Розділ XXV

НІЦШЕ

Ніцше (1844-1900) цілком слушно вважав себе послідовником Шопенгауера, проте в багатьох аспектах перевершив його, зокре­ма в послідовності та цілісності своєї доктрини. Шопенгауерова східна етика зречення дисгармонує з його метафізикою всемогут­ньої волі, натомість у Ніцше воля первісна і в етиці, і в ме­тафізиці. Ніцше, дарма що був професором, радше літературний, а не академічний філософ. Він не винайшов ніяких нових теорій в онтології чи епістемології; його вага полягає головно в етиці, а по-друге, в гострій історичній критиці. Я обмежуся майже самою його етикою і критикою релігії, оскільки власне цей бік творчості Ніцше надав йому впливу.

Життя Ніцше просте. Його батько - протестантський пастор, і Ніцше виховували у великій побожності. В університеті Ніцше блискуче опанував класичну філологію, тож 1869 p., іще до закінчення курсу, йому було запропоновано професорську посаду в Базельському університеті, яку він обійняв. Здоров'я в нього ніколи не було міцне, і після кількох відпусток через хворобу він 1879 р. кінець кінцем був змушений піти у відставку. Після цьо­го він жив у швейцарських санаторіях, 1888 р. збожеволів і вже не одужав до самої смерті. Ніцше палко захоплювався Вагнером, але розсварився з ним, номінально через оперу «Парсіфаль», яку він уважав надто християнською і надто сповненою покори. Після сварки Ніцше несамовито критикував Вагнера і зайшов так дале­ко, що навіть винуватив його в тому, буцімто він єврей. Проте загальний світогляд Ніцше зоставався дуже близьким до світогляду, розкритого Вагнером у «Перстені Нібелунгів»; надлю­дина Ніцше дуже подібна до Зігфріда, але, на відміну від нього, знає ще й грецьку мову. Це може видатись вельми дивним, але моєї провини тут немає.

Ніцше не був свідомим романтиком, він часто навіть гостро критикував романтиків. Його світогляд був свідомо елліністичний, проте не містив орфічного компоненту. Ніцше захоплювався до-сократиками, окрім Піфагора. Відчував велику прихильність до Геракліта. Арістотелева великодушна людина дуже скидається на «шляхетну людину» Ніцше, а загалом усіх грецьких філософів

після Сократа Ніцше вважає нижчими за їхніх попередників. Со-кратові він не може вибачити його низького походження, називає його «чорною кісткою» і звинувачує в розбещенні шляхетної афінської молоді демократичними моральними принципами. Надто він звинувачував Платона за його любов до повчань. Проте Ніцше, певне, не дуже хотілося звинувачувати його, і він, поча­сти виправдовуючи, припускав, що, можливо, Платон був нещи­рий і проповідував чесноту тільки як засіб упокорення нижчих класів. З однієї нагоди він назвав його «великим Каліостро». Ніцше любить Епікура і Демокріта, але його симпатії до Епікура видаються трохи нелогічними. Якщо не витлумачувати їх як про­сто захоплення Лукрецієм.

Як і можна було сподіватися, Ніцше невисокої думки про Канта і називає його «моральним фанатиком а 1а Руссо».

Попри критичне ставлення Ніцше до романтиків, його світогляд чимало їм завдячує, приміром, аристократичний анархізм, як-от у Байрона, тож не диво, що він захоплюється Байроном. Ніцше намагається поєднати дві групи вартостей, які не так-то легко узгодити між собою. З одного боку, він полюбляє безжальність, війну, аристократичні гордощі, з другого - любить філософію, літературу й мистецтво, надто музику. Історично ці вартості співіснували в ренесансну добу; папу Юлія II, що зма­гався за Болонью й давав роботу Мікеланджело, можна вважати віірцем людини, яку Ніцше волів би бачити на чолі уряду. При­родно порівнювати Ніцше з Макіавеллі, дарма що між цими дво­ма постатями є істотні відмінності. А відмінності ці такі: Макіавеллі був справжнім діячем, його погляди формувалися в тісному зв'язку з громадськими справами і цілком відповідали його часові; він не був ні педантичний, ні послідовний, і його філософія політики заледве утворює одне ціле. Натомість Ніцше професор, чоловік достоту книжний, філософ, який перебуває у свідомій опозиції до того, що видається йому - панівними політичними і етичними тенденціями своєї доби. І все-таки спорідненість між цими двома постатями більша за ті відмінності. Філософія політики Ніцше подібна до філософії, викладеної в «Державці» (не в «Міркуваннях»), хоча її вироблено й застосова­но на ширшому полі. 1 в Ніцше, і в Макіавеллі метою етики, свідомо антихристиянськоі, є влада, проте Ніцше тут значно щиріший. Ким був для Макіавеллі Цезар Борджа, тим став для Ніцше Наполеон - видатною постаттю, переможеною дрібними супротивниками.

