РОЗДІЛ VIII 1 страница

Несподівано помер директор гімназії Траутфеттер, об'їв-
шись зі своїм приятелем, правителем губернської канцеля-
рії Лучицьким, якоїсь масної страви англійської кухні; сам
правитель канцелярії відбувся жахливим проносом, після

чого позеленів і виглядав на похороні найскорботнішим із
присутніх. Катафалк установили в гімназійному залі, і ми,
учителі, стояли біля покійного по черзі в почесній варті.
Покійний утратив після смерті всю свою директорську суво-
рість і виглядав звичайним дідком, якому прийшла пора
вмерти. Лучицький, стоячи біля покійного, весь час плакав,
і сльози рясно котилися по його зеленому обличчі. Вряди-
годи він виймав хустку такої ж барви, як і його лице, і го-
лосно сякався.

Ленсаль не міг стримати радості, бо директорське місце
міг би посісти й він, як інспектор, і його обличчя під час
похорону непристойно сяяло, ніби начищена миса, в якій
збираються варити варення. Таку начищену мису він про-
ніс від гімназійної зали до лютеранського цвинтаря в кінці
Рудинської, в той час, як Лучицький невтішно по дорозі ри-
дав. На похорони завітав і Микола Платонович Біляшів-
ський, останнім часом він змінився невпізнанне. Свій зна-
менитий екіпаж продав і ходив відтепер тільки пішки, за-
тишні округлості його тіла зникли також, він став вищий,
ніж був, схудлий і самозаглиблений. Очевидно, вони колись
знались із Траутфеттером, хоч останнім часом не зустріча-
лися напевне. Микола Платонович мовчки простояв біля
покійного, так само мовчки провів його на цвинтар, а коли
директора гімназії під голосні схлипи Лучицького замуру-
вали у склепі, стояв, випроставшись, урочистий і відсторо-
нений. Вітер розвіював йому довге сиве волосся, і він ди-
вився не так на склеп, як поверх нього на кам'яний мур, що
розділяв померлих лютеран від так само померлих католиків.
Коли ж ми виходили із цвинтаря, він опинився обіч мене.

— Отак, молодий чоловіче,— сказав, зирнувши,— непо-
мірність створює пересит, а пересит шкодить і духовному,
і фізичному здоров'ю...

— Покійних не судять,— смиренно сказав я і напустив на
обличчя благочестивий вираз.

— А я й не суджу,— сказав Микола Платонович,—
а раджу вам навчатися з лихих прикладів.

— А чому саме мені? — зчудувався я.

Тоді я помітив супроти себе палючі, ясні очі, розширені
й трохи несамовиті. Мимоволі здригнувся, бо в мене потек-
ло щось гаряче, як вогонь, я переповнювався тим його чуд-
ним поглядом, як глек,— він же освітив мене, проглянувши
наскрізь, як щось прозоре й нематеріальне. Саме це непо-
коїло: а що, коли легенди про прозірливих не вигадка? Але
я відразу ж заспокоївся: при всій проникливості кожна лю-
дина для іншої — пітьмава гагадка.

— Не маю вас честі знати,— глухо сказав Микола Пла-
то'.ювич,— але маєте переді мною, старим, ту перевагу, що
жштя тільки починаєте і можете вибирати, на яку стежку
ступити: вести життя чеснотливе й добротворне чи життя,
повне лихої облуди. Можете жити так, щоб потім не мати
мук сумління і не дбати, аби щось виправити чи повернути.
Знаєте, пане,— він узяв мене під лікоть, і його голос став
вуркітливий, тихий.— Жодне лиходійство не можна до кін-
ця поправити: все вчинене—здійснене навіки. Покаяння
і відпусти гріхів — то тільки людська самовтіха, а насправ-
ді не значать нічого. Відтак, кожен наш учинок — тавро на
нашій шкурі, і тавро невідмивне...

Я йшов побіч нього спокійно. Нічого особливого він у мені
не добачив, просто йому потрібен став співрозмовник, і во-
лею випадку цей жереб упав на мене. Тому я зробив вигляд,
що з усією чемністю та повагою слухаю його просторіку-
вання: боїшся ти, любий старче, подумалося мені. Боїшся
себе і свого минулого, боїшся кари господньої, хоч нічого
не вчинив гіршого за звичайні людські переступи. Оця здат-
ність до самокатувань трохи незрозуміла мені — вияв чо-
гось украй нераціонального у людській природі.

