Розділ XXXIV 24 страница

Наступного вечора на слізне прохання хлопця Кулаків-
ський згодився, добряче вишпетивши малого за його дурний
страх, не йти грати в карти, До цього примусила й немало-
важна обставина — не міг уже програвати; коли б це тра-
пилося, бюджет Кулаківського був би підірваний до такої
Міри, що він змушений був би жити наборг. Учитель фізи-
ки недаремно викладав точну науку: із платні він виділяв
чітко визначену суму, яку міг ставити на карти. Коли ви-
гравав, участь у грі затягувалася, а за програшу він добро-
розумно відступав. Здається, саме таке вміння рівноважити
власний бюджет і давало йому змогу ставитися погордливо
до колег. Він згодився задовольнити бажання власного слу-
ги, вважаючи, що вбиває тим двох зайців, а шпетив лакей-
чука більше для годиться і для заспокоєння власного сум-
ління. Засидівся до глибокої ночі, смакуючи незвичайні при-
годи "Бурсака" Наріжного, і вже повіки його почали солод-
ко клеїтися, коли в спальню ввірвався зляканий хлопець.
Був білий, як стіна, очі вирячені, а рот безтямно розтуле-
ний. В цей мент хтось лунко застукав у двері.

— Чуєте, пане?—ледве проячав хлопець.—Ви знову
ломитесь у двері.

Кулаківський притьма кинувсь у передпокій, і волосі я
його мимоволі стало сторчака — почув він свій-таки голос.

— Ти що, чортовий вилупку, не пізнав свого пана?! —
кричав тон.— Відчиняй зараз же, бо я розтовчу тебе на
м ясо!

Кулаківський розтулив рота, але слова вийшли з нього
кострубаті, хрипкі й спотворені.

— Ідіть геть! — вигукнув він.— Я сам удома й нікого не-
знайомого в квартиру не пускаю...

— Ти, зараза!—закричав за дверима голос.—Підроб-
люєшся під мене й робиш з мене дурня? Постривай, я за-
раз виламаю двері...

Двері й справді затріщали, і Кулаківський метнув погля-
дом, виміряючи, куди міг би сховатися. Але ховатися було
нікуди, через це він-здобувся на мужність.

— Коли лізтимете у двері, стрілятиму! — гукнув він не-
природно тонко.

Я знав, що пістолета в Кулаківського нема, та й не було
мені потреби висаджувати йому двері. Окрім того, я чудово
відав, що внизу до замкової щілини прикипіло око вдови,
яке аж тремтить од збудження й цікавості, і, хоч ту шпарину
я обачно забив ганчірочкою, побоювався, що сусідка через
нестримну цікавість зважиться вискочити просто до мене.
Діло ж своє я зробив, тому і щез, як умів, зміркувавши, що
мертва тиша після гуркоту налякає Кулаківського більше,
ніж подальше страхання.

Треба було мати залізні нерви, щоб після того заснути,
бо коли б щось таке трапилося зі мною, я б уже спокійно
не заснув. Кулаківський також не мав залізних нервів: був
певний, що на нього зроблено замах і що це хотів до нього
дістатися злодій — збіг голосів та історію, оповіджену ла-
кейчуком, він поки що до уваги не брав, вважаючи перше
випадковим, а друге сонним маренням забобонного хлопця.
Але для мене важило хоч би те, що страх у тому домі уже
посіяно і можна дати час, аби він проріс.

Те, що вчинив Кулаківський наступного дня, знову зму-
сило мене втіщено просльозитися: учитель фізики прибіг
до свого партнера по картах, полковника Дупанова-Ростов-
ського, оповів йому про нічний напад й позичив у нього
пістолета. Він виходив від полковника з обличчям зовсім
таким, яке мав на педагогічній раді, де було підсічено мої
реформаторські затяги, пістолет у кишені додавав йому смі-
ливості й самовпевненості. Всю дорогу він лапав себе за
кишеню, аби втішитися з того, що зброя таки при ньому.

