Розділ XXXIV 22 страница

— У вас такий вигляд,— не втерпів Ленсаль,— наче ді-
стали несподіваний спадок.

— Кожен із нас дістає колись свій спадок,— загадково
відказую і, захопивши журнал, йду з учительської кімнати,
бо внизу сторож Мина вже дзвонить. Дзвінок привішено
в дворі на рейці, сторож Мина смикає за шнурка, і звук
дзвоника такий пронизливий, що досягає й найглибших кут-
ків. Я виходжу в коридор і бачу, як біля дверей юрмляться
учні, поспішаючи сховатись у класах.

Оцей шлях, з учительської до класу, найбільше люблю.
Тіло моє мимовільно виструнчується, голова зводиться, я
ступаю неквапно, чоботи відбивають крок на лискучій фар-
бованій підлозі, на вустах у мене все та ж блаженна усміш-
ка, і я раптом здогадуюся, чому так безпричинно радію:

іду в той клас, у якому вчиться зухвалець, котрий насмі-
лився кинути в мене кличкою, витвореною від мого прізви-
ща. Я люблю цих шкільних відчайдушників, особливо коли
вони після героїчного вчинку перетворюються в курей, кот-

рі потрапили під дощ. Тоді вся їхня показна фронда зни-
кає, а натомість з'являється жах — звір тікає з цих малих
істот, хижий, жорстокий, якого ми, вчителі, й поставлені
витравлювати з дітей. Може, й має якусь рацію вчитель
фізики, думаю я, коли переконує, що людина — це тільки
високорозвинена тварина. Я міг би розвинути цю думку:

в людині бореться її тваринне й суспільне, тобто людське
начало. В дітях ця боротьба особливо примітна, через це і
здатні вони на безглузду жорстокість. Ми, вчителі, боремо
в них того звіра, ламаємо, вбиваємо, тобто нищимо їхню
натуральну схильність до безконтрольних учинків. Тому я
був і буду прихильником різок у школі, істина, що за би-
того двох небитих дають, надто неперехідна; треба, треба
і треба їх бити, ламати і згинати, щоб з негнучкого мамули
витворилося щось м'яке, як віск, котрий легко мняти і мож-
на ліпити належне, а точніше — запрограмоване згори.

Із цими думками заходжу в двері класу, тут збиваю
крок, бо мушу ступити до класу неодмінно з правої ноги;

відтак відраховую до кафедри одинадцять кроків і не сідаю,
а дивлюся на клас, не гасячи усмішки. Відчуваю, як холод-
на хвиля проходить по рядах, коли мій погляд пробігає по
обличчях, все ціпеніє й німіє, і в цей момент я по-особливому
звищуюся над цим тлумом, я його розпорядник і власник,
володар кожного, і той кожен чекає від мене не нагороди,
а кари. Але я не задовольняюся відчуттям переможної
зверхності над істотами, що тільки наполовину люди, а на-
по\овину ще звірі; шукаю того, кого найбільше треба лама-
ти, і мій погляд вивідчо перескакує з обличчя на обличчя.
Коли ж торкаюся зоровими променями якогось лиця, воно
біліє, зеленіє, синіє, і коли б довше протримав я погляд, то
певний був, що воно й почорніло б. Навмисне обминаю то-
го, хто має стати мені сьогодні жертвою, хай трохи потішить-
ся недоторканістю. Ну от, здається, він уже зовсім заспо-
коївся. Р-разі Мій погляд, як блискавка, падає на нього, і я
бачу, як жертва дрібно-дрібно тремтить. Обличчя зеленіє, а
зуби цокотять. Простягаю руку й пальцем, пальцем, ледь
покивуючи, виводжу відчайдуха з-за парти.

— Ви, здається, хотіли сьогодні відзначитися між това-
ришами,— кажу єлейно.— Що ж, даю вам змогу. Вивчили
урока?..

