Розділ XXXIV 23 страница

— Покиньте службу надзирателя,— серйозно сказав Ко-
вальський.

— А куди піду?

— Викладайте німецьку мову. Адже добре її знаєте?

— Чи знаю я німецьку мову? —здивувався Берген.

— Ну, звісно, ви ж німець. Там ви хоч колами відвоює-
теся. Огородите себе, пане Бергене, колами від світу, як
Робінзон Крузо. А потім виявите, що хижих звірів на остро-
ві немає.

— У вас чорний гумор, гер Ковальський,— сказав Бор-
ген.— Чи не відчуваєте, що біля нас сидить хтось третій?

— Відчуваю,— сказав Ковальський.— Це наша невлаш-
тованість у цьому світі.

— О так, так,— захитав головою Берген.— Ви мудро й
точно висловилися. Давайте за те вип'ємо.

Вони випили. Дивились один на одного і співчували.

— Ви вже вконтентовані? — спитав Ковальський по-
шепки.

— До чортиків,— відповів так само пошепки Борген.—
А ви?

— Я ніколи не буваю п'яний, пане Бергене. Я буваю од
випивки тільки смутний. Чим більше п'ю, тим більш смут-
нішаю. Тоді світ мені бачиться догори ногами.

— Це він бачиться вам нормально, гер Ковальський.

Горбань засміявся, але силувано.

— Цього разу не з вас сміюся, пане Бергене, а з вашого до-
тепу,— чемно зауважив він.— Мило ми з вами побалакали.

— Хочете йти?—спитав Адольф Карлович зовсім
серйозно.— Але куди?

— Недалеко, пане Бергене,— сказав Ковальський і звів-
ся.— На той світ...

Я здригнувся. Обличчя в Ковальського було синє. Він
поправив на грудях крават, узяв капелюха й обережно на-
клав його на голову. Очі його блищали, а вуста були під-
тиснуті.

— Мені сміятися з вашого дотепу чи плакати? — спитав
Борген.

— Ні те, ні друге,— спокійно відказав Ковальський.—
Я сьогодні дійшов до вирішальної і зовсім не дурної думки.
Людина не може жити сама. Коли в неї є родина чи хоч би
родичі, вона має повернутися до них. Коли ж її родичі в мо-
гилі, вона має повернутися до тих могил. Правильно я ска-
зав?

— Цілком,— сказав Борген, ледве повертаючи язиком.—
А коли немає ні того, ні другого?

— Знайдіть такого ж самотнього, як ви, і, коли він не
заперечуватиме, назвіть його братом.. Здорові будьте,
Адольфе Карловичу!

— Ви справді на той світ? — спитав Борген, нетямкувато
викруглюючи очі.

— І не ближче,— відповів із усмішкою Ковальський.—
І знаєте, що вам при відході скажу. Я пишаюся, що мав та-
кого приятеля, як ви[

Випрямився, наскільки міг, і легкою ходою пішов із трак-
тиру, ніби виходив із найвишуканішого палацу. Борген ди-
вився вслід широко розплющеними очима, жах промайнув
по його обличчі.

— Гей, ти! — тихо гукнув.— Ти ще біля мене?
Але мені не хотілося відповідати. Я заплющив очі, а від-
так став двічі невидимий. Знав, не бачить він мене, та й не
потрібно вже це йому: що може додати до своєї історії?
Було очевидно: страх у його душі також не марниця. Може,
це те, що врятує його, бо тільки через страх перестане за-
непадати, тобто стана, як галька, обмита течією,—сірою
тінню зробиться, нікому не цікавою й не потрібною.

Але він ще не хотів здаватися. Зібрав зі столу шматки
хліба і засунув їх до кишені. Тоді гукнув лакея і розплатив-
ся Почав з натугою підводитися з-за столу, спираючись ру-
ками об залиті трунком дошки, і від цього рипіли йому м'я-

зи й кістки. Стояв якийсь час, а тоді повільно почав розвер-
татися. Став, щоб бачити вихід, і знайшов його, залитий
неспокійним осіннім світлом, хиткий і каламутний. Рушив,
намагаючись не хитатися, і тіло в нього було дерев'яне. Очі
стали олив'яні, а на вуста наповз зніяковілий усміх. Не хо-
тів, щоб хтось бачив його оп'яніння, і через те ще більше
здавався п'яний. Ішов до виходу помаленечку, ніби мав
хтозна-скільки часу. Сонце засліпило його, і він повернув
до нього обличчя.

