Вплив філософії Локка

Від Локка до наших днів у Європі існує два головні типи філософії; один з них завдячує свої теорії і метод Локкові, дру­гий виводив їх спершу від Декарта, потім від Канта. Сам Кант стверджував, що він зробив синтез філософії, що походить від Декарта, і філософії, що походить від Локка, але погодитись із цим не можна, принаймні з історичного погляду, бо послідовники Канта дотримувалися картезіанської, а не локківської традиції. Наступниками Локка є, по-перше, Берклі і Юм; по-друге, ті з французьких філософів, що не належали до школи Руссо; по-третє, Бентам і філософи-радикали; по-четверте, з чималими домішками континентальної філософії, Маркс та його послідовни­ки. Проте Марксова система еклектична, і будь-яке просте визна­чення її майже напевне буде хибним; тому я поки що промину її, а згодом уже докладно розгляну вчення Маркса.

За життя Локка його головними опонентами у філософії були картезіанці і Ляйбніц. Цілком усупереч логіці Локкова філософія перемогла в Англії і Франції головним чином завдяки Ньютоновій славі. Коли жив Декарт, його власний авторитет як філософа зміцнювали його ж праці з математики та натуральної філософії. Але як пояснення будови Сонячної системи його теорія вихорів значно поступалася Ньютоновому законові тяжіння. Перемога Ньютонової космогонії зменшила повагу до Декарта і збільшила повагу до Англії. Завдяки цим причинам громадська думка при­хилилася до Локка. У Франції вісімнадцятого сторіччя інтелектуали, що повстали проти застарілого, розбещеного і зужи­того деспотизму, вважали Англію батьківщиною свободи і через політичні доктрини Локка схилялися й до його філософії. Напере­додні революції вплив Локка у Франції ще дужче посилив Юм, що жив якийсь час у Франції і був особисто знайомий з усіма провідними вченими.

Головним посередником у поширенні англійського впливу у Франції став Вольтер.

В Англії філософи, послідовники Локка, аж до Французької революції не цікавилися його політичними доктринами. Берклі -єпископ, що не дуже переймався політикою. Юм — торі, що слухняно йшов за Болінгброком. Англія в їхню добу тішилася політичним спокоєм, і філософ міг удовольнятися теоретизуван-

ням, не переймаючися становищем у світі. Французька революція принесла переміну, змусивши найрозумніші голови стати в опо­зицію до status quo. Та все ж традиція чистої філософії зосталася безперервна. У творі Шеллі «Необхідність атеїзму», за який його вигнали з Оксфордського університету, дуже відчутний Локків вплив*.

До виходу в світ «Критики чистого розуму» Канта в 1781 р. здавалося, що новий емпіричний метод цілком подолав старшу філософську традицію Декарта, Спінози та Ляйбніца. Проте цей новий метод ніколи не запанував у німецьких університетах, а після 1792 р. на нього скинули відповідальність за всі жахіття революції. Розкаяні революціонери - як-от Колрідж - убачали в Кантові інтелектуальну підтримку в своїй боротьбі з французьким атеїзмом. Німці, опираючись Франції, були раді мати свою німецьку філософію, що підтримувала б їх. Навіть французи після падіння Наполеона радо хапалися за будь-яку зброю проти якобінства. Всі ці чинники сприяли популярності Канта.

Кант, як і Дарвін, започаткував рух, що був би гидкий йому самому. Кант був ліберал, демократ, пацифіст, проте ті, хто на­магався розвинути його філософію, не мали жодної з цих рис. Або якщо вони й називали себе лібералами, то були лібералами нового зразка. З часів Руссо і Канта існують дві школи лібералізму, які можна визначити як школу твердоголових і шко­лу м'якосердих. Твердоголові через Бентама, Рікардо, Маркса пройшовши певні логічні етапи, розвинулись у Сталіна, м'яко­серді, пройшовши інші логічні етапи, через Фіхте, Байрона, Кар­лейля і Ніцше розвинулись у Гітлера. Це твердження, звичайно, надто спрощене, щоб бути цілком істинним, але воно може слу­жити схемою, мнемонічним записом. Стадії розвитку ідей майже цілком відповідають Гегелевій діалектиці: доктрини, проходячи етапи, які всім видаються природними, обертаються на свою про­тилежність. Але розвиток відбувається не тільки завдяки довільному рухові самих ідей, розвиток може спрямовуватись відповідними зовнішніми обставинами і відображенням тих обста­вин у людських емоціях. Що це саме так, можна пересвідчитись, узявши до уваги непересічний факт: ідеї лібералізму не зазнали ніяких змін у Сполучених Штатах, де вони досі такі, як і в Локкові часи.

Полишивши поки що політику, придивімося до відмінностей між двома філософськими школами, які загалом можна означити відповідно як континентальну і британську.

Насамперед їх відрізняє метод. Британська філософія до­кладніша й дріб'язковіша за континентальну; коли вона дозволяє собі встановити якийсь загальний принцип, то намагається дове­сти його індуктивно, аналізуючи його різні застосування.

