Розділ XXXIV 18 страница

вчинили: замість викликаного двійочника поставили на очі
відмінника, покладаючись на те, що не знаю їхніх прізвищ.
Я сприйняв це спокійно. Вислухав відмінника і поставив
йому, а не тому, кого удавав, двійку.

— Ви відповіли за Карпова,— сказав я.— А тепер відпо-
відайте за Левандовського.

Клас був уражений: на мене дивилося кільканадцять пиль-
них і насторожених очей, і я не відчув до них відрази. Всміх-
нувся й раптом почав розповідати їм про них самих:

— Ви, Гольченку,— сказав я прищавому хлопцеві з остан-
ньої парти,— не дивіться на мене, мов янгол. Бо ви не ян-
гол, коли вириваєте, а то й крадете в товаришів бутерброди.
А ви, Мигальський, не дуже радійте, що шпечу вашого
кривдника,— кожен знає, що це ви осквернили перед почат-
ком занять вазон. А ви, Михальський, не регочіть із того,
що ваш товариш попався. У вас під партою захована книга,
яку, по-моєму, вам ще не годиться читати. Мені приємно, що
ви спаленіли, Михальський, а ваш товариш Гатнер може
спаленіти більше. Маєте деякі погані, потаємні звички, чи
не так, Гатнере?

Я дивився, як запалав уже Гатнер, і змушений був при-
кусити язика: не можна передавати куті меду. Клас уражено
мовчав, усі дивилися на мене з таким зачудуванням, наче
я впав із місяця. Знав: у цьому зачудуванні гніздяться по-
чатки ненависті до мене, затятої дитячої ненависті, котра
значить те ж саме, що й страх. Хтось уже назвав мене по-
думки "шпигуном", але більшість — "сатаною", виходячи з
особливого звучання мого прізвища, і це, здається, прикле-
їться до мене, як смола. Я й хотів викликати саме таку реак-
цію: відтепер на моїх уроках пануватиме тиша. Чутка про
мене, як вітер, пройде гімназією. Я ж підтримуватиму той
страх, плекатиму його й роститиму; можливо, трохи його
перейде й до вчителів, і вони не набридатимуть мені своїм
бажанням заприязнитися. Залишать мене у спокої, не втя-
гуватимуть у свої товариства й партійки, але терпітимуть
мене, бо нікому з них зла не вчиню. І хоч те честі мені не
додасть, не буду для них і нестерпний. Репутація може бути
бездоганна тільки в того, хто тримається від решти на на-
лежній відстані.

У перший тиждень я жив у готелі, і це складало основну
незручність мого життя. Я недаремно звернувся був до
Траутфеттера з проханням пособити мені з квартирою: по-
біч із гімназією був покинутий власниками старий дім, де
були вільні квартири, які віддавалися безплатно вчителям,—
дім був у віданні гімназії. Але директор, певне, й справді хо-

тів тримати мене в чорному тілі, і квартири не запропону-
вав, хоч я звернувся до нього в цій справі і вдруге. Тим ча-
сом у готелі, де мусив за кімнату платити непомірне, ста-
лася пригода, яка докладається до всіх інших у моєму жит-
ті, і я мушу про неї розповісти.

Якось, повечерявши в трактирі, що був при готелі, де я
жив, я наказав коридорному приготувати мені самовар. Уже
добряче стемніло, коли подали свічки й самовар. Я курив
і пив чай, відчуваючи при тому м'яку розслабленість, бо все
післяобіддя я мотався по місту, приглядаючись до тутешніх
людей. Уже натрапив на одну немалу історію, якою варто
було б зайнятися глибше: була вона темна й віщувала мені
не одну щасливу хвилину. Я звернув увагу на літнього за-
мисленого чоловіка, що гуляв по вулиці і мав такі очі, які
бувають чи у блаженних, чи у великих грішників. Історія,
яку я почав досліджувати, була зв'язана з колишнім волин-
ським генерал-губернатором, але не це мене привабило: для
мене не має значення ієрархічне становище моєї жертви.
Зрештою, так складається, що люди з панівного середови-
ща більше чинять зловживань та лиха, через це й героями
моїх оповідок стають здебільшого вони. Тепер я ставав
незмінною тінню такого собі Миколи Платоновича Біля-
шівського — отого замисленого чоловіка, про якого ви-
ще згадав.

