Розділ XXXIV 21 страница

— Сто нагаїв негіднику! — закричав великий князь, і
штани злетіли з ад'ютанта, наче за помахом чарівної па-
лички.

Засвистіли бичі, а великий князь бігав довкола жертви
і похрускував пальцями — голосно рахував. Ад'ютант вив
не своїм голосом. Амбросій Іванович не витримав: упав на
коліна й заломив у німому благанні руки.

— Досить!—рявкнув великий князь.—У фортецю, в
одиночну камеру мерзотника! В ту саму, де сидів оцей!

Вихекнув із себе повітря і раптом спинився, придивляю-
чись, як молиться і б'є поклони стряпчий. Нечутно набли-
зився до Третяка і став. Амбросій Іванович закляк зі зве-
деними догори руками.

— Вдалося тобі викрутитися, голубчику? — спитав ве-
ликий князь сардонічне.— Ферт ти, братику, ферт! Шкода,
що я тоді випустив тебе зі своїх рук.

— Помилуйте! — прошелестів ледь чутно Третяк.

— Звісно, помилую,— сказав великий князь.— Але біль-
ше не потрапляй мені на очі, голубе. Мокрого місця від тебе
не лишу!

Третяк кинувся, щоб поцілувати ноги великому князю,
але той бридливо відскочив і помчав через приймальну залу.

— Слідчу комісію—в Житомирі—заревів він.—Від-
правити зараз же!

Слідча комісія виїхала в ту ж таки ніч, прихопивши з со-
бою і стряпчого. Вони зупинилися ночувати у Зв'ягелі, і
звідси Третяк зумів послати в Житомир посланця, який мав
випередити комісію,— був то один із його чотирнадцяти ку-
мів. Кум учасно звістив старшого радника про приїзд ко-
місії, і той був готовий її зустріти в той час, коли генерал-
губернатор і гадки не мав про напасть.

Комісія разом із нещасним Третяком приїхала до Жито-
мира ввечері, і, як тільки розташувалася на відпочинок, до
галку дому, в якому зупинився головний ревізор — генерал,
ступив Микола Платонович.

— Я прошу,— сказав він генералу, чемно схиливши голо-
ву,— прийняти мою допомогу...

Генерал розпитав те-се, зрозумів, з ким має справу, і зго-
дився. Микола Платонович розкланявся, а за кілька хвилин
уже їхав в екіпажі, хоч його будинок був тільки за квартал.

Амбросій Іванович Третяк у цей час ридав в обіймах сво-
єї щедрої й лагідної половини. Довкола них радісно товкли-
ся всі чотирнадцятеро дітей, дехто втирав і собі сльози, хоч
нічого не розумів із того, що відбувалося.

— Я вже вас ніколи більше не покину! — клявся надміру
розчулений Амбросій Іванович.— Ніколи-ніколи!..

Тієї ж ночі відбулася ще одна досить цікава подія.

Колишній старший радник Микола Платонович Біляіпів-
ський спокійно попив чаю з помазаною маслом булочкою —
масло те виробляли на хуторах біля Житомира німецькі ко-
лоністи — і готувався лягати спати, був уже в халаті, пан-
талонах і нічному ковпаку, коли ж раптово в передпокої за-
дзеленчав дзвінок. Микола Платонович перезирнувся із
слугою, і в них обох стали однаково здивовані й однаково
тривожні лиця, адже навіть Третяк не зважувався турбува-
ти у цей сокровенний час Миколу Платоновича. Дзвінок
задзеленькотів настирливіше, і Біляшівський дав очима слу-
зі сигнал відчинити.

Слуга прибіг у спальню Миколи Платоновича переляка-
ний, сповістивши, що до них заявився сам генерал-губерна-
тор. Біляшівський сприйняв цю звістку спокійно, але, ша-
нуючи генерал-губернаторський гонор, попросив переказа-
ти його превосходительству, що він до такого візиту належно
не одягнений, отож хай його превосходительство або поче-
кає, поки він одягнеться, або ж, коли справа надто нагаль-
на... Його превосходительство не дослухав слугу, відсторо-

нив його рішучим рухом і покотився просто в спальню Біля-
шівського.