Я вирішив прийти до нього не о дванадцятій, а об оди-
надцятій, методичність у такому ділі річ ризикована, і сту-
пав по сходах з таким грюкотом, що могли б прокинутися

й мертві. Рішуче загримав і відразу ж щез, бо почув, що
Кулаківський на всі ноги біжить у передпокій. Він наказав
хлопцеві освітити двері і швидко їх відчинити. Сам він із
пістолетом досить мужньо подався на передухіддя, але,
звісно, нікого там не застав. Тоді, щоб підбадьорити себе,
він бахнув угору, на що з вискотом відчинилися двері вни-
зу, і вдова вилила на нещасного воїна відро гарячої лайки —
Кулаківський поспішно заплеснув за собою двері, боячись,
що замість гаданого ворога пальне в роззявлений рот своєї
сусідки, яка, у свій спосіб, правда, досить гамірний, захи-
щала спокій власних дітей. Кулаківський послав кілька про-
кльонів сусідці, але вже за дверима. Він був героїчно-збу-
джений і вважав, що налякав злодія до смерті, і той уже
навряд чи зважиться навдокучати йому. Понюхав цівку
пістолета, і запах пороху додав йому певності. Тож ліг
у ліжко, а щоб уляглося збудження, взяв до рук книгу —
з допомогою чтива не тільки любив дляти час, але й при-
сипляв себе.

Кулаківський майже доходив стану, коли повіки почи-
нають злипатися, а книга випадає з рук, лишалося йому
задути свічку й поринути в теплий сон, коли ж раптом
у вітальні він почув важкі металеві кроки, які, здавалося,
наближалися до нього. Кров замерзла в жилах Кулаків-
ського, і він схопився за пістолет. Скочив з ліжка й кинувсь
у вітальню, але там, звісна річ, нікого не застав. Тоді він
кинувсь до комірчини, де спав хлопець, але той висвисту-
вав носом з такою безтурботністю, що в Кулаківського нер-
вово смикнулася щока. По спині йому пішло, дружно пере-
бираючи лапками, кілька сотень мурашок, від чого коліна
раптом утратили звичну пружавість і почали тремтіти, во-
лосся в Кулаківського було жорстке і кучеряве, але почало
розкручуватися, він навіть відчув, як заворушилося воно
під ковпаком і настовбурчилося. Вчителю фізики захоті-
лося закричати, той крик уже стояв у горлі кострубатою
грудкою, але стримало його те, що соромився виявляти себе
вар'ятом. Кроків він більше не чув, тож навшпиньках по-
вернувся до себе, поклав на столика пістолет, закурив і по-
чав, сидячи на ліжку, роздумувати над основними зако-
нами фізики, розважуючи, чи не почались у нього галюци-
нації і чи не божеволіє він часом. Для цього він щипнув
себе за руку, прикусив губу, але всі рефлекси працювали
нормально. Він кашлянув для хоробрості й подумав, що не-
мила йому сусідка могла підкупити хлопця, і той вигадав
історію про подвійний його прихід. Окрім того подумав,
що вдова могла попросити когось із знайомих піднятися

й постукати до нього в двері, вдаючи із себе його ж таки.
Кулаківського, і він зміркував, що дурний був, коли так
гостро розсварився з удовою. Зрештою, свого часу він звер-
нув був увагу на її миловидне лице, але зійтися з нею ближ-
че й не подумав, адже та мала троє дітей, а вчитель фізики
завжди визначався тверезою обачливістю і остерігався, як
то кажуть "влипнути". Вдова також помітила оцю байду-
жість сусіда, а коли він висварив її за дим, що підіймався
до його дверей, між ними зовсім зникла симпатія. Ці думки
були настільки розсудливі, що майже заспокоїли Кулаків-
ського. Водночас він весь час нервово очікував, чи не по-
чуються вдруге загадкові кроки — єдина ланка, якої він не
міг пристосувати до своєї точно вибудуваної логічної схе-
ми — можливо, те йому й справді причулося. Готуючись
спати, погасив свічку, але в цю ж мить хтось знову важко
заходив ніби по кімнаті. Кулаківському здалося, що той
"хтось" присутній поруч і вже підходить до його ліжка. Він
закоцюб і, безсилий поворухнутися, наслухав ті кроки, від-
чуваючи, що в голові в нього все переплуталося, що серце
шалено калатає, а ноги холонуть. У той момент почав го-
лосно бити настінний годинник, і вибив він рівно двана-
дцять. Але тільки замовк останній удар, як прогримів рап-
том постріл, злякавши Кулаківського, аж він підскочив над
ліжком. Скотившись на підлогу, він плазом поповз через
кімнату. У вітальні помчав галопом на чотирьох до комір-
чини, в якій уже прокинувся й сидів перелякано в ліжку
при засвіченій свічці лакейчук. Побачивши пана у такій не
зовсім звичній позі, він зойкнув вражено.