* Візьмімо, наприклад, такі слова Шеллі: «Коли розумові пропонується суджен­ня, він сприймає відповідність чи невідповідність ідей, з яких воно складається».

Приміром, Юм, оголосивши, що немає ідей без попереднього вра­ження, зразу ж починає розглядати таке заперечення: припустімо, ви побачили два схожі, але не тотожні відтінки кольору, й при­пустімо, що ви ніколи не бачили відтінку кольору, проміжного між тими двома, - то чи можете ви все-таки уявити той відтінок? Юм не розв'язує цього питання і вважає, що навіть ко­ли відповідь суперечитиме його загальному принципові, для само­го принципу це не страшно, бо він не логічний, а емпіричний. Коли Ляйбніц - беремо цей приклад задля контрасту - прагнув утвердити свою монадологію, він доводив, грубо кажучи, так: те, що складне, повинне складатися з простих частин, те, що просте, не може бути протяжним, - отже, все складається з частин, які не мають протяжності. Але ж те, що не має протяжності, - не­матеріальне. Тобто кінцеві частини, з яких складаються речі, -нематеріальні, а якщо вони не матеріальні, то ідеальні. 1 тоді стіл насправді - колонія душ.

Відмінність методу, зображеного тут, можна визначити таким чином: у Локка чи Юма порівнюючи скромні висновки виводять­ся з широких спостережень численних фактів, тоді як у Ляйбніца величезна дедуктивна споруда - це піраміда, що основою догори впирається верхівкою в цятку логічного принципу. В Ляйбніца, якщо принцип абсолютно істинний, а висновки цілком правильні, все гаразд; проте вся структура нестабільна, і найменший удар, байдуже звідки, обертає її на руїну, В Локка чи Юма навпаки, піраміда стоїть основою на твердому грунті спостережених фактів, її верхівка тягнеться не вниз, а вгору; отже, рівновага стійка і наслідки удару з того чи того боку завжди можна виправити, споруда не руйнується. Така відмінність у методі збереглася й після Кантових спроб запозичити дещо з емпіричної філософії; від Декарта до Гегеля, з одного боку, і від Локка до Джона Стюар­та Мілля, з другого, відмінність не зникає.

Відмінність методу пов'язана з багатьма іншими відмінностями. Візьмімо насамперед метафізику.

Декарт висував метафізичні докази існування Бога, найваж­ливіший із яких винайшов в одинадцятому сторіччі св. Ансельм, архієпископ Кентерберійський. Спіноза мав пантеїстичного Бога, який ортодоксам узагалі не здавався Богом; та все ж, хай там як, Спінозині аргументи по своїй суті метафізичні і їх можна простежити (хоча сам він міг цього й не усвідомлювати) в теорії, що кожне судження повинне мати суб'єкт і предикат. Ляйбніцева метафізика вийшла з того самого джерела.

У Локка напрям філософії, який сам він започаткував, ще не цілком розвинений: він визнає слушними Декартові докази існування Бога. Берклі винайшов цілком новий аргумент, проте Юм — у якому нова філософія дійшла до завершення — цілком відкидав метафізику і гадав, що, розважаючи на теми, якими пе­реймається метафізика, не можна відкрити нічого. Цей погляд

зберігся в емпіричній школі, тоді як протилежний погляд, у тро­хи зміненій формі, зберігся в Канта та його послідовників.

В етиці теж існує такий же поділ між двома школами.

Локк, як ми бачили, насолоду вважав добром, і такий погляд переважав серед емпіриків протягом вісімнадцятого і дев'ятнадця­того сторіч. їхні опоненти, навпаки, зневажали насолоду як мер­зоту і вигадували всякі системи етики, які видавалися їм більш піднесеними. Гоббс цінував владу, Спіноза, до певної міри, погод­жувався з Гоббсом. Спіноза поєднував два несумісні погляди на етику: по-перше, Гоббсів, по-друге, він стверджував, що добро полягає в містичному єднанні з Богом. Ляйбніц не зробив якогось важливого внеску в етику, зате Кант поставив її на чільне місце і виводив свою метафізику з етичних засновків. Кантова етика дуже важлива, бо вона антиутилітарна, апріорна і, так би мови­ти, «шляхетна».

Кант каже, що якщо ви добрі до свого ближнього, бо любите його, то в цьому нема ніякої моральної заслуги; дія тільки тоді має якусь моральну заслугу, коли виконати її змушує моральний закон. Хоча насолода не є добром, усе ж несправедливо, - так стверджує Кант, - що доброчесні змушені страждати. Оскільки в світі таке трапляється часто, повинен існувати інший світ, де їх винагороджують після смерті, отже, повинен існувати Бог, який забезпечує справедливість у посмертному житті. Кант відкидає всі давніші метафізичні докази існування Бога й безсмертя, зате свій новий етичний аргумент уважає неспростовним.