— Не турбуйтеся церемоніями,— сказав.— Я приніс вам
мою позичку — десять тисяч карбованців.

— О! —тільки й сказав уражений Микола Платонович.

— Так-так! — нетерпляче сказав генерал-губернатор.—
Приніс усе до копійки. Навіть більше...— поставив супроти
Біляшівського суворі очі й пильно подивився на свого воро-
га.— Скажіть, чому ми із вами розбили горшки?

— Та бог з вами, ваше превосходительство. Хіба б я по-
смів...

— Та от посмів! — скривився генерал-губернатор.— І не
тільки посмів...

— Рішуче не розумію вас,— сухо відказав Біляшівський.
Тоді побачив, як права, жіночої форми брова його пре-
восходительства хитро зламалась у бюрократичну галочку,
а ліва, так само жіночого крою, стала погідно округла.

— Такий уже ви наївний! От що я вам скажу: не наївний
ви, пане сталший ладнику, а бестія. Я стежу за вами давно й
неухильно...

Лице Миколи Платоновича стало холодне.

— Не облажайтеся на мене,— заходив покоєм генерал-
губернатор, у час розмови він знову плутав тільки "р" з
"л".— Усі ми в цьому світі бестії. А бестії тому, що життя
цього вимагає. Всі ми радні втопити в рожці води брижньо-
го чи дати йому під зад. Але таких, як ви,— він захитав го-
ловою,— еге, таких, як ви, верьмишановний, я в житті своїм
не зустлічав. Саме тому я пелший іду вам назустліч і пелший
плотягую луку длужби та союзу.

Простяг руку, але повисла в повітрі: Микола Платоно-
вич дивився на губернатора так, що той мусив кашлянути в
кулак тієї руки, яка протягувалася для дружби й союзу.

— Бачу, хочете галантій! — сказав його превосходитель-
ство.— Галазд, даю вам тлидцять тисяч...

Обличчя в Біляшівського знову було холодне.

— Це оклім болгу — тлидцять тисяч,— сказав губерна-
тор.— Лазом солок тисяч.
Біляшівський мовчав.

— Аре я не можу дати бірьше! — скрикнув вражено
його превосходительство.

— Я у вас не вимагаю,— спокійно сказав старший рад-
ник.— Борг можете повернути...

— І допоможете мені?

— Чи ж у моїй то силі? — гостріше озвався Микола Пла-
тонович.

— Обілити, скільки встигнете, можете?

— Ні!—сказав Микола Платонович, скрушно зітхнув-
ши.— Нічого я вже не можу.

Тоді сталося ще одне диво. Ноги в його превосходитель-
ства підігнулися, і він гримнув перед Біляшівським на ко-
ліна.

— Господь з вами! — вигукнув Микола Платонович.—
Устаньте, ваше превосходительство!

— Христом вас заклинаю!—заридав раптом губерна-
тор.— Порятуйте! Все своє майно вам віддам; не хочете
тридцять, дам п'ятдесят тисяч, окрім боргу,— все, що за-
бажаєте. У вашій силі це зробити, добре знаю, змилосер-
діться!

Цілував Миколі Платоновичу руки й коліна, а той ухи-
лявся, скільки міг. Махав руками, наче відбивався од на-
стирливої мухи.

— Господь із вами!—лопотів захищаючись.—Клянусь,
що нічого я не в силі вчинити, ваше превосходительство: все
надто далеко зайшло.

Генерал-губернатор раптом отямився. Встав і струсив з
колін порох, хоч у кімнаті Миколи Платоновича було під-
метено. Подивився на супротивника з ненавистю, тоді кру-
то розвернувся й покотився з покою геть, ані в думці не ма-
ючи повертати борг, заради якого сюди прикотив...