У критиці релігії та філософії в Ніцше цілком переважають етичні мотиви. Він захоплюється певними рисами, які, на його думку (можливо, й слушну), властиві тільки аристократичній меншості; більшість, стверджує Ніцше, має бути лише засобом переваги меншості; не слід гадати, ніби більшість має якісь неза­лежні претензії на щастя і добробут. Про пересічних людей Ніцше здебільшого відгукується як про «нездалих і недолугих» і

не бачить ніякої причини, чому вони не повинні страждати, як­що це потрібне для витворення великих людей. Таким чином значення всієї історичної доби 1789-1815 pp. зосереджене в Напо­леоні: «Революція уможливила Наполеона - в цьому її виправ­дання. Ми повинні жадати анархічного колапсу всієї нашої цивілізації, якщо наслідком цього буде така винагорода. Наполеон уможливив націоналізм і тим самим виправдав його». Майже всі високі сподівання нашого сторіччя, каже Ніцше, ми завдячуємо Наполеонові.

Ніцше полюбляє висловлюватися парадоксами, з наміром шо­кувати пересічного читача. Він це робить, уживаючи слова «до­бро» і «зло» в їхньому звичайному значенні, а потім кажучи, що віддає перевагу не «добру», а «злу». Своєю книжкою «По той бік добра і зла» Ніцше і справді наміряється змінити уявлення про те, що добро, а що зло, проте починає, окрім поодиноких мо­ментів, вихваляти «зло» і паплюжити «добро». Він каже, наприк­лад, що хибно вважати за обов'язок прагнення перемоги добра і нищення зла; цей погляд англійський і типовий «для того бовду­ра Джона Стюарта Мілля», чоловіка, якого Ніцше чи не найдуж­че зневажав. Про нього він писав:

«Мене жахає його вульгарність, коли він каже: «Що слушне для однієї людини, слушне й для іншої»; «Не чиніть іншим того, чого б ви не хотіли, щоб вони чинили вам»*. З такими принци­пами вся сукупність людських взаємин будуватиметься на взаємних послугах, тож кожен учинок видаватиметься платою за щось зроблене для нас. Це найогидніше припущення: адже вважа­тимуть істиною, що існує певна еквівалентність моїх і твоїх учинків»**.

Справжня доброчесність, на відміну від звичайної, не для всіх, вона має бути притаманна аристократичній меншості. Дотримува­тися її невигідно і немудро: вона відокремлює її власника од ре­шти людей, вона ворожа порядкові і завдає шкоди нижчим. Ви­щим людям необхідно воювати з масами й опиратися демократич­ним тенденціям доби, бо повсюди пересічні людці об'єднують зу­силля і прагнуть самі стати господарями. «Все, що розбещує, пом'якшує і ставить попереду «народ» або «жінку», діє на ко­ристь загального виборчого права - тобто панування «нижчих» людей. Спокусником був Руссо, що зробив жінку цікавою, далі прийшла Гаррієт Бічер-Стоу і раби, потім соціалісти з обстоюван­ням інтересів робітництва і злидарів. З усім цим треба боротися.

Етика Ніцше - це не самопотурання у звичайному розумінні слова; він вірить у спартанську дисципліну, задля великих цілей погоджується терпіти страждання або завдавати їх. Найдужче він захоплюється силою волі. «Я визначаю силу волі, — каже він, —

Здається, ці слова казав уже хтось і до Мілля. * В усіх цитатах із Ніцше курсив в оригіналі.

