А. Принцип спадковості влади

У 1689-му та в 1690 p., безпосередньо після революції 1688 p., Локк написав два «Трактати про врядування», з яких надто дру­гий відіграв дуже важливу роль в історії політичної думки.

Перший трактат присвячено критиці вчення про спадковість влади. Це відповідь на книжку сера Роберта Філмера «Патріархи, або Природність монаршої влади», опубліковану 1680 p., проте написану ще за Карла І. Сер Роберт Філмер, щирий послідовник учення про божественність монаршої влади, на своє лихо, дожив до 1653 р. і, мабуть, тяжко пережив страту Карла І й перемогу Кромвеля. Але «Патріархів» написано до тих сумних подій, хоча й не раніше початку громадянської війни, тож автор, цілком при­родно, вже знав про існування супротивних теорій. Такі теорії, вказує Філмер, 1640 р. були вже не нові. Адже і протестантські, і католицькі теологи, виступаючи перші проти католицьких, другі проти протестантських монархів, завжди обстоювали право підданих на опір володарям-тиранам, і з їхніх писань сер Роберт почерпував багатий матеріал для спростування.

Сера Роберта Філмера посвятив у рицарі Карл І, а його буди­нок нібито десять разів плюндрували парламентаристи. Він ува­жав цілком імовірним, що Ной плив Середземним морем і роздав землі своїм синам: Хамові - Африку, Симові — Азію, Яфетові — Європу. Філмер стверджував, що за англійською конституцією лорди тільки дораджують королю, а палата громад має ще меншу

владу; король, на думку автора, сам дає всі закони, і ті закони залежать тільки від його волі. Король, за Філмером, не обмеже­ний ніяким контролем з боку народу, не зв'язаний будь-якими актами своїх попередників, ба навіть і власними, бо вже «за при­родою неможливо, щоб людина сама собі давала закони».

Філмер, як показують наведені думки, належав до крайнього крила прихильників теорії божественного права монархів на владу.

«Патріархи» починаються з спростування «загальнопоширеноі думки», що «людям від природи властива свобода від будь-якого гноблення, вони народжуються вільними і мають право обирати ту форму врядування, яка найдужче задовольняє їх, і що владу, яку хтось має над іншими людьми, спершу було надано тому індивідові за згодою більшості». «Ця думка, - стверджує Філмер, -спершу зародилася в університетах». Натомість, згідно з його по­глядами, істина зовсім не така: Бог, мовляв, спершу наділив мо­наршою владою Адама, від Адама та влада перейшла до його спадкоємців і зрештою до численних володарів сучасної доби. Мо­нархи тепер, запевняє нас Філмер, «є або повинні вважатися прямими спадкоємцями тих далеких предків, що були колись правдивими батьками всього народу». Проте, здається, наш пер­ший прабатько не зовсім правильно розумів свій привілей всесвітнього монарха, бо «прагнення свободи стало першопричи­ною Адамового падіння». Прагнення свободи - почуття, яке сер Роберт Філмер уважав безбожним.

Вимоги, які висував Карл І і його прихильники, значно пере­вершували права, які в давніші часи відступалися монархам. Філмер указує, що і Парсонс, англійський єзуїт, і Б'юкенен, шотландський кальвініст, які майже на все мали відмінні погля­ди, важають, ніби народ може скидати суверенів за неправильне врядування. Парсонс, звичайно, мав на увазі протестантську коро­леву Єлизавету І, а Б'юкенен католичку Марію І Стюарт, коро­леву Шотландії. Теорію Б'юкенена потвердив успіх, а теорію Парсонса спростувала страта його приятеля Кемп'єна.

Навіть до Реформації богослови прагли обмежити монаршу владу. Це прагнення стало однією з причин боротьби між Церк­вою і державою, що лютувала в Європі протягом майже всієї до­би середньовіччя. В цій боротьбі держава спиралася на збройні сили, Церква—на свій розум і святість. Поки Церква мала і те, і те, вона вигравала; коли ж у неї зостався самий тільки розум, вона програла. Але закиди, які робили монаршій владі люди святі і видатні, зберегли свою силу. Колись вони мали служити інтересам папства, - тепер ними можна було скористатись, обсто­юючи право народу на самоврядування. «Хитрий схоласт, - пише Філмер, - аби напевне повалити короля під ноги папі, вважатиме за наймудріше поставити народ над королем, і в такому разі вла­да папи займе місце монаршої». Він цитує богослова Беларміна, який стверджував, що світську владу настановляють люди (тобто не Бог) і що влада належить народові, поки він не передасть її

монархові»; отже, Белармін, за Філмером, «робить Бога безпосе­реднім творцем демократичного стану», - таке твердження вражає Філмера не менше, ніж сучасного плутократа думка, що Бог — безпосередній творець більшовизму.