Отож я курив і пив чай і мав солодко примружені очі,
трохи навіть наспівував, хоч природа мене не наділила му-
зичним хистом, і любо обмірковував нові деталі історії з ко-
лишнім генерал-губернатором, коли ж раптом почув шум
у готелі й біганину, а також крики на вулиці. Підскочив до
вікна, що виходило на вулицю, у палісадничок, і побачив,
що все освітлено жаскою загравою. По вулиці металися ти-
сячі іскор, і я зрозумів, що горить мій заїжджий дім. По-
жежі ж, здається, єдина річ, що викликає в мене панічний
жах, тому я не гаявся ні хвилини, вскочив у штани, а сюр-
тук, здавалося, сам опинився у мене на плечах. Тільки після
того, як вдяг шинелю, помітив, що я босий. Я вскочив у чо-
боти, на що пішло не більше п'яти секунд, і поволочив меншу
валізу, в якій тримав свою мундирну пару, а також підйомні
гроші. Вискочив у коридор, було тут зовсім темно. Я по-
кликав прислугу, але в такий момент службі було не до ме-
не — рятуватися мав сам. Я погано орієнтувався в суцільній
темряві, через що бився об стіни і наскакував на зачинені две-
рі. Я загорлав коридорного, але не почув ніякого відгуку.
Мені здалося, що потрапив у замкнене зусібіч приміщення,
з якого немає виходу — тут і спопелію. Нарешті я натрапив

на поруччя сходів і майже скотився по тих сходах із своїм
вантажем, якого не відпускав ані на хвилину. Ми з валізою
впали до ніг якомусь низькому зарослому чоловікові, який
з величезними зусиллями намагався пересадити через поріг
кімнати футляр висотою із самого себе.

— Чи можна тут вийти на вулицю? — гукнув я задиха-
но, і чоловік визирнув з-за своєї поклажі, як з-за при-
криття.

— Можна! — крикнув він голосом, подібним до мого, аж
мені здалося, що передражнює.— Ідіть по цих сходах!

Він двигнув свого гігантського футляра, аж щось усере-
дині загуло. Мені здалося, що вже десь бачив цього чоло-
віка, але не мав часу розмірковувати. Покотився сходами
вниз, все так само нерозривно сполучений із своєю покла-
жею, а мала вона немалу вагу: були там ще й книжки. Піт
градом котився мені по лобі, щоках і скронях, і я, з вели-
чезною полегкістю вискочивши на вулицю, побіг в напрям-
ку палісадника. Вся вулиця виявилася запрудженою людь-
ми, що збіглися дивитися на пожежу, і я з героїчним зу-
силлям пробивався через юрбу, викидаючи з себе застереж-
ні погуки, бо мав добру роботу з валізою — ледве нею дви-
гав. У мозку моєму засіла ще одна думка: в готелі залишився
ще й великий чемодан, де були моя білизна, постіль, шуба,
одежа та й тільки-но розпочата нова "Чорна книга". Ще
рано, зовсім рано згоряти цьому моєму писанню, адже воно
тільки в своїх печатках. Щойно почав роздивлятись у цьому
місті, яке має стати центром мого опису,— була б то засте-
режна гра долі, коли б знову моє писання згоріло. Думаю-
чи про таке, я навіть заклявся: коли й цього разу мої запис-
ки спопеліють, покину це своє заняття, як неугодне вищій
силі,— на цю думку щось обізвалося мені в душі болюще й
тоскно. З другого боку, я боявся покинути напризволяще й
цю валізу; виручило мене те, що побачив я гімназиста із
старших класів:

— Валькевич! — гукнув я — Ану до мене!
Валькевич спробував сховатися в юрбі, але мій погук ви-
смикнув його з-між людей — покірно потеліпався до мене.