за могутністю опору, який вона може виявити, і за кількістю страждань і мук, які вона може витерпіти, і знаю, як обернути те все їй на користь; я ніколи не тицятиму докірливим пальцем у зло й муки нашого існування, а радше живитиму надію, що колись життя стане ще більше лихим і ще більше сповненим страждань, ніж будь-коли досі». Співчуття Ніцше вважає за слабкість, яку слід переборювати. «Метою є досягнення тієї незмірної енергії величі, яка може створити людину майбутнього з допомогою дисципліни, а також через знищення мільйонів не-здалих і недолугих, і яка не знищиться, спостерігаючи породжені при цьому страждання, подібних до яких ще ніколи не бачено». З певною зловтіхою Ніцше пророкує добу великих воєн; цікаво, чи був би він щасливий, доживши до наших днів і побачивши, що його пророцтва справдилися.

Ніцше, проте, аж ніяк не схиляється перед державою. Він за­тятий індивідуаліст і вірить у героя. Нещастя всієї нації, каже він, варті меншого, ніж страждання великого індивіда: «Нещастя всіх цих жалюгідних людців не становлять укупі всього лиха -воно лише в почуттях могутніх людей».

Ніцше не націоналіст і не виказує надмірного захоплення Німеччиною. Він прагне, щоб господарями землі стала міжнародна каста правителів, «нова, широка аристократія, засно­вана на найсуворішій самодисципліні, за цієї влади воля філософів, наділених силою, і митців-тиранів утвердиться на ти­сячі років».

Нема в Ніцше й рішучого антисемітизму, дарма що він гадає, ніби в Німеччині саме стільки євреїв, скільки вона може асимілювати, і країна повинна стримувати дальший наплив євреїв. Він не любить Нового Заповіту, проте прихильно ставиться до Старого, іноді просто захоплюється ним. Задля справедливості до Ніцше слід зазначити, що чимало сучасних теорій, певним чином пов'язаних із його загальним етичним світоглядом,» суперечать його ясно висловленим поглядам.

Заслуговують на нашу увагу два практичні аспекти етики Ніцше: по-перше, зневага до жінок, по-друге, гостра критика християнства.

Ніцше ніколи не набридає нападатись на жіноцтво. У своїй псевдопророчій книжці «Так казав Заратустра» він стверджує, що жінки поки що нездатні до дружби: вони ще досі кицьки, або птахи, або в кращому разі корови. «Чоловіка слід виховувати для війни, а жінку - для відпочинку воїна. Все інше - безумство». Якщо покластися на один з найпромовистіших афоризмів про жінку, то цей відпочинок воїна має бути вельми незвичайний: «Ти йдеш до жінки? Не забудь канчука!»

Ніцше не завжди такий лютий, проте завжди однаково зне­важливий. У «Жаданні влади» він пише: «Жінки нам подобаються як, можливо, витонченіші, делікатніші та ефірніші створіння, ніж ми. Та яка ж утіха в тому, щоб зустріти створіння, в яких у го-

лові тільки танці, дурниці та убори! Вони завжди потішали кож­ну напружену і глибоку чоловічу душу». Проте навіть ці милі риси можна знайти в жінок лише тоді, коли за ними наглядають мужні чоловіки: тільки-но вони досягають хоч якоїсь незалеж­ності, то зразу стають нестерпні. «Жінка має багато причин соро­митись, у неї стільки педантизму, плиткості, менторства, дріб'яз­кової пихи, сваволі і потаємної нескромності... що досі її найкра­ще загнуздував і тримав у покорі тільки страх перед чоловіком». Таке Ніцше виголошує в праці «По той бік добра і зла», додаю­чи, що ми, як і народи Сходу, повинні дивитися на жінку як на власність. Усі ці випади проти жіноцтва подаються як самооче­видні істини, їх не підперто ні історичними свідченнями, ні влас­ним досвідом Ніцше, що, коли вже йдеться про жінок, майже цілком обмежувався його сестрою.