— Я зараз пильно придивляюся до людей,— казав тим
часом Микола Платонович, все ще стискаючи мій лікоть,—
і майже немає між них таких, щоб були без темного при-
важку на душі, тобто без учиненого лиходійства. Більше
воно чи менше, але є. А от ви, молодий чоловіче, різнитеся
від інших. Не розумію, чим, але щось у вас є не те...

Я знову здригнувся.

— Чудні речі кажете,— мовив, ледве втримуючи на об-
личчі чемну повагу.— Я такий, як і ви, і всі, що йдуть
побіч.

Ми й справді йшли гуртом: всі в темній одежі, з'єднані
спільною печаткою смерті, з єдиним тлінним призначенням
і однаковим для всіх кінцем. Ми були єдині, але й розріз-
нені, бо, йдучи отак монолітне, уже встигли розбитися на
гуртки і пари, і кожна вела свою розмову, зовсім не слу-
хаючи, що говориться поруч. Так само буває за святковим
столом, де збирається багато людей,— ми, зрештою, і йде-
мо, щоб засісти за такий стіл, вчинити тризну по людині,
котру ніхто з нас не любив, за винятком Лучицького. Сам
Лучицький (я озирнувся й обдивився всіх, хто йшов) за-
лишився на цвинтарі, ми про нього якось забули, та й роз-
бивав він нашу компанію, де всі були однакові і мусили від-
давати шану покійному тільки за те, що були його підлег-
лими.

— Може, ви й праві,— зітхнув Біляшівський.— Вибачте
мені за настирливість. Як це воно сказано у святому пи-
санні: кожна людина — лож!

— Є така приказка,— чемно відказав я,— брехня на
брехні сидить і брехнею поганяє. Ми хочемо вірити, що
багато знаємо й розуміємо, але це не завжди так. Є тільки
одна істина: кожен у цьому світі — Адам.

— Як це так? — не зрозумів Біляшівський.

— А так,—сказав я, вже захоплюючись.—Кожен із нас
самотній у цьому світі. Він у лісі людей, вибачте за порів-
няння, але коріння має власне. Має, зрештою, свою голову
і своє тіло. Заплющіть очі: відчуєте себе, а більше нічого.
Бо більше нічого нема. Є лише порожній світ і людина...

Микола Платонович подивився на мене із зачудуванням.

— Сказали щось правильне, а ще більше неправильне,—
мовив він.— Існує одна річ, про яку ви, здається, забули.
Знаєте, про що я кажу?

— Ані здогадуюся.

— Я кажу про любов, молодий чоловіче!

— Може, ненависть? —спитав я не без виклику.

— Ненависть — це теж форма любові,— відповів Мико-
ла Платонович.— Вона дає нам змогу щось гостро запере-
чити, щоб інше полюбити... І світ навколо людини не по-
рожній. Це великий, багатогранний, багатоступінчастий світ
світів.

Він сказав це з дивною силою переконання, і я зирнув на
нього з деяким острахом. Побоювався вже цього чоловіка —
він починав розхитувати в мені щось навіки усталене. Але
я був упевнений і в іншому: ніякі розумування світу не змі-
нювали й не поліпшували. Важать у цьому лісі людей не
людські слова, а діла. Слів людина може вигадати багато,
і всі будуть гарні й гладенькі, як річкова галька. Інша
річ — те, що відбувається насправді.

Щоб заспокоїтися до решти, я глянув на лискуче облич-
чя Ленсаля, воно й досі сяяло, як мідний тазок, і мені рап-
том жаль його зробилося: цього разу його впевненість була
смішна і безпідставна. Я перевів погляд на інше обличчя,
досі воно не потрапляло в мій зір, але зараз я почав обдив-
лятися його уважно. Був це директор Житомирського рав-
вінського училища Ковнірчук, особа в міру висока і в міру
низька, в міру довгоноса, з пласкими, невиразними оченя-
тами, які, впавши на когось чи на щось, чіплялися, наче
жучки,— зараз це обличчя було без виразу. Ковнірчук ішов
випростаний і мовчазний, але незриме задоволення просві-
чувалось і в ньому.