— Ти чув постріл? — спитав, все ще не зводячись із чо-
тирьох, Кулаківський.— Що воно таке?

— Може, це нечиста сила? — спитав перелякано хло-
пець.

Тільки тепер Кулаківський усвідомив, як стоїть перед ла-
кеєм, і звівся, струшуючи з долонь порох.

— Іди ночувати до мене в спальню! — ніяково сказав він.
Хлопець зліз із постелі, свічка в його руках тремтіла.

— Це старий будинок, пане! — сказав він із дрожем у го-
лосі.— А в старих будинках завжди привиди водяться.

— Хіба привиди можуть стріляти з пістолета? — спитав
учитель фізики.

— Та, мабуть, можуть, коли стріляли,— відповів хло-
пець.— Нікого в квартирі, крім нас двох, нема.

— Ти не чув ніяких кроків?

— А були й кроки? — перелякано спитав хлопець.

— Були чи не були, а відповідай, коли питають!

— Я спав, пане,— простодушно сказав хлопець.— Мені
Охоцькі теж щось таке казали...

— Що ж вони казали?

— Ходить щось і у них ночами. Це старий будинок, пане,
а у старих будинках...

— А може, це нам хтось підстроює, га? Може, й ти з
тими розбишаками заодно?

— Я? — перепитав хлопець і аж спинився. Його залите
світлом обличчя стало таке тупо-здивоване і спантеличене,
що Кулаківський знову відчув себе ніяково.

— Давай свічку й перетягни до мене свого матраца.
Хлопець пішов, а Кулаківський почав нервово ходити по
спальні. Щось у ньому ламалося, жах ціпив душу, і він від-
чув, що його холодна розсудливість починає розпливатися
і зникати. Пізнав раптом самоту, і це було таке гостре від-
чуття, що аж задихнувся. Досі тішився в цих кімнатах спо-
коєм та затишком, але тепер знав, що їх утрачено навіки.
Дивне безсилля опанувало його, приреченість та розгубле-
ність. "Ні,—подумав він,—треба все це якось пояснити!.."

Прийшов хлопець з матрацом, розклав на підлозі і вліг-
ся. Незважаючи на свою забобонність, він заснув майже
відразу, і Кулаківський нишком позаздрив на його залізні
нерви. Сам же блукав кімнатою з пістолетом у руці. Хто
зна, чого він чекав. Хотів оборонятися, а може, пустити
кулю в те невідоме, що важилося супроти нього. Перевірив
зброю, маючи надію, що та самочинно вистрелила, але бра-
кувало тільки одного набою. Тоді він сів і просидів до ран-
ку, намагаючись ув'язати в одне всі факти і шукаючи між
ними логічного зв'язку, його думки знову верталися до
вдови Охоцької — під ранок зумів себе переконати, що це
таки її штучки. Нічого неприродного й загадкового тієї ночі
вже не відбулося; зрештою, мені треба було спочити перед
заняттями в гімназії. Скажу принагідне, що, на жаль, моя
тінь не могла витворювати конкретних шумів. Тінь є тінь,
вона може слухати, але не говорити, так само не може ту-
пати ногами чи стріляти — доводилося те робити самому.
Не важко прочитати людські думки і збагнути чиюсь емо-
ційну систему, але це також безшумний акт. Поки що один
тільки Берген відчув біля себе мою присутність, але, хто
я такий, не впізнав. А може, просто мав звичку балакати
з собою, через це постійно-уявляв біля себе співрозмов-
ника, як це чинить чимало самотніх людей: втілитись у та-
кого уявного співрозмовника мені за іграшку — це здат-
ність більш психологічна, ніж фантастична. В історії з Ку-
лаківським я мусив діяти реально. Я вже повідомляв, що за