Моя жертва дивиться на мене із забобонним жахом, ніяк
не може збагнути, як я встиг так швидко довідатися про
його вибрик, і вже в цьому першому переляці вбачаю запо-
руку своєї перемоги. Вже не сміливець і не бунтар переді
мною, а щось напіврозтоптане. Вуста мої кривить зневага,

з них починають вихоплюватися слова, котрі, мов різка, па-
дають на жертву. Слова ці гострі й іронічні, і клас залюбки
на них реагує, клас вторує мені, знущаючись зі свого героя
так само нещадно, як це дозволяю собі робити я — їхній
заклятий, як вони вважають, супротивник. Я ж не вважаю
себе їхнім ворогом, забагато було б їм честі; зрештою, моя
місія в житті така, що не маю ставати нікому ані приятелем,
ані ворогом.

Берген — виразна мені протилежність. Він волочить за
собою крихітну тінь, яка складається з двох компонентів:

любить випити й дозволяє учням із себе кпити. Хоч він
німець, мундир на ньому висить, і на сукні весь час з'явля-
ються нові й нові плями. Єдино німецького в ньому —
схильність до точності. Зокрема вимагав, щоб учні вставали
рівно о п'ятій годині, для- чого в спільній спальні навпроти
його ліжка було поставлено шафу з годинником. Той годин-
ник вибивав час так голосно, що тільки діти могли не проки-
датися. Адольф Карлович перед сном спускався кілька ра-
зів у свою кімнату, де курив і прикладався до пляшки;

якось один із шибеників заховавсь у шафі, як козеня з ві-
домої казки. Адольф Карлович прийшов до ліжка, ступаю-
чи навшпиньки і розвівши для рівноваги руки з розчепіре-
ними пальцями,— при цьому він зачаєно сопів, бо намагав-
ся дихати тільки носом, щоб не виточувати горілчаного пе-
регару. Падав на ліжко й відразу ж починав хропти, аж
поки годинник починав бити п'ять разів. Натренований на
ці звуки, Адольф Карлович підхоплювався й будив учнів
покриком.

— Але ж, Адольфе Карловичу,— казав хтось зовсім сон-
ним голосом,— зараз ще зовсім ніч...

Адольф Карлович стояв із запаленою від нічника свіч-
кою.

— Як ніч, як ніч, коли вдарило п'ять разів! — казав
він.— Подивіться на годинника.— Він підносив свічку до
циферблата, і його очі ставали здивовано-булькаті: годин-
ник показував одинадцяту.

— Але ж я чув, що вдарило п'ять,— нетямкувато ка-
зав надзиратель, і учні змушені були гасити сміх подуш-
ками.

— Це вам приснилося, Адольфе Карловичу,— казав той-
таки невинний голос.

— Галюцинація,— підказував другий, і учні аж рохкали
від задоволення.

Так повторювалося щоночі, і щоночі Берген не помічав,
що над ним кепкують. Це його вимучило так, що перестав

реагувати на бій годинника і вже чекав, поки надійде із
дзвінком лакей...

Не важко помітити: діти дивовижно винахідливі, коли
треба вишукати слабкі місця у вчителя, і користуються тим
із усією часом жорстокою безоглядністю. Зрештою, гадав
я, весь світ такий: два начала в ньому — організоване, люд-
ське, й дезорганізоване, тваринне. Діти ж — це зменшене
дзеркало світу з усіма його болячками та неузгодами, су-
перечностями й бідами; може, через те мені захотілося ста-
ти саме вчителем: через зменшувальне дзеркало можна по-
бачити не одну болячку велику...