Він зникне з Житомира відразу ж після похорону під при-
водом того, що має порадитись у Києві з лікарями. Далеко-
глядно випросив у попечителя учбового округу відпустку,
хоч мету мав іншу, але тепер, після наглої смерті Траутфет-
тера, його думки хутко перетасувалися. Він позирнув на
всіх нас, учителів гімназії, приліпивши по жучку від свого
погляду, і я аж рота розтулив: ось він, наш новий директор.
Все в ньому було вже директорське: і постава, й нахил го-
лови, й погляд. Починав навіть випромінювати від себе ди-
ректорські міазми, і, хоч з усього гурту, який повертався
із цвинтаря, це помітив тільки я, передчуття було безпо-
хибне.

Микола Платонович і далі начиняв мене доброчесними
думками, але я вже був застебнутий на всі ґудзики, і ці
думки відбивалися від мене, як горох від стіни,— мені стала
немила та балаканина. Всього мене аж потягло до директора
раввінського училища — ось він, мій персонажі Ленсаль теж
хогів би випромінювати від себе директорську повагу, на-
томість випромінював повагу миси, в якій варять варення —
в Ковнірчука все було справжнє. Я мимоволі наблизився до
нього і втягнув повітря: від цього чоловіка густо запахло...
ладаном. Я приплющився, тримаючи в носі цей запах,—
щось солодке і багатозначне в ньому було. Ну що ж, поду-
малося мені, побачимо, як воно в нього витанцьовуватиметь-
ся. На моє щастя, саме в цей момент з-за хмари визирнуло
сонце, і кощава тінь директора раввінського училища торк-
нулася моїх ніг. Мені захотілося схилитися й погладити ту
тінь. але я зробив інше: наступив на неї ногою, як насту-
пають ящірці на хвоста. Тінь спробувала метнутися й ви-
рватися з-під моєї ноги, але я встиг приклеїти до неї відби-
ток свого чобота — з цим відбитком вона й помандрує в
Київ. Я ж можу лишатися спокійним: ходити в гімназію,
вертатися додому, тобто жити життям пересічного нежо-
натого вчителя — все, що станеться з цим чоловіком, таєм-
не мені не буде.

Отак і йшли далі: глухий, як пень, я, і Біляшівський,
який розсипав перла слів, а може, тільки грався у те. На-
решті він збагнув, що я по-своєму кепкую з нього, і мене
знову обпекли палаючі, ясні і несамовиті очі. Я почав пере-
повнюватися їхнім вогнем, як глек. "Хай тобі грець!" —
подумав я, бо знову відчувся нікчемним перед цим дива-
ком. Закляття мені допомогло, я знову став застебнутий
на всі ґудзики, а Микола Платонович обірвав свою мову
й посмутнів.

— Бувайте здорові! — буркнув він і завернув на Старо-

нільську. Я чемно зніс над головою капелюха, але він не
побачив цього ґречного руху — йшов серединою вулиці, по-
хилений і з гривою білого волосся, що вибивалося з-під
капелюха й маяло на вітрі: було в його поставі щось смутне.

Я посмоктав дупластого зуба і відразу ж забув про ньо-
го — до мене заговорив Ленсаль. Я відповів, але не так, як
належить відповідати директору, а тільки інспектору, від
чого лискуча миса померкла, Ленсаль подивився на мене не
без гніву. Але я лишався смирений і послужливий, тож він
вибачив мені тугодумну непередбачливість і забалакав роб-
лено люб'язно, наче ми були між собою майже рівня. При
цьому дивився на мене як директор, на що я зреагував —
мою поведінку ніяк не можна було назвати непоштивою.

Я обернувся, гімназисти поверталися з цвинтаря, відстав-
ши від нас сажнів на сто, їх супроводжував новий наглядач,
високий і сухоребрий і з такими настовбурченими бакенбар-
дами, що учні лякалися вже самих цих бакенбардів. Лучи-
цького не було видно, він ще й досі оплакував кончину
приятеля.

— Не знаєте,— схилився я до Адольфа Карловича,— яка
назва тієї англійської страви, від якої помер директор?

— А ви хочете покуштувати її? — спитав Борген.
Сьогодні він був похмурий, певне, й зараз їла його не-
терплячка випити.

— Хочу остерегтися,— сказав обачно.

— Або вгостите нею свого приятеля.

— Гадаєте, що в цьому ділі є щось нечисте?

