном.

Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:

— Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподоба-
лася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий
характер сватання... це свідчить, що у вас нема на думці
облуди.

Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно
проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не
могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.

— А ще мені сподобалося,— мовила вона,— ваше оригі-
нальне лице.

Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить
із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну
всмішку.

— Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах,— на-
гадав.

— Звісно, там я вас і примітила. Вас важко не помітити,
надто виділяєтеся серед нашої нудної й сірої публіки.

— Це через те, що я Потоцький,— сухо сказав граф.

— О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.

— А що ж цікавить панну найбільше?—зирнув на неї
впритул.

— Панні не годиться казати про це відверто,— продзве-
нів чарівний голосок.

— О так,— схилив голову граф.— Можу дати вам, маде-
муазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шану-
ватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Ви-
магаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не сло-
вом, а законом.

Панна Анеля зробила кніксен.

— Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умо-
ва починає діяти з цієї хвилини.

— Коли панові так завгодно,— в тон йому відказала
Анеля.

На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав
вустами до її руки. Були холодні як лід, але Анеля й не
моргнула.

— Будьте певні, мадемуазель,—сказав граф, зводячи
голову,— любитиму вас, як ніхто...

Усе відбулося суворо за розписом. Після вінчання граф
відразу ж сів із молодою в пишну дорожну карету, не ки-
нувши й оком у бік родичів дружини, а їй дав змогу пома-
хати у віконечко.

— Дорога нас чекає нелегка,— сказав, коли молода огов-
талася.— йдуть дощі, й доведеться нам вибрьохатись у бо-
лоті.

Незабаром за вікнами й справді замрячило, обсипало
шибки дрібними краплями, й молоді опинились у цьому сві-
ті вдвох, адже машталір та слуги, що супроводжували повіз
кінно, до уваги не бралася,

— Добра нагода розказати вам, пані, про своє колишнє
життя,— пролунав монотонний графів голос.

Оповів Анелі про першу свою жінку й про генерала, кот-
рий жив у флігелі його палацу; про те, що син од першого
шлюбу помер, а вона більше на дітей не спромоглася; про
те, що й роман її з генералом почався саме тому, що звину-
вачувала за безплідність його, графа.

Анеля слухала все те з химерним, трохи нервовим збуд-
женням, а може, діяв на неї дощ за вікнами та й цей тихий,
скорбний голос, який тік не стихаючи, як вода. Отож не пе-
ребивала його, а сиділа тиха й задумана, часом пропускаю-
чи щось із тих оповідин — їй згадувалося власне вінчання,
обличчя матері й сестри; часом їй страшно ставало, адже
зовсім не знала цього чоловіка, з котрим з'єдналася, може,
й на ціле життя.

— Ви, мабуть, здогадалися, для чого все це розповідаю,—
сказав граф, а коли повернула до нього чудове личко з роз-
ширеними очима, раптом усміхнувся.—Для того, пані, щоб
це ніколи не повторилося. Живучи зі мною, матимете все,
що забажаєте. Найвишуканішу одежу, пошиту в найкращих
паризьких майстрів, вибірну кухню й чудовий дім. Матиме-
те й мене, притому безроздільно. Коли забажаєте, я, пані,
присягну вам у безсумнівній вірності. Не належу до нена-
ситних жеребців, котрі наповнюють села своїми дітьми й на-
віть користуються, вибачте за відвертість, правом першої
ночі у своїх кріпаків. Всього себе віддаватиму вам.

— Чи треба про це зараз говорити?—несміливо запе-
речила.

— О, треба! Через те, що починаємо спільне життя, і в
ньому все має бути ясне. До дрібки!—Його голос знову
поплив монотонно й сонливо.—Але за ці вигоди, пані моя
кохана, дечим доведеться поступитися. Я живу без това-
риства, не буде в нас ані прийомів, ні балів. Не їздитимемо
з візитами й нікого не прийматимемо. Більше того, проси-
тиму у вас дозволу вчинити так, щоб ніхто на вас не ди-
вився — волію користуватися з вашої краси сам. Обіцяю
завжди бути біля вас і дбати, щоб не були самотні.

— То, може, накажете вдягати маску, коли йтимем на
люди? —трохи іронічно спитала Анеля.