Епілог цієї історії короткий. За два тижні комісія закін-
чила свою роботу, заарештованого генерал-губернатора від-
везли у Варшаву. Стряпчого нагороджено Станіславом у
петлицю і запропоновано місце регістратора в канцелярії
правителя Київського учбового округу. Він одразу ж виїхав
на місце служби, повізши в Київ свою численну родину.
Там довелося мені з ним кілька разів здибуватися, був він
уже тоді, як дві краплі води, схожий на нашого професора
історії. Ці зустрічі я просторо описав попереду, з чого явно
випливає, що своєї клятви стати таким, як усі в цьому світі,
він щиро дотримав. Ад'ютанта великого князя було відстав-
лено, що сталося з генерал-губернатором — невідомо, а от
Микола Платонович... ні, історія з ним іще не закінчилася,
про нього, сподіваюся, писатиму ще не раз.

Можливо, й правильно помітив колишній генерал-губер-
натор, що в кожній людині живе більший чи менший біс
("бестія", як він висловився), і для мене особливий інтерес
складає виявляти саме таких мічених. В історії з графом По-
тоцьким були мічені всі: і граф, і графиня, й Бібіков. Цю
саму бестію тримав у грудях і генерал-губернатор, і великий

князь, не ліпший був ад'ютант. Не вільний од того став і
Третяк. Чистий вийшов з цієї історії тільки Микола Плато-
нович Біляшівський, і це, відверто кажучи, мені не подоба-
ється. Цей чоловік мав усі передумови гармонійно вписа-
тись у ліс людей, і певний час він так і чинив. Але щось у
ньому було не так. Поважаний усіма обиватель, який здо-
був багатство зовсім у звичайний спосіб і жив за класични-
ми приписами всіх чиновників його рангу, після цієї історії
раптом почав збиватися з пуття і дійшов майже до вар'ят-
ства. Саме ця історія й не дає мені пристойно завершити
цей розділ, що мене в певний спосіб турбує. Однак не по-
збуваюся надії, що генерал-губернатор мав рацію: можливо,
Микола Платонович найбільша з-поміж них бестія, отже
треба ще його розкусити. Поки що я зупиняю своє стомле-
не перо, щоб пожити в світі й набратися вражень.

РОЗДІЛ VI

Уранці я завжди важко прокидаюся. Можу сидіти до піз-
ньої ночі, а коли лягаю спати, мене в цьому світі не стає.
Сни мені сняться досить рідко, з чого висновую, що я таки
цільна і здорова натура, на противагу своєму предку Іллі
Турчиновському. Зате прокидаюся з натугою. Світ хитаєть-
ся мені перед очима, вікна моргають і пропадають, стіни
перекошуються — відчуваю тоді, що в мене під шкірою, у
шлунку, печінці, в голові пересипається сухий сірий пісок.
Смаком того піску наповнюється рот; здається, обличчя в
мене під цей час підпухає, щетина лізе вранці зі щік так на-
гально, аж сверблять вони мені. Очі напівсліпі, а вуста по-
печені й покусані. Цікаво, що ніколи не сняться мені еротич-
ні сни, хоч я неодноразово чув, що в чоловіків-самітників це
типове явище — очевидно, це ще одне свідчення моєї здоро-
вої натури.

Я встаю з ліжка, ледве висовуючи з-під ковдри ноги, во-
ни — наче нерухомі колоди, тіло при цьому рипить і хрум-
коче, ніби все воно із сирової шкіри; я бреду до вікна, три-
маючи очі заплющеними й бачачи світ тільки через вузеньку
щілинку; ноги мої гупають об підлогу як дерев'яні, я ж бре-
ду до вікна, щоб прокинутися. Воно виходить на схід, і,
побачивши сонце, я сліпну, відтак прокидаюся ще трохи.
Плентаюся до кухні, де стоїть умивальник із відром під
ним. Плескаю в обличчя водою і сяк-так промиваю сліпаки.
Після того, не витираючись, сідаю тут-таки, біля умиваль-
ника, на поставленого задля цього стільця і починаю відду-

ватися, щоб вигнати з грудей застояне повітря й замістити
його свіжим. Шкіра на підборідді та щоках свербить — від-
чуваю, як росте щетина. Коли б не голився двічі на день,
назавтра був би вже з бородою, але хочу тримати фасон:

у мене тільки невеличкі вуса й акуратна борідка, яка трохи
імітує борідку нашого директора гімназії. Мені порадили це
вчинити, бо директорові таке підхліб'я подобається — до
такого вчителя він стає толерантніший. Але вранці я боюся
бритви, рухи в мене після сну неточні, отож наближати лезо
до власного горла досить складне для мене випробування —
не належу до тих, хто вчиняє самогубство. Можна було б
користуватися голярнею, але я обмежений у засобах і не
можу собі цього дозволити.