— Я гадаю те, що знають усі,—сказав Борген.—Те
саме, що й ви.

— Чому ж згадали мого приятеля?

— А хіба він у вас є, пане Сатановський?

— Якщо не рахувати вас,— сказав я, усміхнувшись.

— В мене шкапа — приятель,— буркнув Борген.

— Які похмурі у вас думки, Адольфе Карловичу!

— А ви хотіли б на похороні мати веселі думки?
В цей час до нас повернулося сяюче, як миса, Ленсалеве

обличчя, начебто хотіло доказати, що й на похороні можуть

бути веселі.

— Сподіваюся,— сказав мені Ленсаль,— що розділите
нашу тризну, хоч ви й непитущий. Пошанувати покійного
директора наш святий обов'язок...

— Не відмовляюся,— сказав я.— Поважати своїх дирек-
торів — найсвятіший наш обов'язок.

— Іронізуєте, пане Сатановський? — вигнув брови Лен-
саль.

— Боже борони!—щиро гукнув я.—Просто сумую її
паном Траутфеттером.

Ленсаль спробував з'явити прісну міну, начебто й він су-
мував за покійним, але обличчя його так само блищало.

— Чи повідомили про директорову смерть в учбовий
округ? — схилився я довірно до Ленсаля.

— А вам тут яка турбота? — насторожився Ленсаль.—
Ще рано вам мріяти про директорське місце.

— Для себе рано,— чемно сказав я.— Але можна бажа-
ти добра і ближньому.

Ленсаль сприйняв цей мій вислів як комплімент, начебто
я й справді мріяв, щоб він став директором. Задоволене
почервонів і подивився на мене милостиво.

Сонце знову визирнуло з-за хмари, і я раптом помітив,
що цього разу його проміння особливе. Було воно різке,
сліпуче і, освічуючи всіх нас, обрамляло кожного у фіоле-
тове окресля. Від того обличчя наші теж набули фіолето-
вого відтінку, і мені замлоїло серце: я подумав, що зв'яза-
ний з цими людьми, котрі ступають біля мене, навіки. На-
віки існуватимуть вони, та й я біля них, і ми недаремно так
щільно збиваємося в гурт. Всі ми по-своєму нещасні й мі-
зерні під цим сонцем, і недаремно поклало воно на нас фіо-
летовий знак. Може, й справді, ми діти не так землі, як
чорнила, і замість крові в нас те ж таки чорнило. Можливо,
й справді, з чорнильної речовини зроблено наші мізки, адже
поза тісний світик, поза тимчасову скупченість, яку творимо,
не сягає з нас ніхто. Зрештою, і смерть одного з нас так
само маловажний факт — ніби вилито із пляшечки чорнило;

навіть для нас, найближчого оточення покійного, це майже
не горе. Єдиний чоловік, що оплакував Траутфеттера,—
Лучицький. Можливо, саме через те він і відколовся від
нашої компанії — подія переламувала його життя істотно.

Так воно й сталося. Правитель канцелярії після того за-
неміг. Перестав уживати вибагливих страв, а, відчуваючи
постійні болі у шлунку, подався лікуватися до Німеччини
і там пропав, можливо, поділивши участь свого приятеля.

РОЗДІЛ IX

Попечителя Київського учбового округу знав кожний, хто
віданню того округу підлягав. Я ж зацікавився ним ще в
часі навчання у Київському університеті — між іншим, про
нього писалося в моїй першій "Чорній книзі", яка, на пре-
великий жаль, згоріла. Не маю наміру переживати тої істо-

рії вдруге, бо така вже моя вдача: згублене не відновлю-
вати — нудна це і невдячна робота. Високий, огрядний князь
Матневський-Шашкін вразив був мене, коли вперше потра-
пив мені в очі. Мав звичку прогулюватися пішки, навіть
без супровідного слуги, очі в нього були геометричне круг-
лі, сині й трохи здивовані, нижче стримів поважних роз-
мірів ніс, помережаний червоною сітківкою капілярів, ще
нижче — дві маленькі й тонкі губи, такі маленькі, що дивно
ставало, як пролазить між них ложка. Це було перше, що
зацікавило в князя, і я тоді немало попотів, придумуючи,
щоб побачити, як він їсть. Я це уздрів, але був розчарова-
ний: князевий рот мав надзвичайну здатність розтягува-
тися, і в нього, як виявилося, могла ввійти не тільки проста
ложка, а й ополоник. Бакенбарди князь носив високо під-
стрижені, а підборіддя мав широке. Саме дивлячись на це
підборіддя, його підлеглі небезпідставно відчували в колі-
нах трепет. Голос у князя був тихий, тоненький і зовсім не
пасував до його масивної постаті. Цей контраст змушував
думати про підступність цього чоловіка, що, здається, від-
повідало істині.