Закиди Ніцше проти християнства грунтуються на тому, що, на його думку, воно сприяє прищепленню «рабської моралі». Цікаво відзначити контраст між його аргументами і аргументами французьких філософів дореволюційної доби. Вони доводили, що християнські догми неістинні, що християнство навчає покори то­му, що вважано волею Божою, тоді як сповненій гідності людині не слід згинатися перед будь-якою вищою силою; що христи­янські церкви стали спільницями тиранів і допомагають ворогам демократії душити свободу і гнобити злидарів. Ніцше не перей­мається метафізичною істиною чи то християнства, чи то якоїсь іншої релігії; переконаний, що немає жодної справді істинної релігії, Ніцше про всі релігії судить лише по їхніх соціальних наслідках. Він погоджується з французькими філософами, що вис­тупають проти покори нібито волі Божій, але сам замінює її во­лею земних «митців-тиранів». Усі й справді мають коритися, та тільки не надлюди, але коритися треба не християнському Богові. А що християнські церкви - спільники тиранів і ворогів демок­ратії, це прямо протилежне істині, каже Ніцше. Французька ре­волюція і соціалізм, за Ніцше, своїм духом майже тотожні з християнством, Ніцше виступає і проти них, і проти християнст­ва з однієї причини: він не бажає хоч якось визнавати рівність усіх людей.

1 буддизм, і християнство, каже Ніцше, - «нігілістичні» релігії, в тому розумінні, що вони заперечують будь-яку остаточну різницю у вартості між двома людьми, проте буддизм усе ж мен­ше заслуговує на критику. Християнство дегенеративне, сповнене всілякої гнилі і покидьків, його рушійною силою є бунт усіх не-здалих і недолугих. Цей бунт почали євреї, а в християнство його внесли «святі епілептики», як-от св. Павло, що не мав ніякої чесності. «Новий Заповіт - це євангеліє наймерзенніших людців». Християнство - найзгубніша і найзвабливіша з усіх бре­хень, що будь-коли існували. Жодна видатна людина не наближа­лася до християнського ідеалу, - погляньмо, наприклад, на героїв Плутархових «Життєписів». Християнство слід засудити за те, що

воно заперечує «гордощі, пафос відстані, велику відповідальність, буяння духу, пишний розквіт життєвих сил, інстинкти війни і перемоги, обожнювання пристрастей, помсти, люті, пожадливості, звитяжності, пізнання». Всі ці речі - добро, а християнство про­голошує їх лихими, - так стверджує Ніцше.

Християнство, на думку Ніцше, прагне приборкати людське серце, але це помилка. Дикий звір має свою привабливість і втрачає її, коли його приручують. Злочинці, з якими зблизився Достоєвський, кращі за нього самого, бо в них більше самопова­ги. Ніцше огидні покута й спасіння, він називає їх folie circulaire*. Нам важко звільнитися від отаких думок про людську поведінку: «Ми спадкоємці двотисячолітньої вівісекції свідомості і саморозпинання». Є там і красномовний пасаж про Паскаля, і його варто процитувати, бо в ньому найкраще сформульовано за­киди Ніцше проти християнства:

«Проти чого ми боремось у християнстві? Проти його наміру занапастити сильних, зламати їхній дух, використати їхні хвили­ни втоми і слабкості, обернути властиву їм горду впевненість на неспокій і докори сумління; воно знає, як затруювати найшля-хетніші інстинкти, підточувати їх хворобами, поки їхня сила, їхнє жадання влади повернеться всередину, проти них самих, — поки сильний загине через надмір самозневаги і надмір самокатувань, -це сумний шлях загину, і Паскаль — найвидатніший приклад та­кого занапащення».

Замість християнського святого Ніцше воліє бачити те, що він називає «шляхетною» людиною, - та не як загальнопоширении тип, а як панівного аристократа. «Шляхетна» людина буде здатна виявляти жорстокість і в певних ситуаціях чинити те, що зага­лові видаватиметься злочином; вона визнаватиме обов'язки тільки щодо рівних собі. Вона протегуватиме митцям та поетам і всім, хто буде вправним майстром, проте робитиме це як член касти вищої, ніж сукупність людей, які тільки й уміють щось робити. Наслідуючи воїнів, вона навчиться пов'язувати смерть із метою, за яку бореться; йти на численні жертви і, якомога поважніше боронячи свою справу, не щадити нікого; коритися незламній дис­ципліні; вдаватися до насильства і підступу на війні. Ніцше ясно визнає роль, яку відіграє жорстокість у верховенстві аристократії: «Майже все, що ми звемо «високою культурою», грунтується на одуховленні й посиленні жорстокості». «Шляхетна» людина са­мою своєю суттю є уособленням жадання влади.