— А вже осінь,— сказав він мені, бо я змушений був
підтримати його, щоб не перечепився через поріг.— Так
швидко прийшла. Не зогледівся...

"Життя теж так проходить,— подумав я — Особливо ко-
ли воно так марнується!"

— Як ти гадаєш, я пропащий? — спитав Адольф Кар-
лович.

"Пропащий той, хто вже нічого не сподівається",— по-
думав я.

— Правильно,— відказав Борген.— А я ще сподіваюся.
Ну, хоч би зустріти ту шкапу...
Я дивився на нього з усмішечкою.

— Рушили? —спитав він і таки рушив. Дерев'яною, хит-
кою ходою.— Ти даремне всміхаєшся,— пробурмотів.— Чув,
що сказав Ковальський? Треба мені знайти такого ж самот-
нього, як сам. А що, він справді пішов на той світ?

Я розвів руками: хто зна! Може, тільки жартував?

— Я теж так подумав: жартує. А ти віриш у чудеса?
Я непевно рухнув бровами.

— А я вірю. Он глянь!—Він раптом спинився й при-
нюхався.

Перед нами лежала залита осіннім сонцем вулиця, їхали
екіпажі, вози й коляски. Ходили люди. Одежу мали тільки
білу й чорну, а може, це тільки так вдалося. Борген стояв і
втягував повітря, ніздрі, з яких вилазило руде волосся, во-
рушилися, а очі були приплющені, хоч я знав: він пильно
озирає вулицю. У цей час у повітрі щось здригнулося, яіби
голуба брила простору розкололася: по хіднику, заточую-
чись і киваючи головою, ішла шкапа.

— Онде він, мій брат безіменний,— сказав Адольф Кар-
лович і, ледве пересуваючи ногами, пішов шкапі назустріч.
Вони ступали одне до одного, керовані несвідомим, але й
нездоланним потягом. Шкапа витягла шию і стригла вуха-
ми, й Адольф Карлович з присвистом утягував у себе по-
вітря. Зрештою, поспішив назустріч, але чудний то був по-
спіх, нога чіплялася за ногу. Так само незграбно поспипила

до нього шкапа, наче також упилася. Я стояв заворожений:

таку сцену ліпше спостерігати звіддалік. На обличчі в мене
тремтіла всмішка, а очі мружилися. Листя навколо палало —
велика пожежа запалила землю. Сонце лило море негарячо-
го світла, а може, те світло точилося од листя, яке спалюва-
лося. Я знав: триватиме це недовго. Ще кілька днів — і все
потуманіє, втихомириться й упокориться. Можливо, й
Адольф Карлович опам'ятається й не чинитиме безумств.
У нього стане сили послухатися Ковальського, і він застіб-
не на мундирі всі ґудзики. Заходитиме в клас, тримаючи
під пахвою журнала,— на нього зі страхом дивитиметься два
десятки очей. Ставитиме коли, а одчайдушних гнатиме в
карцер і під різки.

Адольфу Карловичу також здалося, що все навколо па-
лає. Хиталися вогняні дерева, з калюж пострілювали жов-
ті списи, а вгорі, серед неба, виростало із сіро-срібної хмари
і розкидало навсібіч золоті пагони золоте око. Вони вже були
близько одне від одного: покинута всіма стара шкапа і чоло-
вік без роду й племені. Кінська голова розбухала в очах
Адольфа Карловича — потяглася до нього пухкими мокри-
ми губами, щоб поцілувати його у вуста: вона не була про-
ти, щоб Берген назвав її братом. Очі її плакали від звору-
шення, бо не сподівалася такого щастя — ось він, сокровен-
ний момент.