Ліпше стає, коли з'являється із сніданком прислуга. Це
важка, майже чотирикутна дівка з неживим обличчям. Поки
з'їдаю кашу чи яєчню, вона робить вигляд, що прибирає,—
це зумовлено моїм контрактом з господарем квартири. За-
стеляє моє ліжко і махає віником, але так, щоб той підлоги
не торкався, при цьому очі в неї майже заплющені, але це в
неї від природи — у дівки напівзрослі повіки. Вона махає
віником доти, доки я снідаю, і я намагаюся з їжею не по-
спішати, адже тільки кладу виделку — віник миттю опиня-
ється в кутку, дівка забирає мою тарілку й безгучно відхо-
дить. Мені подобається її безсловесність, бо не залишає піс-
ля себе аніякісінького враження, що для ранку зовсім не-
погано. Можу спокійно й розважливо зайнятися своїм туа-
летом, що завжди чиню з винятковою старатливістю.
Злегка пудрюся, фіксатурю вуса, вдягаю учительский мун-
дир, на якому не має бути ані пушинки, насовую картуза
й накидаю шинелю і, захопивши палицю, виходжу з примі-
щення, маючи ще час пройтися до гімназії, не поспішаючи,—
це я вводжу у свій обов'язковий моціон. Саме в цей час
згруповую враження минулого дня й приліплюю до десятка
людських образів, що живуть у моїй уяві, як відбитки лю-
дей справжніх, якісь нові рисочки й факти, що дозволяє
витворювати з тіней подобенства.

Цього ранку я думав про інспектора гімназії Ленсаля,
відомого тим, що хотів стати поліцейським, але через курйоз-
ну випадковість змушений був задовольнитися місцем ін-
спектора. Був завжди напомаджений і нарум'янений, оже-
нився на вдові багатого старого лікаря, який, померши, за-
лишив своїй половині все майно, бо не мав інших спадкоєм-
ців. Ленсаль виявився настільки вправний, що разом із жі-
ночкою, живучи широко й весело, невдовзі пустив за вітром
не тільки всі гроші, але й дім, у якому помер старий лікар...

Я йду Вільською вулицею, помахуючи ціпком, і всміхаю-
ся — бачу-бо перед собою невелику рамку, а в ній застиг-
лих, наче намальованих, Ленсалів. Брови у них звелися, а
в очах подив: веселе життя закінчилося. Потім бачу ту ж
таки пару в обіймах одне в одного; власне, обіймає Ленсаля
дружина, а він крутить головою, виглядаючи, як би вислиз-
нути чи з ситуації, в яку потрапив, чи, в крайньому разі, з
цієї кімнати...

— Вітаю вас! — каже мені Ленсаль. Він виходить із Ста-
ро-Вільської і простує в гімназію — я люб'язно підіймаю
з голови форменого картуза і знову кладу його на місце.

— Добре, що з вами зустрілися,— каже Ленсаль, і я
скошую на нього око: чи не збирається він у мене позичати
грошей?

Але він заговорює про гімназійні справи, і ми стаємо сі-
рими й пласкими, як вирізані з дошки,— одночасно поси-
лаємо вперед ціпки і в ногу ступаємо, та й на ногах у нас
майже однакові черевики. Одежа в нас також однакова;