глухою стіною спальні Кулаківського було порожнє примі-
щення, я й ходив по ньому, одновимірно гупаючи чобітьми
якраз за тією стіною, біля якої стояло ліжко учителя фізики.
Окрім того, кімната Кулаківського з'єднувалася з порож-
німи спільним димарем, луна від кроків відбивалася там
і проникала до квартири Кулаківського. Стріляв я із влас-
ного пістолета в димарний отвір, через що учителю фізики
здалося, що я вистрілив просто в його спальні.

Я йшов тієї ночі додому задоволений. Розгорнув над го-
ловою парасоля, бо сіявся нудний, навдокучливий дощ,—
вряди-годи в мені вибухав сміх. Водночас було трохи й
жаль нещасного самоблудця, його поламаного затишку й по-
нівеченої впевненості в собі. Не стало в нього ні того, ні Дру-
гого, і це негаразд, бо винуватий у цьому був таки я. Учи-
нив таке із самооборони, бо вирішив, що нам годі існувати
поруч. Але вдаюся я до такого тільки у виняткових ситуа-
ціях: не хочу брати активної участі у житті.

Дощ шелестів у листі, що лежало в мене під ногами: за
цю ніч опало його багато. Я вже не сміявся, бо відчув гли-
боку втому, хотілося мені якнайшвидше добратися до по-
стелі й заснути: свого спокою та самовпевнення втрачати
не хотів. Рот мені почало корчити від частих позіхів, і я
йшов, час від часу роздираючи його. Сухо стукотіли об на-
тягнену тканину парасоля краплі, плескало в ногах, а об-
личчя поступово вкривалося холодною вільгою.

Я відчинив двері квартири і пізнав солодке задоволення,
яке навідує мандрівця, коли той повертається додому.

Заснув відразу і без снів, хоч, може, й непокоїло мій мо-
зок відбиття того, що відбувалося за кілька вулиць від мене:

ходив там по кімнаті з пістолетом у руці розтривожений
чоловік, котрий не вірив у надприродне і щосили намагав-
ся зберегти свою невіру. Пручався, щоб не впустити у себе
боязкого, забобонного, темного й безпомічного, і не відав,
що воно в ньому вже поселилося. Зрештою воно й не висе-
лялося з нього ніколи, а тихо спало, вколисане залізною ло-
гікою реальних умовиводів, таких простих, ясних і заспо-
кійливо-елементарних, коли життя бачиться як вислід кіль-
кох твердо засвоєних законів. Вірив: ніщо не порушить тієї
малої ясності, але темне і сліпе, боязке й непевне раптом
розплющило очі й дряпонуло йому душу кігтистою лапкою.
Це не був страх малий, особистий, це був страх, виплеканий
тисячами поколінь його предків. Через це так легко я зміг
порушити чітко засвоєне раціо вчителя фізики і зруйнувати
його добрий елементарний світ. Надаремно стискає його
рука пістолет, надаремно гостро й чіпко лапає темряву кут-