Але з Адольфом Карловичем щось приключилося. Ди-
вився на шкапу широко розверстими очима — жах промай-
нув по його обличчі. Озирнувся навдокіл, а тоді замахав
руками.

— Геть! — скрикнув обриджено.— Пшла, чортяка!
Шкапа опустила голову й затремтіла. Сахнулася убік,
аж ударилася об паркан.

— Чортяка!—прошипів Берген і звів руку, ніби хотів
ударити нещасну тварину...

У той-таки день, під вечір, у дворі пансіону Рихлінського
на кам'яній бруківці було знайдене тіло приватного вчителя
Володимира Ковальського, який викинувся з вікна третього
поверху. Він помер одразу ж, але при огляді на тілі великих
травм не було. Після анатомування виявили, що всередині
в Ковальського все згоріло від сірчаної кислоти. Єпископ
Фіалковський спершу заборонив ховати Ковальського за
християнським обрядом, але наступного дня раптом дозво-
лив похорони. У процесії брала участь половина міста, бо
для більшості ця смерть була загадкова й викликала без-
ліч пересудів. Ще вдень, того-таки дня, Ковальського ба-

чили на католицькому цвинтарі, де він довго гуляв, чита-
ючи написи на надгробках. Дехто казав, що в його кімнату
пробралися кинджальники, отруїли його й викинули надвір,
але ніхто не чув ніякого шуму. Адольф Карлович на похо-
рони не пішов, так само нічого не звістив він поліції, яка
розпитувалася про розмову, яку він вів у трактирі з Коваль-
ським. Ця історія дивним чином уплинула на долю Берге-
на, бо учні, почувши, що їхній наглядач має якесь відношен-
ня до загадкової смерті, почали дивитися на Адольфа Кар-
ловича з належною пошаною. На похоронах була музика і
стільки провожатих, ніби ховали не зубожілого вчителя,
а принаймні губернатора. Навіть мертвий. Ковальський
зберіг загадковий вираз на обличчі, і це сприяло тому, що
про нього згадували в різних кінцях міста ще з тиждень.
Я на похоронах був і навіть просльозився, бо нечасто ви-
падає побачити щось урочисте й небуденне, а окрім того,
щось мене і за серце ущипнуло. Я не надав тому великого
значення, хоч почуття це було, здається, справжнє.

РОЗДІЛ VII

На педагогічній раді я не втримався, щоб не викласти
своїх думок, котрі, як я пожартував перед директором,
могли б реформувати учбовий процес. Насправді реформа-
тором я ніколи не збирався ставати — в наші, та чи тільки
в наші, часи це річ досить небезпечна. Але тоді щось на
мене найшло, і я виліз зі своїм проектом, як Пилип з ко-
нопель.

Педагогічна рада в нашій гімназії існувала не для теоре-
тичних міркувань учителів, а була місцем легальних доно-
сів не тільки учителів на учнів, але й на колег. Головний
суддя — наш директор — розв'язував усе саморуч, і ніхто
ніколи його рішень не оскаржував. Більшість учителів си-
діла на тих радах, набравши в рот води, і це була, здається,
найдогідніша позиція. Стати Пилипом з конопель приму-
сило мене обличчя вчителя фізики Кулаківського, було во-
но самовпевнене й бундючне, цей чоловік увіч виказував по-
горду не тільки до всього зібрання, але й до самого арбітра.
Той його вираз виникав через уміння по особливому скрив-
лювати рота і дивитися із самовпевненим прижмурцем. За-
кинути йому щось у поведінці ми не могли, але поглядали
на нього, особливо я і законоучитель, не без роздратуван-
ня. Мене спершу це тішило, але незабаром я помітив, що
дратуюся по-справжньому. Це рідко зі мною трапляється,

бо навчився не тільки володіти собою, але й сам волів диви-
тися на світ так, як хотів Кулаківський: в нього це була
якість позверхньо-позірна, а у мене внутрішньо-притаманна.
Даремно кажуть, що подібне до подібного веде бог, часом
подібне буває супротивніше протилежному. Отож, кажу,
фізіономія Кулаківського несподівано мене роздратувала, а
коли це трапляється, в мене на хребті починає терпнути
шкіра. Саме тому я не втримався і заговорив про речі, які
мені, молодшому вчителю, не годилося б висловлювати так
самовпевнено.