єдине, що різнить нас у цю мить, це те, що Ленсаль уживав
до мене тону поважно-начальницького, а я до нього люб'яз-
но-підлеглицького. Це все дурниці, про що ми розмовляємо,
цікавіше виявляти з себе отакого підлеглого й роздивлятися
при тому співрозмовника: так чинить ботанік, зловивши рід-
кісного жучка. Цього чоловіка, здається, розумію, бо можу
прочитати думку, яку збирається мені виповістити (він ме-
не по-батьківському повчає), але роблю при цьому смирен-
но-задоволене обличчя, хоч у душі в мене все сміється.
Уявляю навіть себе рибалкою, що ловить рибу у великому
морі життя, закидаю вудочку — мій гачок хапають ласі й
жадібні до поживи: юшка з них—їхні історії. Саме тому
дозволяю Ленсалю повчати мене, він удає із себе великого
педагога, хоч його мрією було стати справником, бо та по-
сада дає від восьми до дванадцяти тисяч прибутку. За це,
правда, треба платити щорічну орендну плату правителю
канцелярії губернатора в розмірі п'ятсот карбованців, а
окрім того, внести п'ятсот карбованців уступного. Свого ча-
су Ленсаль з висолопленим язиком бігав містом, позичаючи
у знайомих, хто скільки міг, зрештою, зібрав потрібні п'ят-
сот карбованців. З цієї нагоди вони пішли з дружиною до
церкви й ревно помолилися за успіх намисленого діла, а
коли Ленсаль пішов подавати прохання у губернське прав-
ління, дружина весь час простояла біля вікна, стежачи за
стрибливою ходою свого невдашливого чоловіка. Правите-
лем канцелярії був ще Микола Платонович Біляшівський,
він прийняв Ленсаля милостиво, але зголосив, що тепер

вакантних місць немає. Кабінет було влаштовано так, що
прохач мав зупинятися біля невеличкого столика, покритого
цератою; на протилежній стіні, якраз навпроти дверей, ви-
сіло величезне дзеркало, в якому дуже виразно відбивалися
й прохач, і столик. Розмовляючи, Микола Платонович мав
звичку ходити від прохача до дзеркала, тобто вряди-годи
повертався до гостя спиною, чудово бачачи його у свічаді.
Ленсаль був навчений добрій суспільній поведенції, вико-
ристав момент, коли радник повернувся до нього спиною,
вийняв конверта й поклав під церату. Побачивши це, Мико-
ла Платонович ударив себе по лобі.

— Стривайте, стривайте!—вигукнув він.—Починаю
пригадувати. Одна посада, здається, має звільнитися. Не
пам'ятаю напевне,— сказав він, дивлячись сивими очима на
ввічливо оскалене обличчя прохача.— Прийдіть завтра, і
ми ще раз про це побалакаємо.

— Коли саме? — з готовністю спитав Ленсаль.

— Об одинадцятій. Я наведу довідки,— уже офіційно
відказав Біляшівський.

Ленсаль пристукнув закаблуками, виказуючи, наскільки
він молодцюватий та моторний, більше в кабінеті не затри-
мувався, а Микола Платонович, як звичайно, неквапно пі-
дійшов до столика і, вийнявши конверта, перерахував аси-
гнації. На нещастя, він саме ввійшов у конфлікт із генерал-
губернатором — потім це перешкодило Ленсалю здобути
омріяне, а вдовольнитися невеселою й малоприбутковою
посадою інспектора гімназії...

— А скажіть,— перебив мої думки Ленсаль.— Ви тільки-
но вступили за вчительську кафедру, а учні вже вас, як віт-
ру, бояться. У чому секрет?

— У вітрі,— відказав я, легко всміхаючись.— Хіба ви не
помічали: кожна людина витворює вітер. Ув одного він га-
рячий, а іншого холодний, в одного сильний, у другого зов-
сім слабкий.

— Ха-ха-ха!—засміявся Ленсаль.—А який вітер відхо-
дить од мене?

— Цілком догідний, щоб бути інспектором,— диплома-
тичне відказав я.

— Хотіли сказати: поліцейським? Не соромтеся, я й
справді хотів бути поліцейським.

— Що ж вам перешкодило?

— Сумний збіг обставин.

Уже видно було гімназію, через двір од гуртожитного при-
міщення вів гімназистів німець Берген. Ішов, трохи похи-
туючись, наче втомлений кінь.

— А який вітер випромінює Адольф Карлович? — спи-
тав із усмішкою інспектор.

— Нещасної жертви з алкогольним віддихом,— сказав
я.— Нам треба було б йому допомогти.