Але моя жертва й досі пріє біля дошки, даремно намагаю-
чись розповісти урока, і я скеровую свою увагу на неї. Цей
хлопець готувався, я це бачу, але замість допомогти йому,
ставлю питання так, аби більше його заплутати. Він таки за-
плутується, бо вже не відповідає, а тільки перелякано на
мене дивиться: милосердя не чекає, адже чудово зна, за які
гріхи тут мордується. Я ставлю кола й відпускаю свою жерт-
ву, блискавично переносячи погляд на клас. Мертва тиша
панує довкола, і я раптом починаю відчувати нудьгу: нуд-
но все-таки сидіти за цією кафедрою і дивитися на заляка-
них до смерті істот. Нудно бути вічним дресирувальником,
нудно навіть мститися на цих беззахисних душах — ні до
чого все це! Світ не треба пізнавати, думаю я, все відомо
про нього давно. Ми готуємо цих дітей стати коліщатками
до велетенської людської машини, якою є наша імперія, але
чи не коліщатка ми самі? Чи не механічною стаю я лялькою,
сидячи за цією кафедрою, адже те, що викладаю скерова-
ним на мене очам,— мудрість невелика. Чи не ліпше зали-
шити замість себе власну подобу, боввана, який прорече
кільканадцять потрібних речень, опитає цих телепнів, по-
ставить їм оцінки, настрахає, щось у них зламає, щось під-
несе, приноровить їх до того, щоб таки стали сліпими ко-
ліщатами. Оцей, дивлюся я на прищуватого хлопця з пацю-
чими оченятами, закінчить гімназію і стане чиновником.
його ковтне якась установа, до якої буде прив'язаний, як
раб, і ходитиме від свого дому до цієї установи, аж доки не
виплюне вона його геть на смітник. Ні, міркую я, повністю
себе тут нічого витрачати. Хай залишиться за кафедрою
тільки видима частина мого "я", невидима нехай вирушає
у світ. Хай стає чиєюсь тінню, видивляється й принюхуєть-
ся Я навіть думаю, що ідея вивищеності людини — це одна
із людських самооблуд, а коли так, ні для чого вона!

Завмираю на якийсь мент за кафедрою, глуха тиша оточує
мене; учні гадають, що я вишуковую нову жертву, насправ-

ді роз'єднуюся на дві істоти, видиму й невидиму; видиме —
це бовван мій, який проказує завчені й потрібні слова, не-
видиме — це суть моя. Воно вислизає у залите сонцем вік-
но, бо відчуває непомильно: там знайдеться для нього по-
жива. Там, за вікном, серед порожнього двору, стоїть, не
зважуючись виступити з нього, сумний Адольф Карло-
вич — він усе ще кволо бореться з собою. Здав чергування,
і буде вільний цілу добу. Його кличе до себе місто, але не
про те він думає. Дивиться на щось конкретно-зриме, і са-
ме це мене й зацікавило. Еге ж, вулицею плететься знайома
всім шкапа. Сумно похитує головою, крок її хиткий та роз-
битий. Здається, ритм, у якому йшла ота бездомна страд-
ниця (взимку і влітку блукає вона по вулицях), пробудив
чи й привабив Бергена. Він стрепенувся й озирнувся на вік-
на гімназії. Але самої гімназії не побачив, на її місці лежала
піщана пустеля. Злякався тієї пустелі, бо заспішив з гімна-
зійного двору геть — нічого йому тут робити! Перевалю-
вався з ноги на ногу, від чого барилкувате тіло хиталося,
ніби хитав його хміль, але це був тільки ритм, що надала
йому шкапа. В душі в нього лежало щось кисле на смак і
сіре на колір, щось таке, як непідсолоджений кисіль, через
що сині його очі покаламутніли і стали теж, як кисіль. Йому
було важко дихати, і він розстебнув мундира. Завжди ж,
коли розстібав мундира, звільнявсь у певний спосіб од шор,
в яких тримав сам себе, ніби мундир — це якась кам'яниця,
холодна й товстостінна. І він виходив із неї, адже віддатися
своїй пристрасті — це й означало вийти з мундира. Вдруге
озирнувся: кам'яний мундир стояв серед піщаної пустелі,
неймовірно побільшений, але з усіма компонентами. Той
мундир — це й була гімназія, від якої він тікав, і в ньому,
як миші, позалишалися всі оті юні варвари, які знущалися
з нього й мучили його. "Це від того,— пробурмотів,— що я
надто добрий! Не можна в цьому світі бути добрим!" Там,
попереду, на порожньому й німому шляху, побачив мету своєї
мандрівки: розчинені двері, йому здалося, що то широко
розтулена паща велетенського змія, котрий згорнувся, скру-
тивши тисячки кілець, і гіпнотизує його. Він же не має сили
йому опиратися, бо він — зелена жаба, яка покірно й при-
речено стрибає назустріч тому розхиленому роту гігант-
ського боа-констріктора, і єдина втіха для жаби — пропасти.
Адольф Карлович не вражався від того, що порівнював себе
із жабою, в цю хвилю він себе зневажав. Зневажав власну
слабку волю й приреченість — був у цьому світі сам як па-
лець. За спиною стояв застебнутий на всі ґудзики гімназія-
мундир, і він не міг повернутися туди, не звільнивши душі.

