Розділ XXXIV 20 страница

— Не збираюся од вас відрікатися, Катерино Михайлів-
но,— урочисто сказав Біляшівський.— Станете мені за
рідних.

— Благодійнику ви наш! — кинулася йому до руки Тре-
тячиха.

— Бога ради, бога ради! — звів руки Микола Платоно-
вич.— Я переконаний, що все має скінчитися благополучно...

Дививсь у вікно й бачив зелене дубове листя, яке тріпо-
тіло на синьому небесному тлі, там стояла налита сонцем
срібна хмара — біле вітрило, яке рухало невидимий кора-
бель. Коло хмари креслили небо чорними рисками ластів-
ки, і Микола Платонович раптом відчув, що він старий і
грішний. Справді хотів допомогти цій родині і хоч так зми-
ти з душі скверну. А ще він подумав, що світ — дивогляд-
на сітка, в якій борсаються тисячі й мільйони нещасних
істот. Життя кожного — бурхлива річка, котра мчить у ка-
м'янистому ложі, а доля людини — човен, що по тій річці
летить.

Він підійшов до жінки, що зажурено сиділа на ослінці, і
раптом поклав їй на плече руку.

— Не печальтеся, Катерино Михайлівно,— сказав сердеч-
но.— Що має статися, того не обійти, а що сталося — не
повернеш...

— Воно так,— відказала Третячиха,— тому і ллємо ми,
жінки, сльози...

Наступного дня Амбросій Іванович Третяк, урочистий
та серйозний, у мундирі, застебнутім на всі ґудзики, і в
ретельно наваксованих чоботях, підходив до управління на-
місника. На лобі його тремтіли великі краплі поту, а язик
тремтів. Не знав, що саме в цей момент у великого князя
був звичайний приступ сказу і зараз на Третяка нетерпля-
че очікує, аж пританцьовує, ад'ютант,— Амбросій Івано-
вич ішов, наївно світячи очима на вивіски магазинів і сто-
личний люд. Дивився він на всіх з любов'ю, бо вірив: усе те,
що перевернуло його життя, тільки тимчасові утруднення,
невдовзі так станеться, що він знову повернеться у Зв'ягель
і знову найме хатку, де народилися всі чотирнадцятеро його
синів. Із таким благодушним спокоєм він і переступив поріг
управління.

— Де ви бродите? — нетерпляче сказав ад'ютант.— Хо-
діть швидше в приймальну залу, великий князь вас прийме.

Ад'ютант потяг стряпчого в приймальну залу, всунувши
йому до рук доноса, з якого встиг зняти копію.

Третяк стояв з доносом у руках блідий як смерть, і його
вуста ворушилися: затверджував слова, які хотів сказати.

У глибині палацу раптом почувся рев, наче випустили з
клітки звіра. Рев наближався, і бідолашний стряпчий поба-
чив, що стіни палацу трусяться. Хитаються колони і стеля,
перекошуються вікна й двера, а підлога під ногами починає
витанцьовувати. Третяк злякано озирнувся, шукаючи
шляху до порятунку, в цей час до зали відчинилися двері,
і в них улетіла особа з червоним обличчям, виряченими очи-
ма і з розмаяними руками.

— Що в тебе? — гарикнув великий князь.— Донос на
волинського губернатора?

— Точно так-с, ваша величність,— пробелькотів Третяк,
трусячись, як билина. На нього зирнуло таке люте лице,
що стряпчий відчув, що непритомніє. Біля вуст великого
князя збилася піна, а коли закричав на стряпчого, почала
вилітати йому із рота; великий князь затупотів ногами —
був він чимось схожий на волинського губернатора. Амбро-

сій Іванович задубів, ні живий ні мертвий, дивився на Ко-
стянтина Павловича із здивуванням та переляком.

— Утямив, що я сказав? — крикнув великий князь.
Але стряпчий не був спроможний щось утямити, став під
цю хвилю глухий та німий. Не міг і пальцем рухнути, бо
все в ньому зціпилося. Очі його розширилися, вуста затрем-
тіли, а зуби цокотіли.