Зараз я відтворюю портрет Матневського-Шашкіна по
пам'яті, і мені знову стає сумно від того, що перші мої за-
писи про нього загинули, були там деталі невідновні. Отож
я пускаю його зі своєї свідомості отаким відтвореним. Хай
ступає, поважно роззираючись, в історію нову. Я бачу, як
часом він зупиняється, здебільшого біля церкви, і широко
хреститься. Тоді його круглі оченята виливають розтопле-
ну синю печаль.

Біля кожної церкви він зітхав і заходив досередини, де
з насолодою вдихав дух ладану і горілих воскових свічок.
Тоді душа його розширювалася, і він наповнювався слізь-
ми й замилуванням, було йому тихо й сумно, і думав він
про гріхи свої та світові. Перед ним плавали дитячі личка,
здається, вони співали якийсь канон церковної служби,
князь упізнавав їх: двійко юних і гарних дітей, блідих та
жовтих, як віск, бо вони померли, а він зволив думати, що
то була кара йому за гріховне життя, що його вів до нещас-
ного випадку. Князь виходив із церкви з племінним погля-
дом і з такими підтисненими вустами, що нагадували вони
швидше риб'ячий, а не людський рот — смуток його був
справжній, а може, тільки трохи награний, адже відтоді, коли
під час епідемії скарлатини померли його діти, минуло вже
п'ятнадцять років. Тож часом він змушений викликати в
собі той біль, адже розумів, що нічого такого забути не
може, що кару божу він має спокутувати двома способами:

каяттям, молитвою, постом, усамітненим життям (перший
спосіб) і ревною службою державі, притому ревною на-
стільки, що в ного підлеглих недаремно трусилися б коліна
(спосіб другий). Тому весь його дім було наповнено ста-
рими й новими іконами, які князь не втомлювався купува-
ти, лампадами і влаштованими в кількох місцях аналоями.
З книжок у його домі були тільки Біблія, Псалтир, бого-
служебна література і підручники, за якими навчалися ви-
хованці семінарій та духовних академій; він не втомлював-
ся ті книги перечитувати, а за настільну мав "Моральне бо-
гослов'я". Коли ж з'являвся в канцелярії учбового округу,
то обличчя всіх його підлеглих ставали, як у пісників, і го-
ворили вони, намагаючись вживати якнайбільше біблійних
висловів. Часом князь Матневський-Шашкін скликав чи-
новників у свій величезний кабінет, де, крім портрета госу-
даря, висіло сім солідного розміру ікон, і проголошував одну
й ту ж промову, яку дехто встиг запам'ятати дослівно і по-
тім досить утішно її пародіював. Перед тим як почати,
князь заплющував геометричне круглі очка, і на його облич-
чя лягав мир. Від цього глуха тиша залягала навкруги, та-
ка, що навіть павуки й мухи не дозволяли собі чинити зай-
вого шуму, бо знали: після того піде твердий наказ усіх їх
винищити. Коли ж погасали князеві очі, обличчя його ста-
вало добре і благе, а вуста ледь-ледь розсувалися, бо м'як-
шали. Всі дивилися на те обличчя з підхлібною увагою, а
дехто з тих, хто дозволяв потім пародіювати попечителя,—
з радісним очікуванням; князь розплющував очі раптово, і
його рот починав викидати слова одночасно з цим чародій-
ним актом прозріння:

— Я хочу звернути увагу панства, і ви повинні в наказах
та циркулярах передати ці мої думки в усі учбові заклади,
ввірені в моє попечительство, що вся новітня наука, всілякі
філософські учення і нова література — це ніщо інше, як
творіння сатани. За божим допустом вони викидаються у
світ, щоб Через диявольські спокуси випробовувати нашу
віру й сумління, бо, спитуючи нас, бог уселяє в нас тверду
віру в себе, достойних належно винагороджує, а недостой-
них відсилає кипіти в пекельній смолі. Єдино істинна нау-
ка — це закон божий, і коли ми навчимо наших підлеглих
та учнів слідувати кожній його літері — виконаємо своє при-
значення навчителів і зробимо підлеглих вірними слугами
бога, царя, як божого помазаника, і держави, цієї вищої бла-
годаті для людини. Тоді ми посіємо на землі мир і високу
моральність і дамо тим самим нищівну відсіч сатані, який
щороку нас спокушає і хоче розладнати твердо упорядко-

ване, бережене законами життя, перетворивши його у брид-
ку марноту марнот. У мене все, панове, візьміть це до ува-
ги й виконуйте.

Колись я, вперше почувши цю промову, був непомірне
нею врадуваний, ці слова викликали в мене святий трепет —
це таки було щось вище наївної науки мого батечка, який
розумів і хотів розуміти світ десь так само примітивно, як
будував свій світогляд,— не на загальнодержавних інтере-
сах, а на своїй простакуватій вірі, через що мимовільно про-
тиставляв себе світові і творив тим самим гріх, що його на-
зивають гординею людською. Кажучи відверто, свого часу
я також гадав здійснити те, до чого додумався згодом ди-
ректор Житомирського раввінського училища Ковнірчук,
спинила мене тільки неблагозвучність мого прізвища; я по-
боювався, що князь зреагує на нього гостро суб'єктивно,
адже він надто багато уваги надавав символам і звучанню
самих слів, бачачи в тому вияв вищої сили, а не звичайну
випадковість. Тому я й не осмілився свого часу висловити
йому увіч захоплення його програмою та житейською філо-
софією, а тільки віддав йому, образно кажучи, повігрянчй
поцілунок, якого він, певна річ, не міг ні побачити, ні від-
чути.

У Житомирі Ковнірчук уважався завзятим мисливцем,
вдома він мав чотири мисливські рушниці і двох собак та й
виходіив часом у супроводі свого ближчого товариша Лен-
саля в ліс поблизу Лісової Кам'янки, де на болотах та озер-
цях захоплено стріляв дичину. Приїхавши в Київ, він вико-
ристав ті ж таки мисливські навички, бо й тут прагнув ді-
стати до рук дичину, тобто бажану посаду, і це йому, ска-
жемо забігаючи наперед, вдалося.

В останній вечір перед виїздом у Київ Ковнірчук запро-
сив до себе Ленсаля і покірно, навіть смиренно вислухав
п'яне Ленсалеве патякання про те, що він, тобто Ленсаль,
невдовзі стане директором Гімназії і тим самим дорівняєть-
ся до суспільного становища свого приятеля.

— Ви директор, і я буду директором, отож ви на мене
не дивитиметеся звисока, і я перед вами не схилятиму
шиї,— сказав із торжеством у голосі Ленсаль.

— Ви, пане Ленсалю, старієте,— відповів на те Ковнір-
чук, бо на відміну від приятеля ніколи не п'янів.— Згадай-
те-но, як ви стали інспектором гімназії...

Ленсаль зирнув на Ковнірчука нетямковито і розтулив
рота, аби щось відказати, але звідти не видобулося ні звука.

— Не поспішайте заперечувати,— мовив Ковнірчук.—
Молодим ви знали, як що робиться, пішли, куди належить,

і купили, що хотіли. Чому ж зараз сподіваєтеся собі на го-
лову манни небесної?

— Я чесно й самовіддано служив,— пробелькотів Лен-
саль.—Хіба не повинно за це мені воздатися?

Ковнірчук захихотів. Його тіло трусилося, а очі потонули
в приочних капшучках.

— Ви служили для себе, пане Ленсалю, щоб мати змогу
годувати й зодягати себе й родину. Так само служив би
кожен інший на вашому місці — кому з того користь? Отож
не дивуйтеся, що про вас ніхто нічого не знає, вас поміти-
ли б тільки тоді, коли б ви схотіли купити собі посаду...

— Але ж директором призначає сам попечитель,— трохи
розгублено сказав Ленсаль,— а в нього слава непідкупного.
Ковнірчук знову засміявся.

— Дуже все прямолінійно розумієте, пане Ленсалю. А чо-
му? Тому, що старієте і ваш мозок вапніє. Не ображайтеся
на мене, але директором ви не станете...