— Теж непогана думка,— спокійно зауважив граф.— Бо
навіщо вам і мені цей світ? Хочете, вдягатимемо маски ра-
зом...

— Це жарт? — вигукнула здивовано графиня.

— Воля ваша... Але що світу з мого лиця? Моє лице—
маска, гіршої не придумаєш!..

— Та що ви, любий!

— Не перечте! — гостро сказав граф.— Кажу те, що знаю
твердо. Коли б мав лице так само прекрасне, як у вас, не
бачив би нічого лихого у вимозі, щоб ніхто на нього не ди-
вився. Якщо належати одне одному, то нероздільно: може,
скажете, що це старомодні чи дивацькі думки?

— О, я нічого не кажу! —мовила Анеля, відчуваючи, од-
нак, на серці холодок.

— Зрештою, сама любов — це щось дивацьке й старо-
модне і навряд чи існує насправді. А не існує через те, що
кожна половина в подружжі має різні хотіння. Не зливає
їх любов в єдині тіло й душу, як це заповідав нам господь,
а чинить із них супротивників або ж ворогів. Я ж того не
хочу. Великої любові мені прагнеться з вами, голубко! —
Він поклав залізну п'ятірню на й коліно і стис, наче кліщами.

Вона затріпотіла, як пташка, кинута в клітку до лиса, і
роззирнулася. Стало їй душно в цій оббитій шовком кареті
із покритими туманом та дощем віконцями.

— Хай вас не дивує моя відвертість у перший же день
нашого спільного життя. Тільки тоді може існувати ідеаль-
не подружжя, коли обидві сторони не тільки знають одне
одного, але й однаково терпимі до свого супряжника. Коли
коні в запрягу кусають одне одного, їх треба розвести. Ми ж
у житті у спільній упряжі...

У цей час повіз перехилився, і юна графиня тонко скрик-
нула. Закричав машталір, повз вікна промайнули вершни-

ки. Карета смикнулася, але, здається, загрузла глибоко.
Граф на те ані рухнувся.

— Що сталося? — перепитала трохи злякано молода.

— Нічого особливого,— спокійно відказав граф.— Таких
зупинок у нас буде не одна. І є досить людей, щоб ми цим
не турбувалися.

Карету й справді витягали з баюрини запопадливо. Кри-
чали люди, вйокали на коней, плескали батоги; зрештою,
повіз хитнувся й поплив, ніби його понесено на руках.

— Слуги в мене навчені,— монотонне, аж ліниво, гово-
рив граф.— Звісно, будь-яка наука не засвоюється без при-
мусу, але що вдієш! Без доброго канчука хлоп, на жаль, не
буде ані старатливий, ані слухняний. Як ви до цього ста-
витеся?..

— Належно,— відказала графиня.— Необхідність не
буває приємна...

— Матимете свою, жіночу, прислугу й даватимете їй лад
самостійно. В мене в палаці зразково все впорядковано, і це
має пані сподобатися...

У тодішньому київському житті це одруження було на-
стільки неординарною подією, що по всіх салонах та зібран-
нях лише про те й балакали. Я зацікавився цією історією
й собі, отож уперше за свою практику наважився відпусти-
ти другу половину свого "я" разом із щасливою молодою
парою аж до самого Тульчина. Довго так жити, щоб обидві
половини мойого єства перебували одна від одної на відста-
ні, я не міг, отож при першій нагоді невидима частина мого
єства повернулася назад — решту історії я відтворюю здо-
гадно, на основі принагідне почутих звісток.

Досвід такого розполовинення й віддалення обох частин
єства нічого приємного не приніс: я тоді заслаб і змушений
був лягти в університетську клініку; збіглося це із силь-
ною застудою. Може, тому, відчувши наглу слабкість і по-
требуючи зміцнення духу, я й відкликав згодом невидиму
половину свого "я" із Тульчина, затямивши, що отак роз-
двоюватися таки небезпечно.

Тоді ж таки, коли ми їхали в кареті, любо було мені си-
діти на м'якому, відчуваючи пишний затишок графського
повозу,— я ніби відчував дотичність до великопанського сві-
ту, а ще більше мав задоволення усвідомлювати, що мої
співподорожани й гадки не мають про такого компаньйона,
як я...

Дата добавления: 2015-10-29