— То ти ще й буянити! — скрикнув великий князь і,
вихопивши з рук прохача доноса, почав рвати його на шмат-
ки. При цьому мотався по залі, голосно тупочучи ногами,
і з його горлянки раз у раз виривався нелюдський рев.
Третяк безтямно крутився на одному місці, щоб увесь час
стояти обличчям до його величності, але це призвело тіль-
ки до того, що великий князь раптом кинувся й ударив
Третяка у зуби. Переляканий стряпчий посковзнувся на
слизькому паркеті і став навкарачки. Тоді великий князь
скочив до нього й почав тусати й лупити нещасного ногами.

— Козаків! — ревнув він, втомившись.— Сотню нагаїв,
щоб знав, як захищати хабарників!

Ускочило кілька козаків, і за мить з худого тіла Амбросія
Івановича Третяка було зісмикнуто штани. Засвистіли на-
гаї — крик розбився об високе склепіння приймальної зали.
Великий князь бігав при цьому довкола екзекуціантів і по-
хрускував пальцями. В глибині зали, в розчинених дверях
стояв усміхнений ад'ютант, був він виструнчений і готовий
до послуг.

— Досить!—вихекнув великий князь.—У фортецю, в
одиночку мерзотника!

Останніх слів Амбросій Іванович не чув. Лежав на парке-
ті прийомної зали непритомний і розтерзаний, і його зуби
болісно вишкірювалися назустріч сонячному промінню, яке
стовпом падало на нього з великого, у фігурній рамі вікна...

У цьому місці кожному писаці захотілося б поставити
крапку, кінець би вийшов ефектний, і ця історія могла б так
і закінчитися, коли б у ній брав участь сам тільки Тре-
тяк — у такій досить складній грі він напевне б програв.
Але він був виконавцем волі людини соліднішої, розумнішої
і досвідченішої, тож цим пристрастям не судилося заверши-
тися так печально.

Кур'єр, посланий губернатором до Варшави з наказу йо-
го превосходительства, затримався, аж доки не відбулося
все, що тут описано, а тоді з веселим листом од ад'ютанта
великого князя поскакав назад у Житомир. Передав запе-
чатаний пакет з поміткою "Особливо секретно" до рук ге-
нерал-губернатора, за що одержав у нагороду карбованця

сріблом, його превосходительство прочитав той лист на са-
моті, розсміявся і вкинув його у грубу, власноручно спа-
ливши.

У цей момент від поліцейського чиновника було присла-
но до Миколи Платоновича слугу, який запросив Біляшів-
ського на карти. То був умовлений знак — Микола Плато-
нович відразу ж наказав запрягати коні, взявши з собою
певну суму готівки. Цього вечора він програв двадцять
п'ять карбованців асигнаціями, і повернувся додому схви-
льованіший, ніж звичайно. До будинку Третяка дістався
зовсім потемки, провів з жінкою невеликі переговори, наді-
лив її грішми й заспокоїв.

Наступного дня він виїхав до Києва. Генерал-губернатор
дізнався про те вчасно, бо за Біляшівським не припиняли
стежити, але злегковажив той виїзд: одне, те, що у Варшаві
все розігралось у його користь, а друге, що Біляшівський аж
ніяк не міг так швидко довідатися про вирішення цієї істо-
рії. На всякий випадок генерал-губернатор наказав вивіда-
ти причину негайного виїзду Біляшівського в його слуг, і
ті довірочно, за певну винагороду, сповістили, що їхній го-
сподар подався клопотатися в судові інстанції.

До Житомира Микола Платонович повернувся аж через
два місяці, за цей час минуло літо й настала осінь. Він при-
віз дітям Третяка подарунки, а його жінці чудову хустку.
Жінка, правда, не вельми зраділа на ту хустку, її більше тур-
бувало, що за ці два місяці її чоловік так і не подав про себе
ніякої звістки, але, глянувши на благодушне обличчя свого
добродійника й покровителя, помалу заспокоїлася й почала
навіть тихцем радіти й собі на ту подаровану хустку.