ків його око, надаремно тулиться він до світлого кола, що
його утворила свічка,—справжнього затишку, якого досяг
завдяки розуму та волі, у цій ночі, вже не повернути.
Я спав, відчуваючи контури тієї картини, і мені вже не було
жаль Кулаківського, бо що це таке — жаль? Я можу бачити
і фіксувати, збирати факт до факту, ліпити смальту до
смальти — картину творить життя, а я його підвладне око,
як і всі у цьому світі. Здається, я більше не піду в той дім.
Досить з мене, що я покотив камінець, він зробить своє
діло сам; зачепить, як це буває в горах, одного, й другого,
й третього камінця, і вони покотяться, збиваючи гуркітливу
лаву, яка заспокоїться тільки тоді, коли не буде куди коти-
тися. Дам надію й Кулаківському: коли така сильна його
воля та розум, хай відбудує свою самовпевненість — мені до
того діла нема. Хай знову тримає на обличчі вдоволено-
зверхній вираз, хай впевнено зводить голову і чітко карбує
крок. Я тільки ледь-ледь випробував його душу, торкнувся
легенько нігтем надчутливої матерії, як торкають ріжки сли-
мака. Слимак відразу ж ховається в хатку і боязко зату-
ляється від світу, але пригріє сонце, і він знову висуває
цікаву голівку й чутливі ріжки — той, що торкав його, дав-
но пішов. Я також пішов, але знаю, що історії цій не кінець,
мушу її додивитися. Тому й тримаю в уяві відбиток облич-
чя Кулаківського. Воно зморене, посіріле, з широко розплю-
щеними очима, адже цієї ночі він так і не зміг заснути, спо-
діваючись на мудрий ранок: день завжди розсіває те, що
в нас породжує ніч. День і ніч недаремно змінюються так
правильно на цій землі: вони—щось взаємозалежне і вза-
ємозаперечне водночас. Годі давати перевагу чомусь одному,
саме від цієї залежності й твориться життя. День виростає
з ночі, як дерево із землі, він ховає у ній своє коріння і п'є
сокровенні соки. Ті два начала входять у єство людське, бо
й воно наче ясне дерево, коріння якого в темному та не-
збагненному, і так буде до кінця світобудови...

Ці думки прийшли до мене, коли я лежав у напівмарев-
ному стані, а може, приніс їх мені сон, адже він певною
мірою відповідав стану мого духу. Прокинувшись, я чітко
його пам'ятав і трохи подивувався з того не без самоіронії.
Звісна річ, до Кулаківського я пішов, незважаючи на попе-
редні застереження, і наступної ночі, і ще разів кілька —
людина не втрачає упевненість так просто. Я повторював
усе з твердою послідовністю, змінюючи тільки час своєї
появи. Нерви Кулаківського почали здавати. Як тільки чу-
лись у його кімнаті кроки, він зривався з ліжка і стріляв
раніше, ніж це робив я. Переляканий хлопець прибігав

і бачив свого пана освітленим полум'ям свічки (тепер він
купував собі так багато свічок, що дивував лавочника),
в нічній сорочці й ковпаку, з пістолетом, з якого ще сочився
димок, з розпаленими й переляканими очима.

— Що з вами, пане? — кричав незмінне лакейчук, дзво-
нячи зубами.

— Хіба не бачиш,— тоном Дон-Кіхота відповідав Кула-
ківськнй.— Випробовую пістолета.

— Серед ночі? — дивувався хлопець, на що Кулаківський
вибалушував очі й кричав, як той сміє вказувати своєму
панові, коли випробовувати пістолет, і з лайкою відсилав
спати.

Хлопець більше лякався господаря, ніж привидів, і пере-
страшено задкував, гадаючи, що його пан тратить на умі,
і побоюючись, щоб той не бахнув спересердя і в нього. До
гімназії цей педантичний чоловік почав запізнюватися, діти
миттю відчули зміну й підіймали на його уроках такий
рейвах, аж мусив втручатися інспектор, а одного разу, про-
сто серед уроку, Кулаківський заснув. Учні тоді викрали
в нього журнал і всі коли повиправляли на четвірки, чого
вчитель фізики, звичайно, не помітив. Він ходив тепер тро-
хи похитуючись, а очі його зробилися червоні. Я готовий
був припинити наші нічні ігри, але сподівався малого: Кула-
ківський мав розповісти про те, що в нього відбувається,
комусь із приятелів.

Він розповів про все полковнику Дупанову-Ростовському,
і той, вислухавши хаотичну й нервову оповідь свого парт-
нера по картах, довго реготав, трусячи круглим че-
ревцем.

— Це ж вас хтось розігрує, мій любий!—сказав пере-
сміявшись.— Чи маєте ворогів?

Кулаківський розповів про вдову і про свої напружені
з нею стосунки. Останнім часом він навіть став люб'язний
з нею, а за нічний заколот перепросив. Вдова загадково
всміхнулася і защебетала: вона і в гадці не мала, що Кула-
ківський лякав злодіїв, їй здавалося, злодіям ні в нього,
ні в неї поживитися нічим.