Шкапа вже пропала з його зору, та й не потрібна йому бу-
ла — досить того, що надала ритм. Отож рухався до відчи-
нених дверей шинку, як і вона, спазматичними ривками, раз
пришвидшуючи, а раз уповільнюючи хід. Я став тимчасовою
тінню цього нещасного: ба, навіть у своєму падінні зали-
шався він елементарний, цей Адольф Карлович. Тікаючи
від заведеного ритму гімназійного життя, він і тут ставав
механічною лялькою. Шлях його був суворо розмічений:

перші дві чарки випивав у Боруха, а наступні дві — у Хо-
лоденка. Далі йшов до заїжджого дому, в якому жив я по
приїзді, і тут випивав ще дві чарки. Але просиджував тут
довше, похитуючись і бурмочучи під ніс, після чого знову
йшов до Холоденка і знову до Боруха. Звертав на Поділ і
виходив до Кам'янки. Під Замковою горою, біля скель, ча-
сто лягав відпочити, байдуже, був дощ чи сипав сніг. Спав
рівно стільки, щоб протверезіти, взимку не більше п'ятнад-
цяти хвилин, а влітку і всю ніч. Восени — по кілька годин,
так само й весною. Ніяка застуда не бралася його, хіба
червонів більше, ніж годилося, ніс. Із розжареним носом
приходив у гімназію й зачинявсь у своїй комірчині. Могут-
нє хропіння виривалося тоді в замкову щілину, й учні да-
ремно крутилися біля тих дверей, підбираючи ключі: замок
до своєї комірчини Адольф Карлович замовив у найкращо-
го коваля міста, який працював на базарі біля Кафедраль-
ного костьолу, і той замок не міг відчинити ніхто. Навіть
диму напустити в комірчину Адольфа Карловича учні не
могли — на шпарину накидалося вічко. Шкапу ж у комір-
чину учні зуміли завести, тайкома викравши у надзирателя
ключі.

Сьогодні Адольф Карлович був трохи не такий, як завж-
ди: щось у його рухах насторожувало. Зрештою, я знав при-
чину: Берген був сумний. Можливо, той жах, що пережив
його вчора ввечері, збудив у ньому щось забуте, і він рап-
том здивувався, як опинився в цьому чужому краї, де в
нього немає жодного приятеля або родича. Можливо, між
ним і шкапою відбувся тихий діалог, і ці двоє раптом поро-
зумілися, хоч одне — тварина, а друге — вища істота, їх,
можливо, й поєднав у цей вечір той-таки сум, який і змусив
Адольфа Карловича стати тихим і загадковим. Заходячи
до Боруха, він звичайно вдаряв кулаком об стіл, на що ла-
кей Боруха чи й сам господар кидалися виконувати наказ.
Сьогодні ж він тільки сидів за столом і важко відсапувався.
На те диво виплив з кімнат сам Борух і присів біля свого
клієнта.

— Чи пан часом не захворіли? — допитувався він, при-
хиляючись до Адольфа Карловича.— Ой, щось пану відхо-
дить, щось йому за серце хапа! Може, пан не має зараз гро-
шей, то я почекаю, чи ж ми не свої люди? Хіба я не знаю,
що пан учитель їх мені віддасть? Хіба я йому посмію сказа-
ти "нє"?

Адольф Карлович позирнув синіми очима, сьогодні вони
й справді були каламутні.

— Дві порції! — наказав коротко.

— Зараз вам буде дві порції, чому б нє? —з полегшен-
ням зітхнув Борух.— А про гроші я у вас не питаю...