— Звісно, звісно,— погодився Ленсаль.— Допомогти або
полегшити йому існування. Замінити, приміром, кимось та-
ким, як ви.

— Не надаюся для життя у спільних квартирях.

— А це ж чому? — звів брови Ленсаль.

— Через те, що вітер, який я випромінюю, видує звідти
все тепло.

— Ви такий самонадіяний? —сказав Ленсаль.

— Я тверезо мислю, пане інспекторе,— чемно схилив я
голову.

Побачивши інспектора, Адольф Карлович зупинився.

— О, що вони вчора вичворили, що вичворили! — сказав
він, підносячи руку до лоба.— Треба всіх їх карать, тяжко
карать, бо вони зведуть мене в могилу.

Інспектор дивився на Бергена іронічно-примружено.

— Я думав, що вчора потраплю в божевільню,— сказав
Адольф Карлович.— О, що вони вичворили, що вичворили!.

Історія була типово школярська. Адольф Карлович повів
учнів на прогулянку за місто. Вечір був чудовий, Адольф
Карлович називав німецькі й латинські назви трав, які зу-
стрічалися їм по дорозі, учні лазили по горбах у долині
Кам'янки. Адольф Карлович сідав на каменя й дивився на
засипану брилами долину. Хто зна, що він там бачив і що
його приваблювало, але був того вечора надмірно замрія-
ний. Учні тихо підкрадалися до нього й клеїли до мундира
реп'яхи, але він нічого не чув і не бачив. Зрештою, схаме-
нувся й наказав збиратися додому. Вони підійшли до гімна-
зії, коли вже зовсім стемніло, зайшли разом до їдальні,
а повечерявши, як завжди, помолилися. Потім рушили
у спальні.

— Я був при них невідлучно, богом присягаюся,— ска-
зав Адольф Карлович.— Аж доки не лягли всі у постіль...

Звісно, тільки тоді він зважився спуститися до себе в кім-
нату й покурити. О, він любив цю хвилину затишку, коли
нарешті лишається сам з собою; я уявляю, скільки втіхи від-
чував, приплющуючи очі й пускаючи дим. Той дим розхо-
дився по кімнаті, сплітаючи химерні кола й завитки. Ди-
вився на ті завитки, на дивні сині лінії, що легко розкручу-
валися, і блаженний мир одвідував його. Через те в той
вечір не йшов до своєї кімнати, а біг, на ходу налапуючи
ключа, який завжди лежав у нього в кишені. Вийняв ключа

якраз тоді, коли підійшов до дверей, бо не хотів тратити
зайвої секунди. Ключ звично прокрутився, Адольф Карло-
вич глибоко ввібрав у себе повітря, переступив через поріг,
і раптом дикий, розпачливий крик вирвався в нього з горла:

пальці торкнулися чогось величезного, живого й кошлато-
го, і це кошлате навіть лизнуло його просто в обличчя. Нер-
ви в Бергена не витримали, і він упав непритомний, а через
нього скакнула величезна темна тінь.

