Італійський Ренесанс

Новітній світогляд, постаючи в боротьбі з середньовічним, за­родився в Італії в добу громадського руху, відомого під назвою Ренесанс. Спершу цей світогляд поділяло лише кілька осіб, на­самперед Петрарка, та протягом п'ятнадцятого сторіччя він поши­рився на переважну більшість освічених італійців - як мирян, так і церковників. До певної міри італійці ренесансної доби - за винятком Леонардо й кількох інших - не мали тої поваги до на­уки, яка була характерна для найвидатніших новаторів, починаю­чи з сімнадцятого сторіччя. Через той брак поваги до науки італійці тільки дуже неповно визволились від забобонів, зокрема від віри в астрологію. Чимало їх, як і середньовічні філософи, схилялися перед авторитетом - тільки вже не Церкви, а антич­ності. Звісно, це був крок до емансипації, оскільки античні мис­лителі не погоджувались один з одним і потрібно було самому розсудити, чиїм послідовником ставати. Але дуже мало італійців п'ятнадцятого сторіччя зважувались мати думку, якої не можна було підперти авторитетом античності чи Церкви.

Щоб зрозуміти Ренесанс, треба хоч трохи придивитися до політичної ситуації в Італії. Після смерті Фрідріха II (1250 р.) Італія майже не зазнавала чужоземних нападів аж до походу французького короля Карла VIII в 1494 р. В Італії було п'ять значних держав: Мілан, Венеція, Флоренція, Папська область і Неаполь; крім того, існувало чимало державок, що перебували в союзі з тими або тими більшими державами або ж у залежності від них. До 1378 р. Генуя суперничала з Венецією в торгівлі й

могуті морського флоту, а потім потрапила в залежність від Міланської держави.

Мілан, що в дванадцятому і тринадцятому сторіччях очолював опір феодалізмові, після остаточної поразки Гогенштауфенів опи­нився під владою Вісконті, здібного роду, що встановив не фео­дальне, а плутократичне врядування. Вісконті владарювали близь­ко 170 років, з 1277-го по 1447 p.; потім, після трьох років відновленого республіканського устрою, до влади прийшов поєднаний із родом Вісконті рід Сфорца; ці володарі прибрали собі титул герцогів Міланських. З 1494-го по 1535 р. Мілан був полем бою між французами та іспанцями, а Сфорца накладали то з одним, то з другим супротивником. Часом їх виряджали у вигнання, часом вони номінально посідали владу. Зрештою 1535 р. Мілан захопив імператор Карл V.

Венеціанська республіка стояла трохи осторонь італійської політики, надто в перші сторіччя своєї величі. Республіку ніколи не завойовували варвари, і спершу вона вважала себе підлеглою візантійському імператорові. Така традиція, а ще й те, що торгівля велася зі Сходом, робили її незалежною від Риму; ця незалежність існувала і в часи Тридентського собору (1545 p.), про історію якого венеціанець Паоло Сарпі написав украй анти-папську книжку. Ми вже знаємо, як під час четвертого хрестово­го походу Венеція наполягла на завоюванні Костянтинополя. Після цього венеціанська торгівля пішла жвавіше, поки 1453 р. Костянтинополь захопили турки. З різних причин, почасти пов'язаних із постачанням харчових припасів, венеціанці визнали за потрібне протягом чотирнадцятого-п'ятнадцятого сторіч приєднати чималі території в материковій Італії; це породило во­рожнечу, і зрештою 1509 р. утворилась Камбрейська ліга, союз могутніх держав, що завдав поразки Венеції. Від такого нещастя ще можна було оклигати, але од відкриття Васко да Гамою мор­ського шляху до Індії круг мису Доброї Надії (1497-1498) - ні. Саме це, а ще й напади турків, зруйнувало Венецію, хоч вона животіла й далі, аж поки її позбавив незалежності Наполеон.