Але йому довелося сьогодні здивуватись удруге: Берген
за горілку заплатив. Але не вийшов відразу, а відкинувся
до стіни й сидів, майже погасивши очі.

— А що, коли він тут у мене помре? — сказав тихцем Бо-
рух жінці.— Матиму клопіт. Придивися за ним...

Борух мав ґешефт у місті й подався його робити, а його
вірна Рахіль почала стежити, чи не вмиратиме в шинку
Адольф Карлович. Але Берген умирати не збирався. Він
раптом устав, схитнувся, відсапнув і пішов просто на світ-
лий прямокутник дверей. Об двері він, правда, зачепився,
але не так, щоб утратити рівновагу.

У Холоденка Адольф Карлович випив свої дві порції
одним духом. Озирнувся по порожньому шинку, а тоді так
само, як у Боруха, приплющив очі й глибоко задумався.
Я незримо сидів обіч нього, роздивляючись велике, порите
зморшками обличчя Адольфа Карловича. Бакенбарди спу-
скались у нього низько, з'єднуючись із бородою, зате під-
боріддя було виголене. Пшеничні вуса вицвіли і стриміли
в безладді, а брови настовбурчилися.

— Сидиш біля мене? — спитав тихо, і я здригнувся — чи
він відчув біля себе мою присутність? Але це було надто
малоймовірно, досі жоден чоловік не помітив мене біля себе.

— Ну-ну, не всміхайся,—сказав Адольф Карлович.—
Я і без тебе знаю свого біду.

У першу хвилю я хотів тихо щезнути, але ситуація вида-
лася мені принадною. Адольф Карлович говорив до мене по-
німецькому, втомлено й безпристрасно:

— Ці розбійники скоро доведуть мене до божевілля,—
сказав він.— Наступного дня я знайшов мотузки, які ці ши-
шибеники протягували між ліжками...

Це трапилось у позаминуле чергування Адольфа Карло-
вича. Він уже заснув, двічі приклавшись перед тим до пляш-
ки, схованої у комірчині, а шибеники в цей час протягли
між ліжками у спільній кімнаті поворози й погасили нічники

в коридорі й покої. Після того в протилежному від ліжка
надзирателя кінці хтось закричав перелякано й дико: "Пане
вчителю! Рятуйте! Мене душать!" Учень і справді захар-
чав, ніби його душили, спросоння Адольф Карлович ки-
нувся на крик, але перечепився через повороз і гримнувся
об підлогу. Зірвався, зробив новий скок і знову загримотів
додолу. В цей час у спальні знявся неймовірний галас, зві-
дусіль полетіли подушки, зовсім засипавши надзирателя. Він
заволав, гукаючи лакея. Лакей, як завжди, не поспішав —
за цей час юрливі постаті швидко позабирали подушки, і,
коли з'явився лакей із світлом, всі мирно лежали, посопую-
чи. Тоді Адольф Карлович затрусив над головою руками
і почав лаятися, обзиваючи учнів не зовсім достойними сло-
вами.

— Ви заважаєте нам спати,— обізвався один із учнів.—
У вас галюцинації...

Сторожка тиша завмерла в кімнаті, а Берген і руки опус-
тив.

— То мені стояти чи йти? — невдоволено спитав лакей.

— Чому не горять нічники?—роздратовано накинувся
на нього Адольф Карлович.

— Ну, це діло невелике,— відказав лакей і почав засві-
чувати нічники.

— Мали б совість,— казав тим часом Адольф Карло-
вич.—Я старий, утомлений чоловік. Мали б совість!..

Його голос ламався, і всі в кімнаті зачаєно дихали, та-
муючи сміх подушками.

— Мали б совість і ви! — озвався той-таки спокійний го-
лос.— Через ваші галюцинації ми не висипляємося...

Дивну неміч відчув тоді Адольф Карлович. Добре знав,
що тільки йому зважуються учні викидати такі коники, він
же безсилий навіть покарати їх.

— Сікти вас треба! — бурмотів він, пробираючись до сво-
го ліжка.—Кістки вам треба ламати, безсердечним!..

