Шопенгауер

Шопенгауер (1788-1860) за багатьма ознаками посідає осібне місце серед філософів. Він песиміст, тоді як майже всі інші філософи були до певної міри оптимісти. Він не такий ака­демічний, як Кант і Гегель, і все-таки не цілком чужий ака­демічній традиції. Він не любив християнства, віддаючи перевагу релігіям Індії - індуїзмові та буддизмові водночас. Це чоловік широкої культури, що не менше цікавився мистецтвом, ніж ети­кою. Шопенгауер на диво вільний від націоналізму і знав англійських та французьких авторів так само добре, як і німець­ких. Він завжди звертався не так до професійних філософів, як до митців і літераторів, що шукають філософії, в яку вони могли

б вірити. Шопенгауер починає з наголосу на волі, що було вла­стиве мало не всій філософії дев'ятнадцятого-двадцятого сторіч, проте воля для нього, хоч і головна в метафізичному аспекті, з погляду етики є злом - таке протиставлення можливе тільки для песиміста. Шопенгауер називає три джерела своєї філософії -Канта, Платона й упанішади, проте я не думаю, що він так ба­гато завдячує Платонові, як гадає сам. Шопенгауерове бачення світу трохи подібне до характеру елліністичної доби, філософ утомлений і кволий, мир цінує більше, ніж перемогу, квієтизм -ніж спроби реформування, які він наперед уважає марними.

Шопенгауерові батьки належали до заможних торговельних родів м. Данціга, де й народився філософ. Батько його - воль­тер'янець, що схилявся перед Англією як країною свободи і розу­му. Разом з усіма провідними громадянами Данціга він ненавидів Пруссію, що зазіхала на незалежність вільного міста, і обурював­ся анексією Данціга 1793 p., - обурювався так, що навіть пере­брався до Гамбурга, зазнавши чималих фінансових утрат. Шопен­гауер жив там разом із батьками з 1793 по 1797 p., потім два роки прожив у Парижі, і батько з утіхою побачив, що за той час його син майже забув німецьку мову. 1803 р. Шопенгауера віддали до пансіону в Англії, де він зненавидів святенництво і лицемірство. Через два роки, на догоду батькові, він став служи­ти в торговельному домі в Гамбурзі, проте відчував огиду до ділової кар'єри і тягся душею до літератури та академічних студій. Це стало можливим після смерті батька, що, ймовірно, наклав на себе руки, а мати тільки раділа, що син знехтував торгівлю задля науки й університету. Отже, можна було б сподіватися, що Шопенгауер матір любив дужче за батька, але сталося зовсім протилежне: він знелюбив матір, а батька завжди згадував із щирою любов'ю.

У Шопенгауерової матері були певні літературні амбіції, вона оселилась у Веймарі за два тижні до Ієнської битви. Там вона відкрила літературний салон, писала книжки і тішилася дружбою освічених людей. Сина вона любила мало, зате непомильно бачи­ла всі його вади. Вона застерігала його від пишномовності і штучного пафосу, його дратували її безконечні флірти. Досяглій повноліття, Шопенгауер успадкував досить скромні статки; відтак і він, і мати ставали все нестерпніші одне одному. Лихі відгуки Шопенгауера про жінок безперечно породжені, принаймні поча­сти, його сварками з матір'ю.

Уже в Гамбурзі Шопенгауер зазнав впливу романтиків, зокре­ма Тіка, Новаліса та Гофмана, від них він перейняв захоплення Грецією і, як і вони, тяжко журився з приводу єврейських еле­ментів у християнстві. Ще один романтик, Фрідріх Шлегель, покріпив його любов до індійської філософії. У рік свого по­вноліття (1809) Шопенгауер став учитися в Геттінгенському університеті, де захопився Кантом. Через два роки переїхав до Берліна, де вивчав переважно науки і слухав лекції Фіхте, проте

не прихилився до нього. Був байдужий протягом усієї визвольної війни. 1819 р. став приват-доцентом Берлінського університету і надумався читати свої лекції в один час із Гегелем; не змігши переманити Гегелевих слухачів, невдовзі відмовився від лекцій. Зрештою Шопенгауер оселився в Дрездені і жив там старим па­рубком. Тримав пуделя на ймення Атма (світова душа), гуляв дві години на день, курив довгу люльку, читав лондонську «Тайме» і наймав кореспондентів, що мали вишукувати свідчення його сла­ви. Був ворог демократії і ненавидів революцію 1848 p., вірив у спіритизм та магію; у своєму кабінеті мав бюст Канта і бронзо­вого Будду. У способі життя намагався наслідувати Канта, проте не міг рано прокидатися.