Тим часом певні події відбулись і у Варшаві. Туди не-
сподівано приїхав для ревізії місцевих тюрем генерал, який
мав щодо своєї місії припис від самої імператорської велич-
ності. Великий князь тим часом зовсім забув, що закинув
без суду в тюрму нещасного стряпчого, а коли генерал,
якому Третяк детально оповів свою історію, нагадав про
те, вражено ляпнув себе по лобі і всю ту історію зволив
згадати.

— Так, так! — мовив він генералу.— Це мій особистий
в'язень, який образив мою особу, але я йому цю вину про-
щаю і вирішив випустити його на волю. Те, що відсидів,—
по заслугах йому, не навдокучатиме доносами. Від цих до-
носів та донощиків,— сказав його величність,— мені в го-
лові наморочиться й пухне.— Він показав при цьому, як у
нього пухне голова.— А взагалі,— сказав він генералові,—
у мене тут у тюрмах повний порядок. Умови, звісно, не ку-

рортні, бо тюрми в курорти ще в жодній країні не перетво-
рювали, однак посидіти декому корисно.

— Ваш бранець просидів без суду чотири місяці,— ска-
зав генерал.

— Ну, це не чотири роки,- — відповів його величність.—
Сподіваюся, це отверезить йою.

Тут-таки він наказав ад'ютантові, щоб в'язню видали на
дорогу триста карбованців.

— Хай знає мою добрість, негідник! — сказав і був пе-
реконаний, що справді чинить милосердя, за яке йому колись
мало б віддатися сторицею.

О наївні й нерозумні простаки! У своїй зарозумілості
люди, самі того не добачаючи, тратять тверде мірило добра
і зла. Я помітив це давно, ще коли писав свою першу
"Чорну книгу": найбільша вада людини в тому, що кожен
чудово прозирає зло у ближньому, а власне називає добром.
Все, що їй корисне й потрібне,— благо з благ, а все неко-
рисне — брехня й наклеп. Чуже зло людина бичує з не-
щадною завзятістю, а власне плекає, як любе дитя. Це дитя
росте в душах злочестивців, як бур'ян з малої насінини.
Заповнює людину, клітина за клітиною, і людина, сама
того не відаючи, тратить частина за частиною здорові клі-
тини свого єства. Хвора вона робиться: стає або ж релі-
гійним фанатиком, або ж чинить зло свідомо. Стає облудни-
ком: говорить одне, а чинить інше. Люди не однакові в
цьому світі, але їхні біди й прокляття ті ж самі.

Часом мені здається, що я у світі, мов той хлопчак, кот-
рий перетяг через дорогу шворку, а сам засів у кущі й ди-
виться, що з того вийде. Люди йдуть і перечіпаються, а
він з того радіє, аж заливається з утіхи. Це, можливо, мій
ґандж, і я усвідомлюю його. Сміюся, бо ті дурні недобача-
ють у сутіні шворки і так кумедно через неї сторчують. Ні,
я не янгол, але лиха в цьому світі великого не несу. Я тіль-
ки радію на його безрозум, і це дивним чином підносить ме-
не над людьми. Адже вони, ніби хробачки, вовтузяться
в сліпому змаганні й боротьбі. Мені хочеться закричати
в той мурашник: "Гей, ви! Бийтеся, метайтеся, раньте й
убивайте одне одного, колобродьте, змагайтеся й боріться!
Я не хочу брати участі в цьому всьому!"

Аж трушуся, пишучи ці слова. Такі напливи злості, ба
навіть люті й утішної лихоємності, відчуваю не завжди. Це
короткотривалі спалахи в мені, але з ними годі впоратися.
Це щось привнесене в душу мою, але воно існує. Знаю про
це й не ховаюся. Мені часом здається, що моє лихоємство —
результат недолугого виховання, що його дав мені батько.

Він учив бути білою вороною, а вже це до чогось зобов'я-
зує. Це приносить зайві утруднення — така людина не мо-
же бути блага! Буде завжди самотня, невдоволена, а коли
так, душа її сутінком повиватиметься...