На те хтось зойкав легенько, і вся кімната переповнюва-
лася шелестом: сміх душив гімназистів. Тоді Адольфу Кар-
ловичу вперше захотілося дико закричати, схопити першо-
го, хто втрапив би йому в руки, і... зачавити. Він ледве по-
гасив свій порив, сів, звісивши голову, і безсилі сльози по-
котилися йому по щоках.

— Все? — спитав надламаним голосом.— Може, зволите
спати?

— На добраніч, пане вчителю! — пройшов кімнатою
голос...

Адольф Карлович розповідав мені це швидким шепотом,
очі його при цьому бігали, а на обличчі лежала тривога.
Я сидів навпроти урочистий і поважний, повний робленого
співчуття й готовності вислухати всі скарги. Знав, що він
таки побачив мене, але не зв'язує мене з тим бовваном, кот-
рий веде зараз у гімназії уроки; він стежить за мною з хво-
робливою увагою, побоюючись, щоб і я не кпив із нього. Не
хотів, щоб хтось дивився на нього з іронією.

— А історія зі шкапою,— мовив він.— Вони почали за-
певняти мене, що то не кінь, а чорт...

Засміявся, але за мить його обличчя знову стало сер-
йозне.

— Смішно, правда? — спитав.— А знаєш, що найсміш-
ніше? Я починаю вірити, що шкапа та не чорт, ні, а якесь
відбиття мене самого у світі, чи не кумедно?

Але мені не було кумедно. Лишався серйозний і повний
уваги. Мені здалося, що я трохи легковажив раніше Адоль-
фа Карловича: не така елементарна він душа.

— Кожен, зрештою, має таке відбиття,— зашепотів ні-
мець.— У друзях, двійниках, тваринах чи рослинах, тільки
я знайшов відбиття... у цій шкапі.

Я хотів сказати, що ця його думка — лиш похідне ні-
мецької романтичної літератури, якої Адольф Карлович
начитався в юності, але Берген незадоволено скри-
вився.

— В юності я взагалі не читав ніякої літератури,— ска-
зав він і випив ще одну порцію, яку йому підніс лакей.—
Я вирішив відмовитись од служби, інакше вони мене заму-
чать. Не знаєш, чому вони в'їлися на мене?

Я хотів сказати, що світ ділиться на сильних і кволих.
Кволих усі довбуть, а сильні можуть за себе постояти.

— Не кволий я, а добрий,— смутно сказав Берген.—
Жодного з цих бешкетунів не побито з мого виказу. Жод-
ного не посадив я до карцеру...

Мені здалося, що кволий і добрий — часто одне і те ж.
Кволий не чинить зла, бо не має на те сили.

— Коли б це було так,— прошепотів Адольф Карло-
вич,— то світ вартий був би прокляття...

"А він і проклятий! — спокійно подумав я.— Хіба не ска-
зано про це в писанні?"

Тоді Адольф Карлович помахав переді мною пальцем, ні-
би пригрозив мені.

— Не хочу пускати в себе чорних думок,— сказав він.—
А чорні думки — це ти, чи не так?
На те засміявся я. Не може він знати, хто я такий!

Знову сидів загаданий, заплющивши очі, і Холоденко,
як і Борух, не витримав, щоб не підійти до постійного свого
відвідувача.

— Ой-вей! —сказав він.—Пане Бергене, а що вам таке?

— Сядьте зі мною, випийте, Гершку,— запропонував
Берген.

— Фе, таке кажете, пане Бергене,— скривився Холоден-
ко.— Чи б я пив ту гидоту?

— Це не гидота, Гершку, а вода спасіння,— мовив
Адольф Карлович.— Аqua vitа!

— Ха-ха І — засміявся Холоденко.— А з ким ви бесіду-
вали, пане вчителю?

— З ним! —ткнув у мій бік Адольф Карлович і раптом
підморгнув.— Ходить за мною і шпигує. Не знаєте, навіщо?

— Таке скажете, пане Бергене,— похитав головою Холо-
денко.— Хто б за вами ходив та шпигував?

— За кожним хтось ходить і шпигує,— повчально сказав
Адольф Карлович.—Ми часом самі за собою шпигуємо, а
це — теж він!