— Після того, коли з нею отак побалакав,— розповів
учитель фізики,— я почув не тільки кроки й постріл, але
й регіт. Реготало при тому так страшно, наче хтось прикла-
дав до рота рупора.

— Го-го! — весело заходив по кімнаті полковник Дупа-
нов-Ростовський. Він задоволене похрускував пальцями, і на
його обличчі цвіла усмішка.

— Гадаєте, це її рук робота? — спитав Кулаківський.

— Не гадаю, а впевнений,— відповів бадьоро полков-
ник.— Диявол і жінка — це брат і сестра.

— Значить—це був все-таки диявол?—спитав Кула-
ківський.

— Ну, ви вже зовсім здичавіли,— засміявся полковник.—
Це диявол, якому можна спустити штани і добре його випа-
рити. Гадаю, взвод солдатів із цим справиться. Хочете,
я у вас переночую?

— Зробите мені ласку,— видихнув Кулаківський.
Полковник прийшов до вчителя фізики о десятій. Вони
випили пляшку і перекинулись у карти.

— Ловку історію ви мені оповіли,— сказав полковник,
роздягаючись.— Наше життя таке бідне на події, що я за-
любки повоюю з духами...

— О, не накликайте біди! — понуро сказав Кулаківський;

випивши, він завжди відчував меланхолію.

Полковнику вчитель фізики відступив своє ліжко, сам же
наказав постелити собі на дивані. Вони лягли, і тільки вог-
ник лампади тьмяно блимотів у темряві.

— Я ніколи не вірив ні в нечисту силу, ні в духів,— за-
говорив Кулаківський, натягуючи ковдру до підборіддя.—
Все, що е, думав я,— це є. Але тут таке твориться, ви зараз
переконаєтеся...

— Буду щасливий,— сказав полковник, підбиваючи під
щоку подушку.

Він заснув відразу, захропівши так голосно, що цим зву-
ком переповнив весь дім. Кулаківський крутився на своєму
дивані, і в нього не було сну ані в однім оці. Зрештою, по-
чулися кроки, Кулаківський прислухався, а тоді кинувся до
полковника, затрусивши його за плече.

— Ви чуєте, полковнику?—зашепотів він голосно.—Хо-
дить!

Хропіння обірвалося.

— Хто тут? — схопився полковник, а побачивши біля
себе білу постать, з розмаху вгатив їй у підборіддя. Кула-
ківський змахнув руками й гримнувся об підлогу.

— Це я, я!—загорлав він.—Воно вже почало ходити!

— А, це ви, звиняйте!—по-діловому озвався полков-
ник.— Бачите, в мене солдатська реакція. То що ваші
духи?

Кулаківський сидів на підлозі і плакав. Від удару він при-
кусив собі язика і тепер мусив солоно плюватися.

— Вже ходять! — сказав понуро.

— Але де?—спитав трохи роздратовано полковник.—
Я нічого не чую.

У домі й справді стояла моторошна тиша. Полковник
знову вмостився в ліжку і підбив під щоку подушку.

— Ви, Миколо Івановичу, хворий,— сказав він спокій-
но.—Я забув вас попередити: коли мене будите, тягніть за
ногу. Інакше можу вдарити.

Кулаківський важко звівся з підлоги, посовав щелепою,
перевіряючи, чи добре вона рухається. Полковник хропів
знову. Кулаківський сів на диван й опустив лице в долоні.
В цей час знову почулися зовсім чіткі в нічній тиші кроки.

— Згинь, пропади, прояво! — гукнув Кулаківськнй хрип-
ко.— Згинь з лиця землі і не мороч людських душ. Я вірю,
що ти є, навіть, коли ти не такий, як тебе малюють. Коли
ти просто збитошник — ти все одно диявол, бо не можна
так мучити людину. Чуєш, ти?! —крикнув він пронизливо.

— Га? Що таке?—підскочив полковник.—Ви тягли
мене за ногу?

— Спіть, спіть, пане полковнику,— заспокоїв його Кула-
ківський.—Здається, це тільки я чую.