Що нам слід думати про теорії Ніцше? Наскільки вони істинні? Чи вони хоч трохи корисні? Чи є в них хоч щось об'єктивне, чи це просто марення кволого про силу?

Наворотним безумством (фр.).

Ніцше мав безперечно великий вплив і не стільки серед про­фесійних філософів, скільки серед літераторів і митців. Слід виз­нати, що його пророцтва про майбутнє поки що виявились ближ­чими до правди, ніж пророцтва лібералів та соціалістів. Якщо він -просто симптом хвороби, то ця хвороба в сучасному світі дуже поширилась.

1 все ж чимало з його думок слід відкинути як очевидну манію величі. Міркуючи про Спінозу, він каже: «Скільки власно­го боягузтва і вразливості' виказує маскарад цього хворобливого відлюдника!» Точнісінько те саме можна сказати й про нього, ба навіть не вагаючись: адже він не завагався сказати таке про Спінозу. Очевидно, що в своїх мареннях наяву це воїн, а не професор; усі, ким він захоплюється, - військові. Його думка про жінок, як і в кожного чоловіка, - лиш об'єктивація його власно­го до них почуття, і це почуття, - безперечно, страх. «Не забудь канчука» - проте дев'ять жінок із десяти вирвуть канчук з його рук, і Ніцше знає це, тож і тримається чимдалі від жінок і за­спокоює свою вражену пиху неласкавими зауваженнями.

Ніцше осуджує християнську любов, уважаючи її вислідом страху: я боюся, що мій ближній може мене скривдити, тому за­певняю, ніби люблю його. Якби я був сильніший і сміливіший, я б відверто висловлював йому свою зневагу- що її я, звичайно відчуваю. Ніцше навіть не уявляє, що можна щиро відчувати лю­бов до всього людства, - мабуть, через те, що сам він відчував тільки ненависть і страх, які марно намагався виставити за гор­довиту безсторонність. Його «шляхетна» людина - це він сам у своїх мареннях: нітрохи не симпатична, безжальна, хитра, жор­стока й надміру владолюбна. Король Лір напередодні свого бо­жевілля вигукує:

Я так на вас помщусь,.

Що цілий світ... Так, світ я потрясу

Нечуваним, невиданим ще жахом!*

У цьому суть і філософії Ніцше.

Ніцше ніколи не спадало на думку, що той потяг до влади, яким він обдаровує свою надлюдину, сам по собі породжений страхом. Той, хто не боїться своїх ближніх, ніколи не відчуватиме потреби стати над ними тираном. Люди, що подолали страх, не мають несамовитих рис, властивих героєві Ніцше, «мит-цеві-тиранові» Нерону, ща намагався тішитися музикою і вбивст­вами, тоді як його серце повнилося страхом неминучого двірського заколоту. Я не заперечую, іцо, почасти завдяки вчен­ню Ніцше, справжній світ тепер дуже скидається на його марен­ня, але від цього ті марення не менш страхітливі.

Слід визнати, що є певний різновид християнської етики, до

* Переклад М.Т. Рильського

якого можна цілком слушно прикласти закиди Ніцше. Паскаль і Достоєвський - це приклади Ніцше - обидва мали в своїй добро­чесності щось гидке. Паскаль свій блискучий математичний ро­зум віддав у жертву Богові, зробивши таким чином Божим атри­бутом жорстокість, яка була космічним розростанням Паскалевих хворобливих душевних мук. Достоєвський волів не мати нічого спільного з «власною гординею»; він волів грішити, аби каятись і тішитися розкошами сповіді. Я не розглядаю питання, якою мірою отакі перекручення можна вважати слушною підставою об­винувачень проти християнства, але я згоден із Ніцше в тому, що самовпослідження Достоєвського гідне зневаги. Я згоден, що певна прямота і гордість, ба навіть самоствердження, є складни­ками найкращої людської вдачі і що не варто дуже захоплювати­ся жодною чеснотою, породженою страхом.