— Постережи мої речі! — наказав я.
На обличчі Валькевича виникло щось схоже на чемну гри-
масу, але мені ніколи було цим перейматися.

— Уже ж все перегоріло,— сказав Валькевич.
Тільки тепер я зміг повернутися й придивитися до того,
що відбувається. Пожежа й справді пригасала: горів не за-
їжджий дім, а невеликий флігель у дворі, де містився склад
паперу купця Давидзона. Там метушилися й кричали люди,

миготіли каски пожежників, вогонь поливали зі шлангів,
приторочених до пожежних бочок. Іржали коні, люди вже
пересміювалися, тільки мені й досі тіпало біля лівого ока,
а все тіло було ніби побите. Я зайшов у заїжджий дім, тут
було спокійно, світила в коридорі самотня свічка. Подався
сходами на другий поверх і побачив, що чоловік, який витя-
гував величезного футляра, ще не закінчив своєї роботи.
Біля нього стовбичив коридорний, і вони тихо радилися, як
той футляр пронести.

— Ви тікали від пожежі? — спитав коридорний, дивля-
чись на мене, як на монстра. Власник футляра спинився, ши-
роко розплющив очі й раптом зареготав.

— А чого б це я не мав тікати від пожежі? — роздрато-
вано мовив я.— Допоможіть мені занести чемодана.

— Але ж, пане,— сказав коридорний.— Ми пожежі не
боїмося: у нас дім кам'яний. Он і з магазинів унизу ніхто
не подумав рятувати товар.

— Більша проблема, як утягти в кімнату цей божест-
венний прилад,— сказав зарослий чоловік.— Я його вже й
туди й сюди двигаю — ніяк не пролазить.

— Щось чіпляє,— добродушно сказав коридорний.— Не
знаю, чи ваш ящик і пролізе.

— Ящик! — аж підскочив чоловік.— Це не ящик, до твого
відома, а футляр!..

Я не витримав: здається, вони таки кплять із мене.

— Занесеш мій чемодан чи ні? — з крижаними нотками
сказав коридорному.

Це подіяло, і ми пішли зі сходів, а чоловік із футляром
розсміявся нам у спину так тонко й безцеремонне, що я аж
зубами зарипів.

— Вигадали, пане, тікати,— добродушно вуркотів кори-
дорний.

— Помовч! —сказав я сердито, але він, здається, мав ра-
цію: один я тікав од пожежі.

Йшов мовчазний, як тьма, і замкнутий. Холодно-непро-
никний, і не відповів і поморгом на патякання коридорного,
який ніяк не міг стулити писка...

Ніч була зіпсована. Я ліг спати не роздягаючись, бо роз-
міркував: у готелі є багато дерев'яних речей, і, коли б по-
жежа перекинулася сюди, не вберегли б нас і кам'яні стіни.
Згоріти ж я страх як боявся, тому не спав, а дрімав, щоразу
прокидаючись і знову западаючи у дрімку. Прокидаючись,
я дививсь у вікно, чи не видно відблиску заграви, але поже-
жа не відновлялася, можна було й заспокоїтись. У ту ніч
мені пригадалися всі пожежі, які бачив, вони колихалися в