Кроки чітко дудніли в мертвій застиглій тиглі дому. Пол-
ковник сів у ліжку, широко розкривши рота.

— Е, ні, Миколо Івановичу,— мовив він.— Тепер і я доб-
ре чую. І знаєте, той збитошник має велику ногу. Чоботи
його на підковах, і він не старий.

— Звідки ви все це взяли, пане полковнику?

— Я все життя слухаю, як марширують солдати. І знає-
те що: цей ваш дух ніколи солдатом не був. То цивільний
чоловік, бо він ходить, як останній недотепа...

Від цих слів я відчув, що кров прилила мені до щік. Я зу-
пинився. Все, що сказав полковник, було правда. Здається,
я тут переграв. Треба було, щоб полковник так і не почув
моїх кроків, хай би вважав все хворим витвором уяви Кула-
ківського. Мені захотілося вихопити пістолет і гримнути
просто в димар, але я знав, що старого солдата це не зля-
кає, більше того, він безпомильно визначить, з якої марки
зброї стріляли. Я вже передчував, які думки снуються в його
голові: завтра він приведе сюди солдатів і почне полюван-
ня. Звісно, нічого він і нікого не піймає, але і нічим не допо-
може своєму приятелю: той уже був переможений.

— Лягайте і спокійно спіть,— сказав полковник.— Завт-
ра цей дух лежатиме під різками. Це чорт, який не має
хвоста...

Кулаківський зітхнув. Він ліг на канапу і скрутився буб-
ликом.

— Ви що, не вірите мені? — спитав здивовано полков-
ник.

— Вам я вірю,— обізвався Кулаківський.— Значно
важче повірити собі самому.

— Не дурійте, Миколо Івановичу,— собі вірити чи не
вірити немає ніякої потреби.

Кулаківський засопів, удаючи, що спить. Полковник зі
смаком позіхнув.

— Пістолета ви мені віддайте,— сказав він.— Пістолет
у цій справі ні до чого.

"Йди геть, дияволе,— думав Кулаківський, лежачи з за-
плющеними очима.— Йди геть і згинь!"

— Знаєте, що я думаю? — мовив уголос.— Коли то про-
сто збитошник — це все одно диявол, бо не може звичайна
людина так мучити іншу...

Але полковник уже спав. З присвистом, прихропом, з
прицмаком, повітря з силою виривалося з його густо зарос-
лого волоссям носа, від чого кожна волосина бриніла, як
сталева. Повітря виривалось і з рота — був той рот, як пол-
кова сурма, що трубила цілому полку збір. Сам полковник
виїжджав на білому коні свого сну, одна рука його впира-
лась у бік, а друга трималася за повіддя. Гриміли барабани,
два ряди солдат вилаштувалися шеренгами, а між них тягли
оголене й закривавлене тіло... Я знав, що полковник у та-
кий спосіб уявляє мене, недаремно на його сонних вустах
зацвітає така холодно-зневажлива усмішка, він упевнений
і немилостивий, бо зумів узяти наді мною гору. Він знає,
що та нещасна жертва, яка повертає на всі боки скривлене
обличчя й молить її пожаліти,— тільки нікчемний шматок
м'яса. Він вірив, що всі і все у цьому світі — стерво, що
барабани витворюють найліпшу музику, бо вони б'ють по
шкірі, яка теж колись обтягувала живу плоть. Був він гар-
ний, цей полковник, чи, може, гарним бачив себе уві сні:

білі зуби його блищали під сонцем, а очі лили холодну
крицю. Мені стало жаль його голої самовпевненості, але я
не відчував до нього співчуття. Я знав, що справжнє стер-
во — не той розтовчений на м'ясо винуватець, що його же-
нуть крізь стрій і честять шпіцрутенами, а він сам, бо е
дивна закономірність у світі: людина часто є зматеріалізо-
ваною часткою власних облуд. Можливо, ця істина стосує-
ться й мене, але це нічого не змінює. Бо я записую в цю
"Чорну книгу" не лише історії інших людей, це, окрім усьо-
го, й моя власна історія з тією тільки різницею, що інші тут
судяться, а я присутній. Мене вразило в цій історії інше:

Кулаківський уже не відчуває гумору своєї ситуації. Лю-
дина, в якій посіяно сумнів,— ось що найцікавіше! Людина,
в якій посіяно сумнів, стає часткою світового болю, вона

смутна, а смутний не сяде на білого коня свого сну й не
сшкірить білі зуби, як герой чи переможець. Він бере па-
лицю в руки, заплющує очі й починає вимацувати собі
шлях.