— Наша каральна система,— сказав я,— тобто система
різок — річ педагогічне повновартісна і дає, як кожен знає,
немалі результати. Я не є і ніколи не буду проти різок, бо
це б значило бути нерозумним, недалекоглядним і піддава-
ти себе під небезпеку стати жертвою розгнузданої злочин-
ності учнів...

Директор слухав мене, звузивши очі, й похитував у знак
згоди головою, водночас я відчував його насторожене нетер-
піння. Але язик мій уже пустився берега.

— Однак наша система покарання хаотично-нерегламен-
тована, я б запропонував виробити правила, своєрідну так-
су покарань, щоб кожен учень знав певне законодавство,
розкладене на параграфи, і відав, скільки різок і за що має
одержати. Я сам готовий скласти такі таблиці, і учень, про-
винившись, міг би знайти опис свого переступу у відповід-
ній графі. Це не тільки посіє добророзсудливий страх, але й
розвиватиме почуття законності. Через це учень знатиме,
що не вчитель його карає, а закон, і в нього не виникатиме
супроти вчителя негативних емоцій. Я сказав усе.

У директорському кабінеті, де ми зібралися, зависла ти-
ша. Законоучитель розкрив здивовано й захоплено рота,
Кулаківський зирнув на мене з презирством, Ленсаль іро-
нічно всміхнувся. Директорове обличчя стало як кам'яна
маска.

— Можливо, ви сказали щось розумне, пане Сатанов-
ський,— мовив він крижаним голосом.— Але, по-перше,
жодна гімназія не має права встановлювати своїх власних
порядків, вони єдино загальновживані у всій імперії, і не
знизу їх витворюють, а згори — ті, що стоять над нами.
Нам же не належить не тільки критикувати існуючий лад,
а й висувати навзамін якісь міражні проекти; нам годиться
твердо й неухильно виконувати всі прислані нам інструкції,
не висуваючи надмірно власної псевдоглибокодумності. Ви
зрозуміли, пане Сатановський? Наша місія не обміркову-
вати, а улягати, і чим точніше й грунтовніше ми це чинити-

мемо, тим краще й похвальніше виконуватимемо свій су-
спільний обов'язок служити государю й державі. Наше зав-
дання — запроваджувати в дитячі серця дух послуху, а про
більше й мріяти не годиться. Сідниця учня ліпше зрозуміє
всі закони, ніж голова,— пожартував він, і між учителів
прошелестів схвальний смішець.— По-друге, ваша ідея мо-
же стати призвідницею бунту, і хто зна, чи не приведе до
падіння авторитету учителя, коли він раптом не вкладеться
у ваші приписи й параграфи.

Останню фразу він сказав з убивчою іронією, і сміх про-
ввучав у кабінеті зовсім виразно, підтверджуючи ці дирек-
торські, я б сказав, небезрозумні, слова. Я швидко окинув
поглядом моїх колег і побачив, що в одного з них, учителя
латини Міхневича, гарячкове поблискують очі.

Я спершу подумав, що мої слова запали йому в серце,
але, придивившись пильніше, збагнув, що він простісінько
радіє з моєї поразки, як і всі інші. Зрозумівши це, я, за
своїм звичаєм, відчув не уразу, а задоволення, марнослав-
ство — почуття для мене чуже.

— Повністю визнаю за вами рацію, пане директоре,— схи-
лився я у чемному поклоні, стаючи знову тим, чим були всі
інші, тобто нічим. Зрештою, ніякого вільнодумства в моїй
пропозиції не було, і ніхто не подивився на мене з підозрою,
навіть Траутфеттер.