Венеціанська держава, спершу демократична, мало-помалу втратила ту демократичність і після 1297 р. стала цілком олігархічною. Основою політичної влади була Велика Рада, член­ство в якій після тієї дати передавалось у спадок і обмежувалось найзаможнішими родинами. Виконавча влада належала Раді Де­сятьох, яку обирала Велика Рада. Дож, церемоніальний глава де­ржави, обирався дожиттєво. Його номінальна влада була дуже об­межена, а на практиці його слово здебільшого ставало вирішаль­ним. Венеціанську політику вважають дуже хитрою, а рапорти венеціанських послів відзначаються глибокою аналітичністю. З часів Ранке історики вважають їх одним із найкращих джерел відомостей про події тієї доби.

Флоренція була найкультурнішим містом світу і головним осе­реддям Ренесансу. Із Флоренцією пов'язані майже всі видатні

письменники та поети і більшість митців раннього і почасти пізнього Ренесансу. Але поки що політика нас цікавить більше, ніж культура. В тринадцятому сторіччі у Флоренції склалися три ворожі одна одній верстви: аристократія, заможні торгівці і про­столюд. Аристократи здебільшого були гібелінами, інші дві верст­ви - гвельфами. Гібелінів остаточно розбито 1266 p., а протягом чотирнадцятого сторіччя партія простолюду взяла гору над замож­ними торговцями. Проте конфлікт привів не до стабільної демок­ратії, а до поступового посилення того, що греки назвали б ти­ранією. Члени роду Медічі, що зрештою стали володарями Фло­ренції, починали як провідні борці за демократію. Козимо Медічі (1389-1464) перший з родини досяг найбільшого впливу в місті, хоча ще не мав ніякої офіційної посади; його влада залежала від уміння маніпулювати виборами. Він був спритний, де можна при­мирливий, де треба - безжальний. Після невеликої перерви на­ступником Козимо став його онук Лоренцо Пишний, що волода­рював з 1469-го до своєї смерті в 1492 р. Обидва ці володарі за­вдячували своє становище багатству, нажитому почасти торгівлею, почасти в копальнях та на інших промислових підприємствах. Во­ни тямили, як збагатити Флоренцію, а заразом і себе, місто при них процвітало. Синові Лоренцо П'єтро бракувало батькових здібностей, і 1494 р. його прогнали. Далі проминули чотири роки впливу Савонароли - своєрідне пуританське відродження, що відвертало людей від вільнодумства, розкошів та веселощів і при­вертало до побожності, властивої, як вважали, першим сторіччям християнства. Зрештою, переважно з політичних причин, проти Савонароли згуртувалися вороги, перемогли його, стратили, а тіло спалили (1498 p.). Республіка, номінально демократична, а по суті плутократична, проіснувала до 1512 p., коли до влади знову прийшли Медічі. Ще одного сина Лоренцо, Джованні, що в чо­тирнадцять років став кардиналом, 1513 р. обрали папою, і він прибрав собі ім'я Лев X. Представники роду Медічі, 'назвавшись великими герцогами Тосканськими, володіли Флоренцією до 1737 p.; Флоренція за цей час, як і вся Італія, збідніла і підупала.

Світська влада папи, що з'явилася завдяки королю Піпінові Короткому і сфальшованому «Костянтиновому дарові», значно по­ширилась протягом ренесансної доби, проте способи, до яких уда­валися папи, досягаючи цієї мети, позбавили папство будь-якого духовного авторитету. Прихильники соборного руху, що зазнали невдачі в конфлікті між Базельським собором і папою Євгенієм IV (1431-1477), належали до найпобожніших представників Церкви, але, мабуть, іще важливіше те, що вони репрезентували думку духівництва на північ від Альп. Перемога папства була перемо­гою Італії і, меншою мірою, Іспанії. Італійське суспільство другої половини п'ятнадцятого сторіччя нітрохи не скидалося на суспільство північних країн, що зоставалося середньовічним. Італійці поважно ставились до культури, але аж ніяк не до мо­ралі чи релігії: навіть на думку церковників, вишукана латина

могла спокутувати цілі сонми гріхів. Миколай V (1447-1455), перший папа-гуманіст, роздавав посади в папській канцелярії вче­ним, чиї знання він шанував, і не зважав більш ні на які міркування. Лоренцо Валла, епікурієць, що довів сфальшованість «Костянтинової даровизни», глузував із стилю Вульгати і звинува­тив св. Августина в єресі, став апостольським секретарем. Політика заохочення гуманізму, а не побожності й ортодоксії три­вала аж до сплюндрування Рима 1527 р.

