Макіавеллі

Ренесанс, хоч і не дав видатних філософів-теоретиків, породив визначного генія політичної філософії - Нікколо Макіавеллі. Жа­хатися його - вже звичай, а часом він і справді жахає. Але чи­мало інших людей були б такі, як він, коли б так само, як він, звільнилися від усякої нещирості й лицемірства. Його політична філософія - наукова і емпірична, вона грунтується на власному досвіді ведення політичних справ і зосереджується на засобах до­сягнення цілей, байдуже, лихі ті цілі чи добрі. Коли часом Макіавеллі й дозволяє собі згадати цілі, що до них він прагне, то ми можемо тільки схвалити їх. Чимало шаблонних обвинува­чень, які закидають йому, - це просто обурення лицемірів, що ненавидять чесні признання людей, які коять зло. Щоправда, є й багато такого, що по-справжньому гідне осуду, але там Макіавеллі тільки висловлює настрої доби. Така інтелектуальна чесність щодо політичної нечесності навряд чи була б можлива в якусь іншу добу і в якійсь іншій країні, - хіба що в Греції, се­ред людей, які завдячували свою теоретичну освіту софістам, а практичні навики - війнам дрібних держав, які і в класичній Греції, і в ренесансній Італії були політичним акомпанентом індивідуального генія.

Макіавеллі (1467-1527) - флорентієць, його батько був правник, не бідний і не багатий. Макіавеллі не було ще й тридцяти років, як Флоренцію опанував Савонарола; жалюгідний кінець про­повідника вочевидь справив велике враження на Макіавеллі, бо він зауважує, що «всі озброєні пророки перемагали, а неозброєні про­гравали», вказуючи на Савонаролу як ілюстрацію до останнього ви­падку. З другого боку він називає Мойсея, Кіра, Тезея і Ромула. Прикметно для Ренесансу, що ім'я Христа не згадано.

Зразу ж після страти Савонароли Макіавеллі отримав невелику посаду у флорентійському уряді (1498), на якій зоставався, часом виконуючи важливі дипломатичні місії, аж до реставрації Медічі

1512 р. Тоді його заарештували, оскільки він завжди перебував в опозиції до Медічі, проте виправдали й дозволили жити, не беру­чись ні до якої служби, в селі неподалік від Флоренції. А що іншої роботи не було, Макіавеллі став письменником. Його найс-лаветніша книжка «Державець», написана 1513 р. і присвячена Лоренцо Пишному: адже він сподівавсь (як виявилось, марно) здобути ласку Медічі. її тон, можливо, почасти обумовлений саме цією практичною метою; його більша праця, «Міркування», напи­сана майже тоді, коли й перша, набагато ліберальніша і при­хильніша до республіки. На початку «Державця» автор каже, що в цій книжці не говоритиме про республіку, бо вже зробив це десь-інде. Ті, хто читав «Державця», не читаючи «Міркувань», часто дуже однобічно сприймають доктрину Макіавеллі.

Не власкавивши Медічі, Макіавеллі мусив писати далі. Він жив у відставці до самої смерті, що сталася в рік сплюндрування Рима військами Карла V. Можна вважати, що таго самого року скінчився італійський Ренесанс.

У «Державці», спираючись на історичні та сучасні події, розк­рито, як здобувають владу в державі, як утримують її і як утра­чають. В Італії п'ятнадцятого сторіччя було чимало таких при­кладів, як великих, так і дрібних. Дуже мало державців мали за­конне право володіння, в багатьох випадках навіть папи забезпе­чували собі обрання нечесними засобами. Правила досягнення успіху трохи відрізнялися від тих, якими стали користуватись у спокійніші часи, бо тоді нікого не вражали жорстокості і зради, які б зганьбили людину у вісімнадцятому та дев'ятнадцятому сторіччях. Може, наша доба здатна краще оцінити Макіавеллі, бо декотрі з найбільших успіхів нашого часу досягнуто такими ж ницими засобами, як і ті, що застосовувались у ренесансній Італії. Макіавеллі як знавець мистецтва захоплювати й утриму­вати владу, певне б, аплодував таким заходам Гітлера, як підпал рейхстагу, партійна чистка 1934 р. і порушення Мюн­хенської угоди.

Цезар Борджа, син папи Александра VI, дістає дуже високу похвалу. Його завдання було вельми тяжке: по-перше, вбивши брата, стати єдиним об'єктом батькових династичних амбіцій; по-друге, завоювати збройною силою від імені папи території, які після смерті Александра мали належати йому, а не Папській об­ласті; по-третє, так маніпулювати колегією кардиналів, щоб на­ступний папа був його приятель. Він ішов до своєї тяжко досяж­ної мети з великою спритністю; його вчинки, каже Макіавеллі, мають бути наукою для нових володарів. Цезар Борджа зазнав невдачі, та тільки через «надзвичайну неприхильність долі». Ста­лося так, що, коли батько помер, Цезар теж тяжко захворів; ко­ли він одужав, вороги вже згуртували свої сили, а його най­лютішого ворога обрали папою. У день виборів Цезар сказав Макіавеллі: мовляв, він усе передбачив, «окрім того, що в день смерті батька він і сам умиратиме».