Цю історію можна було б і не записувати, коли б не учи-
тель фізики Кулаківський. На його обличчі після моєї капі-
туляції засвітилася така непогамована радість, що я трохи
розгубився: те, що відчуваю втіху від інших я — річ одна,
а зовсім інше, коли хтось кпить із мене. Тоді я стаю непро-
никне холодний та гострий, учнів немилосердно шлю в кар-
цер, силою волі встановлюючи свій авторитет; між колег
тримаю його вже тим, що веду відлюдницьке життя, див-
лячись на всіх трохи звисока, а часом сходячи до позірно
люб'язної прихильності, що людям неодмінно подобається.
Окрім того, я ні з ким не задираюся і користуюся, таким
чином, славою тишка, про якого всі знають, що пальця йо-
му до рота совати не годиться. Отже, я нікому не стаю по-
перек дороги, водночас виразно даючи знати, що зневажати
себе не дозволю, і ця позиція при моєму становищі найроз-
важливіша. Саме тому мене кольнуло, коли я уздрів відвер-
ту до себе зневагу від Кулаківського, і бажання помститися
ворухнулось у мені. Я рідко користуюся своїми здатностя-
ми для пустопорожньої гри, але тут обійтися годі було, я
вирішив у певний спосіб збити йому пиху і змушений був
узяти активнішу участь у його житті, зігравши на його еле-

ментарній упевненості, що він аж нітрохи не вірить у над-
природню силу. Я пішов на такий чин не без застережень,
бо куди приємніше звідувати події, не беручи в них участі
більшої, як спостерігач. Тут же був зачеплений мій гонор,
і після глибшого розмислу, я зважився додати до колекції
житейських історій ще й цю, витворену з моєю безпосереді
ньою участю, тобто вирішив стати нечистою силою.

Кулаківський жив у двох великих кімнатах у старому,
обшитому дошками будинку, половину якого було вже напів-
зруйновано. Щоб зайти до нього, треба було вступиги в
темний коридор, з якого підіймалися залізні сходи до неве-
личкого передухіддя перед дверима. Внизу жила молода
вдова з трьома дітьми, яка утримувала себе тим, що пекла
пиріжки з м'ясом і продавала їх гімназистам,—колись во-
на знала ліпші часи і, незважаючи на таке просте заняття,
трималася не без гідності. В неї в плиті постійно горів во-
гонь, і дим часто підіймався по сходах і заповзав у двері
Кулаківського. Часом це його дратувало, і він, вискакуючи
на сходи, вживав щодо вдови далеко не компліментарні сло-
ва. Вдова відповідала тим самим, а інколи вдавала із себе
глуху й німу, і я виснував з цього факту, що вчитель фізи-
ки тільки вдає із себе незворушно-мудрого — це в моєму
замислі могло зіграти роль не останню. Друге, про що я до-
відався: в Кулаківського служив лакеєм хлопчик років три-
надцяти, був він зляканий і затурканий і відзначався над-
мірною побожністю, через що навішав над ліжком хрести-
ків (був він католиком) і всіляких картинок зі святими. Ку-
лаківського, як невіру, це часто дратувало, він не раз обсмі-
ював цю пристрасть у лакея, а одного разу мені вдалося
доглянути, як він лаяв свого слугу і навіть, на превеликий
жах хлопця, позривав усі його картинки. Наступного дня
хлопчик знову повісив їх над ліжком, а деякі зімнуті вигла-
дила йому праскою згадана вдова, зі старшим сином якої
він товаришував, за що не раз діставав у винагороду пи-
ріжка. Ясна річ, що лакейчук був особою вкрай забобонною
і міг злякатися власної тіні не тільки тоді, коли плоттю його
тіні опанує хтось такий, як я. Я дослідив, що побіч кімна-
ти Кулаківського, якраз за глухими стінами, були порожні
кімнати зруйнованої частини будинку, в яких ніхто не жив,
вікна й двері там було забито дошками. Все це я взяв до
уваги, розігруючи свою історію, яку збираюся детально тут
записати, бо вона, як мені здається, може посвідчити про
забобонну в суті своїй натуру людську. При цьому я не
бажав своєму противенцю ні втрат у здоров'ї, ні у майні —
просто він мав стати на певний час посміховиськом, а що

був він людиною гордою, то навряд чи після того затри-
мався б у нашій гімназії. Це й мало б стати конечним ре-
зультатом моєї невеликої помсти.