Є два різновиди святих: святі від природи і святі від страху. Святий від природи відчуває нічим не зумовлену щиру любов до всього людства і чинить добро тому, що це дає йому щастя. З другого боку, святий від страху, як і людина, що не краде, бо боїться поліції, був би лихим, якби його не стримувала думка про пекельний вогонь або помсту ближніх. Ніцше міг уявити собі тільки другий різновид святого: він такий сповнений страху й не­нависті, що щира любов до людства видається йому неможливою. Він ніколи не уявляв чоловіка, що, маючи всю безстрашність і нездоланні гордощі надлюдини, все ж не чинитиме зла, бо не прагнутиме його. Чи припускає хто-небудь, що Лінкольн чинив саме так, як він чинив, тільки через страх перед пеклом? А для Ніцше Лінкольн гидкий, а Наполеон чудовий.

Залишається розглянути головну етичну проблему, порушену Ніцше, а саме: чи справді етика має бути аристократичною, а чи вона, в певному розумінні, має трактувати всіх людей однаково? Це питання, як я щойно сформулював його, не дуже ясне, і пер­ший наш крок, очевидно, полягатиме в намаганні чіткіше визна­чити предмет обговорення.

Насамперед слід розмежувати аристократичну етику і аристок­ратичну політичну теорію. Той, хто вірить у Бентамів принцип найбільшого щастя якомога більшої кількості людей, дотримується, демократичної етики, але він може вважати, що загального щастя найлегше досягти за аристократичної форми врядування. Проте це не погляд Ніцше. Він стверджує, що щастя пересічних людей не є складником добра per se. Все, що добре або лихе само по собі, існує тільки в нечисленної верхівки; те, що трапляється з ре­штою, не має ніякої ваги.

Дальше питання таке: як визначити оту нечисленну верхівку? На практиці вона є, звичайно, переможним кланом або спадко­вою аристократією: адже аристократи здебільшого, принаймні в теорії, є нащадками переможних кланів. Я гадаю, що Ніцше по­годився б із таким визначенням. «Ніяка мораль не можлива, -каже він нам, - без доброї спадковості». Він стверджує, що шля-

хетна каста - це завжди спершу варвари, але кожне піднесення людини відбувається завдяки аристократичному суспільству.

Неясно, чи Ніцше вважає вищість аристократії природженою, а чи створеною завдяки освіті та оточенню. Якщо дотримуватися другого погляду, то важко обгрунтувати відлучення решти людей від переваг, до яких, ex hypothesi, вони підготовлені незгірш. От­же, я змушений припустити, що переможних аристократів та їхніх нащадків Ніцше вважає біологічно вищими від їхніх підданих — вищими тільки трохи меншою мірою, ніж, наприклад, люди вищі від свійських тварин.

Що ми повинні розуміти під словами «біологічно вищі»? Тлу­мачачи Ніцше, нам слід уважати, що індивіди вищої раси і їхні нащадки більше схожі на «шляхетних» у розумінні Ніцше: вони матимуть сильнішу волю, більшу сміливість, більше поривань до влади, менше співчуття, менше страху і менше лагідності.

Тепер ми можемо сформулювати етику Ніцше. Гадаю, подаль­ший виклад містить її безсторонній аналіз.

Переможці у війні та їхні нащадки звичайно біологічно вищі від переможених. Отже, бажано, щоб вони зосередили в своїх ру­ках усю владу і порядкували справами тільки в своїх власних інтересах.

А тепер треба розглянути слова «бажано». Що саме «бажано» у філософії Ніцше? Якщо дивитися збоку, те, що Ніцше називає «бажаним» - це те, чого бажає сам Ніцше. При такій інтерпретації доктрину Ніцше можна простіше і чесніше сформу­лювати одним реченням: «Я хотів би жити в Афінах Перікла або у Флоренції Медічі». Проте це не філософія, а біографічний факт із життя певного індивіда. Слово «бажаний» не синонімічне слово­сполученню «бажаний для мене»; воно має певні претензії, хоча й невиразні, на законодавчу універсальність. Теїст може сказати, що бажане - те, чого бажає Бог, проте Ніцше цього не каже. Він міг би сказати, буцім він знає, що таке добро завдяки етичній інтуїції, проте він цього не каже, бо це звучало б надто по-кантівському. А сказати, пояснивши слово «бажаний», він міг би таке: «Якщо люди читатимуть мої книжки, певний їх відсоток почне поділяти мої погляди на організацію суспільства; ці люди, натхнені завзяттям і рішучістю, які їм дасть моя філософія, змо­жуть зберегти й відновити аристократію, самі ставши аристокра­тами або (як я) сикофантами аристократії. Таким чином вони до­сягнуть повнішого життя, ніж досягли б, будучи слугами народу»