Я втомився. Притому так, що не хочу дописувати цієї
історії. Сиджу, заплющивши очі, й уявляю її. Хай вона до-
пишеться в уяві моїй, так теж можна творити "Чорну кни-
гу". Не один із нас це потайки чинить, і ніхто в таких не
кидає каменем. Я не сподіваюся, що ця книга воздається
мені добром. Доля її — все-таки колись згоріти. Є щось за-
кономірне в тому, що такі книги горять. Але ні, це говорять
у мені зайва перевтома й та незбагненна роздратованість,
котра раптом мене пойняла...

Минуло кілька днів, я прочитав ці слова й розсміявся.
Дивна сила, бува, на нас находить, дивні настрої й химери
нас звойовують, чомусь завжди ставимо ми наріжним каме-
нем сумління. Це щось таке давнє, нагадане й, мені здаєть-
ся, ілюзорне. Ні, є світ, люди, життя, а всі накладки ума —
тільки свідчення хворої душі...

Генерал-губернатор тим часом розширив грабіжницьку
діяльність. Позичав гроші у поміщиків і в купців-євреїв.
У лавках усі продукти й речі брав тільки в кредит, водно-
час давав зрозуміти, щоб кредитори й не намагалися вима-
гати своїх грошей назад, коли не хочуть неприємностей. На
те лавочники, не вимагаючи боргів, однодушне відмовили-
ся давати товари губернаторові безготівкове. Знайшлися
сміливці, які відмовили його превосходительству і в креди-
тах. Це були брати Цішковські, що жили в чималому домі
на Велико-Бердичівській. Губернатор на те тільки розрего-
тався. Товари він почав оплачувати, а на братах вирішив
помститися. Шостого травня в близнюків був день народ-
ження. З'їхалося безліч гостей, а в розпалі веселощів лакей
Цішковських уручив іменинникам на таці листа.

— Панове, панове! — закричав розпачливо один із близ-
нюків.—Тут якась провокація!

Стояв серед тлуму гостей, тримаючи у тремтливих руках
принесеного листа, в той час, як другий брат схвильовано
бив у долоні, вимагаючи тиші. Лист був од якогось польсь-
кого емігранта, і зміст його, який Цішковський тут-таки ого-
лосив, уразив гостей: ішлося про політичні конспірації, в
яких начебто замішані були брати.

— Закликаємо всіх за свідків,— крикнув один із Цішков-
ських,— що ми ніде і ні в чому не замішані.

Але в цей час у передпокої вже дзвонив дзвоник. У ві-
тальню вскочив задиханий становий пристав.

— Тут одержали з-за кордону листа! — крикнув він.—
Ану, віддайте!

Цішковські заговорили й замахали руками. Вони оточи-
ли станового і щось хотіли йому пояснити, а що балакали
в два голоси, то становий з того нічого не розібрав. Тоді за-
говорили, оточивши поліцейського, гості. Вони також гала-
сували й махали руками і теж хотіли щось оповісти. Тим ча-
сом у двері уже входили справник і жандармський офіцер.
У залі зависла тиша. Всі кинулися по кутках, а дехто почав
пробиратися до дверей, щоб вислизнути. Брати стояли блі-
ді й перелякані.

— За розпорядженням генерал-губернатора ви заарешто-
вані!—крикнув жандармський офіцер.—Прошу йти за
мною!

Цішковських відвели в тюрму, а вночі до них несподівано
з'явився фактор і запропонував заплатити за свою волю
сто тисяч карбованців. Брати однодушне відмовилися: за-
платити таку суму значило для них піти жебраками.

Вони ще сиділи в тюрмі, де їх допитували, морили голо-
дом, потім годували оселедцями й не давали пити, коли в
Житомирі з'явився Амбросій Іванович Третяк. В ув'язнен-
ні він почорнів і висох, очі його вже не палали, як вуглики,
а були пригашені, а коли побачив свою також змарнілу по-
ловину і квітучих, аж прискали всі здоров'ям, чотирнадця-
тьох своїх синів, сльози покотилися йому з очей.