Отож увечері, знаючи, що Кулаківський сидить у колі
приятелів і ріжеться в карти з таким запалом, що забуває
про цілий світ, я, маючи таку ж одежу, як і він, і бувши
одного з ним зросту, загорнувсь у плащ, і рушив до вище-
описаного будинку. Ішов по залізних сходах, немилосердно
гупаючи, як чинив це й Кулаківський, ще й хрипко покаш-
лював при тому. Голоси я вмів імітувати з особливим умін-
ням, тож закричав і загрюкав у двері зовсім так, як щодня
це чинив учи гель фізики. В квартирі обізвався тонкий го-
лосок, який питав мене, хто я такий.

— Ти що, лоботрясе, не впізнав мене, свого пана! — за-
горлав я п'яним голосом.— Ану відчиняй, бо я з тебе шку-
ру спущу!

Ці, гідні інтелігентної людини, слова були своєрідним па-
ролем між господарем і слугою, тож миттю дзвякнула за-
щібка, і я побачив освітлене свічкою тремтливе, переляка-
не створіння.

Я рушив просто на нього, не даючи йому пильніше при-
дивитися до мене і вирвав йому з рук свічку. Хлопець зля-
кано відскочив, а я, голосно сопучи й бурмочучи під ніс
прокльони, подався у спальню Кулаківського.

— Чай будете пити, пане? —тоненько спитав у мене за
спиною хлопець.

— Удавися ти своїм чаєм!—буркнув я голосом Кула-
ківського, і ці мої слова не були йому в дивину, так завжди
вів себе вчи гель фізики, програвшись у карти. Хлопчик че-
рез те безшумно шмигнув у темну кімнату, де глав ліжко

У спальні я випив склянку води, яку неодмінно хлопець
ставив на нічний столик і, натягши халата, почав блукати
по кімнаті, гупаючи чобітьми. Водночас я відчував зачаєне
дихання лакея — той все ще сидів у темній кімнаті, готовий
прискочити до пана на першу його вимогу. Він знав, що в
хвилини роздратування господаря гнівити не можна, бо за-
бував тоді гуманні приписи, за які пезмінно агітував у гім-
назії, і грозився розбити хлопця "на м'ясо". Я ходив довго,
даючи час лакею заспокоїтися, а коли відчув, що він почи-
нає дрімати, гукнув його стягти мені чоботи. Сів так, щоб
світло падало мені в спину, і виставив ногу. Хлопець вправ-
но постягував мені чоботи, і я з лайкою відіслав його геть.
Лакейчук безшумно зник, а я, розкидавши постіль, ліг у
ліжко, викурив сигару Кулаківського, розгорнув книгу, а
коли в сусідній кімнаті затихло вовтузіння лакейчука, щез,

як це умів робити, залишивши виразні сліди свого перебу-
вання: свічку, зімнуту постіль, розгорнуту книгу і дим від
сигари. Це було зроблено вчасно, бо Кулаківський сьогодні
й справді програвся і вже ступав на залізні сходи, немило-
сердно тупаючи. Мала розігратися досить утішна сцена, і
я із задоволенням послав своє невидиме єство услід за осо-
бою, яка принципово не вірила в надприродну силу.

Він загрюкав у двері, але не закричав — в цьому місці
я зімітував його не зовсім точно. Глуха тиша відповіла на
його гримання, тоді Кулаківській застукав і закричав, вже
нічим не відрізняючись від моєї імітації. В дверні щілини
полилося світло, і несміливий голосок запитав, хто це та-
кий.

— Ти що, чортовий вилупку, не впізнав мене, свого
пана? —загорлав Кулаківський п'яним голосом.—Ану, від-
чиняй, бо я з тебе шкуру спущу!

Все було так само, як чинив я, тільки я назвав хлопця
лоботрясом, а він "чортовим вилупком", що, коли подума-
ти, далеко не відстоїть одне від одного.

— Мій пан,— продзвенів за дверима голосок,— удома,
він нікого не велить вночі пускати в квартиру.