Заохочення гуманізму, до якого з жахом придивлялася правед­на Північ, могло, з нашого погляду, вважатися чеснотою; проте войовничу політику і моральне життя декотрих пап не можна виправдати з будь-якого погляду, це була неприхована політика сили. Олександр VI (1492-1503) присвятив своє папське служіння збагаченню себе і своєї родини. Він мав двох синів - герцога Гандія і Цезаря Борджа - й набагато дужче прихилявся до пер­шого. Але герцог загинув - мабуть, від руки брата; династичні амбіції папи зосередилися на Цезареві. Вдвох із сином папа заво­ював Романью й Анкону, територія яких мала стати державкою для Цезаря. Та коли папа помер, Цезар тяжко нездужав і не міг діяти швидко. Отже, завойоване перейшло до держави св. Петра. Безчестя цих двох чоловіків стало легендою; дуже важко відрізнити брехню від правди, чуючи незліченні обвинувачення в убивствах, нібито скоєних ними. Проте нема навіть сумніву, що вони ревніше, ніж усі попередники, плекали мистецтво підступності. Юлій II (1503-1513), наступник Олександра VI, не відзначався побожністю, зате давав менше приводів для спокуси. Він ще далі ширив папські володіння, його заслуги, - заслуги воїна, а не проводиря християнської Церкви. Реформація, що по­чалась у часи його наступника Лева X (1513-1521), стала при­родною реакцією на поганську політику ренесансних пап.

Південь Італії займало Неаполітанське королівство, з яким здебільщого об'єднувалась і Сіцілія. Неаполь і Сіцілія були окре­мим особистим королівством імператора Фрідріха II, що встановив абсолютну монархію мусульманського штабу, освічену, але деспо­тичну, й не давав ніякої влади феодальній аристократії. Після його смерті 1250 р. Неаполь і Сіцілія перейшли до його нешлюб­ного сина Манфреда, що вспадкував, крім того, й непримиренну ворожість до Церкви і був вигнаний французами 1266 р. Францу­зи невдовзі сприкрились місцевому людові, і їх винищено під час «Сіцилійської вечірні» (1282 p.), після чого королівство перейшло в руки Педро III Арагонського і його спадкоємців. Після всіляких ускладнень, що призвели до тимчасового відокремлення Неаполя від Сіцілії, вони знов об'єдналися 1433 р. за Альфонсо Велико­душного, видатного покровителя красного письменства. Починаючи з 1495 р., три французькі королі намагалися завоювати Неаполь, але королівство зрештою дісталося Фердінандові Арагонському (1502 p.). Королі Франції Карл VIII, Людовік XII, Франціск І -усі висловлювали претензії (не дуже обгрунтовані) на Мілан і

Неаполь, усі вдирались до Італії і мали певні успіхи, але всіх їх кінець кінцем перемогли іспанці. Перемога Іспанії і Контррефор­мації поклали край італійському Ренесансові. Папа Климент VII заважав Контрреформації і, як Медічі, був приятель Франції -через те імператор Карл V 1527 р. сплюндрував Рим із допомо­гою переважно протестантського війська. Після цього папи стали побожні, а італійський Ренесанс завершився.

Гра політичних сил в Італії була неймовірно складна. Дрібні державці, здебільшого тирани, що без усяких законних прав самі доп'ялися до влади, накладали з тією або тією з більших держав; якщо вони грали необачно, їх просто знищували. Тривали безпе­рервні війни, та поки 1494 р. не прийшли французи, ті війни були майже безкровні: солдати-найманці дбали про те, щоб змен­шити свій професійний ризик. Ці чисто внутрішні війни не дуже заважали торгівлі й дозволяли країні далі нагромаджувати багат­ство. Було чимало урядової спритності, але обмаль мудрого вря-дування; коли прийшли французи, країна виявилася майже безбо­ронною. Французькі війська приголомшили італійців, справді вби­ваючи людей у битвах. Дальші французько-іспанські конфлікти -то вже справжні війни, що принесли країні нещастя й зубожіння. Але італійські держави й далі інтригували одна проти одної, звертаючись по допомогу у своїх внутрішніх чварах до Франції або до Іспанії, не маючи ніякого почуття національної єдності. Зрештою всі вони занепали. Слід сказати, що Італія неминуче втратила б своє значення: адже було відкрито Америку і морсь­кий шлях до Індії через мис Доброї Надії, але якби не міждержавні чвари, занепад був би не такий катастрофічний і не такий руйнівний для рівня італійської цивілізації.