Макіавеллі, добре знаючи все нице поступування Цезаря, ре­зюмує так: «Отже, переглянувши всі вчинки герцога [Цезаря], я не бачу нічого, гідного осуду, навпаки, я почуваю себе зобов'яза­ним, що я й роблю, подати його як приклад, що його мають наслідувати всі, хто з допомогою долі й чужої зброї тягнеться до влади».

Є в книзі цікавий розділ «Про церковні держави», в якому, з огляду на те, що сказано в «Міркуваннях», Макіавеллі вочевидь приховав частину своїх думок. А приховував, безперечно, тому, що «Державець» мав уласкавити Медічі, а коли книгу писано, один з Медічі саме став папою (Лев X). Щодо церковних де­ржав, каже Макіавеллі в «Державці», то едина складна пробле­ма - здобути їх; коли державу здобуто, її вже захищають давні релігійні звичаї, що утримують володарів при владі, незважаючи на їхнє поводження. Володарі церковних держав не потребують війська (так каже Макіавеллі), оскільки «їх підтримують вищі си­ли, які незмога осягнути людському розумові». Проте, веде він далі, цікаво дослідити, якими засобами Александр VI так побільшив земні маєтності папи.

Обговорення влади папи в «Міркуваннях» довше й набагато щиріше. Спершу Макіавеллі будує етичну ієрархію видатних лю­дей. Найкращими, каже він, є засновники релігій; далі йдуть за­сновники монархій і республік; після них учені. Це добрі люди, а ті, хто викорінює релігії, руйнує республіки й монархії, нена­видить чесноти й науку, — лихі. Ті, хто встановлює тиранію, — лихі, навіть Юлій Цезар; зате Брут добрий. (Контраст між цим поглядом і поглядом Данте засвідчує вплив класичної літератури). Макіавеллі вважає, що релігія має посідати чільне місце в де­ржаві, - не тільки тому, що вона істинна, а й тому, що скріплює суспільство: римляни цілком слушно вдавали, ніби вірять авгурам, і карали тих, хто не вшановував їх. Сучасну йому Церкву Макіавеллі критикує за те, що, по-перше, своїм негідним поводженням духівництво підкопує віру і, по-друге, світська влада пап і політика, якої вона вимагає, перешкоджають об'єднанню Італії. Цю критику висловлено з незвичайною силою. «Чим ближче люди до Римської Церкви, що очолює нашу віру, тим менше в них побожності... Скоро впаде вона руїною, доче­кається кари... Ми, італійці, завдячуємо Римській Церкві і її свя­щеникам нашу безбожність і зло; завдячуємо їй іще й тяжче ли­хо, те, що стане причиною нашої руїни: Церква не давала й не дає нашій країні об'єднатись»*.

З огляду на це місце можна припустити, що Макіавеллі за­хоплювався в Цезарі Борджа тільки його спритністю, а не метою. Захоплення спритністю і вчинками, що ведуть до слави, було ду­же великим у ренесансну добу. Такі почуття, щоправда, існували

Ці слова відповідали дійсності до 1870 р.

завжди: чимало Наполеонових ворогів несамовито захоплювалось Наполеоном як воєнним стратегом. Але в Італії доби Макіавеллі нібито мистецьке захоплення спритністю було набагато дужчим, ніж у раніші або пізніші сторіччя. Намагатися примирити його з ширшими політичними цілями, важливими на думку Макіавеллі, -просто помилка; і захоплення спритністю, і патріотичне прагнення об'єднати Італію мирно вживалися в голові Макіавеллі, нітрохи не змішуючись. Отож він може вихваляти Цезаря Борджа за сміливість і водночас засуджувати за підтримання розчленованості Італії. Можна припустити, що, на думку Макіавеллі, досконалий характер утворився б, якби чоловік, такий же розумний і без-зглядний у виборі засобів, як Цезар Борджа, прагнув до іншої мети. «Державець» завершується велемовним закликом до Медічі визволити Італію від «варварів» (тобто французів та іспанців), чиє панування «вкриває все смородом». Макіавеллі не сподівався, що до такої роботи візьмуться з неегоїстичних мотивів, і висував натомість як мотив любов до влади, а ще ревніше - до слави.

«Державець» ясно вказує на потребу відкидати моральні нор­ми, коли йдеться про поведінку володарів. Володар загине, якщо завжди буде добрим; він має бути хитрий, мов лис, і лютий, мов лев. Розділ XVIII називається так: «Як державцям слід дотриму­вати слова». Ми дізнаємось, що слова їм треба дотримувати тільки тоді, коли так вигідно, не інакше. Часом володар повинен ламати своє слово.