моєму сні, наче весь той вогонь зібрався до мене в мою ду-
шу. Був то червоний демон, що повсякчас загрожував мені,
нападав і грозився спопелити. Я кричав і будив себе кри-
ком, і мені здавалося, що дім таки справді горить. Але
було скрізь тихо, і я трохи заспокоювався — серце билося
мені в грудях надуміру. Знову прилітав демон і мав щоразу
інше обличчя: професора Сарницького чи його двійника з
канцелярії учбового округу; професора Костомарова, якого
нещодавно арештували за організацію слов'янофільського
таємного товариства чи його викажчика Петрова; Миколи
Платоновича Біляшівського, про якого я зараз багато думав,
чи мого співподорожанина Ковальського. Вони мінилися,
всі ті лиця, і я не міг їх не впізнавати, а серед них і героїв
першої моєї "Чорної книги". Ці історії згоріли разом із кни-
гою, через це й приходять ті, кого описував, у мій начинений
страхом сон і тривожать його. Я гостро скрикував: демон мене
непокоїв. Тільки під ранок заснув так міцно, що мене ціл-
ком покрила тьма. Прокинувшись, я раптом згадав, хто оце,
власник величезного футляра,— був то знаменитий арфіст
Зноско-Конче-Засипальський, який часто приїжджав у Ки-
їв на контракти й виступав там із сольними концертами та
з оркестром. Про нього оповідали, що він мав нещасливу
любов, яка почалася цілком благополучно, а потім розлад-
налася через те, що наречена поставила вимогу: або вона,
або арфа. Зноско-Конче-Засипальський після тривалого роз-
думу вибрав арфу, а його наречена вийшла заміж за офі-
цера, який, крім блискучого мундира, мав ще дві пристрасті:

пив і бив жінку. Кажуть, що з приводу цього Зноско-Конче-
Засипальський склав для арфи ліричний шедевр, який ви-
конує тільки в день янгола своєї колишньої нареченої, коли
в той день концертує. Його колишня наречена зважилася
написати йому повного відчаю листа, в якому просила вря-
тувати її, але Зноско-Конче-Засипальський, ретельно обду-
мавши ситуацію, зважив за розумніше не рятувати колиш-
ньої нареченої і то не через те, що вона мала вже двоє дітей,
а знову-таки з любові до арфи.

Зирнув на годинника, і мене підкинуло з ліжка. Щоб
встигнути до гімназії, треба було злегковажити потребою у
сніданку, і я помчав на роботу голодний і переляканий, бо
вважав, що звичка ніколи не запізнюватися — одна із прав-
дешніх чеснот...

Після таких хвилювань я вирішив не чекати, поки дирек-
тор запропонує мені безплатну казенну квартиру, а через
фактора нашукав собі приміщення з чотирьох кімнат та кух-
ні. Дім тільки-но збудували, і він ще пахнув глиною та фар-

бою. Нічого іншого та й дешевшего мені не траплялося, і я
вирішив поселитися тут, зобов'язавшись платити сто двад-
цять карбованців у рік. Опалення та столування мало забра-
ти ще триста, отже, я опинився в становищі вкрай обмеже-
ного коштами — не лишалося не тільки на розваги, але й на
одежу, що вже зовсім утяжувало, оскільки я любив одяга-
тися чепурно, щоб завжди мати змогу з'являтись у това-
ристві вишуканішому, ніж учительське. Зате тепер міг уса-
мітнюватися — це конче мені потрібне, хоч би з огляду на
писання.

Мене таки займала історія з генерал-губернатором та його
правителем канцелярії — я відзначив це при описі моєї пер-
шої зустрічі з таким собі Біляшівським. Ухопитись за неї по-
сприяв щасливий випадок — я був запрошений на бутер-
броди й чай до директора гімназії, які відбувались у нього
традиційно. До бутербродів подавали пунш, і місцевий каз-
начей Лучицький, особистий приятель директора гімназії,
сидячи в невеликій кімнаті, призначеній для курців, оповів
ту історію з усіма подробицями. Вона міцно закарбувалась
у моєму мозку — саме такі історії найбільше мені смакують.
Тихе щастя відчув я, пробираючись безлюдними житомир-
ськими вулицями, був теплий осінній вечір, пахло леглим
листям, десь угорі проходжувався вітер, танцюючи на втом-
лених верхівках дерев; я зупинився, заплющився і звів го-
лову. Після того миттю розтулив очі, і на мене кинулося
раптом небо, повне величезних вологих зір, повне оксамит-
ної темряви; я продивився ту темінь так глибоко, як це може
людське око. Щось пробудилось у мені, таке дивне й кошла-
те, щось зойкнуло і вмерло. Стояв, широко розплющивши
очі, і в ті очі натікало місячне проміння, сухе й тепле; так са-
мо припорошувався теплим і сухим зірковим пилом. Дерево,
яке стояло біля мене, несподівано здригнулося, як живе,—
в химерний листопад я потрапив. "Що воно?"—спитав сам
себе, але відповіді не знайшов. Тоді й відчув: ніколи мені
вистоювати на цій дорозі й під цим небом; мене чекає, зда-
ється, безсонна ніч, ніч утіхи й радості — вже починав жити
в цьому місті справдешнім життям. Через це загорнувся щіль-
ніше в шинелю і, пригинаючись, наче боявся, що хтось мене
побачить, подався чимдуж до порожньої квартири, в якій
хотів найміцніше зачинитися.