Ренесанс не став добою ве..хих досягнень у філософії, проте виробив те, що було немов необхідним вступом до величі сімнадцятого сторіччя. Насамперед він розбив негнучку схоластич­ну систему, що стала справжньою гамівною сорочкою "для розуму. Знову почали вивчати Платона, тож вимагалося вже принаймні стільки незалежності думки, щоб можна було вибрати між ним і Арістотелем. Обох філософів вивчали вже серйозно, з першодже­рел, відкинувши глоси неоплатонічних та арабських коментаторів. Але найважливіше те, що Ренесанс привчив ставитись до інтелектуальної діяльності як до цікавої і приємної роботи, що ведеться в самому суспільстві, а не як до схованих за монастир­ськими мурами розважань із метою зберегти наперед визначену ортодоксію.

Заміну схоластичного Арістотеля на Платона прискорили кон­такти з візантійськими вченими. Вже на Феррарському соборі (1438 p.), що номінально об'єднав східну і західну церкви, відбулися дебати, причому візантійці стверджували вищість Пла­тона над Арістотелем. Чимало для поширення платонізму в Італії зробив Геміст Пліфон, завзятий грецький платонік, далекий від ортодоксії; те саме робив і Віссаріон, грек, що став кардиналом.

Прихильниками Платона були Козимо й Лоренцо Медічі; Козимо заснував, а Лоренцо підтримував Флорентійську академію, що чи­мало часу присвячувала вивченню Платона. Козимо помер, слуха­ючи один з Платонових діалогів. А все ж тогочасні гуманісти на­дто заглиблювались у вивчення античності, щоб мати час на створення чогось оригінального у філософії.

Ренесанс - аж ніяк не народний рух, це праця нечисленних учених і митців, заохочена ліберальними покровителями, пере­дусім Медічі й папами-гуманістами. Якби не ті покровителі, успіхи Ренесансу були б значно менші. Петрарка й Бокаччо, живучи в чотирнадцятому сторіччі, духом належали до Ренесан­су, але через те що політичні обставини в ті часи були інші, їхній безпосередній вплив був набагато менший, ніж вплив гу­маністів п'ятнадцятого сторіччя.

Ставлення ренесансних учених до Церкви важко оцінити одно­значно. Дехто з них був справжній вільнодумець, хоча й ті здебільшого приймали останнє причастя, мирились із Церквою, відчуваючи недалеку смерть. Більшість із них обурювалися нече-стям тодішніх пап, проте радо йшли до них на службу. Історик Гвіччардіні писав 1529 p.:

«Ніхто, крім мене, не почуває такої незмірної огиди до често­любства, пожадливості й розбещеності священиків, і не тільки че­рез те, що кожен з цих пороків гідний осуду сам по собі, а й тому, що всіх їх найменше можна сподіватися в тих, хто оголо­шує себе людьми, які нібито мають осібні стосунки з Богом; а, крім того, ці пороки так суперечать один одному, що можуть співіснувати тільки в дуже незвичайних натур. Але моє станови­ще при дворі кількох пап змушує мене бажати їхньої могутності задля моїх власних інтересів. Якби не це, я б полюбив Мартіна Лютера як самого себе, - не на те, щоб звільнитися від тих за­конів, що їх християнство, як усюди розуміється і пояснюється, накладає на нас, а на те, щоб поставити на місце цей рій негідників, змусити їх жити або без пороків, або без влади»*.