Була це всім відома шкапа, яка блукала без догляду по
вулицях міста і, як собака, випрошувала в людей хліба.
Шкапа не знала, куди тікати, й покірно зупинилася біля
бездиханного Адольфа Карловича. Чи їй стало жаль старо-
го, самотнього чоловіка, в якого відібрала сьогодні найсо-
лодші його хвилини, але заплакала над ним великими ко-
нячими слізьми. Лизнула йому раз і другий обличчя, і Бор-
ген отямився. Сів на підлозі й дивився на шкапу, яка все
плакала над його самотністю й непристосованістю. Здава-
лося, ще мить — і вона виголосить йому промову про життя
і світ, про те, що вона також зазнала чимало лиха. Адольф
Карлович не розповів нам, що дуже розсердився на шкапу
й кинувся до неї з кулаками, але такі на нього дивилися
вологі, старечі й печальні очі, що йому раптом здалося: це
він сам смертельно напився й оглядає себе в дзеркалі. Може,
тому, несподівано злагіднів і вже не сварив тварину, а,
вийнявши з кишені грудку цукру, яку взяв собі для самот-
нього чаювання, віддав її шкапі — вона вдячно подарунок
прийняла. Тоді Адольф Карлович поплескав коня по шиї
й наказав іти за собою. Шкапа покірно пішла, Берген вивів
її надвір, а сам став на порозі. Кінь повернув до нього голо-
ву й хитнув, наче казав на добраніч, Адольф Карлович звів
на привітання руку. Дві самотні істоти розпрощалися, як
побратими, і те бачив з живих тільки я, бо, гуляючи вчора
ввечері, примітив двох гімназистів, які тягли коня на швор-
ці; керований непогамованим потягом до пізнання, став я
їхньою тінню і все, що треба мені, вистежив... Адольф Кар-
лович стояв у дверях, освітлений жовтим світлом лампи,
потім сів на сходи, поставив лампу біля себе і раптом застог-
нав, похитуючись із боку на бік,— було в тому всьому щось
щемке! Я ж не виношу жалюгідних людей, хоч історії не-
вдах так само цікавлять мене, як історії лиходіїв, але
тільки тому, що не один лиходій стає згодом невдахою. Але
є невдахи особливі — ті, котрі, наче криві каченята чи слаб-
косилі курчата, на яких зусібіч сиплеться град ударів. Хто
зна, може, те кволе й вижило б, змагаючись із природою,
але не дають йому того вчинити власні брати...

Я скоса зирнув на Ленсаля, дивився він на Бергена, не
приховуючи зневаги.

— Цей випадок треба серйозно розслідити,— сказав він,
і в його голосі прозвучала впевненість поліцейського чинов-
ника. Однак, незважаючи на те, було в них і щось однакове,
мені здавалося, що схожі вони поміж себе, хоч перший був
самовдоволений, а другий добродушний і розгублений.

— Винних буде суворо покарано!—сказав Ленсаль і,
гордо випроставшись, пішов через двір гімназії.

Я дивився, як він іде: поліцейський, який не став собою.
Міг би легко втрутитися й назвати тих капосників, але ні
для чого це мені...

Свого часу Ленсаль дуже був перелякався, коли дізнався,
що Микола Платонович Біляшівський іде у відставку. Він
біг тоді до губернського правління з таким спритом, наче
за ним гналася зграя псів. І він ще застав Миколу Платоно-
вича, той саме укладав папери, щоб здати управління своє-
му заступнику.

— Діла у нас з вами не вийшло,— мирно сказав'він кан-
дидату у справники.— Управління я здаю, і від мене вже
нічого не залежить.

— Тоді поверніть мені п'ятсот карбованців,— напролом
відказав Ленсаль.

— Чи ви при своєму розумі, пане! — здивувався Біля-
шівський.— Що це за шантаж? Може, вам за наклеп хо-
четься в солдати?

Ленсаль похитнувся, нерви в нього не витримали. Він
раптом заридав і кинувся Біляшівському в ноги.

— Пане милостивий!—змолився він.—У тих п'ятистах
карбованцях уся моя надія. Все це важко позичені гроші, і,
коли ви мені їх не повернете, я загинув.

Микола Платонович дивився на нього із химерним почут-
тям. Уже й тоді прокидалося в ньому те, що витворило з
нього згодом звісного у Житомирі дивака.

— Ви правду мені сказали, пане? — рівно спитав він.

— Святу, як земля! — заклявся Ленсаль і чоломкнув не
зовсім чисту підлогу губернського правління.

Тоді Микола Платонович зробився урочисто серйозний.

— Пане,— мовив він,— ви чудово знаєте, що я не брав у
вас ніяких грошей. Але з милосердя, так, так, із людського
милосердя я пожертвую вам ці п'ятсот карбованців.

— Буду вам удячний до кінця життя! —зі сльозами на
очах мовив Ленсаль.

Тоді Біляшівський відмикнув бюро й подав нещасному
кандидату в поліцейські його п'ятсот карбованців. Ленсаль

не довго гаявся, знаючи свою з жінкою властивість тратити
гроші, а відразу ж подався в Київ і купив за ті гроші в
правителя канцелярії учбового округу посаду інспектора
гімназії, а що посада ця була ще тоді зайнята, з огляду на
бідність, йому дали місце субінспектора університету...