РОЗДІЛ V

Ішлося про часи не такі вже й давні, коли південно-захід-
ний край був під намісництвом государевого брата Костян-
тина Павловича, людини неймовірно запальної і дратівли-
вої. Служив тоді в губернському правлінні старшим радни-
ком Микола Платонович Біляшівський, чоловік солідний і з
черевцем, котрий щоранку їхав на службу в особистому екі-
пажі, хоч і жив на сусідній од губернського правління ву-
лиці — метрів за двісті п'ятдесят. Мав спокійне й сите об-
личчя, повільні рухи, й казали, що зовсім не соромився бра-
ти хабарі. Але брав їх розумно й таємно, створивши для
цього просту, але хитру систему, яка давала йому змогу з
усього виходити сухим. Ніхто відтак не сумнівався, що
має особливий дар не оминати й копійку; всі знали, що, опу-
скаючи її в кишеню, він її на землю не згубить. Губернатори
мінялися при ньому, як рукавички, а він залишався, був спо-
кійний та впевнений, щодня їздив в екіпажі й дивився на
світ примруженими очима. Залюбки відвідував вечори, на
які збиралося вище губернське чиновництво, і вмів за кар-
тами розповісти не один анекдот, часом із помірно непри-
стойним підтекстом, через що бував завжди душею това-
риства.

Так тривало доти, доки не прислали волинським губерна-
тором брата ад'ютанта великого князя Костянтина Павло-
вича. Новий губернатор був низького зросту, круглий і ба-
рилкуватий, ходив на коротких ніжках, затягнутих у вузькі
панталони, при цьому живіт виглядав, наче зашитий під
одежу чималий кавун. Обличчя мав заросле бакенбардами,
вусами й бородою, очі відсвічували блакитно-голубим, а бро-
ви, як казали, підщипував щипчиками, бо вважав ті брови
основною прикрасою своєї парсуни. Якийсь жартун із ви-
щого світу похвалив ці його брови, і він після того тільки
й робив у дозвілля, що розглядав їх і підщипував, наче
гранд-дама,— це була єдина жіноча риса в цьому чоловікові.
Він не любив розмовляти з підлеглими особисто, а тримав
для цього фактора-німчика, який говорив за його превос-
ходительство і мав честь особисто вислуховувати його го-
лос. Річ у тім, що губернатор не вимовляв із абетки сімнад-
цять літер, отже, не хотів цим знижувати авторитету висо-
кого достойника.

Маніфестуючи службове старання, він одразу ж вирушив
по губернії в супроводі того ж таки фактора. Приїжджав у
міста бучно, посилаючи наперед форейтора з повідомленням,
його поїзд супроводжувала кавалерія інвалідної команди, і