— Господи боже! — сказав він, обіймаючи Катерину
Михайлівну, яка, уздрівши свого воскреслого чоловіка, ри-
дала, ніби дитина.— За що така кара на мене, бідного! Хіба
за те, що був я завжди чесний!

— Кара тобі за те, що виявився наївний,— сказав, захо-
дячи в дім, Микола Платонович Біляшівський.— Кара за
те, що дозволив ад'ютантові великого князя обвести себе
довкола пальця, хоч я попереджав — скрізь вороги.

Але говорив все це Микола Платонович добродушно. Він
сів на стільця, розставив ноги, бо йому заважало черевце,
і поставив між коліна палицю.

— Радійте, Амбросію Івановичу, радійте,— сказав, ути-
раючи сльозу із ока,— радійте, що вам добре повелося, бо
що буде далі, сам бог знає.

На ті слова повернулося до нього шістнадцятеро пере-
страшених облич, чоловік, та жінка, і всі оті діти — кожне
з них тримало в затиснутому кулачку по гостинцю і вже по-
чинало вірити, що всі їхні злопригоди завершилися.

— Але про це ми поговоримо, Амбросію Івановичу, на
самоті. От послухайте поки що про братів Цішковських.

Він оповів про братів і про те, що генерал-губернатор ви-
магає від них уже сто п'ятдесят тисяч карбованців, і що тим
озлобив супроти себе місцеве дворянство і купецтво — хто
зна, може, невдовзі проб'є і його, тобто генерал-губернато-
ра, смутний час.

Усе це оповів Микола Платонович голосом спокійним, на-
віть байдужним, при цьому дивився на родину Третяка
вицвілими добрими очима, в яких поблимувала й жаринка;

виглядав він у цей день старішим, ніж звичайно, а голос
мав тихий — може, це осінь на нього подіяла? Хто зна,
може, по дорозі сюди залетів до нього в карету один і дру-
гий жовтий листок, і, розглядаючи їх, подумав Біляшівський
про марнотність світових пристрастей. Він і справді таке
помислив, але вже тут, у цій кімнаті, де на нього дивилося
шістнадцятеро пар очей, і раптом злякався, щоб не змірку-
вали всі оці шістнадцятеро, що він їм ворог, що знову хоче
забрати у них батька й запропастити його, а задовольнити
власну жадобу помсти. Щось дивне відбулося тоді в душі
в Миколи Платоновича — таке, чого не можу я до кінця
збагнути, бо обличчя в нього раптом стало як у дочасно по-
старілого хлопчака, а руки на палиці затремтіли.

— Ні, ні,— сказав він, зводячись.— Не час тепер про
справи говорити. Порадійте в домі своєму, Амбросію Івано-
вичу, але коли вам припече, приходьте тоді до мене...

Микола Платонович мов у криницю дивився. Не минуло
й кількох днів, як на Кашперівській вулиці, неподалік од
озера, перестрів був Амбросія Івановича Третяка якийсь
невідомий і вдарив його з усієї сили в обличчя. Третяк ки-
нувся тікати, а що мав добрі й довгі ноги, це йому вдалося,
хоч і дістав був каменюкою в плечі — кидав каменя той-
таки напасник. Після того цілий день боявся Амбросій Іва-
нович виходити на вулицю, а коли вийшов, то тільки на те,
щоб перебігти похапцем кілька хідників і непомітно шмиг-
нути в гостинно відчинені перед ним двері Миколи Плато-
новича.

— Цього я й сподівався,— сказав колишній старший
радник.— То що робитимем?

— Прийшов порадитися й попитатися.

— Питатися легко,— задумливо сказав Біляшівський.—
Та й порада тут може бути одна.

— Вбити його?

— Ви надто гарячої крові, Амбросію Івановичу,— всміх-
нувся Микола Платонович.— Окрім того, забуваєте про ву-
хаті стіни й окаті вікна. Запропастите й мене, й родину свою,
а що з того, коли із землі зникне якийсь черв'як?