«Треба вміти добре приховувати цей характер і навчитися майстерно прикидатись і вдавати; люди такі простакуваті і такі готові коритися хвилинній необхідності, що той, хто одурює, за­вжди знайде тих, хто дозволяє себе одурювати. Я наведу тільки один сучасний приклад. Александр VI нічого не робив, тільки ду­рив людей; він завжди лише про те думав і завжди мав для того нагоду; жодна людина не роздавала так легко обіцянок, не по­тверджувала своїх слів такими гучними присягами, - і жодна не зважала на них менше, ніж він; проте, дурячи, він завжди дося­гав успіху і дуже добре на цьому знався. Отже, державцеві не­має потреби виявляти всі згадані вище якості [звичайні чесноти], але йому потрібно вдавати, ніби вони справді в нього є».

Далі Макіавеллі каже, що володар насамперед повинен удава­ти побожність.

Тон «Міркувань», які номінально є коментарем до творів Лівія, дуже відмінний. Є цілі розділи, що, здається, написані не­мов самим Монтеск'є; більшу частину книжки схвалив би ліберал вісімнадцятого сторіччя. Ясно подано систему стримувань і проти­ваг. Державець, аристократія і простолюд - усі мають пай у де­ржавній владі, щоб «ці три сили взаємно стримували одна одну». Державний устрій Спарти, вироблений Лікургом, - найкращий, оскільки найліпше зрівноважений, система Солона надто демокра­тична що й призвело до тиранії Пісістрата. Дуже добра й римська республіканська система завдяки протистоянню Сенату й народу.

Слово «свобода» повсюдно вживається для означення чогось неоціненного, проте чого саме, не дуже ясно. Це, звичайно, йде від античності і простежується аж до вісімнадцятого і дев'ятнад­цятого сторіч. Тосканці зберегли свою свободу, бо не мали ні замків, ні аристократії. В книжці визнано, що політична свобода вимагає від громадян певних особистих чеснот. Тільки в Німеччині, каже автор, досі є порядність і віра, через те в Німеччині так багато республік. Загалом народ мудріший і сталіший за володарів, хоча Лівій та чимало інших авторів до­тримуються протилежного. Цілком слушно Макіавеллі стверджує, що «голос народу - голос Бога».

Цікаво бачити, як політична думка греків і римлян ре­спубліканської доби, зникнувши в Греції за часів Александра, а в Римі за часів Августа, стала актуальною в Італії п'ятнадцятого сторіччя. Неоплатоніки, араби і схоласти завзято студіювали ме­тафізику Платона й Арістотеля, але обминули їхні політичні трактати, бо політична система міст-держав на той час не існувала. Розквіт міст-держав в Італії збігся з відродженням нау­ки, тож гуманісти могли вже скористатися політичними теоріями республіканських Греції та Риму. Любов до «свободи» й теорія стримувань та противаг прийшли в Ренесанс із античності, а до новітніх часів - головно з Ренесансу і почасти безпосередньо з античності. Цей бік творчості Макіавеллі принаймні не менш важливий, ніж його набагато відоміші «аморальні» доктрини з «Державця».

Слід зауважити, що жодного політичного аргументу Макіавеллі не спирає на християнський або біблійний грунт. Середньовічні автори виробили концепцію «легітимної» влади - тобто влади па­пи чи імператора або такої, що походить від них. Північні авто­ри, навіть такий пізній, як Локк, аргументували свої твердження подіями в райському саду, вважаючи, що з них можна вивести докази «легітимності» певних видів влади. В Макіавеллі таких уявлень нема. Влада належить тим, хто вміє вибороти її у вільному змаганні. Його більша прихильність до народного уряду походить не від ідеї про «права», а від спостереження, що на­родні уряди не такі жорстокі, безоглядні і свавільні, як тиранії.

Спробуймо зробити синтез (якого не зробив сам Макіавеллі) «моральних» і «аморальних» частин його доктрини. В дальшому викладі я висловлюю не свої думки, а думки, приховано або яв­но подані самим Макіавеллі.

Існують певні політичні добра, три з них украй важливі: національна незалежність, безпека і добре продумана система де­ржавного устрою. Найкраща система - та, що розподіляє законні права між державцем, аристократією і народом відповідно до їх реальної сили, бо за такого устрою важко здійснювати успішні перевороти, отже, можлива стабільність; але з огляду на стабільність мудріше більшою владою наділяти народ. Це те, що можна сказати про цілі.