городяни, зустрічаючи його превосходительство, мусили про-
стоювати на вулицях часом і по дванадцять годин. Губерна-
тор імітував візитації царські і, так само, як государ, їхав
у закритій кареті, а прибувши до призначеної резиденції,
вискакував з екіпажа й котився до будинку з такою поспіш-
ністю, наче мав нагальну природну потребу. Після того він
нікого не приймав, бо в цей час працював його фактор, який
через посередництво кількох своїх повірених звідомляв чи-
новництво міста, що кожен має внести його превосходи-
тельству плату за місця, які посідають. Відповідно до цього
було розписано таксу з певною надвишкою в користь фа-
тора-виконавця. Його превосходительство особисто займав-
ся бухгалтерією, ретельно звіряючи суми подаянь зі списком
осіб, які мали той викуп унести. Ця робота забирала в гу-
бернатора безліч часу, чим і пояснювалося затворництво
в час таких поїздок. Увечері місцеве чиновництво зобов'я-
зане було давати в честь гостя банкет, на якому губернатор
промовляв вустами фактора, а решту часу їв та пив завжди
ніби не в себе. Здавалося багатьом, що це прірва пожирає
прірву. Його превосходительство ніколи не дякував за при-
гощення, а, наситившись, уставав, кивав головою й велично
виходив у супроводі фактора, лакей при цьому мчав попе-
реду, щоб не утруднювати достойника відкриванням дверей.
Кількох чиновників, котрі не хотіли чи не могли заплатити
за посади, негайно відставили, звинувативши в недбайли-
вості при виконанні службових обов'язків, лінощах та зло-
вживанні.

Такий жеребок місцеве начальство виділило негайно й на
долю Амбросія Івановича Третяка, стряпчого у місті Зв'я-
гелі, сімейство якого складалося з шістнадцяти дітей і Дру-
жини. Він одержував у рік двісті карбованців асигнаціями
і не тільки не міг заплатити губернатору, але й сам був із
тих нечисленних судових чиновників, котрі не брали хабарів
і вважали, що це їх у житті прикрашає.

Амбросій Іванович був не високий і худий, з чорним ку-
черявим волоссям і в окулярах, що ховали каправі очі, з
носом, перетисненим поперечною смужкою, яка виникла від
того, що мав він і в дорослих літах дитячу звичку колупа-
тись у своєму нюхальному апараті, що чинив, правда, тіль-
ки у вільний од служби час. Зуби в нього були рідкі, що
виказувало схильність до любострастя, її він розтрачував на
особливу пристрасть до своєї повної й низенької дружини,
вона родила йому дітей без найменших утруднень. Третяк
був не зовсім тямковитий, але по-волячому впертий — він
зустрів звістку про своє звільнення з такою уразою й тупим

здивуванням, що наступного дня не тільки не покорився на-
казу, але й зажадав рішуче зустрічі з його превосходитель-
ством.

Звісна річ, до такої високої персони його не допустили,
тоді він сів на ґанку з твердим наміром дочекатися губерна-
тора. До нього висилали солдат інвалідної команди, які про-
ганяли упертюха, навіть тусали його поза шиєю, але Ам-
бросій Іванович не виявляв ані спротиву, ні бажання поки-
нути облюбований ґанок. Коли ж йому пригрозили ареш-
том, ґанок він залишив, а почав ховатися по сусідніх дво-
рах, виглядаючи його превосходительства, адже колись той
мав поїхати далі. Тільки раз він обернувся до вітру, і саме
в той мент двері відчинилися, наче їх відкинуто ударом ноги,
і звідти викотилося щось кругле й метке, яке тільки мигнуло
в повітрі й відразу ж сховалося в екіпажі. За цей час Тре-
тяк устиг тільки розтулити рота, а коли збагнув, що стало-
ся, кинувся за каретою, знамірюючись її догнати. Він біг,
важко хекаючи й викидаючи ногами, біг з розкритим ротом
і вибалушеними очима, але коні в генерал-губернатора були
справні, і бідолаха безнадійно відстав — де йому було бачи-
ти, що висока персона в екіпажі зводили повернутися до зад-
нього віконечка і з величезним задоволенням стежили за да-
ремними потугами Амбросія Івановича.

— Як прізвище цього мерзотника? — спитав губернатор
у фактора.

— Третяк, ваше превосходительство.

— Ну, коли так, то витягне¹,—сказав багатозначно гу-
бернатор і задоволене відкинувся на подушки.