Я починав бридитися цією грою, бо в ній змінювався не
тільки Кулаківський, але і я сам. Я не повинен піддаватися
спокусі, бо не моє діло поліпшувати світ чи йому співчу-
вати. Зрештою, коли б це сталося, я відчув би, що в мені
починає народжуватися нове "я", яке вступить у змагання
з першим, тобто перестану бути цілісною натурою. Але я хо-
тів жити. Гостро, скажено хотів жити, а для цього треба
зробитися холодним і поміркованим. Лихий світ, а не я,
я ж тільки безсторонній його літописець.

Таке крутилося мені в голові, коли повертався я порож-
німи житомирськими вулицями додому. Десь віддалік цоко-
тів копитами кінь і торохтів віз — хтось їхав, незважаючи
на ніч. Осіннє небо було покрите баранчастими хмарками,
крізь які проглядали зорі, місяць з'являвся, обливаючи все
мертвим світлом, а тоді пропадав, перебиваючись крізь хма-
ру: напливала на місто тінь. Оце поморгування нічного сві-
тила дало мені сколошканий настрій, кроки мої звучали на
хіднику надто лунко, і їх не глушило листя, яке покривало
кам'яні плити. Йти мені було недалеко, але я раптом відчув,
що мене хтось у пій ночі чатує. Миттю насторожився, і не-
даремно— з підворітні виступила важка, кострубата постать
і дихнула густою хвилею горілчаного перегару. В цей час
виплив з-за хмари місяць, і я побачив заросле щетиною ши-
роке обличчя, грубий ніс і кошлаті брови.

— Дай тютюнцю! — сказав хрипкий бас, а я миттю зме-
тикував, до чого тут йдеться, ноги мої самі рвонулися з-під
мене, і я помчав, дзвінко цокотячи підкованими чобітьми.

— Ах ти, зараза! — ревнув бас, і за мною загупало й
застугоніло — злодюга мене наздоганяв.

Я біг легко і стрімко, майже не торкаючись хідника, роз-
туливши рота і вирячивши очі; напасник увіч за мною не
встигав. Повторювалося те, що пережив я у Києві на Хре-
стах, серце моє перелякано лопотіло, я різко завернув за
ріг і з розмаху налетів на якогось чоловіка, що стояв, роз-
ставивши руки і бажаючи зловити мене, як зайця. Ми поко-
тилися з цим другим напасником по землі, і в мене ввіп'я-
лися цупкі руки.

— От і піймався, півнику! — захрипів мій супротивник,
насідаючи на мене. Я чув, що добігає до нас перший напас-
ник, і рвонувся з такою силою, що тягар з мене скотився.
Я метнувся навтьоки, але мій противенець устиг схопити

мене за ногу. Я розвернувся і вгатив носком чобота просі о
в обличчя злодюги. Той зойкнув і відпустив мого чобота,
а я чимдуж поцокотів вулицею. Перед тим, як звернути
за ріг, я побачив, що перший напасник спинився біля дру-
гого — той продовжував лежати на землі. Боячись і тут за-
сідки, я перебіг вулицею, але мене ніхто вже не чатував, і я
помчався, як вітер, до своєї квартири — звідси до неї було
рукою подати. Напасники мене не переслідували, і я пішов,
віддихуючись, бо дістав ядуху і мусив якийсь час безпоміч-
но хапати ротом повітря. Груди мої стали вузькі від розши
реного й перестрашеного серця — колотилося воно, як пташ-
ка у клітці, і боляче товкло собі боки. Я поспішно відчинив
двері, хоч руки мені тремтіли, а коли накинув защіпку з
того боку, почув, що по вулиці знову біжать.

Дата добавления: 2015-10-29