— Вам треба освіжити голову, пане Бергене,— похитав
скрушно пейсами Холоденко.— Може, дозволите відчинити
кватирку?

Тоді Адольф Карлович аж почервонів од докуки. Він
звівся, став струнко й подивився сердито, навіть гнівно.

— Все можу дозволити, пане Холоденку,— сказав він
владно,— але не те, щоб з мене сміялися. Голова в мене
чиста, як кришталь!..

— О, ваша голова!—зацмокав Холоденко.—Яка то зо-
лота голова! Ваша голова — це щось таке, що й слів не
знайду!

Адольф Карлович вийняв своє портмоне і поклав на стіл
срібну монету.

— Усе вам заплатив, як годиться, пане Герці?..

— Усе, все, пане Бергене! — підхопився Холоденко.—
Заходьте до мене, не минайте і не сердіться на мої дурні
слова!

— Гей, ти! — сказав владно мені Берген.— Чи підеш зі
мною? Та ж звісно, підеш!

Рушив, гордо випроставшись, до виходу, а я залюбки під-
корився його наказові: не було мені з ним нудно. Адольф
Карлович перечепився тільки на порозі, я люб'язно підхо-
пив його під лікоть.

— Дякую!—мовив по-німецькому.—Ти мене зараз не
кидай! Боюся, що нап'юся сьогодні до чортиків.

"Надто часто згадуєте сьогодні чортів",— подумав я.

— Це тому, що вони мені на душі шкребуть,— мовив він
і скерував свою ходу по Нільській до заїжджого дому, де я
колись ледве не втрапив у пожежу.

Ішов, похитуючись і розвіюючи полами розстебнутого
мундира, формений кашкет збився набік, дивився Адольф
Карлович на ноги, проміння сонця падало на передки чобіт.
Ішов і бурмотів, а я ступав нечутно поруч і наслухав, бо хо-
тів почути кожне його слово.

— Цей світ легко проклясти,— бубонів він,— а нелегко
зробити ліпшим. Я теж не зроблю його ліпшим, але нічим
йому не зашкоджу. Знаю, чого мені бракує, але це моє знан-
ня до заднього місця. Гей, ти! — повернувся до мене.— Слу-
хаєш мене? Я тобі збрехав, бо в юності таки начитався до
чорта книжок. Але то були, здається, не ті книжки, що
потрібно. Вони не лікували душі, а тривожили. Тому я й
прийшов у цей світ тривожний. Діти мене й не полюбили
через те, що я тривожний! Що за мною чорні думки хвос-
том волочаться і, хоч не пускаю їх у себе, вони біля мене
товчуться. Я такий собі: ні добрий, ні злий, і це вже також
біда.— Він раптом випустив у порох дві сльозини, і вони,
обкатавшись, затемніли перед ним чорними кульками. Сто-
яв і дивився.— Справа тут значно простіша, ніж гадаємо.
Кожен із нас, як би високо про себе не думав,— ніхто! На-
віть ти!—Він повернувся і тицьнув у мене пальцем.—
Ніх-то!

Я поблажливо всміхався. Саме так, щоб не образити його,
але й виявити свою незгоду.

— Біда в тому, що ми всі од лиця свого утікаємо. Я теж,
не думай, що так уже високо себе ставлю. А нам утікати
від нього не треба, нам шукати його варто. Бо, втікаючи від
загубленого, ми були б ідіотами, коли б сподівались у цей
спосіб загублене знайти.

Я безшелесне плив біля нього і всміхався. Тією усмішкою,
яка лежала в мене на обличчі зранку, ще в гімназії. Було
втішно слухати це самокатування. Воно тільки порожня по-
лова, яка відвіюється вітром, адже все залишається, як і
було. Адольф Карлович мудрий тільки під мухою, завтра
він знову терпітиме капості учнів і знову хотітиме напитися.
Проголошуватиме мудрі монологи, і це буде не більше, як
п'яний лепет, як б високі й світлі думки його не навідували.
Він не вписується у життя так, як більшість наших учителів,
через це й цікавий мені. Істина проста: чим догідніше вкла-
даєшся у житейське ложе, тим меншу тягнеш за собою істо-
рію. Люди ж з історіями — це білі ворони, кожен по-сво-
єму тертий життям, а може, знівечений. Ті ж, без історій,—.