На те Кулаківський затупотів ногами і почав лаятися так
грубо й непристойно, що я мимоволі звів брови, адже в гім-
назії Кулаківський вдавав із себе людину ґречну, освічену
й інтелігентну. Більше того: розважливу і врівноважену,
очевидно, щоб тримати таку личину, він і мусив ставати
удома чимось протилежним.

— Не лайтеся, пане!—сказав хлопець.—Ось я зараз
піду й розбуджу пана, нехай вам посвідчить, що я кажу
правду...

Щілини в дверях почали світитися слабкіше, очевидно,
хлопець пішов у кімнати, зрештою, світло пропало зовсім,
але за хвилину почувся тупіт, двері розчинилися, і хлопець,
уже без свічки, вилетів звідти з жахливим криком. Він,
певне, спіткнувся на порозі, бо зойкнув і звалився Кулаків-
ському під ноги без пам'яті. Вчитель фізики розгубився.

— Гей, ти, що там таке? — сказав він знічено.— Ану
вставай!

Але хлопець і не подумав вставати, Кулаківський схи-
лився над ним, а переконавшись, що він непритомний, при-
свиснув і кинувся в розчинені двері. За хвилину він ви-
йшов із квартою води і почав, набираючи її в рота, фур-
кати на хлопчика, ставши для цього на коліна.

— Ну ти, дурний! —сказав він.—Та ж не бійся. Чи ти
дурману наївся, чи клепки в тебе закрутилися? Вставай,

вставай, вставай, я тобі кажу! Хіба не бачиш: це я — твій
пан! Вставай, вилупку! —Він навіть турнув малого під бік.

Кулаківський вернувся додому підхмелений і поширював
від себе такі запахи, що мені, непитущому, аж у голові на-
морочилося. Хлопчак, зрештою, опритомнів, очевидно, не
так від води, якою на нього бризкано, як од нестерпного
сивушного духу.

— Ой пане! — сказав він, сідаючи.— Таке тут сталося.

— Що ж тут сталося? — спитав Кулаківський, не зво-
дячись із колін.

З квартири в розчинені двері падав слабкий відсвіт від
запаленої свічки, і в цьому міражному й хиткому сутінку
постаті Кулаківського та хлопця були лахматі й безтінні.
Схвильований голосок оповідав панові про пригоду, що сьо-
годні додому являвся не один Кулаківський, а два, що той,
перший, Кулаківський говорив пайовим голосом, випив
склянку води, перевдягся у халат, а коли погуляв по кім-
наті так, як любите гуляти ви, пане, наказав скинути чо-
боти, і він, лакейчук, те вчинив, от пропасти йому на цьому
місці! А тепер ви, пане, знову стукаєте, хоч я добре знаю,
говорив лакей, що ви лягли в ліжко, засвітили свічку й чи-
тали, і такий на нього, лакейчука, жах напав, що й досі його
всього трусить.

— Ти що, не впізнав мого голосу? —суворо спитав Ку-
лаківський.

— Через це й страх мене взяв, що пізнав. І того разу
впізнав. Побіг до вас, бо ви були в ліжку, щоб спитатися,
чи пускати вас, але вас у ліжку вже не було, а голос з-за
дверей усе-таки ваш, ну я й перелякався, аж душі в мене
нема.

— То це перед тобою я чи не я? — сердито спитав Кула-
ківський.

— Не знаю, що й подумати. До того ви також були ви,
то я й пішов спитати вас, чи вас пускати, але вас у ліжку
вже не було, бо опинилися вже за дверима. А постіль, мо-
жете самі глянути, зім'ята, і книга розгорнута, і свічка ваша
горить.

Кулаківський нарешті звівся з колін і став у меркітли-
вому блідому світлі величезний і грубезний, наче виріс і по-
ширшав удвічі.

— Я так злякався,— жебонів хлопчак,— що й досі не
можу втямити, як ви вийшли і хто за вами зачинив двері.

— Ти набитий дурень! — сказав Кулаківський сердито.—
Тобі наснилося казна-що, от ти й коверзуєш...