— Не розумію,— Ленсаль був здивований і спантеличе-
ний.— Наскільки я знаю — це вже мода така в попечителя
робити з інспекторів директора.

— Інспекторів, котрі куплять у нього посаду...

— Думаєте, з ним можна те...— Ленсаль поворушив
пальцями, наче перемацував банкноти.

— Був би я вам поганий друг, коли б сказав: "Так!" —
мовив Коднірчук.— Випиймо!

Вони вдарили чарками, аж розплескали горілку. Щоб не
розплескувати її більше, швиденько перекинули чарки до
рота, і напій проваливсь у темну прірву.

Ковнірчук заплющив очі, тоді шумко дихнув, помацав
пальцями повітря, а по тому втупив у Ленсаля важкий чер-
воний погляд.

— Є в мене, пане Ленсалю, одна давня, а може, й недав-
ня, одна заповітна, а може, й чудернацька думка. Знаєте,
отак ходячи на полювання, я придивлявся до дерев. Ви при-
дивлялися до дерев, пане Ленсалю?

— До дерев? — спитав уже зовсім приглушений трунком
Ленсаль.— Ні, я ніколи не придивлявся до дерев.

— А я придивлявся і вам раджу. Всі ростуть із землі,
всі однакові в лісі, над усіма спільне сонце, спільне небо,
але одне дерево росте швидко, наче бур'ян, і до хмар дося-
гає, а друге ледве кощіє і не може пробитися. Отак і ми,
люди, в цьому світі: розумний угорі, а дурний унизу.

Він засміявся, погасивши очі. Ленсаль у цей час обгри-
зав каплуняче стегенце, наближав його до обличчя, а тоді

хапав зубами. Не завжди йому вдавалося вкусити, тоді він
лише клацав.

— Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?

— Воістину,— сказав, черговий раз клацнувши зубами,
Ленсаль.

— Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, же-
нуть у рості, тягнуться — у цій гонитві й ліс виростає. Ви-
сокий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші
всихають, і нічого немає тут несприйнятного.

— Воістину! — сказав Ленсаль, таки гризнувши м'ясо.

— Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре.
Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають
одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.

— Вище — це ви, а нижче — це я,— благодушно прорік
Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна
і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й
почав вимочувати трунок.

— Таким хлібом закусювать гарно! — сказав.

— Стривайте, не пийте,— стримав його Ковнірчук.— Бо
вип'єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже
вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити.
А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і
впоперек дороги ставати не хочу.

— Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? — зди-
вувався Ленсаль.— Ви директор, а я інспектор, ви в одно-
му місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходи-
мо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви
директором гімназії захотіли стати?

— Вгадали, пане Ленсалю,— всміхнувся Ковнірчук.—
Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами зма-
ганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене — бог вирі-
шить. І серця на мене за те не тримайте, бо ми — як два
бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає.
Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бо-
га уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля...

Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.

— Це безчесно з вашого боку,— сказав він.— Коли так
станеться, нашій дружбі кінець!

— Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що
не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть.
Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть
і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш прия-
тель, директором стану, то пришлють сюди третього — не
тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший,
ніж я, подумайте...

Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, "к
муху.

— Я думав, що ви друг, а ви... падло! — сказав і різко
підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Ви-
рівнявся і став знову, червоний, як рак.

— Міг би вас не попереджати, а от бачите — попередив.
І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне сві-
тить. Та й бог однаково сприяє...

— Щось ви часто про бога почали згадувати,— сказав
Ленсаль їдко.

— Бо всі ми під ним ходимо,— По-святенницькому звів
очі Ковнірчук.— Всі нитки доль наших він тримає у своїх
руках.

— Смієтеся з мене? — ледве провернув язиком Лен-
саль.— Прощайте навіки!..

Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник
грюкнув дверима.

— Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! — крикнув йому
вслід.— Хто зна, може, вам доведеться переді мною на
струнці стояти!

Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний
і чорний.

— Ну що ж, шановний, ви лишилися сам,— солоденько
сказав він.— Випийте ще чарочку, бо це буде остання на
багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! — проспі-
вав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як
до вуст найкоханішої з жон...

Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, на-
стрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу на повний чвал
вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі
і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило
його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаяв-
ся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті
сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той
вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав
над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справ-
жнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені
приємне.

Дата добавления: 2015-10-29