Ходив кабінетом, задумано похиливши чоло, а Третяк,
сидячи в кутку, стежив за ним блискучими жаристими
очима.

— З тим доносом ми програли через ваш безрозум. Ко-
ли вже постаєш супроти кого, вважай, що не з дурнем маєш
справу. А тут ще й генерал-губернаторі Тямите це? Ніко-
ли не звіряйте свого діла посіпакам, нікому про себе нічого
не розказуйте. Забудьте, що у вас вірні приятелі є. Виходь-
те на найвищу особу, саме ту, до кого спрямовано донос.
Бо донос — велика сила, Амбросію Івановичу, але тільки
в руках того, хто не дозволить себе водити за носа. Це дуже
бридка сила,— Микола Платонович повернувся до Третяка,
і його обличчя пересмикнулося від обридження.— Не.ду-
майте, що мені любе це діло. Бридке воно мені, несказанно
бридке! Але поки що це єдина наша зброя, щоб урятувати-
ся. Можливо, за те нам спокутувати доведеться, адже бе-
ремо на душу скверну. Обережні будьмо з тим!

Говорив трохи патетично, обличчя в час цієї промови
посмикувалося, очі палали, й тільки затишне черевце, яке
мав, могло б викликати підозру в щирості його слів. Дивний
то був чоловік, цей Біляшівський! Жив собі, й добро набу-
вав, і не відсмикував руки, коли в неї клали хабаря. Збирав
отак гроші і зумів стати помітною особою в місті. Але щось
було в ньому й незвичайне. Може, оця затятість у змаганні?
Було й чудніше — попри все прочувалось у ньому щось не-
підробно-щире. Третяк відчував двоїстість свого покрови-
теля, але справа зайшла надто далеко, і йому тільки й ли-
шалося, що пересівати через мозок велемовство Миколи
Платоновича. Знав, що той зумисне не висловлюється про-
сто, бо й тепер йому здавалося, що ця кімната переповнена
вухами й очима; зрештою, відчував те й на вулиці, коли про-
стував сюди: стежили за ним безтілесні духи—гналися й
грозилися схопити.

— Чи не ліпше мені кудись виїхати? — спитав Третяк
пригнічено.

— Виїхати можете,— спокійно відказав Микола Плато-
нович.— Але за вами поплететься хвіст вашої неблагона-
дійності. Потече за вами, шановний, паперова ріка, і ніде не
зможете влаштуватися на пристойну роботу. Там, у іншому
місті, не буде такого дивака, як я, котрий утримуватиме вас
і вашу родину, там усе кластиметься тільки на ваші плечі.

Кінчиться тим, що не зможете вивести своїх дітей у люди,
а розсіються вони по світі, як бур'ян.

— Тоді радьте, що маю робити,— схилив голову Третяк.
Микола Платонович сів за стіл, написав кілька слів і по-
дав паперину Амбросію Івановичу. Той прочитав і зляка-
но скочив.

— Пропаду я, Миколо Платоновичу!

— Тобі зараз все одно,— перейшов на "ти" Біляшів-
ський.— Переніс гірше, а за скаргу й донос ніхто тебе не
повісить, хіба зашлють кудись...

— А родина?

— Ну, родина твоя, здається, не голодує. Буде забезпе-
чена вона й після моєї смерті...

Дивилися один на одного: стряпчий спитуючи, а старший
радник вивіряючи. Були однаково насторожені, бо раптом
перестали довіряти один одному. Але за хвилю це в них
минуло: Біляшівський запосміхався, а на вуста Третяка на-
лізло щось кисле, скривлене.

— Чи єдиний це вихід?

— Та от єдиний.

— Але великий князь...

— Більше...

— Можна мені подумати?

— Думай, але не виходячи з цього кабінету.

— А написали?

— Все готово,— сказав Микола Платонович і зітхнув.

— Коли треба йти?

— Щоб не було пізно, зараз.

— Не прощаючись із сім'єю?