— Наснилося? Мені? — здивовано спитав хлопець і звів-
ся й собі, ставши вдвічі вищим та ширшим.

— І не інакше,— вже спокійно сказав Кулаківський.—
Валявся на моєму ліжку і возився з моєю книгою.

— Ох, пане! — видихнув хлопець.— Я можу побожити-
ся, а коли хочете, на євангелії поклянусь, що ані крихти не
брешу, А книга ваша мені нащо, коли в ній малюнків нема
і читати я не вмію.

— А все-таки знаєш, що в ній малюнків нема! Іди в хату,
баламуте!

Кулаківський говорив уже з посмішкою, але від мене не
сховалося, що він все-таки трохи стурбований розповіддю
хлопця.

— Знаєте, що я подумав, пане,— голосним шепотом ска-
зав той.— Чи не кара це нам за те, що ви мої образки зі сті-
ни позривали?

— Зачини губу, бовдуре! — гримнув Кулаківський і
штовхнув хлопця в квартиру. За мить двері гримнули, стру-
шуючи дерев'яну стіну, аж затремтіли з легким стогоном
металеві сходи, і в домі зависла глибока тиша. Тоді без-
шумно відчинилися двері внизу, де жила вдова і ко\о яких
невидно я стояв,— на порозі з'явилася жіноча постать. Три-
мала в руці свічку, і я побачив, що очі и радісно, аж щас-
ливо, засвітилися.

— Вже б'є тебе лиха година, чортяко! — проказала крізь
зуби жінка — Все це за мої сльози вдовині!

Я простяг невидну руку і затис у долоні вогник свічки.
Стало темно.

— Ой, що це! — зойкнула вдова, але в цей час на неї
війнуло з відчинених дверей, і вона зрозуміла, що свічку
загасив вітер. Тоді вона щільно причинила вхідні двері
і раптом помахала кулаком у напрямі квартири Кулаків-
ського.

— Карай його, боже, карай!—зашепотіла палко.—Ка-
рай його, харцизяку, бо це не людина, а сатана!..

Ця сцена втішила мене так, що сльози замилування ви-
билися на очі: щось було в тій жіночій зненависті наївно-
первозданне. Тут, у цьому домі, вже відбувалася якась істо-
рія, учасниками якої були Кулаківський і ця жінка, але мені
резонно здалося, що не буде вона цікава: дрібні сусідські
незлагоди, які набирають космічних розмірів, бо для участі
в них запрошуються вишні сили. Як недалеко відійшли люди
від свого елементарного марновірства і які вони ще діти
перед лицем матінки нашої природи! В цьому їхнє нещастя
і їхнє спасіння; нещастя, бо ходять заблукані та сліпі, і знан-

ня їхнє — що мацання палицею дороги. Вони й лихі через
те, що безрозсудні і не можуть покласти виразних меж між
добром та злом. Спасіння ж їхнє в тому, що вони отакі зво-
рушливо-наївні, а через це й безпомічні. Безпомічність ро-
бить людину невпевненою, а раз так, вона починає мисли-
ти. Важко сказати, до чого людина домислиться в цьому
світі — не скажу того навіть я зі своєю здатністю прозира-
ти в майбутнє.

І все-таки є в глибині душі моєї щось інше. Воно часом
пробуджується, і тоді я немовби враження від гарного сну
зазнаю. Сну вже не згадати, але він напевне був. Оце "інше"
я називаю "третім" у душі моїй, і саме воно не дає мені
втішатися з людської глупоти й слабкості на повну силу.
Це третє — присутність у мені мого дивака батька, про що
я вже зазначав у цьому писанні. Адже я також людина,
хоч, може, й не зовсім звичайна. Через це й мені треба осте-
рігатися, щоб і зі мною не сталося, як із тим Біляшівським,
який після змагання з генерал-губернатором так нагло змі-
нився. Але я не хочу думати про нього зараз, про нього
я ще писатиму. Зараз мій інтерес тут, біля вчителя фізики
Кулаківського, людини, яка й досі не вірить ні в що надпри-
родне...

Дата добавления: 2015-10-29