Філмер виводить політичну владу не з якогось договору і навіть не з міркувань про громадське добро, а цілком із батьківського авторитету. Погляди його такі: джерелом монаршої влади є покора дітей батькам; патріархи з Книги Буття - це мо­нархи; сучасні монархи - Адамові спадкоємці або принаймні їх треба вважати такими: природні права в монархів такі ж, як у батьків; сини, за природою, ніколи не звільняються з-під батьківської опіки, навіть тоді, коли вже дорослі, а батьки пере­бувають на їхньому утриманні.

Сучасній людині вся ця теорія видається такою химерною, що важко повірити, ніби вона справді була висловлена поважно. Ми не звикли виводити політичні права з оповіді про Адама і Єву. Ми вважаємо очевидним, що батьківська влада цілком закінчується, коли син або донька досягає повноліття, і навіть до цього вона суворо обмежується державою і правом на незалежну ініціативу, яке мало-помалу здобуває молодь. Ми визнаємо, що мати має принаймні такі ж права, як і батько. Та навіть попри ці міркування будь-яка сучасна людина, крім японця, не вважає, що політичну владу можна хоч трохи уподібнити до влади батька над дітьми. У Японії і справді досі дотримуються теорії, близь­кої до Філмерової, її повинні прищеплювати дітям усі вчителі та викладачі. Мікадо може простежити свій родовід від богині Со­нця, чиїм спадкоємцем він є; інші японці також ведуть свій рід від богині, але належать до молодших паростей її родини. Отже, в мікадо божественна природа, і всякий опір йому - безбожність. Цю теорію сформульовано здебільшого 1868 p., проте нині в Японії стверджують, буцімто вона спирається на традицію, що тягнеться від самого створення світу. '

Спроби поширити таку теорію в Європі - однією з них стали «Патріархи» Філмера - скінчилися невдачею. Чому? Адже ця те­орія нітрохи не чужа людській натурі; приміром, окрім Японії, її дотримувалися стародавні єгиптяни та індіанці, що жили на тери­торії сучасних Мексіки та Перу в доколумбові часи. На певних ступенях людського розвитку її вважають цілком природною. Стюартівська Англія вже проминула ту стадію, сучасна Японія ще ні.

Теорія божественного права зазнала поразки в Англії головно завдяки двом причинам. Перша - розмаїття релігій, друга - бо­ротьба за владу між монархією, аристократією та верхівкою бур­жуазії. Щодо релігії: король, починаючи з Генріха VIII, був голо­вою англіканської церкви, яка протиставлялась і Римові, і більшості протестантських сект. Англіканська церква похвалялася своїм компромісним характером: у передмові до перекладу Біблії 1611 р. сказано, що «англіканська церква, відколи вперше встано-

вила порядок публічних богослужінь, мала досить мудрості дотри­муватися середини між двома крайнощами». В цілому цей комп­роміс задовольняв більшість людей. Королева Марія І Тюдор і ко­роль Яків II намагалися прихилити країну до Риму, а переможці в громадянській війні прагли прихилити її до Женеви, але ці спроби скінчилися невдачею, і після 1688 р. на владу англіканської церкви вже ніхто не зазіхав. Проте її противники вижили. Надто завзятими виявились нонконформісти, чимало їх стало багатими торговцями і банкірами, влада яких дедалі поси­лювалась.

Король посідав осібне місце в духовній ієрархії, бо був голова не тільки англіканської (англійської) церкви, а й шотландської. В Англії він мав вірити у єпископів і відкидати кальвінізм, у Шот­ландії - відкидати єпископів і вірити в кальвінізм. Стюарти були щиро побожні люди, і таке двозначне становище виявилося для них неможливим, через це вони мали ще більше клопоту в Шот­ландії, ніж в Англії. Та після 1688 р. міркування політичної ви­годи змусили королів визнавати обидві релігії водночас. Це сприя­ло ослабленню побожного завзяття, а самі королі вже не здава­лися священними особами. Хай там як, а ні католики, ні нон­конформісти не визнавали ніяких релігійних вимог, що висували­ся від імені монархії.

Три партії - короля, аристократії і заможного середнього класу -в різні часи утворювали різні комбінації. За Едварда IV і Лю-довіка XI король і середній клас об'єднувалися проти аристок­ратії; за Людовіка XIV король і аристократія об'єднувалися проти середнього класу; в Англії 1688 р. аристократія і середній клас об'єдналися проти короля. Коли король мав на своєму боці одну з цих партій, він був сильний, а коли вони обидві ставали проти нього, він був слабкий.