Амбросій Іванович уже не біг. Сів на траву на узбіччі,
спустив ноги в придорожню канаву й віддихувався. Потім
схилив голову на руку й тяжко задумався. Сидів так довго,
може, годин із п'ять, коли до нього підійшла разом із чотир-
надцятьма дітьми його кохана половина. Вони спинилися
навпроти батька й чекали, поки зважить на них. Він глянув
на них не відразу.

— Чого? — спитав нарешті..

— Та ми... те,— сказала жінка.— Може б, додому, йшов...

— Чи є у мене дім? — гостро спитав Третяк.— Чим я вас
там годуватиму?

— Може, бог поможе,— зітхнула жінка.— Порадимося...

— Порадимося? — спитав Третяк.— Про що?

— Хіба я знаю? Живуть люди, і ми не помремо.

¹ Третяк — молода тварина, якій три роки.
340

— Не помрете, коли я для вас дбатиму. От і сиджу, й
думаю.

— То, може б, ти вдома думав? Люди зглядаються.

— У мене немає дому,— гостро сказав Амбросій Івано-
вич.— Доки не додумаюся до чогось путнього, не буде ні у
вас, ні в мене дому.

— А нам що робити?

— Ви йдіть,— мовив Третяк уже лагідніше.— Незабаром
вернуся.

Вона зітхнула й дала знак мовчущим дітям, а він проси-
дів на тому місці до вечора. Приходили поглянути на нього
цікаві, а він і оком до них не повів — сидів, схилившись на
руку, й думав. Кострубаті брови його при тому ворушилися,
й, коли б не це, люди могли б подумати, що задубів він біля
цієї придорожньої канави.

Тоді приступив до нього один із кумів. Сів поруч, викре-
сав вогню й запалив люльку. Так протривали вони довго,
кум смалив люльку, а Третяк мовчав.

— Тра скаржитися,— сказав кум.

— Кому?

— Є у тебе родич у Житомирі. Це твій чи Катеринин
родич?

— Мій. Але я з ним не родичаюся.

— А попитати ради можеш. Він чоловік до самого губер-
натора приступний, може, дасть раду. І без хабаря обій-
деться, бо де ще тобі давати...

— А коней мені своїх позичиш? — спитав раптом, гостро
засвітивши очима, Третяк.

— Коней позичу,— сказав кум, випускаючи клубінь ди-
му.— Тільки коли берегтимеш мені їх, як очі.

— На тобі хрест святий! —перехрестився урочисто Тре-
тяк.— Клянусь господом-богом!

— То й гаразд!—сказав кум, смокчучи вже порожню
люльку.— Закуримо, чи що?

На те слово витяг люльку й Амбросій Іванович, а його
кум набив свою вдруге. Сиділи й пускали хмарки диму й
мовчали.обоє.

Наступного ранку вся вулиця і трохи людей із сусідніх
зібралися дивитися, як від'їжджає з родиною шукати спра-
ведливості Амбросій Іванович Третяк. На воза поклали
кілька клунків із убогими пожитками стряпчого — були це
вкривала й кілька подушок. Зимову одежу залишили в кума,
як і кухонне начиння. На віз посадили матір і найменших ді-
тей — усілося їх там шестеро. Решта десятеро мала йти
пішки.

Амбросій Іванович розцілувався зі своїми кумами — були
це дрібні чиновники, а дехто і з міщан,— відтак глянув на
хату, яку наймав проздовж багатьох років, і його очі замерз-
ли від печалі. Але ніхто й не подумав плакати, бо на всіх
найшла раптом висока урочистість — готувалися подолати
дорогу на сто верстов. Батько взяв віжки в руки і вйокнув,
коні рушили, тягнучи віз із жінкою та дітьми, решта дітей
сипонула слідом, і люди, які дивилися на цей від'їзд, роз-
ступились, утворюючи коридор. Рушили в тому коридорі,
збиваючи пилюгу, люди мовчки дивилися їм услід, аж доки
не звернули вони з вулиці. За возом чимдуж помчало кіль-
канадцятеро дітлахів — приятелів дітей Третяка, але й ці
провожаті скоро відстали, набридло їм ковтати куряву, та й
нецікаво було.