Микола Платонович хитнув. Очі його стали сумні Ди-
вився на чоловіка, що сидів навпроти, із співчуттям, і це
таки було щире співчуття. Тоді знову відчув Третяк підоз-
ру до свого патрона.

— А ви,— спитав,— не хочете нічого губити? Все на мої
плечі кладете?

— Та от кладу,— розвів руками Микола Платонович,—
і знаєш чому? Бо справжній страждалець—ти, а я не бід-
ний і не нещасний. Отже, коли ти нічого не доб'єшся, треба
наше життя списати в архів...

Третяк вийшов на ґанок. Був у шинельці, картузі та ру-
дих чоботях. Спинився й зирнув на побитий позолотою
клен. Біля того клена стояв чоловік, який викрешував во-
гонь, щоб закурити люльку. Викрешуючи вогонь, позирав
сторожко, і це Амбросій Іванович не міг не помітити. Тро-
хи віддалік стовбичила ще одна фігура, а зліворуч — третя.

Саме в цей момент під ґанок підкотився екіпаж Миколи
Платоновича, відтак з'явився й сам Біляшівський. Звично
сів у карету, і тут-таки всі три спостерігачі помітили, що
Третяк зник. Вони сполошилися й кинулися вслід за ка-
ретою, але та крутнула в одну вуличку і в другу, а на третю
виїхала зовсім неквапно. Тут її й наздогнав один із нагляда-
чів, що помчав слідом, але, зазирнувши всередину, побачив
тільки спокійне обличчя Миколи Платоновича, який, уздрів-
ши підглядача, раптом побагровів і рикнув так сердито, що
той миттю щез. Третяка в кареті не було; де дівся стряп-
чий — не довідався ніхто, і сполошений генерал-губернатор
підняв на ноги всю поліцію.

Третяк зник, наче впав у воду.

Рівно через місяць після цієї події його імператорська
величність Микола Павлович прогулювався пішки вулицею,
бо від сидячого життя здобув нахил до поганих хвороб і в
такий спосіб давав змогу своєму самодержавному тілові
трохи рухатися. Він був у той день ані сердитий, ні добрий
і встиг розпекти тільки одного кадета, який був настільки
неуважний, що не встиг при появі коронованої особи вчасно
зслизнути з очей. Через це вулиця, по якій ступав Микола
Павлович, швидко перед ним порожніла, і він діставав од
того своєрідну втіху. Тут-то й кинувся йому під ноги Амбро-
сій Іванович Третяк, упав на коліна й високо підняв над го-
ловою папір з доносом, вчинивши цього разу точнісінько так,
як навчив його Микола Платонович.

Государ спинився й подумав, чи не ліпше повернутися й
піти геть, але побачив у шибах з обох боків вулиці десятки
засвічених цікавістю облич, тож милостиво кивнув проха-
чеві й наказав іти за ним у палац.

Амбросій Іванович, коли його ввели в пишні царські
апартаменти, стояв посеред величезної зали й тремтів, як
осиковий листок, йому здалося, що ситуація повторюється,
і все станеться зовсім так, як у Варшаві. Ось зараз відчує
звіриний рев, і на нього налетить ще більший і жорстокі-
ший монстр.

Але нічого такого не сталося. Третяк побачив проти себе
холодні водянисті очі його величності, які пильно на нього
дивилися ("Як змій на нікчемну жабу",—подумав він),—
цар скаргу вже переглянув.

— Те, що написав,— сказав зимно,— дуже серйозне.
Коли скаржишся неправедно, ти загинув, але коли все, що
тут написано,— цар тицьнув пальцем у папір,— правда,
тебе винагородять і дістанеш захист. Заарештуйте його,—
наказав, не звищуючи голосу.