Сам Кант на практичні справи дививсь як людина добра й гу­манна, проте цього не можна сказати про більшість тих, хто за­перечував, що щастя є добром. Та етика, що зветься «шляхет­ною», менш пов'язана з намаганнями поліпшити світ, ніж куди приземленіший погляд, що слід намагатися зробити людей щас­ливішими. Та й не дивно. Зневажати щастя легше, коли йдеться про щастя інших людей, а не своє. Здебільшого замінником щас­тя виступає яка-небудь форма героїзму. Це дає несвідомий вихід надміру сили і постачає щедрі виправдання жорстокості. Або ж ізнову, цінуватися може сильне почуття, - це ми бачимо в ро­мантиків. Це призводить до терпимості щодо таких пристрастей, як ненависть і помста; Байронові герої типові, серед них ніколи нема осіб зразкової поведінки. Найдужче сприяли людському щас­тю - як можна було сподіватися - ті, хто вважав щастя важли­вим, а не ті, хто нехтував його задля чогось «шляхетнішого». Крім того, етика людини здебільшого відбиває її характер, а зич­ливість приводить до прагнення загального щастя. Отож люди, що вважають щастя метою життя, намагаються стати зичливішими, тоді як ті, що висувають інші цілі, часто несвідомо керуються жорстокістю і владолюбством.

Такі відмінності в етиці пов'язані, хоч і не завжди, з відмінностями в політиці. Локк, як ми бачили, в усіх своїх пере­конаннях некатегоричний, він ніколи не стає авторитарним і охо-

че згоджується вирішувати будь-яке питання в невимушеній дис­кусії. Внаслідок цього і він, і його послідовники вірили в рефор­ми, проте дуже поступові. Оскільки їхні системи мислення фраг­ментарні і є наслідком окремих досліджень багатьох розмаїтих питань, їхні політичні погляди цілком природним чином мало-по­малу прибирали такого ж характеру. Вони сахалися широких, ніби різьблених з моноліту, програм і воліли придивлятись, яка користь буде від роз'язку кожного окремого питання. І в політиці, і в філософії вони обирали шлях досліджень і відкидали категоричність. Натомість їхні опоненти, гадаючи, що можуть «ра­зом охопити всю ту жалюгідну систему речей», дужче схилялися до наміру «розбити її на друзки і потім скласти в нову систему, що краще відповідала б бажанням серця». Цього вони можуть досягати як революціонери або як люди, що прагнуть посилити авторитет влади; хай там як, ідучи до такої високої мети, вони не цураються насильства, а миролюбність засуджують як ницість.

З погляду сучасності величезною політичною хибою Локка і його послідовників є схиляння перед власністю. Але ті, хто кри­тикує їх за це, часто просто висловлюють інтереси верств, які були б іще хижішими за капіталістів, - монархів, аристократів, мілітаристів. Аристократ-землевласник, чиї прибутки течуть до нього без зусиль згідно з бозна-коли заведеним звичаєм, сам собі не здається грошолупом, не думають так про нього й люди, що не прозирають далі мальовничої поверхні. Натомість підприємець свідомо поринає в гонитву за багатством, і поки до його більш-менш нової діяльності ще не призвичаїлись, вона породжує обу­рення, якого не відчувають до великопанських вимог землевлас­ника. Саме такі почуття плекали письменники з середнього класу та їхні читачі, проте зовсім не так гадали селяни, що й з'ясува­лося під час французької та російської революцій. Але ж селяни безсловесні. Більшість опонентів Локкової школи захоплювалися війною, бо вона супроводилась геройством і зневагою до затишку та вигод. Натомість ті, хто перейняв утилітарну етику, більшість воєн уважали божевіллям. Це знов-таки, принаймні в дев'ятнад­цятому сторіччі, привело їх до спілки з капіталістами, що не лю­били воєн, бо ті перешкоджали торгівлі. Мотиви капіталістів, зви­чайно, були чисто егоїстичні, але вони сприяли розвиткові по­глядів, що краще поєднувалися з загальним інтересом, ніж погля­ди мілітаристів та їхніх літературних поплічників. Щоправда, ставлення капіталістів до війни зазнавало змін. Англійські війни у вісімнадцятому сторіччі, крім англо-американської війни, в цілому були прибуткові, і підприємці підтримували їх; але протягом усього дев'ятнадцятого сторіччя аж до останніх років його вони віддавали перевагу мирові. Нині великий бізнес усюди так тісно сплівся з національною державою, що ситуація дуже відмінилась. Але навіть тепер і в Англії, і в Америці великий бізнес здебільшого засуджує війну.

Освічений егоїзм - звичайно, не найвищий із мотивів, проте

ті, хто засуджує його, часто випадково чи зумисне ставлять на його місце мотиви набагато лихіші - ненависть, заздрість, жадан­ня влади. В цілому школа, що завдячувала своє існування Лок­кові і проповідувала освічений егоїзм, більше зробила для росту людського щастя і менше - для посилення людських злигоднів, ніж школи, які відкидали егоїзм в ім'я героїзму й самопожертви. Я не забуваю жахіть ранньої індустріалізації, проте вони, зреш­тою, пом'якшились у межах самої системи. Але я повстаю проти російського кріпацтва, проти страхіть війни і її виплодів - страху й ненависті, проти незнищенного обскурантизму тих, що намага­ються зберегти давні системи, коли ті вже втратили життєздатність.

Дата добавления: 2015-07-08