Ці причини почасти пояснюють, чому Локкові було неважко спростувати всі аргументи Філмера.

Там, де йшлося про саме обгрунтування, Локк мав перед со­бою безперечно легке завдання. Він указує, що коли батьківська влада така, як ми маємо на увазі, то влада матері повинна дорівнювати владі батька. Наголошує на несправедливості принци­пу перворідності, якого не можна обминути, якщо основою мо­нархії є спадкове право. Потішається безглуздістю припущення, ніби теперішні монархи - справді спадкоємці Адама. Адам міг мати тільки одного спадкоємця, але ж ніхто не знає, хто він. Невже Філмер гадає, запитує Локк, що, коли буде знайдено справжнього спадкоємця, всі сучасні монархи складуть свої коро­ни йому до ніг? Якщо визнати Філмерову основу монархії, то всі монархи, крім хіба одного, виявляться узурпаторами і не мати­муть ніякого права вимагати покори від своїх de facto підданих. Крім того, додає Локк, батьківська влада дочасна і не поши­рюється на життя або власність.

З оцих причин, уже не кажучи про поважніші підстави,

вспадкування, за Локком, не можна вважати основою легітимної, політичної влади. Тому у своєму другому «Трактаті про вряду-

вання» Локк намагається знайти міцнішу основу.

Принцип спадкової влади майже зник із політики. Протягом мого життя пощезли імператори Бразілії, Китаю, Росії, Німеччини та Австрії, замість них запанували диктатори, що не прагнуть за­сновувати династії. В усій Європі аристократія втратила свої привілеї - крім Англії, де вона лише трохи більш ніж історична реалія. Все це в багатьох країнах відбулося дуже недавно і знач­ною мірою пов'язане з виникненням диктатур, оскільки тра-

диційну основу влади було знищено, а духовні навички, потрібні

для успішного утвердження демократії, ще не встигли виробитися.

Є тільки один великий інститут, у якому ніколи не проступали

тенденції вспадкування влади, - католицька Церква. Можна сподіватися, що диктатури, якщо вони існуватимуть і надалі, ма-

ло-помалу перетворяться на уряди, подібні до церковного. В ре-

альності такого розвитку подій можна переконатись на прикладі

великих американських корпорацій, що мають або мали до Перл-

Гарбора владу навряд чи меншу, ніж мав її сам уряд. Цікаво, що в демократичних країнах відкидання принципу

спадковості влади в політиці майже не вплинуло на економіку.

(В тоталітарних країнах економічну владу поглинула політична влада). Ми досі вважаємо природним, що людина залишає свою

власність дітям; таким чином ми визнаємо принцип спадковості

там, де йдеться про економічну владу, і відкидаємо там, де

йдеться про політику. Політичні династії зникли, а економічні

династії живуть. Я не висуваю аргументів ні за ні проти неодна-

кового ставлення до двох різновидів влади, я просто вказую, що

воно існує і що більшість людей цього не усвідомлює. Якщо ви

вважаєте цілком природним, коли породжена великим багатством

влада над життям інших людей зостається спадковою, то вам бу-

де легше зрозуміти, чому такі люди, як сер Роберт Філмер, до-

тримувалися таких же поглядів на владу монархів і яким важли­вим новаторством були погляди, подібні до Локкових.

Аби зрозуміти, як можна вірити в теорію Філмера і чому про­тилежна Локкова теорія видавалася революційною, нам треба тільки усвідомити, що монархія трактувалась у ті часи так, як земельний маєток у нинішні. Власник землі має різні важливі юридичні права, головним з яких є можливість вибирати, хто на тій землі житиме. Власність можна передавати у спадок, і ми знаємо, що людина, яка вспадкувала маєток, має обгрунтовані претензії на всі привілеї, встановлені законом для власників. А по суті в такому ж становищі опинялись і монархи, претензії яких обстоює сер Роберт Філмер. У Каліфорнії й донині є чима­ло маєтків, право на володіння якими спирається на справжні або вигадані дарчі грамоти короля Іспанії. Король мав змогу робити такі даровизни, бо: а) в Іспанії дотримувалися поглядів, подібних до Філмерових; б) у битвах іспанці змогли перемогти індіанців.

Незважаючи на це, ми вважаємо, що спадкоємці тих, хто отри­мав ці подарунки, мають цілком законне право на володіння. Може, в майбутньому це нам видаватиметься таким же химер­ним, як нині Філмерові погляди.

Дата добавления: 2015-07-08