гладенькі, як галька; життя котить через них свої хвилі і
не зрушує з місця.

Адольф Карлович тим часом підійшов до трактиру в за-
їжджому домі, він мав ще досить розважку в голові, бо
перш, ніж зайти, вийняв портмоне й перевірив, чи виста-
чить йому розплатитися. Грошей було досить, він ствердно
хитнув і переступив поріг. Відразу ж йому назустріч зве-
лася бліда, худа, горбата постать і замахала рукою: був то
мій співподорожанин Ковальський, тепер учитель пансіону
Рихлінського. Берген радісно йому закивав і вже й думати
забув про такого чемного й ненав'язливого співрозмовника,
як я.

— О, гер Ковальський, гер Ковальський, послухайте, що
ці увірвителі зі мною зробили! — заговорив Адольф Карло-
вич, вже встигнувши собі на ходу замовити пригощання.

Розповів Ковальському історію з конем, а тоді з поворо-
зами, на що його співрозмовник тільки скрушно похитував.
Вряди-годи вони зближали чарки й цокалися, розхлюпуючи
трунок.

— Так, так,— казав Ковальський.— Я вас розумію. Але
послухайте, що вам скажу...

— Ні, вислухайте мене,— гаряче говорив Борген.— Чи
можна збиткуватися над людиною? І у святого не вистачи-
ло б терпіння!

Він розповів третю історію, мені ще не відому. Після ве-
чері й молитви (це відбувалося на першому поверсі) учні
пішли на другий поверх до спальні, а Адольф Карлович за-
скочив у свою кімнату покурити і ковтнути чогось підба-
дьорливого... У цей час він і почув несамовиті крики:

— Пожежа! Горимо! Рятуйте, хто в бога вірує!

— Я мчав, ніг під собою не чуючи,— оповідав смутно
Борген.— Заскакую, а вхідні двері всі у вогні, а зі спальні —
крики про спасіння. І що б ви думали вони вчворили? По-
ставили на двері драбину, і, коли я шарпнув їх до себе, дра-
бина звалилася на мене..

Ковальський засміявся.

— Ви теж смієтеся, гер Ковальський? Значить, ви сьо-
годні не співчуваєте мені? Тоді я піду геть, гер Коваль-
ський! Хіба ви не бачите, що я захмелений, аж світ мені
в очах крутиться. А раз так, не ображайте мене хоч ви...

Він смутно подивився у вікно і раптом побачив: там, за
вікном, пожежа. Палає жовтим полум'ям дерево, тріпотить,
труситься — золоті листки задзвонили. Він подумав: а мо-
же, й справді в нього галюцинації. Може, діти ні в чому не
винуваті, а він тільки напасті їм приписує? Але ні! Він тоді

відкинув драбину, а вони, мерзотники, ще й шворку пере-
тягнули, і він погримів.

— Смійтеся, гер Ковальський,—повернув він очі до
приятеля,— я вдруге погримів.

Але Ковальський уже не сміявся, сидів так само блідий і
так само смутний, а рука його, що лежала на столі, була
синювата.

— А ви чому зараз не в пансіоні? — спитав Берген.

— Людині з моїми вадами,— сказав смутно Коваль-
ський,— не можна викладати ані в гімназії, ні в пансіоні.

— З чого ж тоді хліб їстимете?

— Я не певен,— так само смутно відрік Ковальський,—
що мені його потрібно їсти... Розкажіть ліпше, як закінчи-
лася та історія з вогнем.

— Поки я гасив вогонь, а горіли портьєри на дверях,
крики стихли, стало тихо й темно.

— Як у романі зі щасливим кінцем,— озвався Коваль-
ський.

Він, Берген, наробив крику, прибіг лакей, проте всі мир-
но спали, тільки пахло горілим.

— Вони знову почали казати, що це галюцинації...

Дата добавления: 2015-10-29