Головний твір Шопенгауера, «Світ як воля і уявлення», опубліковано наприкінці 1818 р. Автор уважав, що значення його праці величезне, і зайшов так далеко, що навіть запевняв, нібито деякі уступи продиктував йому Святий Дух. На його превеликий жаль, твору зовсім не помітили. 1844 р. він переконав видавця підготувати друге видання, але аж через кілька років нарешті до­чекався певного визнання, якого так жадав.

Система Шопенгауера - це переробка Канта, проте така, що підносить аспекти «Критики» геть відмінні від тих, які підносили Фіхте або Гегель. Вони позбувалися речі в собі, роблячи таким чином пізнання одним із головних принципів метафізики. Шопен­гауер зберіг річ у собі, але ототожнив її з волею. Він стверджу­вав, ніби те, що здається сприйманню моїм тілом, є насправді моєю волею. Такий погляд є значно більшою мірою дальшим розвитком Канта, ніж те згоджуються визнати більшість кантіанців. За Кантом, вивчення морального закону дозволить нам зазирнути за феномени й відкрити пізнання, якого не може нам дати чуттєве сприймання; Кант також стверджував, що мо­ральний закон самою своєю суттю пов'язаний із волею. Для Кан­та відмінність між доброю людиною і лихою - це відмінність у світі речей у собі, а також відмінність у волевиявах. Із цього випливає, за Кантом, що волевияви мають належати до реального світу, а не до світу феноменів. Феномени, що відповідають воле-виявам, - це рухи тіла, ось чому, за Шопенгауером, тіло - це видимість, реальністю якої є воля.

Але воля, що стоїть за феноменами, не може складатися з су­купності різних волевиявів. 1 час, і простір, за Кантом, - у цьо­му Шопенгауер з ним погоджується, — належать тільки до фено­менів; річ у собі не перебуває в часі і просторі. Отже, моя воля в тому розумінні, в якому вона реальна, не може мати ні почат­ку й кінця, ні складатися з окремих актів волі, оскільки саме час і простір є джерелом множинності, — якщо вдатися до схола­стичної фрази, яку полюбляє Шопенгауер, це «принцип індивідуалізації». Тому моя воля одна й позачасова. Ба навіть більше, її слід ототожнити з волею всього всесвіту; моя ок­ремішність - це ілюзія, породжена моїм суб'єктивним апаратом

часово-просторового сприймання. Реальна тільки одна широка во­ля, що виявляється в розвитку всієї природи - і живої, і нежи­вої.

Якщо так, то ми можемо сподіватися, що Шопенгауер ототож­нює свою космічну волю з Богом і проповідує трохи схожу на Спінозину пантеїстичну доктрину, згідно з якою чеснота полягає у згоді з божественною волею. Проте тут песимізм підводить Шо­пенгауера до інакших поглядів. Космічна воля лиха, воля в цілому теж лиха або принаймні є джерелом усіх наших безконеч­них страждань. Страждання - істотна ознака всього життя, і воно збільшується, як тільки зростає пізнання. Воля не має виразної мети, досягнувши якої, ми відчуваємо задоволення. Хоча в кінці переможе смерть, ми й далі вганяємось за своїми марними цілями, «немов видуваємо якомога більшу мильну бульку, досте­менно знаючи, що вона лусне». Нема такої речі, як щастя: адже несправджене бажання завдає болю, а справджене дає тільки вдо­волення. Інстинкт спонукає людей розмножуватись, унаслідок чого виникають нові нагоди для страждання і смерті — ось чому із статевим актом пов'язувано сором. Самовбивство не має сенсу: навіть коли вчення про переселення душ буквально й не правдиве, воно містить істину в міфічній формі.