Є в Ніцше й інший момент, дуже подібний до закидів «неса­мовитих індивідуалістів» проти профспілок. У війні всіх проти всіх переможець, імовірно, матиме певні риси, якими захоп­люється Ніцше, як-от сміливість, винахідливість, сила волі. Та коли люди, яким невластиві ці аристократичні якості (а це пере­важна більшість), об'єднаються, то зможуть перемогти, незважаю­чи на. свою індивідуальну нижчість. У цій боротьбі згуртованої

canaille* проти аристократів християнство є ідеологічним фронтом, так само як Французька революція була справжнім бойовим фронтом. Отже, нам треба опиратися будь-яким спробам об'єднання індивідуально слабких із страху, що їхня гуртова сила зможе переважити силу індивідуально сильних; з другого боку, нам слід сприяти об'єднанню гартованих і сильних елементів суспільства. Першим кроком до створення такого об'єднання є проповідь філософії Ніцше. Як бачимо, не так-то легко відокремити етику від політики.

Припустімо, ми хочемо - як цього хочу я - знайти якісь ар­гументи проти етики й політики Ніцше - якими ж вони будуть?

Є вагомі практичні аргументи, які показують, що спроба до­сягти мети, поставленої Ніцше, приведе насправді до чогось зовсім іншого. Спадкова аристократія сьогодні дискредитована, єдиними практичними формами аристократії є організації на кшталт фашистських або нацистських партій. Такі організації по­роджують опозицію і, найімовірніше, будуть переможені у війні; а якщо не будуть переможені, то невдовзі повинні стати не чим іншим, як поліційною державою, в якій правителі житимуть у страху перед замахами, а герої сидітимуть у концентраційних таборах. У такому суспільстві віра й честь підкопуються доноса­ми, а ота нібито аристократія надлюдей виродиться в кліку жа­люгідних боягузів.

Усе це, проте, аргументи теперішньої доби, їх не вважали б слушними в минулі віки, коли аристократія ще не втратила свого авторитету. Врядування в Єгипті кілька тисячоліть провадилося за принципами Ніцше. До американської і Французької революцій уряди майже всіх великих держав були аристократичні. Тому ми повинні запитати себе, чи є якась слушна підстава віддавати пе­ревагу демократії, а не формі врядування, що має таку довгу й успішну історію, чи, радше, оскільки нас цікавить не політика, а філософія, чи є якісь об'єктивні підстави відкидати етику, з до­помогою якої Ніцше підтримує аристократію.

Етичне питання, на відміну від політичного, це питання про співчуття. Співчуття - в тому розумінні, що людині завдають болю страждання інших - властиве людям до певної міри від природи: малі діти завжди хвилюються, чуючи, як плаче інша дитина. Але розвиток цього почуття в різних людей дуже різний. Декого тішить завдавати болю і мучити, інші, мов Будда, відчувають, що не можуть бути цілком щасливими, поки страж­дає хоч одна жива істота. Більшість людей емоційно поділяє люд­ство на друзів і ворогів, співчуваючи першим, але не другим. Етика, чи то християнства, чи буддизму, має свою емоційну ос­нову у співчутті геть до всіх; етика Ніцше - в цілковитому бра­ку співчуття. (Він часто таврував співчуття, і, як можна відчути,

* Потолочі (фр.).

в цьому аспекті йому не важко було коритися власним припи­сам). Постає питання: якби зустрілися Ніцше і Будда, чи зміг би котрийсь із них висунути аргумент, що переконав би безсторон­нього слухача? Я не маю на увазі політичних аргументів. Ми можемо уявити, що вони стали перед Всевишнім, як сатана в першому розділі книги Іова, і пропонують йому поради щодо влаштування світу, який він має створити. Що б вони сказали йому?