Мені оповів цю історію наш учитель латинської мови
Міхневич, який недолюблював інспектора, але не знаходив
іншого способу помститися, як оповідати про нього кожному.
Ленсаль сам йому те розповів, коли вони приятелювали, але
згода їхня розбилася, як це завжди буває, через дрібницю —
Ленсаль запідозрив, що його приятель поглядає на його
дружину, і хоч це було не так, дружби ці двоє не поновили...

Заходячи в гімназію, я зіштовхнувся з гімназистом Чер-
чицьким і не втримався од спокуси подражнити його:

— Як здоров'я шкапи, мусьє?

Гімназист побілів, подивився на мене широко розплюще-
ними очима і раптом кинувся навтьоки.

— Сатана йде! — почув я за спиною голос, але міг не
озиратися: винуватець не втече від мене, а напевне одер-
жить сьогодні кола Я йшов, блаженно всміхаючись, і мило-
стиво покивував навсібіч. У цей час і налетів на мене ди-
ректор. Не знімаючи усмішки з обличчя, я вклонився і йому.

— Маєте добрий настрій? — гукнув директор, і я вирішив
за розумніше пригасити усмішку.— Не забудьте, сьогодні
педагогічна рада!

— Готувався до того цілий тиждень,— сказав я, усміха-
ючись уже як підлеглий.

— Чого б то? — не зрозумів директор

— Усі молоді вчителі,— прорік я урочисто,—мають ту
слабкість, що хочуть реформувати учбовий процес. У мене
також виникла одна ідея.

— Поганий той учитель, в кого виникають ідеї.

— Чому? — здивувався я.

— Бо від ідей до Сибіру близько, пане молодший учи-
тель! —гарикнув.

Помчався далі, а я знову засвітив на обличчі блаженну
усмішку. Сибіру не боявся, не такий я чоловік, щоб туди
потрапляти. Швидше потрапить туди оцей учитель фізики,
котрий суне мені назустріч і який, усім відомо, відзначається
не тільки вільнодумством, але й часто входить у суперечки
з нашим священноучителем, заперечуючи догмати біблії,
зокрема думку про створення світу за сім днів Він хизу-
ється, що не вірить в неприродне, і саме ця риса в ньому
найбільше мене тішить. До мене він, здається, ставиться з
повною відразою, але я не вельми вражаюся — люблю його

вже тим, що починаю ним цікавитися; можливо, він також
стане персонажем моєї "Чорної книги". Я помітив, що є в
людей історії відбуті, а є й такі, які ще мають статися. Це
так само, як тінь: одну людина тягне за собою, а інша, на-
впаки, веде людину; я вже не кажу про людей зовсім без-
тінних: ліс людей тим і цікавий, що й тіні в ньому живі.
сам я, на жаль, також не безтінний, а волів би, щоб ніхто ме-
не не помічав.

Заходжу в учительську кімнату, тут, як завжди, метуш-
ня, бо ось-ось має прокалатати дзвінок. Всі розбирають
журнали, перемовляються принагідним словом — стрілка
годинника повзе вперед. Борген похмуро стоїть біля вікна;

здається, він уже всім оповів історію зі шкапою і його по-
чинає гризти меланхолія. Бачу в ньому чорного звіріїка, що
прокинувся й неспокійно вовтузиться. Як наглядач, Борген
має ходити коридорами й ловити тих, хто запізнюється, а
також заглядати крізь скляні двері у класи, в яких гала-
сують. Він тягне тих, що провинились, в карцер, але жод-
ного учня не послав під різки сам. Зараз йому кортить на-
питися, і це, здається, єдине його бажання. Коли його при-
пікає, дозволяє собі зникнути зі школи й під час уроків,
хоч п'є переважно вночі в своїй кімнаті. При цьому голосно
балакає з собою, і учні давно це помітили і не минають на-
годи покепкувати. У моєму мозку блискавкою пронеслася
історія з годинником — це знову просвітлило мене, і я не
міг не заусміхатися. Вчителі позирали на мене хто з ціка-
вістю, а хто з роздратуванням.

Дата добавления: 2015-10-29