Через кілька годин фельд'єгер мчав уже стряпчого з Пе-
тербурга у Варшаву, везучи й власноручного листа ного ім-
ператорської величності. У Третяка під час тієї поїздки
зійшло двадцять сім потів, а його кучерявий чуб порідшав
наполовину. Передчував муки, на які його віддасть Костян-
тин Павлович, і бажав собі тільки легкої смерті. Те волос-
ся, що в нього залишилося, посивіло, він згорбився і став
напрочуд схожий на професора історії Київського універси-
тету Сарницького. Йому маячіли якісь привиддя, що про-
стягали до нього руки, одна з тих почвар мала обличчя
волинського генерал-губернатора, а друга — ад'ютанта ве-
ликого князя. Амбросій Іванович прокидався, омитий хо-
лодним потом, ноги йому корчило, язик ставав у роті кіл-
ком, серце вистрибувало з тіла — мигало червоне, криваве
марево, і йому здавалося, що вони мчать назустріч розвер-
стій пащеці, яка за мить навіки проковтне і карету, і фельд'-
єгеря, і його самого. Вихоплювався з того марева, але ста-
вало ще нестерпніше, і Третяк западав у чорний морок.
Увижалося йому, що тіло його заростає шерстю і, як тільки
в'їдуть вони в ліс, який бовваніє попереду, перетвориться
він у вовкулаку й вистрибне з цієї душної клітки в захистя
дерев. Відчув, що навколо нього й справді ліс, але дивний,
несвітський: кожне дерево в ньому—жива істота. Кожне
дерево — й рослина, й людина водночас, і в цьому лісі лю-
дей відчув пекучу самоту. Ставав вовкулакою, а волів жити
деревом, щоб вільно закинути в небо шумливу крону й
пити його, вмиватися ним, а втиратися хмарою. Тугу загна-
ного звіра відчув Амбросій Іванович Третяк, бо єдине, що
залишилося йому з бажань: нічим ні від кого не різнитися.
Хай прийде смерть, або хай стане в лісі людей тінню, хай
житиме, як і всі, аби тільки мати спокій. Знав: у химерні,
незвичайні сіті заплутала його доля, а це так страшної
Страшно безнастанно труситись у цьому тарантасі і знати:

доки доїде до місця, може розтруситися, як борошно з ді-
рявого міха. Ні, не хоче він аніяких пригод, а, коли, дасть
бог, переживе це випробування, існуватиме ще тихіше, ніж
доціль. Не відчуватиме й гордині до світу й не намагати-
меться більше утверджувати свого "я". Нічого осібного, ні-
чого надзвичайного — все "як у всіх", усе вкладене в чітко
означене ложе. Прокрустових лож, думав він, не буває —
є тільки наша нездатність пристосовуватися. Відтепер знав,
що будь-яке ложе, до якого його допустять, буде по ньому,
треба — витягнеться, а ні — скоротиться. Одного тільки
хотів — минути смерть. Через це молився й заклинав, і той
його безголосий поклик лунав у лісі людей, як розпачливе

вовче виття. Тоді ж прирік страшним зуроченням Миколу
Платоновича Біляшівського, щоб той не відступився од сло-
ва свого. "Коли відступишся від моїх сиріт, сльози їхні впа-
дуть тобі на голову камінням!"

Фельд'єгер прибув уночі й передав найвище повеління ве-
ликому князеві. Костянтина Павловича розбудили, цар-
ського листа подали в ліжко — прочитавши його, великий
князь позеленів.

— Негайно викличте до мене ад'ютанта! — наказав.
Ад'ютант примчав, ледве встигши застебнути на мунди-
рі ґудзики. Витягся перед великим князем, але той зірвав
з нього еполети і зі звіриним ревом почав давати йому ля-
паси. Ад'ютант стояв, як дерево, чітко виконуючи христи-
янську повинність підставляти другу щоку,— не тямив, що
відбувається.

— Ти, негіднику! — кричав великий князь.— Брехуне й
підступнику. Зігною, розтопчу, розітру!

Великий князь схопив ад'ютанта за комір і поволік у
знайому вже нам приймальну залу. Ад'ютант відразу ж
упізнав запалені очі стряпчого, затремтів, як осиковий лист,
і раптом божевільне заверещав. Спробував кинутися геть,
але слуги перехопили. За кілька хвилин убігли захекані ко-
заки.

Дата добавления: 2015-10-29