Усе це дуже прикре, проте є вихід, і відкрили його в Індії.

Найкращий із міфів - міф про нірвану (що її Шопенгауер витлумачує як згасання). Це, додає він, суперечить християнсько­му вченню, але «давню мудрість роду людського не скасовано тим, що відбулося в Галілеї». Причина страждань полягає в на­пруженості волі; чим менше ми виявляємо волю, тим менше страждатимемо. 1 тут пізнання зрештою стає корисним, за умови, що це пізнання певного роду. Відмінність між однією людиною і другою є частиною світу феноменів, і вона щезає, коли на світ дивитися істинно. Для доброї людини покривало майї (ілюзії) стає прозоре, вона бачить, що всі речі - одне і що відмінність між нею і будь-якою іншою людиною - тільки видимість. Такого прозріння досягають через любов, яка завжди є співчуттям, і відтоді переймаються болем інших. Коли покривало майї піднімається, людина бере на себе страждання всього світу. В до­брої людини. знання цілого вгамовує всі бажання; її воля відвертається від життя і заперечує свою власну природу. «В ній зароджується жах перед природою, виявом якої є її власне фено­менальне існування, жах перед внутрішньою природою цього світу, що, як визнано, сповнений скорбот».

Відтак Шопенгауер переходить до цілковитої згоди, принаймні в практиці, з аскетичним містицизмом. Екгарт і Ангелюс Сілезіус кращі, ніж Новий Заповіт. В ортодоксальному християнстві є й хороші речі, приміром, учення про прабатьківський гріх, про­повідуване проти «вульгарного пелагіанства» св. Августином і Лю-тером, але в євангеліях, на жаль, прикро бракує метафізики. Буддизм, каже Шопенгауер, найвища релігія, і його етичної те-

орії дотримуються в усій Азії, окрім тих країн, де переважає «огидне вчення ісламу».

Добра людина дотримуватиметься цілковитої цноти, до­бровільних злиднів і посту, вдасться до самокатувань. В усьому вона намагатиметься зламати свою індивідуальну волю. Але це вона робить не на те, щоб досягти гармонії з Богом, як західні містики, - такого позитивного добра вона не шукає. Добро, до якого вона прагне, — цілком негативне:

«Ми повинні прогнати оте похмуре враження порожнечі, яку ми прозираємо за всіма чеснотами і святістю як їхню кінцеву мету і якої ми боїмося, наче діти темряви. Нам не слід, як то чинять індійці, втікати від неї в міфи і незначущі слова, приміром, злиття з Брахмою або нірвана буддистів. Ми радше визнаємо, що після цілковитого скасування волі - для всіх, хто й далі сповнений нею, - не зостається абсолютно нічого; і навпаки, для тих, у кому воля перевернулась і сама себе заперечила, наш такий реальний світ з усіма його сонцями і Молочними шляхами - ніщо».

Тут проступає непевне припущення: мовляв, святий бачить щось позитивне, тоді як решта людей цього не бачить - але ніде нема й натяку, що саме він бачить, і я гадаю, що це при­пущення чисто риторичне. Світ і всі його феномени, каже Шо-пенгауер, - лише об'єктивація волі. Коли волі не стане,

«...скасуються й усі ті феномени, те незмінне напруження й безконечні та безупинні зусилля на всіх щаблях об'єктивності, в яких і завдяки яким полягає світ; зникнуть усі розмаїті форми, що змінюють одна одну; зникнуть усі вияви волі, а зрештою, й універсальні форми тих виявів - час і простір, а також її остан­ня фундаментальна форма - суб'єкт і об'єкт - усе це скасується. Нема волі - нема уявлень, нема світу. Отже, перед нами лише ніщо».

Це не можна інтерпретувати інакше, як тільки так, що святий намагатиметься підійти якомога ближче до небуття, і такого ста­ну, з причини, якої ніде до пуття не пояснено, він не може до­сягти, просто наклавши на себе руки. Чому віддано перевагу свя­тому, а не безпросипному пиякові, зрозуміти не дуже легко; можливо, Шопенгауер уважав, що, на жаль, тверезим буваєш на­дто часто.