Будда повів би свої докази, заговоривши про знедолених, не­щасних калік та прокажених; про злидарів, що їм від роботи су­домить руки й ноги, а вони й на прожиток не заробляють, про поранених у битвах, що повільно конають; про сиріт, з яких знущаються опікуни; про те, що навіть найщасливіших гнітить думка про невдачу і смерть. Від цього всього тягаря журби, ска­зав би Будда, треба знайти шлях спасіння, а спасіння може прийти тільки через любов.

Ніцше, що його тільки присутність Усемогутнього утримувала б од спроби перебити Будду, закричав би, коли б настала його черга: «А бодай вам, таж слід затямити, що людину треба робити з тугішої речовини. Чого рюмсати, коли страждатимуть ті пе­ресічні людці? Чи рюмати, коли страждають люди великі? В пе­ресічних людей страждання також пересічні, у великих людей страждання величні, бідкатися про величні страждання не слід, бо вони шляхетні. Ваш ідеал чисто негативний - відсутність страж­дань, і його цілком можна досягти через небуття. Зате в мене ідеали позитивні: я в захваті від Алківіада, імператора Фрідріха II і Наполеона. Задля таких людей можна виправдати найтяжчі страждання. Я звертаюся до тебе, Господи, як до найвидатнішого з творців і митців, не дозволяй, щоб твої мистецькі пориви були занапащені боягузливим дегенеративним мимренням оцього недо­лугого психопата».

Будда, що, живучи в небесних емпіреях, вивчив усю історію людства після своєї смерті й опанував науку, радіючи знанням і журячись тим, як люди використовують їх, спокійно і чемно відповість: «Ви помиляєтесь, професоре Ніцше, гадаючи, ніби мій ідеал чисто негативний. Справді, в ньому є негативний елемент, відсутність страждань, та на додачу в ньому є ще стільки пози­тивного, скільки й у вашому вченні. Хоч я й не захоплююсь Алківіадом та Наполеоном, я теж маю своїх героїв: мого послідовника Ісуса, адже він велів людям любити своїх ворогів; людей, що відкрили, як опанувати сили природи і здобувати їжу коштом меншої праці; лікарів, що навчили, як подолати хвороби; поетів, митців і музик, що вловили проблиски божественного бла­женства. Любов, пізнання та втішання красою - не негативні вартості, їх досить, щоб наповнити життя найвидатніших людей, що будь-коли жили на землі».

«Усе те саме, - заперечив би Ніцше, - ваш світ буде пісний. Вам слід простудіювати Геракл іта, чиї книжки збереглися в

цілості в небесній бібліотеці. Ваша любов - це співчуття, породжене болем, ваша істина, якщо ви чесні з собою, прикра, її можна пізнати тільки через страждання; щодо краси, то чи може бути щось прекраснішого, ніж тигр у розкошах своєї люті? Ні, коли Господь вибере ваш Світ, то, боюсь, усі ми помремо від нудьги».

«Ви, може, й справді помрете, - відповів би Будда, - бо ви любите страждання, ваша любов до життя нещира. Але ті, хто справді любить життя, будуть щасливі так, як ніхто не може бу­ти щасливий у теперішньому світі».

Щодо мене, то я згоден із тим Буддою, якого я уявив собі. Проте я не знаю, як довести його правість із допомогою аргу­менту, подібного до тих, що ми використовуємо в математиці або при розв'язанні наукових питань. Я не люблю Ніцше, бо він лю­бить споглядати страждання, бо зневагу він підносить до обов'яз­ку, бо люди, якими він найдужче захоплюється, завойовники, чия слава полягає в умінні нести людям смерть. Проте я гадаю, що останній аргумент проти його філософії, як і проти будь-якої несприйнятної, але внутрішньо послідовної етики, полягає у звер­танні не до фактів, а до емоцій. Ніцше відкидає любов до всього людства, я відчуваю в ній засіб досягти всього, чого я хочу для світу. Послідовники Ніцше поки що мають певні успіхи, але можна сподіватися, що невдовзі ті успіхи скінчаться.

Дата добавления: 2015-07-08