За містом Третяк зупинився й розділив дітей на дві гру-
пи: одні мали їхати, а другі йти, потім другі міняли перших,
і так мало тривати цілу дорогу. Проходили в день по п'ят-
надцять верстов, а на ніч зупинялися там, де заставав їх
вечір. Мати робила під возом постіль найменшим, більші за-
гортались у покривала просто на траві, а батько, спутавши
коней, стеріг їх до півночі. Потім його замінювали старші
сини — все чинилося за безсловесною згодою. Харч спершу
купували по селах, а коли не стало грошей, почали випро-
шувати, дещо хлопці крали, і батько їм за те ані слова не
сказав, хоч досі в таких речах бував суворо-невблаганний.
Він ще більше висох, потемнів з виду, діти теж, і їх по селах
почали приймати за циган. Так тривало цілий тиждень, аж
доки не в'їхали вони на міст через Кам'янку — перед ними
лежав Житомир.

Микола Платонович Біляшівський прокинувся тоді рано.
Лежав у постелі й думав про лихі часи, які до нього прихо-
дили. Вчора губернатор попросив у нього позичити десять
тисяч асигнаціями. Уявляв собі увіч того коротуна, його
блакитно-сині оченята й кавун-живіт, зашитий у штани. Цьо-
го разу не передав прохання через фактора, а викликав стар-
шого радника до себе в кабінет. Походжав на коротеньких
ніжках пружинистою ходою й розпитував про справи, не
вимовляючи при цьому всі сімнадцять звуків; брови його
були охайно підскубані, він підіймав їх угору й опускав. Ба-
кенбарди при розмові стовбурчилися, а вуста ворушилися.
Борідка підстрибувала, бо його превосходительство зволили
чимось невдоволитися, і старший радник при всьому старан-
ні ніяк не міг допетрати, що той од нього хоче, і пік при
цьому раків.

— Ну, це справи такі,— раптом зовсім виразно сказав гу-
бернатор і поплескав пухкою ручкою старшого радника по
плечі.— Ви, Миколо Платоновичу, чиновник справний, чув
я і про ваші прибутки, хе-хе! Добре собі живете в цьому рай-
ському куточку і не бідно, чи не так?

Кляцнув пальцями й відвернувся до вікна. Похитувався
на коротких ногах і дивився на вулицю.

— Позичте мені десять тисяч,— сказав коротко.— Маю
нагальні витрати...

Микола Платонович був спантеличений. По-перше, був
уражений з того, що не збагнув ані слова з дорікань генерал-
губернатора і не зрозумів претензій до його службової ста-
ратливості, а по-друге, здивовано виявив, що губернатор
може балакати, не потворячи сімнадцяти звуків. Ті слова
про позику прозвучали виразно й чітко, і їх не скривотлу-
мачиш. Може, Тому Біляшівський стояв, дивлячись на круг-
лу спину його превосходительства й нетямно кліпав очима.

— Що ви сказали? — спитав різко генерал-губернатор.

— Коли буде на те ваше зволення,— пробурмотів стар-
ший радник. Ніколи досі губернатори в нього грошей не
позичали.

— Так-так,— повернувся на закаблуках генерал-губерна-
тор.— Я зволяю, щоб ви позичили мені десять тисяч кар-
бованців.

Розтулив червоногубого рота й зареготав.

— Але запам'ятайте: по-зи-чаю! Розумієте мене?
Микола Платонович кивнув, наче він щось і справді розу-
мів. Знав, що гроші його превосходительство візьме, але на-
зад вони навряд чи повернуться. "Такса за посаду",— миг-
нула в його голові думка, і йому захотілося почухати поти-
лицю. Але не посмів учинити такий простацький рух у при-
сутності його превосходительства; треба було залишитися
на самоті, щоб прикинути, чи не пожиточніше буде взагалі
покинути службу. Дививсь у блакитно-сині очка губернато-
ра, аж проїдали його, і раптом усміхнувся.

Дата добавления: 2015-10-29