Шопенгауерова проповідь резиґнації не дуже послідовна й не дуже щира. Містики, на яких він посилається, вірили в спогля­дання; в блаженному спогляданні Бога можна сягнути найглибшо­го пізнання, і таке пізнання - найвище добро. З часів Парменіда оманливе пізнання видимості протиставлялося пізнанню іншому, хоча й не цілком від нього відмінному. Християнство проповідує, що пізнання Бога забезпечує нам вічне життя. Але Шопенгауер усього цього не прагне. Він погоджується: все те, що звичайно нам править за пізнання, належить до царства майї, та коли ми роздеремо покривало, то відкриємо не Бога, а сатану, лиху все-

могутню волю, що весь час виплітає тенета страждань на муки всім створінням. Злякавшися цього видива сатани, мудрий крикне: «Геть!» - і шукатиме порятунку в небутті. Заявляти ніби містики вірять у таку міфологію, - просто ображати їх. А припущення, що, й не досягши цілковитого небуття, життя мудрого все-таки може мати певну вартість, неможливо примирити з Шопенгауеро-вим песимізмом. Поки святий існує, він існує тому, що зберігає волю, яка є злом. Він може зменшити кількість зла, ослабивши свою волю, але ніколи не зможе досягти якогось позитивного добра.

Коли зважити на саме життя Шопенгауера, то ця доктрина й нещира. Він звичайно любив попоїсти, і то в доброму ресторані. Мав чимало тривіальних любовних пригод, чуттєвих, але без ко­хання. Був надзвичайно сварливий і напрочуд скупий. Якось він страшенно розлютився на вже літню швачку, що розмовляла з приятелькою за дверима його квартири. Він скинув жінку зі сходів, довіку скалічивши її. Суд присудив дожиттєво виплачувати їй щокварталу певну суму (15 талерів). Коли нарешті через двад­цять років вона померла, Шопенгауер відзначив у своїй книжці видатків: «Obit anus, abit onus»*. У його житті важко знайти сліди якої-небудь чесноти, крім любові до тварин, яка в нього сягала таких меж, що він заперечував проти вівісекції в інтересах науки. В усьому іншому він був цілковитий егоїст. Важко повірити, щоб людина, щиро переконана в чеснотливості аскетизму і резиґнації, ніколи навіть не спробувала б утілити свої переконання в життя.

З погляду історії в Шопенгауері важливі дві речі: його пе­симізм і його теорія про вищість волі над пізнанням. Завдяки цьому песимістові можна братися до філософії, не переконуючи себе, що все зло можна вичерпно пояснити, - і в такому разі песимізм корисний як протиотрута. З погляду науки і песимізм, і оптимізм не вільні від закидів: оптимізм стверджує або нама­гається довести, що світ існує, аби тішити нас, а песимізм - що він існує, аби завдавати нам прикрощів. З погляду науки нема ніяких доказів, що всесвіт пов'язаний із нами саме так, а не так. Віра чи то в песимізм, чи то в оптимізм - це справа люд­ської вдачі, а не розуму, але більшості західних філософів була властива саме оптимістична вдача. Отже, може виявитись корис­ним і представник протилежних поглядів, що розвиватиме міркування, на які б інакше не звернули уваги.

Ще важливішим за песимізм було вчення про примат волі. Очевидно, що це вчення не має очевидного логічного зв'язку з песимізмом, і ті, хто дотримувався його після Шопенгауера, не раз убачали в ньому основу оптимізму. В тій чи тій формі вчен­ня про примат волі дотримувалася більшість новітніх філософів, зокрема Ніцше, Бергсон, Джеймс і Дьюї. Крім того, воно стало

* «Стара померла, тягар упав».

631

популярним і поза колом професійних філософів. І наскільки підносилася воля, настільки понижувалося пізнання. В цьому, на мою думку, полягає найзначніша переміна настроїв у філософії нашої доби. Підготували її Руссо та Кант, але вперше її ясно сформулював Шопенгауер. Ось чому, попри свою непослідовність і деяку плиткість, його філософія має чималу вагу як стадія історичного розвитку.

Дата добавления: 2015-07-08