Та в політиці існує ще й питання засобів. Марно йти до політичної мети, вдаючись до засобів, приречених на невдачу; як­що обрані цілі, на нашу думку, добрі, ми повинні вибрати засо­би, потрібні для їх досягнення. Питання засобів можна розглядати з чисто наукового погляду, без огляду на те, добрі цілі чи лихі. «Успіх» означає досягнення мети, байдуже якої. Якщо є наука успіху, то вона має вивчати як успіхи лихих, так і успіхи до­брих - це краще для самої науки, оскільки серед тих, хто дося­гає успіху, набагато більше грішників, ніж святих. Проте вироб­лена наука буде вже однаково корисна і святим, і грішникам. Бо святий, беручись до політики, повиненя як і грішник, прагнути успіху.

Ідеться, зрештою, про силу. Для досягнення політичної мети потрібна хоч якась сила. Цей очевидний факт приховується під гаслами «право переможе», «зло панує недовго». Якщо перемага­ють ті, на чиєму боці, на вашу думку, право, це означає, що там більша сила. Правда, що сила часто спирається на громадсь­ку думку, а громадська думка залежить від пропаганди; правда й те, що завдяки пропаганді ви можете видаватися доброчеснішим, ніж ваш суперник, і що один із способів видаватися доброчесним -це бути ним. З цієї причини перемога іноді дістається тому, хто, на думку загалу, має найбільше чеснот. Ми змушені погодитися з Макіавеллі, що саме це стало однією з важливих причин зро­стання могутності Церкви протягом одинадцятого-тринадцятого сторіч, а також успіхів Реформації в шістнадцятому сторіччі. Проте існують істотні застереження. По-перше, ті, хто захопив владу, можуть, направляючи пропаганду, створювати враження, ніби їхня партія доброчесна; ніхто, наприклад, не згадує гріхів папи Александра VI в нью-йоркській чи бостонській загально­освітній школі. По-друге, існують періоди хаосу, протягом яких очевидне ошуканство часто досягає успіху; доба Макіавеллі саме й була одним із таких періодів. У такі часи незмірно зростає цинізм, змушуючи людей не гребувати нічим, що лишень може забезпечити їм вигоду. Але навіть тоді, каже Макіавеллі, все ж краще вдавати доброчесність, дурячи тим невігласів.

Питання можна розглянути ще ширше. Макіавеллі дотри­мується думки, що цивілізована людина - майже завжди безог­лядний егоїст. Якщо сьогодні хто-небудь прагне встановити ре­спубліку, каже Макіавеллі, то легше це зробити серед горян, ніж у великих містах, бо люди в містах уже розбещені*. Якщо люди­на - безоглядний егоїст, то найрозумніша лінія її поведінки зале­жатиме від суспільства, в якому вона житиме. Ренесансна Церква обурювала всіх, але тільки на північ від Альп цього обурення ви­стачило для зародження Реформації. В часи, коли Лютер почав свій бунт, прибутки папства стали ймовірно більші, ніж були б,

* Навдивовижу, це місце немов провіщає Руссо. Було б цікаво і не зовсім безпідставно тлумачити Макіавеллі як розчарованого романтика.

якби Александр VI та Юлій II жили чеснотливіше, - якщо це й справді так, то лише завдяки цинізмові ренесансної Італії. Тобто політики стануть кращими, якщо правитимуть серед людей, що поважають чесноти, а не серед байдужих до моралі; їхнє повод­ження виправиться й тоді, коли вони житимуть у суспільстві, де їхні злочини, якщо вони їх скоять, можна оприлюднити, а не там, де в їхніх руках зосереджена невблаганна цензура. Звісно, певних успіхів можна досягти завдяки лицемірству, але при наяв­ності відповідних інституцій- такі випадки можна обмежувати.

Політичні міркування Макіавеллі, як і розважання про політику більшості античних авторів, з одного боку трохи повер­хові. Він розглядає великих законодавців, як-от Лікурга і Солона, що нібито враз створили немов монолітне суспільство, і нітрохи не зважає на те, що існувало до них. Концепція суспільства як органічної структури в розвитку, на яку тільки дуже обмежено може вплинути державний діяч, сформувалася здебільшого в новітні часи, її дуже зміцнила теорія еволюції. Цієї концепції не­ма в Макіавеллі так само, як і в Платона.

Можна, проте, заперечити, що еволюційний погляд на суспільство, слушний у минулому, вже не придатний, для оцінки теперішнього і майбутнього потрібен куди механістичніший по­гляд. У Росії та Німеччині нові суспільства створено майже так само, як міфічний Лікург нібито створив Спартанську державу. Античний законодавець - просто добродушний міф, сучасний за­конодавець - страхітлива реальність. Сучасний світ став дуже схожим на світ Макіавеллі, і новітнім ученим, які сподіваються спростувати його філософію, слід мислити набагато глибше, ніж це видавалося потрібним у дев'ятнадцятому сторіччі.

Дата добавления: 2015-07-08