Ці напрочуд відверті слова ясно показують, чому гуманісти не започаткували Реформації. Більшість їх, крім того, не бачила ніякої середини між ортодоксальністю і вільнодумством; такі по­гляди, як у Лютера, в них були неможливі, вони вже втратили середньовічну любов до тонкощів теології. Мазуччо, зобразивши розбещеність ченців і черниць, додає: «Для них було б найкра­щою карою, якби Бог скасував чистилище; вони б уже не отри­мували пожертв, мусили б повернутися до лопат»**. Та йому не спало на думку, як Лютерові, заперечити існування чистилища, водночас зберігшій більшість елементів католицької віри.

Багатство Риму тільки почасти залежало від прибутків, отри-

* Цитовано за: Burckhardt. Renaissance in Italy, part VI, ch. II. ** Там-таки.

муваних з папських володінь; більшу його частину становили податки, стягувані з усього католицького світу завдяки теологічній системі, яка твердила, що папи тримають ключі від неба. Італієць, по-справжньому засумнівавшись у такій системі, ризику­вав би зубожити Італію, Рим утратив би чільне місце в західному світі. Отже, й італійська неортодоксальність у добу Ре­несансу була чисто інтелектуальна і не вела до схизми чи до якоїсь спроби створити народний рух, супротивний Церкві. Єдиним, і то частковим, винятком був Савонарола, що належав духом до середніх віків.

Більшість гуманістів дотримувалась усіх забобонів, поширених в античні часи. Чари і відьмування, може, й нечестиві, проте ніхто не вважав їх неможливими. Іннокентій VIII 1484 р. видав буллу проти чарівництва, що призвело до страшливих пе­реслідувань відьом у Німеччині та в інших країнах. Астрологію найдужче вихваляли вільнодумці, вона тішилася такою попу­лярністю, якої не мала з античних часів. Першим наслідком емансипації від Церкви стала не більша раціональність людського мислення, а відкритість розуму для всіляких старожитніх дур­ниць.

З погляду моралі перші наслідки емансипації були просто катастрофічні. Давніх приписів моралі вже не шанували, більшість державців доскочили трону зрадою і утримували його коштом немилосердної жорстокості. Коли кардиналів запрошували на обід на честь коронації папи, вони, боячись отрути, брали своє власне вино і власного чашника*. Окрім Савонароли, навряд чи якийсь італієць ренесансної доби ризикував чим-небудь задля громадського добра. Лихо папської розбещеності було очевидним, та не робилося нічого, аби йому зарадити. Потребу об'єднання Італії бачили всі, та володарі були нездатні об'єднуватись. Усяк­час чигала небезпека чужоземного панування, проте кожен італійський державець, ворогуючи з сусідою, був ладен, звернутися по допомогу до будь-якої чужоземної сили, навіть до турків. Я не знаю такого злочину, крім хіба нищення давніх рукописів, якого б не коїли раз по раз люди ренесансної доби.

Як не брати до уваги мораль, Ренесанс мав великі заслуги. Світ досі схиляється перед ренесансною архітектурою, живописом, поезією. Та доба породила великих геніїв - Леонардо, Мікеланджело, Макіавеллі. Вона вивела освічених людей з вузь­ких рамок середньовічної культури і, хоч і сама по-рабському схилялася перед античністю, прищепила вченим усвідомлення, що відомі античні авторитети мали дуже різні думки майже про ко­жен предмет. Ожививши знання еллінського світу, ренесансна до­ба створила інтелектуальну атмосферу, в якій можна було знову суперничати з досягненнями еллінів, у якій кожен геній міг роз-

• Burckhardt. Op. cit., part VI, ch. I.

пускатися квітом із свободою, незнаною з часів Александра. Політичні умови Ренесансу сприяли індивідуальному розвиткові, проте були нестабільні; нестабільність та індивідуалізм тісно пов'язані, як і в стародавній Греції. Потрібна стабільна соціальна система, але кожна стабільна система, що існувала досі, гальму­вала розвиток украй обдарованих художньо і розумово натур. Скільки ще вбивств і анархії ми ладні перетерпіти задля видат­них досягнень, подібних до ренесансних? У минулому - чимало, нині - набагато менше. Розв'язку цієї проблеми нема ще й досі, хоча дальше зростання соціальної організації робить його дедалі важливішим.

Дата добавления: 2015-07-08